Панас Мирний - Повія (сторінка 138)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    - Мар'е! Не чуєш?! - гук­ну­ла уд­ру­ге Хрис­тя. Мар'я зос­та­но­ви­ла­ся, озир­ну­ла­ся на­зад.

    - Пiдожди! Про­ве­ди вiд со­ба­ки!

    Мар'я пос­та­ви­ла вiд­ро на снi­гу i, нас­та­вив­ши ру­ки над очи­ма, ди­ву­ючись, ди­ви­лась на обiр­ва­ну стар­чи­ху, що гу­ка­ла її.

    - Здорова, ка­жу, бу­ла. Не пiз­наєш? - пiд­хо­дя­чи до Мар'ї, ка­же Хрис­тя. Та при­ди­ви­ла­ся, здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

    - Не пiз­наю, - од­ка­за­ла. - Хто ж ви та­ка бу­де­те?

    - Не ди­во. Ме­не увесь свiт не пiз­нає. Пус­ти, бо­га ра­ди, пе­рег­рi­тись у ха­ту та там i по­ба­чиш.

    - Iдiть. Чо­го ж? Мiс­це не за­ся­де­те, - ка­же Мар'я, здiй­ма­ючи вiд­ро, мов iг­раш­ку.

    Разом увiй­шли у сi­ни, у ха­ту. Чис­то всю­ди, приб­ра­но - гар­но очам ди­ви­ти­ся, а теп­линь у ха­тi - ай дзвон­ко!

    - Здорова у ха­тi, - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Здоровi, - од­ка­за­ла Мар'я.

    - Хто там та­кий? Свої чи чу­жi? - обiз­вав­ся з пе­чi чо­ло­вi­чий го­лос.

    - Та бог йо­го знає, Си­до­ре, чи свої, чи чу­жi. Якась жiн­ка чи дiв­ка ме­не пiз­нає, а я нi­як не при­га­даю хто. Про­ситься пе­рег­рi­ти­ся.

    - Що ж, мож­на. У ха­тi теп­ло. На пе­чi зов­сiм душ­но, хай йо­му вся­чи­на, - спус­ка­ючись з пе­чi, ка­же Си­дiр.

    - Було б дов­ше ле­жа­ти, - ре­го­четься Мар'я.

    - А чо­го ти, як те­бе зва­ти, стоїш у по­ро­га? - по­вер­нув­ся Си­дiр до Хрис­тi. - Роз­дя­гай­ся та, ко­ли змерз­ла, лiзь на пiч.

    Христя не знає, що їй ро­би­ти. Чи ски­ну­ти ряд­ни­ну, якою зап'яла во­на се­бе по са­мi очi, чи нi? Як йо­го по­ка­за­ти лю­дям свiй по­ка­лi­че­ний вид!

    - Не пiз­наєте, по­ки са­ма не приз­на­юся, - нес­мi­ло мо­вить Хрис­тя, ски­да­ючи ряд­но.

    - Ото! - скрик­нув Си­дiр. - А нiс то од­мо­ро­зи­ла чи хто од­ку­сив?

    - Одморозила, - хрип­ко крiзь сльози од­ка­за­ла Хрис­тя. Си­дiр за­мовк, Мар'я уп'яла­ся очи­ма - як не про­ди­виться.

    - Оже ти ме­нi по зна­ку, - за­мо­ви­ла во­на. - I го­лос знай­омий, десь я чу­ла i са­му десь ба­чи­ла, та не пiз­наю.

    - Рубця знаєте?

    - Ну?

    - Ми слу­жи­ли у йо­го.

    - Христя?! - скрик­ну­ла Мар'я. Хрис­тя, мов ви­ну­ва­та, пох­ню­пи­ла­ся.

    - Боже ж мiй! Де ж се ти бу­ла? Вiд­кi­ля й ку­ди прос­туєш? Хрис­тя мов­ча­ла.

    - Яка ж се Хрис­тя? - пос­пи­тав­ся Си­дiр.

    - Та ти не знаєш. З Мар'янiв­ки. Дав­но се бу­ло, ще твоя ма­ти жи­ва бу­ла, во­на йшла у го­род з Ки­ри­лом та за­хо­ди­ла пе­рег­рi­ва­тись.

    - За ца­ря Го­ро­ха, зна­чить? - чу­ха­ючись, од­ка­зав Си­дiр.

    - За ца­ря Го­ро­ха. Iди, ли­шень, ско­ти­ну на­пу­вать, бо час i обi­да­ти.

    - Та се ж i зби­ра­юся, - тяг­ну­чи ко­жух з жерд­ки, од­ка­зує Си­дiр. Си­дiр не за­ба­рив­ся вдяг­ти­ся i вий­шов. Мар'я i Хрис­тя зос­та­ли­ся са­мi. Хрис­тя при­сi­ла на по­лу ко­ло пе­чi, пох­ню­пи­ла­ся. Во­на бо­яла­ся пiд­вес­ти го­ло­ву, по­ка­за­ти Мар'i своє об­лич­чя. Ко­лись во­но яке бу­ло, а те­пер?.. Мар'я со­бi вря­ди-го­ди ски­не на Хрис­тю зди­во­ва­ний пог­ляд та зра­зу i од­вер­неться: круг­ле Хрис­ти­не ли­це з дiр­кою по­се­ред но­са i край­ком не­ве­лич­кої кульки на кiн­цi так її неп­ри­вiт­но вра­жає. Во­на до­га­дується, вiд чо­го то, та боїться пос­пи­та­ти­ся.

    - Куди ж се те­бе бог не­се? - пе­ре­мог­ла се­бе Мар'я.

    - Додому.

    - До яко­го до­му! У Мар'янiв­ку?

    - Еге ж.

    I зно­ву по­мовк­ли.

    - Хто ж там, рiд який зос­тав­ся? - не ско­ро зно­ву пи­та Мар'я.

    - Не знаю, чи рiд є який. Ха­та батькiвська зос­та­ла­ся. Роз­мо­ва зно­ву заг­ну­ла­ся.

    - Де, зна­чить, не бу­ла, де не хо­ди­ла, а до­ма най­кра­ще. - Хрис­тя мов­ча­ла. - Так оце й я. Спа­си­бi бо­го­вi, що приб­рав свек­ру­ху. Те­пер у нас i мир, i лад. От уже тре­тiй год жи­ве­мо - лай­ки не по­чуєш.

    - Старе за­бу­ло­ся? - ти­хо пос­пи­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Нехай йо­му! Не зга­дуй. Са­мiй страш­но, як зду­маєш. Не до ча­су, Хрис­те. От би i ти, до­до­му iдеш, а, пев­не, за со­бою не­сеш ба­га­то спо­ми­нок.

    - Ох, ба­га­то! - зiтх­ну­ла Хрис­тя.

    - Не ве­се­лi, зна­чить, що так важ­ко зiт­хаєш?

    Христя тiльки мах­ну­ла ру­кою. Тут увiй­шов Си­дiр i пе­ре­вiв роз­мо­ву на iн­шi ре­чi, жа­лiв­ся на хо­лод, ди­ву­вав­ся, як Хрис­тя iш­ла по та­ко­му мо­ро­зу, тур­бу­вав Мар'ю ско­рi­ше да­ва­ти обi­да­ти, хоч жи­вiт га­ря­чою стра­вою по­пог­рi­ти.

    Мар'я ви­тяг­ла борщ i, ста­нов­ля­чи на стiл, при­сог­ла­си­ла Хрис­тю пiдк­рi­пи­тись. Мовч­ки Хрис­тя при­сi­ла i, хоч їсти їй стра­шен­но хо­тi­ло­ся, не ба­га­то їла, - чо­гось їй смач­на стра­ва оцих доб­рих лю­дей ста­но­ви­лась ру­ба у гор­лi, дум­ка про своє ка­лi­чест­во не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви, i во­на бо­яла­ся гля­ну­ти на Си­до­ра та Мар'ю.

    Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши, во­на мер­щiй по­ча­ла зби­ра­ти­ся в до­ро­гу.

    - Куди ж се? - спи­тав Си­дiр. - По та­ко­му хо­ло­ду?

    - Тут не­да­ле­ко, в Мар'янiв­ку.

    - Сподiвайся, но­чi за­хо­пиш у до­ро­зi.

    - Та вже ж хоч уно­чi.

    - А де ж там нiч пе­ре­бу­деш? - умi­ша­ла­ся Мар'я.

    - Та вже ж десь пе­ре­бу­ду.

    I, по­дя­ку­вав­ши, пiш­ла з ха­ти. Мар'я про­во­ди­ла за двiр i дов­го ди­ви­лась ус­лiд Хрис­тi, як та, на­ку­тав­ши на се­бе вся­ко­го дран­тя, ко­ли­ва­ла­ся шля­хом.

    - Пiшла? - спи­тав Си­дiр, як Мар'я вер­ну­лась у ха­ту.

    - Пiшла.

    - Добiгалася, по­ки й но­са збу­ла­ся! - до­дав вiн, та Мар'я мов­ча­ла, її чо­гось та­ка за­вiй­на за сер­це вхо­пи­ла!

    Полегшало i Хрис­тi, як одiй­шла во­на геть вiд ху­то­рiв. Хо­лод­на й без­люд­на польова пус­ти­ня їй зда­ла­ся ку­ди ми­лi­шою i рiд­нi­шою вiд теп­лої ха­ти, де не­дав­но во­на грi­ла­ся. При­вiт­ли­ва роз­мо­ва Мар'їна, ввiч­ли­вi її за­хо­деньки, жа­лiс­ли­вi пог­ля­ди, теп­ла ха­та - все-все зда­ва­ло­ся Хрис­тi та­ким гiр­ким та не­од­рад­ним. На­що їй усе те, їй, од­ри­ну­тiй лю­ди­нi? Щоб по­чу­ва­ти, як своїм без­но­сим об­лич­чям му­тить по­кiй доб­рих лю­дей, бу­дить їх ги­ду­ван­ня? Бог З ни­ми, з їх жа­ло­ща­ми! Нi­ма пус­ти­ня не пог­нi­тить ду­шi, як хат­ня тiс­но­та, не пос­пи­тає, як i де сво­го ли­ха до­бу­ла­ся, ку­ди з ним нес­ла­ся, тi­ка­ла?..

    I Хрис­тя все йшла та йшла, не ду­ма­ючи, що iде во­на до тих же лю­дей, не га­да­ючи, що вся Мар'янiв­ка вит­рi­щиться на неї бiльше, нiж Мар'я вит­рi­щи­ла­ся, ув один го­лос пос­пи­тає: чо­го до нас притьопа­ла­ся?

    Короткий зим­нiй день ми­нав. Яс­не сон­це хо­ва­ло­ся за го­ру, об­да­ючи чер­во­ним за­ре­вом чис­те не­бо, по кот­ро­му тiльки де-не-де сну­ва­ли ле­генькi хма­ри; вiд то­го за­ре­ва по бi­лiй зем­лi розс­ти­лав­ся жов­то­га­ря­чий свiт. Бу­ло сум­но i ти­хо, мо­роз дуж­чав. Хрис­тi то­дi тiльки уда­ри­ла в го­ло­ву дум­ка, що во­на iде ще на бiльшу людську ди­во­ви­жу, на без­пе­рес­тан­не до­пи­ту­ван­ня: вiд­кi­ля, чо­го? У неї на ду­шi по­хо­ло­ну­ло, на сер­цi по­вер­ну­ло­ся так, мов хто гост­рий нiж, уго­ро­див­ши у йо­го, по­вер­нув. Во­на ста­ла, без­на­дiй­но див­ля­чись упе­ред, де безк­рає по­ле схо­ди­лось з безк­раїм не­бом, де чор­нi­ла якась поп­руж­ка, мо­же, i са­ма Мар'янiв­ка. "Ну, чо­го я ту­ди пi­ду? чо­го?" - до­пи­ту­ва­ла­ся во­на са­ма се­бе i по­вер­ну­ла­ся на­зад. Iти?.. Нi. Во­на й так не ма­ло увiй­шла. Той один пе­ре­ход вiд гу­бер­нiї по хо­ло­ду i по го­ло­ду чо­гось та стое. А й там що їй бу­ло?

    Жид виг­нав, нас­мi­яв­ся; не наб­ре­ди на Ма­ри­ни­ну ха­ту - пев­не, прий­шло­ся б десь пiд ти­ном або се­ред по­ля но­чу­ва­ти… Хрис­тя по­вер­ну­ла­ся i зно­ву пiш­ла шля­хом на Мар'янiв­ку все тих­ше та тих­ше, мов її що зу­пи­ня­ло або хто при­дер­жу­вав, не пус­кав. А тим ча­сом сон­це зов­сiм ок­ри­ло­ся, зо­ря по­ча­ла жов­тi­ти, по­га­са­ти, над зем­лею розс­ти­ла­ла­ся нiч, ок­ри­ва­ючи тем­но­тою дальнi по­ля­ни, на не­бi схоп­лю­ва­ли­ся зо­рi; блис­ку­чi i яс­нi, во­ни так i вис­ти­ла­ли все не­бо, мов хто ви­си­пав їх з ко­ша.

Пошук на сайті: