Панас Мирний - Повія (сторінка 132)

    - Як хо­чеш. Я не дер­жу те­бе. Ка­жу тiльки - то­бi гiр­ше бу­де.

    - Уже не бу­де гiр­ше, як в.

    Того дня во­ни бiльше не го­во­ри­ли. Книш бi­гав по служ­бi, а Хрис­тя, си­дя­чи до­ма, ду­ма­ла про свою до­лю. Гос­по­ди! До чо­го во­на дiй­шла! До чо­го до­ве­ли її доб­рi лю­ди та ли­хе жит­тя. Ко­ли б ма­ти ус­та­ла та гля­ну­ла на неї у той час, ко­ли во­на про­ха­ла Кни­ша по­мiс­ти­ти її в гос­ти­ни­цi. Що б во­на ска­за­ла? Умер­ла б зно­ву i бiльше не ба­жа­ла б ус­та­ва­ти. Що ж їй ро­би­ти, що їй ка­за­ти? їха­ти з Кни­шем? Нi­за­що! Ос­то­гид­лий та ос­то­чор­тi­лий. Ко­ли б во­на не бо­яла­ся йо­го, во­на б i од­но­го дня тут не бу­ла. А то - цi­луй йо­го, пес­ти п'яну пи­ку. Хi­ба не гiр­ше їй те­пер? То хоч вiльна ти, а то так i бiй­ся: зап­руть те­бе у той ка­торж­ний бло­щич­ник або ще й да­лi зав­да­дуть. Ко­ли пiй­ма­ла­ся миш­ка в руi?и ко­то­вi, тво­ри йо­го во­лю, тiш йо­го сер­це, ре­го­чи­ся, пе­ре­ки­дай­ся" Що до то­го, що то­бi слiз­ки, аби йо­му бу­ли смiш­ки! Книш прий­шов пе­ред свi­том.

    - Ну, те­пер, Хрис­те, про­щай­ся зо мною. Iду в N.

    - Так швид­ко?

    - Так. Наз­на­чи­ли по­мош­ни­ком справ­ни­ка. Оце з то­ва­рист­вом мо­го­ри­чу­ва­ли.

    - А я ж як?

    - За те­бе я го­во­рив од­но­му чо­ло­вi­ко­вi.

    - Ну?

    - Обiцяв.

    - Добрий мiй! Лю­бий мiй! - скрик­ну­ла во­на, чiп­ля­ючись на йо­го шиї.

    - А все то­бi б кра­ще їха­ти зо мною. Звiс­но, не за­раз. Те­пер ти пе­рей­деш у гос­ти­ни­цю. А я поїду - роз­див­лю­ся, квар­ти­ру най­му. Чуєш?

    - Чую, чую, - од­ка­за­ла Хрис­тя, ду­ма­ючи: "Пе­ре­мiс­ти ме­не з цього пек­ла - до­вi­ку моя но­га не бу­де у те­бе!"

    Уже Хрис­тя цi­лий мi­сяць жи­ве у гос­ти­ни­цi. День спить, нiч гу­ляє. Де са­ма во­на не бу­ла, ко­го у неї не пе­ре­бу­ло! I все те безп­ро­сип­не п'яне, за­чу­мi­ло зав­зя­те, без­мiр­но роз­кид­час­те. Ви­но - рiч­кою ллється, гро­шi - на­че по­ло­ва сип­лються. Скiльки їх пе­рей­шло че­рез Хрис­ти­нi ру­ки? А де во­ни? Тiльки й то­го, що по­ши­ла со­бi но­ве плат­тя, ку­пи­ла шляп­ку, со­ро­чок. Ос­таннє все до ха­зяїна йде. Лег­ко ска­за­ти - за од­ну ха­ту п'ятде­сят руб­лiв у мi­сяць да­ти! А їсти за­хо­че во­на, то бе­руть з неї не як з усiх го­лод­них лю­дей, а уд­воє бiльше. Уп'ять же, прий­де до неї хто - пла­ти кар­бо­ван­ця. Прис­луж­ни­ки со­бi по пол­ти­ни­ку прав­лять за те, що ра­ють знай­омим. Що во­на, ко­ро­ва, кот­ру без­пе­рес­тан­но до­ять, щоб бiльше узя­ти ко­рис­тi? Та й ко­ро­ва поз­бу­деться мо­ло­ка, а во­на?

    Уже в неї очi вiд без­сон­них нi­чок по­туск­нi­ли, лич­ко поб­лiд­ло-по­жовк­ло щоб зак­ра­си­ти йо­го, при­хо­ди­ло­ся пiд­мальову­ва­ти черв­цем. I во­на ма­лю­ва­ла.

    Як у то­го ду­шо­гу­ба з-пе­ред очей не схо­дять за­рi­за­нi ду­шi, так у неї не схо­ди­ло по­чут­тя чо­гось не­доб­ро­го, чо­гось ли­хо­го. I, як той, щоб за­бу­ти­ся, iде на но­ве ду­шо­губст­во, чу­жою кров'ю за­ли­ває свiй пер­ший слизький сту­пiнь, так i во­на, прий­шов­ши до пом­ки, за­ли­ва­ла се­бе ви­ном… Вiд йо­го ве­се­ло стає на ду­шi… сер­це ско­рi­ше б'ється, кров шпар­че бi­гає по жи­лах… а в го­ло­вi - ви­хор ду­мок та га­док, лег­ких, як тiнь, шу­му­ючих, як во­да у прiр­вi… Який­сь сказ най­шов на неї, якась не­са­мо­ви­та хви­ля пiд­хо­пи­ла її i ку­дись мча­ла… Во­на не на­ма­га­ла­ся здер­жа­ти­ся… Хай не­се!

    I по­нес­ло Хрис­тю у плин за во­дою… Та й до­нес­ло до шпи­та­лю. Тi­ло її пок­ри­ло­ся стру­пом, ли­це ус­ла­ло­ся си­нi­ми пля­ма­ми, на ло­бi з ку­лак зав­бiльшки виг­на­ло гни­ючу гу­лю, гор­ло бо­лi­ло, го­лос, як роз­би­тий ча­вун, хри­пiв, а да­лi й зов­сiм спав, не го­во­ри­ла во­на, а щось сти­ха си­ча­ла.

    

XIV

    

    Надворi сто­яла осiн­ня не­го­да: дощ та гря­зю­ка, гря­зю­ка та дощ. Не­бо зас­ла­ло­ся неп­рог­ляд­ни­ми хма­ра­ми, з зем­лi встає важ­ка па­ра i зак­ри­ває вiд очей свiт бi­лий, якiсь по­мер­ки сто­ять над зем­лею, i лю­ди сну­ва­ли у то­му мут­но­му свi­тi, на­че неп­ри­вiт­нi тi­нi.

    Вечорiло. Над зем­лею ро­зiс­ла­ла­ся чор­на нiч. По ха­тах за­па­лю­ва­ли свiт­ло, по ули­цях - лiх­тар­нi. Жов­тий свiт їх мут­ним кру­жа­лом сто­яв у гус­то­му мо­ро­цi но­чi i лед­ве-лед­ве ос­вi­чу­вав те мiс­це, де сто­яли лiх­тар­нi. За їх жов­тим кру­жа­лом по­чи­на­ла­ся неп­рог­ляд­на тем­но­та. Чу­ло­ся шльопан­ня важ­кої но­ги по не­ви­лаз­нiй ка­лю­цi, прокльони на дощ, на не­го­ду. Все пос­пi­ша­ло до­до­му, вся­ке шу­ка­ло со­бi за­хис­ту, хо­ва­ло­ся по ха­тах. Од­нi хур­щи­ки то­рох­тi­ли по опус­тi­лих ули­цях, ви­гу­ку­ючи ох­рип­лим вiд не­го­ди го­ло­сом: "Да­вать? Да­вать?" Нiх­то їх не кли­кав, лу­на не роз­но­си­ла їх глу­хо­го гу­ку, i вiд су­му во­ни, знай, пе­реїжджа­ли з од­но­го мiс­ця на дру­ге.

    Не див­ля­чись на та­ку твань та не­го­ду, земський наїзд не нi од­но­го ра­зу не був та­кий люд­ний, як те­пе­ра. Земський дом, на­че ку­па ба­гат­тя, па­лав свiт­лом вiд го­ри i до са­мо­го ни­зу. По всiх ха­тах i про­хо­дах пов­но глас­них, кот­рi то сну­ють сю­ди та ту­ди, то зби­ра­ються в ку­пи, то зно­ву роз­хо­дяться. Тут i свiт­лi­шi кня­зi, i вельмож­нi па­ни, i за­мож­нi ду­ки-куп­цi, i наш брат сi­ра-сi­ро­ма­ха… Сло­во по сло­ву - цi­ле мо­ре слiв, гук i гам стоїть, мов у ву­ли­ку пе­ред рiй­бою.

    Що ж за дi­ло зiб­ра­ло сих лю­дей до­ку­пи, що за ра­да зiб­ра­ла їх з близьких i дальнiх країв i по­вi­тiв?

    А ось увiй­дiм, пос­лу­хай­мо.

    Дзвоник пред­сi­да­те­ля дав­но вже гу­де i ззи­ває до мiс­ця глас­них, що роз­тек­ли­ся по всiх усю­дах, го­мо­нi­ли од­но з дру­гим, гвал­ту­ючи цi­ли­ми ку­па­ми.

    - Господа! Про­шу за­нять мес­та! - гу­ка пред­сi­да­тель, уто­мив­шись дзво­ни­ти. I, пе­ре­го­див­ши, зно­ву дзво­не.

    - Чуєте, дзво­нять!.. Бу­де… го­дi! - по­чу­вається то там, то там. I по­оди­но­кi ту­зи, одс­та­ючи вiд куп, прос­ту­ють до мiс­ця, то­дi як юр­кi су­хо­реб­ри­ки роз­ма­ху­ють ру­ка­ми, щось га­ря­че до­ка­зу­ючи, си­вi бо­ро­ди, по­роз­ки­дав­шись по за­лi, крiзь оку­ля­ри об­див­ля­ються ку­пи, а товс­то­пу­зi куп­цi, сто­ячи пiд две­ри­ма, пих­тять та вти­ра­ються чер­во­ни­ми плат­ка­ми. Од­нi сi­рi-сi­ро­ман­цi, ску­пив­шись у кут­ку пiд стi­ною, сми­рен­но сто­ять со­бi, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, мов ви­ну­ва­тi, кот­рих зiб­ра­лись су­ди­ти.

    - Господа! Про­шу за­нять мес­та! Еще мно­го предс­то­ит нам рас­смот­реть воп­ро­сов… - зно­ву гу­ка пред­сi­да­тель.

    - Чуете? Чу­ете? - i ку­пи ша­рах­ну­ли до мiсць. Го­мiн та рип чо­бiт, рип чо­бiт та го­мiн… i тiльки дзво­ник, мов скиг­ля со­ба­ча, го­лос­но та тон­ко роз­дається се­ред то­го глу­хо­го гу­ку.

    Аж ось по­сi­да­ли глас­нi. Дзво­ник вга­ває. Ти­хо, хi­ба то про­не­сеться не­яс­не шеп­тан­ня.

    - Господа! - по­чав пред­сi­да­тель. - Те­перь нам предс­то­ит воп­рос о раст­ра­те быв­шим чле­ном уп­ра­вы Ко­лес­ни­ком двад­ца­ти ты­сяч земс­ких де­нег. Про­шу ва­ше­го вни­ма­ния.. Воп­рос о раст­ра­те столь зна­чи­тельной сум­мы уже сам со­бою предс­тав­ля­ет до­вольно серьезный воп­рос, но серьезность его ус­лож­ня­ет­ся еще тем пе­чальным обс­то­ятельством, что, к сты­ду на­ше­му, дол­жен соз­наться, предс­тав­ля­ет не еди­нич­ное яв­ле­ние.

    - Та гро­шi за Ко­лiс­ни­ка зап­ла­че­нi! - не то спи­та­ла­ся, не то пря­мо ка­за­ла якась сi­ра сви­та.

    - Да, деньги вне­се­ны. Но я вов­се не о том го­во­рю. Я го­во­рю о са­мом яв­ле­нии. Оно столь не­обы­чай­но, столь час­то на­ча­ло пов­то­ряться в пос­лед­нее вре­мя, что я про­сил бы вас об­ра­тить на это свое серьезное вни­ма­ние и в нас­то­ящее за­се­да­ние ря­дом мер по­ло­жить раз нав­сег­да пре­дел та­ко­му пе­чально­му по­ло­же­нию.

    - Який же пре­дiл по­ло­жи­ти? Пiд суд зло­дiя - от увесь пре­дiл!

    - Я про­шу не пе­ре­би­вать ме­ня. Сло­во за мною, и моя мысль впе­ре­ди.

    - Послухаємо.

    - Господа! - скрик­нув, чер­во­нi­ючи, пред­сi­да­тель. - Я то­го ли­шу сло­ва, кто еще раз пе­ребьет ме­ня. - I, по­со­вав­шись на мiс­цi, зно­ву по­чав. Плав­но i крас­но ли­лась йо­го бур­ли­ва рiч, ча­са­ми на хви­ли­ну сти­ха­ючи, вид­но, для пе­ре­диш­ки, бо че­рез Дру­гу хви­ли­ну зно­ву знi­ма­ла­ся бурх­ли­во, як ви­хор, кот­рий все ло­ме i змi­та, грiз­на, як той грiм, що роз­би­ває вся­ку за­бо­ро­ну на своєму слi­ду… Без жа­лю, не­ми­ло­серд­но вiн ка­ту­вав ли­хую за­маш­ку до кра­дiж­ки, без­чес­тив зло­дiй­ськi за­мi­ри, оки­да­ючи усiх своїм поїдли­вим пог­ля­дом, ури­ва­ючись в кож­но­го ду­шу своїм дзвiн­ким та гу­дю­чим го­ло­сом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: