Панас Мирний - Повія (сторінка 17)

    

VII

    

    Грицько при­бiг до­до­му го­лод­ний i лю­тий. Та зем­ля При­ти­чи­на не од­ну вже нiч не да­ва­ла йо­му спа­ти, бо­ляч­кою на сер­цi си­дi­ла, спич­кою ув оцi стри­мi­ла. "Хай во­на не дос­та­неться ме­нi, а дру­го­му… тiльки аби одiб­ра­ти! Чо­го їй то­дi жи­ти у се­лi? З чо­го во­на про­жи­ве? Опух­не з го­ло­ду… Iди, го­лу­боч­ко, в най­ми… в най­ми iди на ста­рiсть лiт… i доч­ку свою, пиш­ну пан­ноч­ку, ве­ди За со­бою, хай ли­шень ко­ло чу­жої ро­бо­ти по­ма­же-по­ка­ляе свої бi­лi ру­ченьки, а то ви­бi­ли­ли­ся… Тiльки хлоп­цiв i гля­дить, тiльки їх i знає з ума зво­ди­ти… Зiй­деш са­ма ско­рi­ше!.. Аби вас випх­ну­ти з се­ла, а то ви ме­нi i за ву­хом не свер­би­те. А випх­ну­ти тре­ба, бо зов­сiм про­па­де Фе­дiр. Ду­мав, як по­лаю - оха­неться… Кий бiс! Як ду­рень той хо­де. Цi­лу нiч з ко­ляд­ка­ми, ка­жуть, во­див­ся… Ко­ли б не ду­рень, на­во­див би їй та­ко­го, щоб ма­ти зна­ла, як пус­ка­ти доч­ку на всю нiч… Так ду­рень же, ду­рень! Нi­чо­го не по­ро­биш… випх­ну­тiї тре­ба… i випх­ну! Уже хоч по сю, а випх­ну!" - ду­мав тро­хи не всю ту нiч пе­ред збо­ром Грицько. При­га­ду­вав, ко­го вiн про­хав, ко­го б ще тре­ба поп­ро ха­ти, що ка­за­ти пе­ред гро­ма­дою, якi до­во­ди да­ва­ти? Вiн i не- га­дав, щоб гро­ма­да не зго­ди­ла­ся. Чи ста­теч­не та­ке дi­ло, щоб гро­ма­да са­ма на се­бе i по­дат­ки взя­ла, i зем­лю вiд­да­ла? Цього нi­ко­ли не бу­де, цього не мо­же бу­ти.

    I от те­пер… на то­бi, та цить! Вiн ви­ну­ва­тив усiх ба­га­ти­рiв, що за йо­го як слiд не сто­яли, i гро­ма­ду, що з глуз­ду зсу­ну­ла­ся та та­ке ви­ки­ну­ла. А гiр­ше всього Прiська ся… не­на­вис­на Прiська з своєю доч­кою зос­тається у се­лi!.. I от те­пер поч­нуть во­ни як у дзво­ни дзво­ни­ти: а що, здо­був­ся? а що, взяв? по­ку­рив?..

    - Їсти! - гук­нув вiн, не ски­да­ючи шап­ки i во­дя­чи грiз­но очи­ма по ха­тi. Вiн шу­кав за що-не­будь при­че­пи­ти­ся, ви­ла­ятись, зiр­ва­ти на ко­му-не­будь своє на­ки­пi­ле зло. У ха­тi не знай­шло­ся нi­чо­го та­ко­го, щоб не по йо­го сто­яло або ле­жа­ло. З сер­ця вiн ски­нув шап­ку, швир­го­нув на пiл, а сам по­су­нув­ся за стiл. Хiв­ря, зап­ри­мi­тив­ши, що Грицько па­ле­ний, мер­щiй ви­су­ну­ла борщ з пе­чi i пос­та­но­ви­ла ко­ло йо­го. Вiн зо­па­лу сьорбнув i - опiк­ся.

    - Вогню пiдс­та­ви­ла! - крик­нув вiн, ки­нув­ши лож­ку.

    - А що б бу­ло, ко­ли б хо­лод­но­го пiд­нес­ла? - ти­хо ог­риз­ну­ла­ся Хiв­ря.

    - I без то­го ме­не пе­чуть усi… а тут ще i ти з своїм бор­щем!

    - Дивись - я вин­на! - ус­мiх­нув­шись, ска­за­ла Хiв­ря.

    Грицько мов­чав, со­пiв та ждав, по­ки хоч тро­хи борщ про­хо­ло­не.

    - У нас десь го­рiл­ка бу­ла? - неш­вид­ко спи­тав­ся вiн. Хiв­ря знай­шла пляш­ку i пос­та­но­ви­ла пе­ред ним. Грицько ви­пив чар­ку i знов прий­нявсь до бор­щу. Хiв­ря ди­ви­ла­ся, як вiн гли­тав лож­ку за лож­кою.

    - Та що там те­бе так роз­сер­ди­ло? - пос­пи­та­ла во­на, див­ля­чись, що Грицько i тро­хи не од­хо­див. То, бу­ва­ло, i сер­ди­тий прий­де: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а те­пер - i тро­хи нi.

    - Ще е що їсти? - по­ну­ро спи­тав­ся вiн.

    Хiвря пос­та­ви­ла пе­че­не по­ро­ся. Грицько прий­няв­ся за по­ро­ся мовч­ки, со­пу­чи. Хiв­ря бiльше не до­пи­ту­ва­ла­ся; Грицько мов­чав. Поївши, вiн ус­тав з-за сто­лу, пе­рех­рес­тив­ся i лiг на по­лу, од­вер­нув­шись ли­цем до стi­ни. Хiв­ря ми­ла мис­ки, i тiльки їх глу­хий бренькiт по­ру­шав нi­му мов­чаз­нiсть у ха­тi.

    З Грицько­вої го­ло­ви нi­як не ви­хо­ди­ла сьогод­нiш­ня ра­да, йо­го зне­ва­га гро­ма­дою. Йо­му бу­ло важ­ко, сер­це би­ло­ся все дуж­че та дуж­че, на­че га­ди­на кру­ти­ла­ся ко­ло йо­го, не да­ва­ла по­кою. Своїх на­мi­рiв вiн не спо­вi­ряв до­ма нi­ко­му; вiн мав на­дiю, скiн­чив­ши дi­ло, гiр­ко пос­мi­яти­ся… а от те­пер… з йо­го нас­мi­яли­ся! Ко­ли вiн му­читься - Прiська, пев­но, ра­дiє… А ще як до­ма доз­на­ються, Фе­дiр по­чує… Вiн, йо­го син… йо­го кров… Бу­де ра­дi­ти ра­зом З Прiською?.. Нi, пос­тiй!

    Вiн схо­пив­ся i оки­нув бист­рим пог­ля­дом усю ха­ту.

    - Де Фе­дiр? - спи­тав­ся вiн.

    - Не знаю. Ми дов­го до­жи­да­ли те­бе обi­да­ти, та, не дож­дав­шись, по­обi­да­ли са­мi. Фе­дiр за­раз пi­шов пiс­ля обi­ду.

    - Чи не до своєї бi­со­вої те­щi! - скрик­нув Грицько. - Нi­ко­ли йо­го до­ма не­має. Так i шляється, бi­со­ва за­во­ло­ка!

    - Так вiн не­дав­но й пi­шов, - од­ка­за­ла Хiв­ря.

    - Недавно… А чо­го швен­дя­ти? Ку­ди шля­ти­ся? Ве­чiр над­во­рi. Пев­не, ско­ти­на не на­по­ва­на.

    - То, мо­же, вiн i пог­нав її на­пу­ва­ти.

    Грицько зно­ву лiг; Хiв­ря вий­шла з ха­ти i швид­ко вер­ну­ла­ся.

    - Федiр ско­ти­ну на­пу­вав. За­раз увiй­де, - ска­за­ла во­на. Прой­шло не­ба­га­то ча­су, i Фе­дiр ус­ту­пив в ха­ту.

    - Ви ме­не кли­ка­ли, та­ту? Грицько ус­тав i аж на ли­цi зблiд.

    - Пiди ме­нi за­раз… - трем­тя­чи, по­чав вiн. - Пi­ди до своєї те­щi… знаєш? Ска­жи вiд ме­не… ска­жи: "Я їй цього не за­бу­ду!" Хай во­на це за­пи­ше со­бi на ло­бi!.. Чув?

    Федiр, же­ну­чи ху­до­бу од во­до­пою, чув вiд хлоп­цiв, як йо­го батька гро­ма­да зне­ва­жи­ла, зос­та­вив­ши зем­лю за Прiською.

    - Це на­щот зем­лi? - ти­хо спи­тав­ся вiн.

    Грицька на­че що уш­пиг­ну­ло: в ти­хо­му пи­тан­нi си­на вiн по­чув i до­кiр со­бi, i гiр­кий ре­гiт. Вiн увесь за­тi­пав­ся.

    - А твоє яке дi­ло? - гук­нув вiн, аж Хiв­ря зат­рем­тi­ла. - Твоє яке дi­ло, пи­таю? То­бi ска­за­но iди - iди i ска­жи… Став ще до­пи­ту­ва­тись! То­бi ра­дiс­на, учий си­ну, батько­ва нев­да­ча? Ра­дiс­на, га?

    Федiр пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу.

    - Накладаєте уд­вох з сво­ею лю­без­ною на батько­ву го­ло­ву?.. - i зно­ву по­чав Грицько гу­ка­ти на всю ха­ту, пе­ре­ти­ра­ючи та пе­ре­ми­на­ючи на зу­бах не тiльки Прiську з Хрис­тею, а й увесь рiд їх, усiх зас­туп­ни­кiв. Вiн ла­яв­ся, хва­лив­ся, що всiх їх зни­щить, всiм їм од­дя­чить.

    - Роздратували ме­не - хай же зна­ють, який Грицько сер­ди­тий! А ти йди до неї i ска­жи: "Я їй цього не за­бу­ду!" Тiльки й ска­жи… I за­раз до­до­му вер­тай­ся. Чув?

    Грицько од­вер­нув­ся i зно­ву лiг.

    Федiр сто­яв, пох­ню­пив­шись, у по­ро­га, м'яв шап­ку в ру­ках. Йо­го сер­це роз­ри­ва­ло­ся, йо­го сльози да­ви­ли. Як йо­му йти, як йо­го ска­за­ти? Ще хоч би там Хрис­тi не бу­ло. А то… чи дав­но во­ни уд­вох пiд йо­го ко­жу­хом прос­ту­ва­ли? Хрис­тя то­дi, прав­да, об­ра­зи­ла йо­го… те­пер по­ду­ма, що вiн їй вiд­дя­чує. Вiн? Хрис­тi!.. - У Фе­до­ра ув очах по­му­ти­ло­ся, зiт­хан­ня у гру­дях спер­ло.

    - Чув? - гук­нув, озир­нув­шись, Грицько. - Ко­му я ка­жу? Фе­дiр зат­ру­сив­ся вiд то­го гу­ку i, на­че п'яний, пi­шов з ха­ти. Вiн вий­шов на ву­ли­цю и став… "Чи йти, чи нi?" - по­ду­мав. Йо­го сер­це мо­лот­ком сту­ка­ло в гру­ди, го­ло­ва на­че у вог­нi го­рi­ла, i ве­чiр­нiй мо­роз не про­хо­лод­жав її, тiльки дуж­че спи­ра­ло­ся зiт­хан­ня у гру­дях.

    - Чи йти? - уже вго­лос про­мо­вив вiн i, мах­нув­ши ру­кою, поч­ва­лав впо­довж ву­ли­цi… Прой­шов од­ну ву­ли­цю, по­вер­тає у дру­гу. Он i церк­ва чор­нiє… Пi­дiй­шов­ши до цвин­та­ря, вiн зно­ву став… Кра­ще по­вi­си­тись йо­му на дзвi­ни­цi, нiж iти ту­ди! Хi­ба вер­ну­ти­ся?.. "Гос­по­ди! прий­ми ме­не, чим ота­ку му­ку тер­пi­ти, ота­ку на­ру­гу прий­ма­ти!" - ска­зав i, вхо­пив­шись за ли­це ру­ка­ми, при­ту­лив­ся до бар­ка­ну… Сльози бiг­ли на ру­ки, про­бi­га­ли крiзь пальцi, хо­ло­ли-за­мер­за­ли. Вiн не чув: но­вi роз­топ­лю­ва­ли за­мерз­лi i - ли­лись-ли­лись… Зда­ва­ло­ся, їм кiн­ця не бу­де!

    - Хто там? - обiз­вав йо­го сто­рож, уда­рив­ши в бряз­ка­ло.

    Федiр, на­че зло­дiй, ки­нув­ся, од­бiг вiд цвин­та­ря i, сам не зна­ючи ку­ди, по­чим­чи­ку­вав май­да­ном.

    Вiн спи­нив­ся, по­ба­чив­ши пе­ред со­бою При­ти­чи­ну ха­ту. Не свi­ти­ло­ся. Йо­му по­лег­ша­ло. "Мо­же, не­має до­ма", - по­ду­мав вiн i мер­щiй ус­ко­чив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там ка­зав, не пам'ятав, як зно­ву опи­нив­ся се­ред у ли­цi. Зно­ву йо­го церк­ва зос­та­но­ви­ла; зно­ву вiн ко­ло неї про­чу­мав­ся. По­чав при­га­ду­ва­ти, де був, що ро­бив? Вiн ще пам'ятає, як до­хо­див до ха­ти, як увiй­шов… пам'ятає свiт­ло… ли­це Прiсьчи­не вис­та­ви­лось з-за пе­чi - страш­не, Зму­че­не… Ли­це Хрис­тi свi­ти­ло, на­че зо­ря­ми, очи­ма… да­лi… зем­ля пiд ним на­че по­су­ну­ла­ся, свiт за­хо­див хо­до­ром… вiн щось ка­зав… що вiн ка­зав?.. Огонь па­лив йо­му го­ло­ву, сер­це на­че цi­пом мо­ло­ти­ло… Вiн чув чийсь ре­гiт… I от те­пер вiн ба­че церк­ву зно­ву… Чи не сни­ло­ся йо­му те все? Чи вiн справ­дi був у При­ти­ки, ба­чив Прiську, ба­чив Хрис­тю, ка­зав, що йо­му батько на­ка­зу­вав?.. Так, так… вiн чує, що ка­зав. Вiн чув свiй го­лос: "Я їй сього не за­бу­ду!"

    Наче но­жем хто шпи­го­нув зра­зу у сер­це Фе­до­ра, ко­ли вiн при­га­дав те.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: