Панас Мирний - Повія (сторінка 117)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11143
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    - Так. Хай сло­бо­жа­ни во­ло­дi­ють став­ком i го­ро­да­ми.

    - Не ка­жи ме­нi сього. Не ка­жи, ко­ли не хо­чеш сер­ди­ти, - су­во­ро од­ка­зав вiн. - Не бу­де по їх! Я не хо­чу, щоб бу­ло по їх. Я не хо­чу па­лi­ям при­вiд да­ва­ти. Я їх зни­щу, тюр­ми ни­ми на­чи­ню. Во­ни не ба­чи­ли ще ме­не сер­ди­то­го! - гу­кав Ко­лiс­ник i, клик­нув­ши Ки­ри­ла, ве­лiв йо­му пе­ре­да­ти Крав­чен­ко­вi, щоб не жу­рив­ся, що вiн дав йо­му де­ре­во з лi­су на но­ву бу­дiв­лю, а по­ки що хай, ко­ли хо­че, пе­ре­хо­де жи­ти у двiр до йо­го.

    - Тепер лi­то, де-не­будь пе­ре­бу­де, - до­дав Ко­лiс­ник i, по­зiх­нув­ши, вис­лав Ки­ри­ла i Хрис­тю i за­раз лiг спа­ти.

    

IX

    

    Сумним та неп­ри­вiт­ним став Хрис­тi Ве­се­лий Кут пiс­ля то­го ча­су. Зд^" ться, у йо­му нi­що не пе­ре­мi­ни­ло­ся: людське не­щас­тя, зняв­шись ог­нен­ним ви­хо­ром, знес­ло од­но тiльки Крав­чен­ко­ве дво­ри­ще на сло­бо­дi, та й то, по­мiч­чю Ко­лiс­нИ­ко­вою, вiн уже мiс­це роз­чис­тив, по­вiт­ку нап'яв, со­хи на ха­ту вко­пує… А в пансько­му дво­рi як бу­ло, так i зос­та­ло­ся. Вiн, як та квiт­ка, зняв­ши ви­со­ко свою го­ло­ву, стоїть на го­рi, кра­сується на всю око­ли­цю, у но­гах у йо­го сло­бо­да роз­тяг­ну­ла­ся, по­за ним лiс буяє. I сон­це встає, свi­тить i ля­гає, як i вста­ва­ло, свi­ти­ло й ля­га­ло; го­ро­ве по­вiт­ря чис­те, про­зо­ре, па­ху­че… Все те, як i спер­шу бу­ло, зос­та­ло­ся. Тiльки не та­ким во­но здається Хрис­тi.

    Дворище, чис­те i крас­не, здається їй хи­жим та лю­тим, на­че шульпi­ка знес­ла­ся уго­ру i звiд­ти сте­ре­же свою здо­бич. Сон­це - та­ким iск­рис­тим, пе­ку­чим, мов во­но тим тiльки до­са­ди­ти хо­че, про­зо­ре по­вiт­ря од­дає го­рi­лим, са­док i лiс - нi­ми­ми свiд­ка­ми людсько­го ли­ха, кот­рi глу­хо шум­лять, таємно по­хи­ту­ючи своїми ку­че­ря­ви­ми го­ло­ва­ми. Ще­бет­ли­вi пташ­ки i тi їй на­до­ку­чи­ли. Э нi­мою ту­гою стрi­ває во­на яс­ний ра­нок, з ту­гою хо­вається вiд прик­ро­го Ориш­чи­но­го пог­ля­ду цi­лий дов­гий день, э ту­гою про­во­де сон­це до спо­кою i з ту­гою ля­гає спа­ти. Нiч­на тем­но­та криє її са­мот­нi сльози, з кот­ри­ми во­на удень боїться по­ка­за­ти­ся пе­ред людьми.

    Люди, зви­чаї їх, своє жит­тя на­вiть спро­ти­вi­ло їй. Все те та­ке об­рид­ле та неп­ри­вiт­не, все те не має нi­якої ра­дос­тi у її сер­цi, нi­якої втi­хи. Нав­па­ки - все те бу­де який­сь таємний страх, кот­ро­го во­на нi­як не поз­бу­де, з кот­рим нiг­де не схо­вається. I хоч би од­на ду­ша, пе­ред кот­рою во­на розк­ри­ла свое сер­це, кот­ра зли­ла хоч од­ну сльози­ну на її бо­лю­чу ви­раз­ку. Яка б та сльоза зда­ла­ся їй i теп­лою, i цi­лю­щою. Нi, не­має! Оди­но­ка, як би­ли­на в по­лi, як си­рот­ли­ве стеб­ло од­но од­ним у сте­пу се­ред снi­гу, так во­на се­ред лю­дей. Час­тi­ше i час­тi­ше ста­ла во­на по­вер­та­ти­ся до сво­го прой­шло­го, до сво­го жит­тя ще у се­лi, ще до служ­би у го­ро­дi: яке во­но здається їй те­пер при­вiт­не та утiш­не. Тi не­ве­лич­кi нез­го­ди, той хо­лод i го­лод, тi не­дос­та­чi тяж­кi не кло­по­та­ли i тро­хи її го­ло­ви; як квiт­ка у са­доч­ку, розц­вi­та­ла во­на пiд лю­бим пог­ля­дом ста­рої неньки. I свiт, i лю­ди зда­ва­ли­ся та­ки­ми гар­ни­ми, на дум­цi од­нi ве­се­ло­щi. Ох, ко­ли б мож­на все те на­зад по­вер­ну­ти! Ко­ли б мож­на цi­лу вер­веч­ку нез­год, страж­дан­ня од­ним ма­хом ру­ки вир­ва­ти з її жит­тя, з якою б охо­тою во­на рво­ну­ла! Нiт, не та­кий пи­сар пи­сав, не та­ким ог­нен­ним пе­ром упи­сав вiн те на її сер­цi, щоб йо­го мож­на вир­ва­ти. I те­пер до­вi­ку прий­деться но­си­ти­ся з тим ли­хом, до су­ду не ски­да­ти тяж­кої ва­ги йо­го з своєї шиї… вi­ятись… По­вiя… по­вiя… бiльше нi­чо­го.

    Та наз­ва, те сло­во, як хо­лод­ним вiт­ром, об­да­ва­ло її всю, мо­ро­зом ку­ва­ло i сер­це, i ро­зум, во­на вся ка­ме­нi­ла вiд йо­го, а все но­си­ла­ся з ним, як з чимсь ра­зом i до­ро­гим, i гiр­ким. Нi­як йо­го не за­бу­де, всю­ди во­но пе­ред нею i з нею, мов по­чут­тя ли­ха яко­гось, мов оз­на­ка ка­ри, кот­ру на­ло­жи­ла на неї гiр­ка до­ля.

    Хоч би утек­ти вiд­сю­ди ку­ди-не­будь, хоч свiт за очi, аби утек­ти! Мо­же, там, мiж iн­ши­ми людьми, во­на оха­неться, спо­чи­не; мо­же, їх сто­сун­ки не бу­дуть ста­но­ви­ти­ся так гост­ро i бо­ля­че мiж нею i ни­ми, як тут во­но стоїть. Хоч би лi­то ско­рi­ше ми­на­ло, нас­та­ва­ла осiнь. Во­на б поїха­ла у гу­бер­нiю i вже то­дi нi­ко­ли не вер­неться сю­ди, нi­яким ка­ла­чем нiх­то її не за­ма­не!

    А час iде, як без­но­гий чо­ло­вiк пла­зае, ти­хо, по­ма­лу. Один день за вiк Здається. А до осе­нi ще скiльки то тих днiв зос­та­ло­ся, дов­гих-пре­дов­гих, га­ря­чих та пе­ку­чих? Ще й ко­со­ви­ця не нас­ту­пи­ла, а там жни­ва. Та ще цi­лий вiк! Зоск­нi­ти мож­на за той дов­гий час!

    I Хрис­тя справ­дi скнi­ла. Ве­се­ле мо­ло­де лич­ко поб­лiд­ло, на бi­ло­му, як мар­мур, чо­лi прой­шла неп­ри­мiт­на смуж­ка i впо­довж йо­го пе­ре­пи­са­ла. В чор­них ог­нен­них очах по­тух­ли iс­кор­ки га­ря­чi, зос­та­ла­ся од­на неп­ро­зо­ра тем­но­та… Пiд очи­ма мiш­ки си­нi, що нлпла­кує Хрис­тя кож­ної но­чi.

    - Що це з то­бою ста­ло­ся та­ке? - до­пи­тується Ко­лiс­ник, заг­ля­да­ючи у її пох­му­ре лич­ко.

    - Сумно ме­нi тут, - од­ка­зує упав­шим го­ло­сом Хрис­тя. - Хоч би ско­рi­ше вiд­сю­ди.

    - Куди?

    - Куди? У го­род, на край свi­ту, у пек­ло… Тiльки не тут.

    - Чудна! Жи­ла в го­ро­дi - то­бi бу­ло сум­но, ба­жа­ла в се­ло. Ста­ла у се­лi - те­бе зно­ву у го­род тяг­не. Чуд­на ти, нiг­де мiс­ця не наг­рiєш!

    - Не наг­рiю з то­го ча­су, як про­хо­ло­ди­ли йо­го доб­рi лю­ди, - ви­мо­ви­ла Хрис­тя i зап­ла­ка­ла.

    - От i сльози… Не­на­вид­жу я сi дур­нi сльози! - скрик­нув Ко­лiс­ник i втiк вiд неї.

    "Чого їй не­дос­тае? - ду­мав вiн, бро­дя­чи оди­но­кий по сад­ку. - Як сир у мас­лi ку­пається, а ще й пла­че. На­пус­те ду­ро­щi на се­бе i но­ситься з ни­ми, як ци­ган з пи­са­ною тор­бою!"

    А Хрис­тя в свiт­ли­цi со­бi ду­ма: "Нiх­то те­бе не пой­ме… не хо­че по­ня­ти… оди­но­ка, оди­но­ка… по­вiя!.."

    З то­го ра­зу во­на да­ла со­бi сло­во од­мов­чу­ва­ти­ся вiд Ко­лiс­ни­ка. Все рiв­но: ка­жи прав­ду - не по­вi­рять, ска­жуть, ду­ро­щi на­пус­ти­ла, по­ка­жи сльози - тi сльози ще бiльше розд­ра­ту­ють йо­го. Кра­ще од­мов­чу­ва­тись.

    I во­на од­мов­чу­ва­лась. Чи пи­тає вiн - чо­го сум­но? - во­на звер­не або на го­ло­ву, або на нез­до­ров'я. Чи ла­щиться до неї - во­на i те лас­кан­ня прий­має без то­го за­па­лу, з яким ко­лись прий­ма­ла, а так, на­че де­рев'яна або скам'янi­ла.

    - Ти ри­ба, зов­сiм ри­ба! Хо­лод­на, як ри­ба! - скрик­не вiн, гор­ну­чись до неї.

    А во­на ди­виться на йо­го своїми чор­ни­ми очи­ма, на­чеб­то не до неї рiч, мов во­на не ро­зу­мiє, що то вiн пле­ще.

    - Хоч по­цi­луй ме­не! - нес­тям­но здав­лю­ючи, шеп­че вiн. Во­на притк­неться до йо­го своїми ус­та­ми, цмок­не хо­лод­ним по­цi­лун­ком, мов до за­лi­за або до де­ре­ва при­ло­житься, i зно­ву ся­де спо­кiй­на та ти­ха.

    - Старий я то­бi, ста­рий… - скар­житься вiн на її неп­ри­вiт­нiсть. - Мо­лод­шо­го б то­бi тре­ба… О, я знаю ва­шу жi­но­чу на­ту­ру, ва­шу жа­гу не­на­сит­ну!

    Вона i тi до­ко­ри мов­чан­ням обiй­де… Хi­ба не все рiв­но те­пер їй, чи бу­дуть до­ко­ри, чи нi. Ко­ли у ду­шi хо­лод i мо­рок, то й до­ко­ри ту­ди не до­хо­дять, ко­ли на сер­цi ту­ма неп­рог­ляд­на, то й во­ни її не зво­ру­шать.

    До то­го вiн з своїми лас­ка­ми так ос­то­гид їй. Спер­шу, бу­ва­ло, крив­ся вiд Ориш­ки та Ки­ри­ла, а то i при їх во­на про­хо­де, а вiн не про­ми­не ущип­ну­ти або по­лос­ко­та­ти.

    - Так бач, що во­но за пан­ноч­ка? - пiд­чу­ла во­на, як раз ка­за­ла Ориш­ка Ки­ри­ло­вi. - Я ду­ма­ла, доб­ре що, аж во­но - тьфу!

    - Не на­ше за­сi­ялось, не на­ше во­но й бу­де! - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Знаю, що не на­ше дi­ло. Та як во­но ди­виться збо­ку, ко­ли вiн до неї З усiм сер­цем, як у вi­чi не вско­че, а во­на - ще й свою мар­му­зу на­бiк од­вер­тає. Я б її нi од­но­го ча­су в дво­рi не дер­жа­ла.

    - Якби ж сви­нi ро­ги! Ориш­ка тiльки очи­ма свiт­ну­ла.

    - Ти спер­шу глянь на йо­го, глянь i на неї, - по­мов­чав­ши, ска­зав Ки­ри­ло. - Ти ду­маєш, во­но i їй ме­дя­но та­ко­го при­гор­та­ти.

    - Та за мою хлiб-сiль та­ка дя­ка! - скрик­ну­ла Ориш­ка.

    - Бачили очi, що ку­пу­ва­ли, - од­ка­зав по­кiй­но Ки­ри­ло i вий­шов з ха­ти, щоб не роз­во­ди­ти бу­чi.

    Спершу Хрис­тя близько прий­ня­ла б ту роз­мо­ву до сер­ця, i, пев­но, Ориш­цi не здоб­ру­ва­ти б за своє плю­ван­ня, а те­пер… Ба­чи­ли ви, як хто вда­ре пу­гою по во­дi? Ляск роз­дасться, хви­ля ро­зiй­деться, а че­рез го­ди­ну все уля­жеться - i слi­ду нi­якi­сiнько­го. Так i Хрис­тя. Ко­ли сплю­ну­ла Ориш­ка, у Хрис­тi уся кров хви­лею при­ли­ла до сер­ця, вда­ри­ла у поб­лiд­ле лич­ко, вся во­на так i за­тi­па­ла­ся, та зра­зу й охо­ло­ла. "Хi­ба справ­дi не та­ка во­на? Хi­ба справ­дi не варт на неї плю­ва­ти?" - по­ду­ма­ла, i тiльки го­ло­ва низько-низько схи­ли­ла­ся, мов во­на пiдс­тав­ля­ла її, ка­жу­чи: "Плюй­те!"

Пошук на сайті: