Панас Мирний - Повія (сторінка 119)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11152
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    День був яс­ний, га­ря­чий, не­бо - аж жов­те вiд па­лу, сон­це - як ска­же­не, iск­рис­те, пе­ку­че. Бу­ла ран­ня обiд­ня по­ра. У сад­ку, ку­ди по­вер­ну­ла во­на, бу­ло пар­ко. Тем­но­лис­тi виш­нi, гiл­ляс­тi гру­шi, ро­жаїстi яб­лу­нi не змог­ли прик­ри­тiї зем­лi вiд яс­но­го со­няч­но­го про­мiн­ня. Неп­ри­мiт­ни­ми iс­кор­ка­ми про­би­ва­ло­ся во­но крiзь лист­ву, по­мiж спле­те­ним гiл­лям i опус­ка­ло­ся на тра­ву га­ря­чим iск­рис­тим до­щем. Мов ог­нем пек­ли, па­ри­ли во­ни чор­ную зем­лю, i з-пiд зе­ле­но­го ру­на тра­ви ус­та­ва­ла неп­ри­мiт­на па­ра i роз­ли­ва­лась у га­ря­чо­му по­вiт­рi. На­че у пiч ус­ко­чи­ла Хрис­тя, так у сад­ку бу­ло душ­но i мля­во. В до­ли­нi мiж сад­ком i лi­сом сто­яв сi­рий ту­ман. "Там, пев­но, хо­лод­нi­ше", - по­ду­ма­ла i поп­рос­ту­ва­ла. Чим ниж­че спус­ка­лась во­на, тим бу­ло вог­кi­ше, хо­лод­нi­ше. Ро­дю­че де­ре­во стрi­ва­ло­ся то там, то там, бiльше рос­ли мо­ло­дi лi­со­вi дич­ки; да­лi на­ни­зу, мов хто на­рош­не за­сi­яв, щiт­кою пiд­нi­ма­ли­ся уго­ру бi­лi осич­ки. "Юди­не де­ре­во, на йо­му Iуда по­вi­сив­ся", - при­га­да­ло­ся Хрис­тi, див­ля­чись на йо­го круг­лi лис­точ­ки, що i без вiт­ру все, знай, тру­си­ли­ся i на­че пе­ре­шiп­ту­ва­лись са­мi мiж со­бою. По­мiж осич­ка­ми зем­ля гус­то ук­ри­та мо­ло­дою та тон­кою тра­вою, мов хто зе­ле­ний ки­лим ро­зiс­лав, по­роз­ки­дав­ши по йо­му цi­ли­ми обе­рем­ка­ми ку­щi па­ху­чих квi­ток, жов­тої, мов зо­рi, кульба­би, чер­во­них трав'яно­чок. По­мiж ни­ми знi­ма­ються цiв­ки гон­ких оси­чок, пок­ри­тi звер­ху гус­тою кро­ною, крiзь неї спус­ка­ються на тра­ву неп­ри­мiт­ни­ми пас­ма­ми iск­рис­тi со­няч­нi стя­ги i про­ни­зу­ють си­зо-бла­кит­но-про­зо­ре по­вiт­ря зо­ло­ти­ми нит­ка­ми. Хрис­тя ста­ла, за­ми­лу­вав­шись на той жи­вий ки­лим з жи­вих квi­ток. Спер­шу їй за­хо­тi­ло­ся ляг­ти по­ка­ча­ти­ся на м'якiй, мов з шов­ку, тра­вi, пiд си­зо-про­зо­рою тiн­ню, по­тiм во­на пе­ре­мi­ни­ла ба­жан­ня - по­ча­ла зри­ва­ти квiт­ки i, спус­тив­ши пла­ток на пле­чi, квiт­ча­ла ни­ми свою круг­лу го­ло­воньку. До зблiд­ло­го лич­ка, чор­но­го во­ло­су i тем­них очей так їй ли­чи­ли за­паш­нi фi­алоч­ки, зак­ра­ше­нi чер­во­ни­ми трав'яноч­ка­ми! Зри­ва­ючи квiт­ку по квiт­цi, во­на спус­ка­ла­ся все ниж­че та ниж­че, по­ти не дiй­шла до са­мо­го дна до­ли­ни. По­се­ред неї у два ряд­ки сто­яли гiл­ляс­тi вер­би, роз­дi­ля­ючи лiс вiд сад­ка. Во­ни бу­ли та­кi ку­че­ря­вi та роз­кiш­нi, вi­ти їх по­хи­ли­ли­ся аж на са­му зем­лю, а вер­хiв'я ген дра­ло­ся уго­ру, заг­ля­да­ло у синє не­бо. Пiд ни­ми бу­ло вог­ко, аж мок­ро. Гон­ка чор­но­биль, ши­ро­ко­лис­тi ло­пу­хи та дрiб­но­лис­та бу­ги­ло­ва кру­гом обс­ту­пи­ли їх. По­пiд тiєю рос­ли­ною час­то по­па­да­ли­ся, пли­га­ли жа­би - оз­на­ка, що близько во­да. Ось i во­на - бi­гу­чий та чис­тий, як сльоза, стру­мо­чок ви­ко­чується з-пiд го­ри i прос­тує по до­ли­нi по­мiж ви­со­кою тра­вою, схо­жою на оче­рет. Хрис­тя пiш­ла по те­чiї до­вi­да­ти­ся, ку­ди-то пли­не ця неп­ри­мiт­на рi­чеч­ка. Ось во­на, по­вер­та­ючись, як га­дю­ка, то сю­ди, то ту­ди, дiй­шла до не­ве­лич­кої ям­ки на краю са­мо­го лi­су. Сто­лiт­нi ви­со­кi ду­би обс­ту­пи­ли її, прик­ри­ва­ючи вiд очей па­лю­чо­го сон­ця. Да­лi упе­ред то­нуть у зо­ло­тiй хви­лi со­няч­но­го свi­ту лу­ки, по­ля, по­за­ду на один бiк го­ри са­док ро­зiс­лав­ся, по дру­гий - лiс буяє. Хрис­тi за­ма­ну­ло­ся пи­ти, i во­на ус­ко­чи­ла мiж ду­би до ков­баньки. Кру­то, мов скри­поч­ка гра­ючи, стi­кав стру­мо­чок у неї, i - тiльки пiдс­та­ви­ти ру­ку - во­да, як криш­таль чис­та, зра­зу на­бi­жить пов­ну жме­ню. Хрис­тя гля­ну­ла на ру­ки, по­зе­ле­не­нi квiт­ка­ми, i при­хи­ли­ла­ся спер­шу по­ми­ти їх у ков­баньцi. На гла­денько­му ло­нi тем­ної, аж чор­ної во­ди, зда­ло­ся їй, щось ко­лих­ну­ло­ся, на­че упа­ла якась тiнь неп­ри­мiт­на. Тiльки що приг­ну­лась во­на, як з неп­рог­ляд­но­го дна блис­ну­ла на неї па­ра чор­них очей i за­ко­ли­ха­лось чиєсь мо­ло­де та свi­же об­лич­чя. Спер­шу струс­ну­ла­ся Хрис­тя, на­че зля­ка­ла­ся, а по­тiм зно­ву зирк­ну­ла. У ков­баньцi, кру­гом ото­ро­че­нiй зе­ле­ною тра­вою, мов у дзер­ка­лi з зе­ле­ною оз­до­бою, зно­ву по­ка­за­ло­ся мо­ло­де лич­ко, чор­нiї ко­си, зак­вiт­ча­нi фi­ал­ка­ми та трав'янка­ми, як вi­но­чок, об­ля­га­ли бi­ле, на­че з мар­му­ру, чо­ло. Нiс пря­мий, на кiн­цi тро­хи уго­ру пiд­няв­ся, щiч­ки пов­нi, злег­ка ро­же­вi, ус­та пух­лi та чер­во­нi, тро­хи розк­ри­тi, i з їх не­ве­лич­кої щi­ли­ни виг­ля­да­ють дрiб­нi бi­лi зу­боч­ки. "То се ж я, я!" - скрик­ну­ла Хрис­тя i ус­мiх­ну­лась са­ма до се­бе. Лич­ко, що в во­дi, со­бi ус­мiх­ну­лось. Та яка ж то при­вiт­на та втiш­на ух­мил­ка! Зу­бе­ня­та ще бiльше блис­ну­ли, а очi Заг­ра­ли, мов зо­рi, у їх неп­ро­зо­рiй тем­но­тi за­жев­рi­ли iс­кор­ки не­ве­лич­кi. Хрис­тя за­ми­лу­ва­лась са­ма на се­бе. Во­на впер­ше пiдг­ля­дi­ла свою кра­су пиш­ну, упер­ше сер­цем про­чу­ла свою вро­ду нез­ви­чай­ну. До­сi скiльки раз їй при­хо­ди­лось заг­ля­да­ти у дзер­ка­ло, i во­на то­го нi­чо­го не при­мi­ча­ла, а те­пер щось лю­бе, не­ви­мов­не лю­бе та втiш­не обiз­ва­лось у її сер­цi… "Не­да­ром же во­ни так го­няться за мною! i ста­рий одут­лий Ко­лiс­ник за­див­ляється на неї!" - по­ду­ма­ла во­на, удив­ля­ючись все прик­рi­ше та прик­рi­ше у те об­лич­чя, що сти­ха трем­тi­ло на чор­но­му ло­нi во­ди. "Що ж ме­нi iз сього? Дру­гим - утi­ха, За­бав­ка, а ме­нi?" Не­яс­на хви­ля ту­ги при­ли­ла у ду­шу, бо­лiс­но ущип­нув­ши за сер­це. По­тух­ли iс­кор­ки ув очах, про­па­ла ух­мил­ка ве­се­ла, за­мiсть неї неп­ри­мiт­ная тiнь не­ра­дiс­ної дум­ки об­ня­ла все об­лич­чя. Сум­но ви­зи­ра­ло во­но з во­ди на неї своїми тем­ни­ми очи­ма. Хрис­тя важ­ко, гли­бо­ко зiтх­ну­ла, опус­ка­ючи в во­ду свої бi­лi ру­ки. Та й во­да ж то хо­лод­на та чис­та! Аж пе­че, аж рi­же, на­че шма­ток кри­ги. От тiльки ди­во - рук не ви­ми­ває. Як не тре, як не хлю­по­ще во­на їх, а жов­то-зе­ле­нi пля­ми на пальцях, мов хто по­ви­пi­кав, не схо­дять. Пiд­нi­ме Хрис­тя ру­ки, по­ди­виться - i по­чи­нає тер­ти. Тре-тре, аж крас­ка вис­ту­пає, а пля­ми не схо­дять. Та хай їм! - i, мок­рi та чер­во­нi, во­на пiд­ве­ла пiд стру­мо­чок. Мов у кух­лик з ро­же­во­го ка­ме­ню па­да во­да в її жме­нi. От-от-от на­бi­жать пов­нi. Уже i на­бiг­ла. Хрис­тя мер­щiй при­ве­ла ру­ки до вуст i чер­во­но­га­ря­чi уст­ро­ми­ла в про­зо­ру во­ду… На­че цi­лю­щий тру­нок по­лив­ся їй усе­ре­ди­ну. Ох, яка ж то во­да смач­на та жи­ву­ча! Зчо­ву пiдс­та­ви­ла Хрис­тя свої ру­ки, Зно­ву п'є. П'є-п'є - i не нап'ється. Хо­лод так лос­ко­че її, жи­вить, за­бу­ту ра­дiсть здiй­має. "Що, ко­ли б уми­ти­ся?" - i, взяв­ши у жме­ню, плес­ну­ла її у ли­це. Да­лi - Дру­гу, тре­тю. Хо­лод­на во­да щи­пає за зблiд­лi що­ки, вик­ли­кає крас­ку; мов край не­ба ран­ком, во­ни чер­во­нi­ють, то­дi як з-пiд мок­рих дов­гих вiй iск­рять чор­ним ог­нем її тем­нiї очi. "Ух, гар­но! Ух, гар­но!" - тiльки ухає Хрис­тя, пле­щу­чи во­ду в роз­ша­ре­не лич­ко. Бриз­ки стри­ба­ють уго­ру, ся­га­ють на го­ло­ву, осi­да­ють ро­сою на ко­сах. Ось хо­лод­ний стру­мок пом­чав­ся до го­ло­ви i по­то­ка­ми роз­ливсь по­за шиєю… мо­ро­зом об­да­ло усю. "Го­дi! Змepз­лa!" - цо­ка­ючи зу­ба­ми, ска­за­ла во­на i стриб­ну­ла мер­щiй на сон­це. Га­ря­ча хви­ля йо­го об­да­ла її, гра­ючи цвiт­ни­ми ог­ня­ми у не­ве­лич­ких крап­лях, що по­на­ви­али на чор­нiй ко­сi, то­дi як хо­лод, на­че му­рав'я, бi­гає по всьому тi­лу, прой­ма її дри­жа­ка­ми. Кож­на жи­лоч­ка бри­нить, кож­на кiс­точ­ка мов ниє. Ра­зом їй i хо­лод­но i теп­ло, i неп­ри­вiт­но i втiш­но. На са­му спе­ку во­на вис­тав­ля свої по­си­нi­лi ру­ки, мок­ре лич­ко, грiє i су­ше. Гар­но так їй на сьому пе­ку­чо­му сон­цi, як роз­па­ле­на ку­ля, ко­титься во­но по безк­рай­ому не­бi, а зо­ло­тий свiт так i ллє, так i сприс­кує на всi бо­ки ог­ня­ни­ми стрi­ла­ми. А що, як по­бiг­ти? I в од­ну мить Хрис­тя, мов що вку­си­ло або зля­ка­ло її, зня­ла­ся з мiс­ця i пом­ча­лась по­пiд лi­сом. Га­ря­чий вi­тер хо­де кру­гом неї, об­вi­ває, пла­ток з-за спи­ни обо­дом зняв­ся i, на­дув­шись, ло­по­че. Бо­же, як гар­но! Сер­це сти­ха то­по­че, зiт­хан­ня спер­лось у гру­дях… i її на­че що пiд­хо­пи­ло на кри­ла i не­се… знай, не­се по зе­ле­нiй до­ли­нi.

    Вона i нез­чу­ла­ся, як ви­бiг­ла на кi­нець лi­су. Пе­ред нею безк­рає по­ле злег­ка пiд­нi­мається вго­ру, то­ну­чи ген-ген у жов­то-про­зо­рiй бла­ки­тi не­ба, а лiс кру­то по­вер­нув на лi­ву руч. А то що бов­ва­нiє та­ке на то­му зе­ле­но­му мо­рi зо­ло­то­го ма­ре­ва? На­че жу­рав­лi iдуть со­бi, по­хи­ту­ючись ти­хо по­пiд го­рою, за ни­ми щось яс­не то блис­не, то стих­не. "Чи не ко­са­рi, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Он пiд тiєю де­ре­ви­ною, що, мов ко­пи­ця, зе­ле­нiє се­ред по­ля, здiй­мається ди­мок си­зий. "Ко­са­рi! Ко­са­рi! То i га­луш­ки або ка­шу ва­рять". - I пря­мо на їх поп­рос­ту­ва­ла.

Пошук на сайті: