Панас Мирний - Повія (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Красно грає вес­ня­не сон­це на чис­то­му не­бi; ве­се­ло стри­бає но­го дов­ге про­мiн­ня в про­зо­ро­му по­вiт­рi; теп­лий з по­луд­ня вi­тер вiє по­над зем­лею i до­по­ма­гав сон­цю у йо­го ро­бо­тi… Всю­ди по­чор­нi­лий снiг бе­реться во­дою. Бi­жить во­на з кру­тих бурт у гли­бо­кi до­ли­ни, риє за­ду­бi­лу ко­ру зем­лi i мчиться яра­ми до рiч­ки. Там уже її так пов­но, що й кри­ги не вид­но. Ще та­кий один день i - во­да здiй­ме ту кри­гу уго­ру, пор­ве-по­ла­має i по­не­се впо­довж се­бе, б'ючи од­ну об од­ну… За­гу­де-зак­ле­ко­че во­да, ла­ма­ючи мiст­ки, зно­ся­чи хист­кi пе­ре­по­ни, не­су­чи за со­бою лю­дям шко­ди та втра­ти. Сiлькiсь! Во­да бу­де - та й убу­де; аби мер­щiй снiг з зем­лi, аби швид­ше сон­це та теп­лi до­щi спа­ри­ли її, зе­ле­на рос­ли­на пок­ри­ла чор­ну тру­ду… То­дi тiльки хлi­бо­робське сер­це зра­дiє, ожи­ве у йо­му на­дiя! То­дi тiльки по­ве­де роз­щот чо­ло­вiк - як йо­му бу­ти: чи го­лод­но­му зи­му си­дi­ти, чи ще й на про­даж дос­та­не?.. Гiр­ка та важ­ка ти, хлi­бо­робська до­ле! Ран­нi­ми ту­ма­на­ми вкри­та, дрiб­ни­ми до­ща­ми по­ли­та, по­том та кри­ва­ви­цею при­мо­че­на! А до то­го ще й тяж­ка ва­га гiр­ко­го жит­тя те­бе при­да­ви­ла: по­дат­ка­ми те­бе при­му­че­но, важ­кою пра­цею прик­ру­че­но, зем­ле­юма­тiн­кою об­дi­ле­но!.. А все кож­ну вес­ну сер­це ра­дiє, бо ожи­ває в йо­му ду­рис­вiт­ка-на­дiя…

    Не зра­дi­ло сiєї вес­ни тiльки Прiсьчи­не сер­це, ви­ряд­жа­ючи Хрис­тю у мiс­то, у най­ми. На­вi­що те­пер ся вес­на, ко­ли їй нi з ким стрi­ча­ти? На­вi­що те теп­ло, оте яс­не со­неч­ко, ко­ли во­но вже не грiє за­ко­лi­лої ду­шi, зак­ляк­ло­го сер­ця? На­що тi зе­ле­нi ла­ни, гус­то за­рос­лi пiд­ме­ти, ко­ли їй по їх не хо­ди­ти, доб­ра з їх не зби­ра­ти?! Бу­ло у неї од­но доб­ро, зад­ля кот­ро­го во­на й до­сi ро­би­ла-пра­цю­ва­ла, рук не пок­ла­да­ла… Те­пер i те доб­ро од­ня­ли вiд неї! Прий­шли, си­ло­мiць взя­ли… i по­ве­дуть її, i од­да­дуть чу­жим лю­дям на пра­цю важ­ку та не­вiльну, на до­га­ну гiр­ку та об­рид­лу, на лай­ку-до­ко­ри за­пек­лi!.. За йо? Че­рез вi­що? Що ко­му во­на за­по­дi­яла?.. Пе­ред ким про­ви­ни­лась, що на неї та­ка на­пасть?!

    Не ра­дi­ло й Хрис­ти­не сер­це, ко­ли во­на ще до схо­ду сон­ця, поп­ро­щав­шись з ма­тiр'ю, з се­лом, чим­чи­ку­ва­ла ши­ро­ким шля­хом на мiс­то… За нею - плач та го­ре ма­те­ри­не; пе­ред нею - не­вi­до­ма най­митська до­ля… Яка во­на: чи доб­ра, чи ли­ха?.. Де вже доб­ра?.. Хi­ба вiд доб­ра ки­да лю­ди­на рiд­ну сто­ро­ну i йде мiж чу­жi лю­ди на їх ро­би­ти, їм слу­жи­ти?.. Хи­литься го­ло­ва Хрис­ти­на все ниж­че та ниж­че; па­да­ють сльози з очей все час­тi­ше та ряс­нi­ше… Хрис­тя, не при­мi­ча­ючи їх, на­ля­гає на но­ги: не йде, а пiд­тюп­цем трю­ха…

    Не са­ма во­на йшла. Соцько­го Ки­ри­ла прис­ла­но з во­лос­тi за нею, щоб дос­та­вив на мiс­це - про­вiв i обе­рiг її в до­ро­зi. То вже Грицько Суп­ру­нен­ко так ста­рав­ся для неї!

    Кирило - не­мо­ло­дий чо­ло­вiк; не­ви­со­ко­го зрос­ту, на­топ­ту­ва­ний, з круг­лим об­лич­чям, ру­ди­ми ву­са­ми, нас­тов­бур­че­ни­ми бро­ва­ми, з-пiд кот­рих при­яз­но ви­зи­ра­ли доб­рi ка­рi очi. Хрис­тя йо­го знає дав­но. Як нас­та­нов­ля­ли соцьких та виб­ра­ли Ки­ри­ла, то вiн нi­ко­ли й не пе­ре­мi­няв­ся. Дру­гi аби рiк ви­бу­ти - за­раз i одп­ро­ху­ються; а вiн - нi. Вий­шов­ши з дво­ро­вих на во­лю, не ма­ючи на­дi­лу, вiн сяк-так спра­вив­ся на ха­ту, при­пи­сав­ся до мар'янiвської гро­ма­ди, та як став соцьким - та й до­сi… З гро­ма­ди спа­да­ло на йо­го до­лю скiльки там жи­та, пше­ни­цi, яч­ме­ню, греч­ки… Хоч i не­ве­лич­кi бу­ли тi по­дат­ки, та вiн нi­ко­ли не скар­жив­ся, що ма­ло; за­те жiн­ка йо­го, Ориш­ка, ста­ра га­рик­ли­ва ба­ба, не раз ви­би­ва­ла ни­ми гро­ма­дi очi… Усi зна­ли Ориш­ку як вiдьму i пот­ро­ху по­бiльшу­ва­ли пла­ту, ос­те­рi­га­ючись, щоб во­на, бу­ва, не за­по­дi­яла чо­го ли­хо­го. З то­го i жив Ки­ри­ло - бiльше у во­лос­тi та при во­лос­тi, нiж до­ма. Ту­ди вiн не час­то за­бi­гав; хi­ба вже до скру­ту чо­го тре­ба, то зай­де. Не лю­бив вiн гриз­нi; а Ориш­ка, нав­па­ки, лю­би­ла доїда­ти. Вiн тi­кав вiд неї у во­лость або до ко­го з гро­ма­дян. Хрис­тя час­то ба­чи­ла йо­го у батька. Ко­ли то­му лу­читься яка на­пасть або при­го­да - вiн за­раз шу­кає Ки­ри­ла: пер­ше всього йо­му пох­ва­ли­тись. Скар­житься, бу­ва­ло, на зли­ден­ну до­лю, на ли­хих лю­дей; а Ки­ри­ло здер­жує: "Все то дур­ни­ця, ок­ре­ме прав­ди свя­тої, - ка­же, бу­ло, Ки­ри­ло. - Хоч нам i го­ре, дой­ма­ють нас злид­нi та во­ро­ги, - та за на­ми прав­да… Не жу­ри­ся, бра! Пом­руть, як i ми, грiш­нi, на­шi на­пас­ни­ки… Пом­руть - та нi­чо­го з на­гар­ба­но­го не вiзьмуть з со­бою! Всiх нас си­ра зем­ля по­рiв­няє…"

    Тиха Ки­ри­ло­ва мо­ва, щи­ра та теп­ла по­ра­да, роз­суд­ли­вi до­во­ди не раз спи­ня­ли гiр­кi батько­вi скор­бо­ти, не раз на­но­си­ли спо­кiй у йо­го об­ра­же­не сер­це.

    Чого ж те­пер Ки­ри­ло мов­чить? Чо­му не за­го­во­рює гiр­ких слiз си­рот­ли­вої доч­ки сво­го без­та­лан­но­го то­ва­ри­ша?.. Вiн лед­ве всти­гає за нею, так во­на че­ше впе­ред, пох­ню­пив­шись. - Лег­ше… лег­шенько, доч­ко, - обiз­вав­ся вiн. - Не на­ля­гай так на но­ги! День ве­ли­кий, та й шлях чи­ма­лий, пi­дiб'ємо­ся… Аби над­ве­чiр до мiс­та доб­рес­ти. Пош­ко­дуй моїх нiг ста­рих та й своїх по­бе­ре­жи - їм ще дов­го прий­деться топ­та­тись!..

    Христя тро­хи вко­ро­ти­ла хо­ди. Ки­ри­ло, по­рiв­няв­шись з нею, ви­тяг люльку i по­чав на­би­ва­ти. Iш­ли мовч­ки. Снiг де­да­лi все бiльше тав, брав­ся во­дою; но­ги груз­ли, а в дру­го­му мiс­цi при­хо­ди­лось пря­мо брес­ти. Сон­це ви­ще та ви­ще пiдп­ли­ва­ло, дуж­че та дуж­че уг­рi­ва­ло, ус­ти­ла­ючи мо­гил­ки зо­ло­тим свi­том, гра­ючи по ка­люж­ках та­лоi во­ди… Ро­би­ло­ся теп­ло, аж жар­ко. Пiт вис­ту­пив у Ки­ри­ла на ло­бi, пiд очи­ма. За­ки­нув­ши шап­ку аж на по­ти­ли­цю i роз­пус­тив­ши сi­ря­ка по во­лi, вiн плiв­ся за Хрис­тею, роз­хи­ту­ючи дов­гим цiп­ком на всi бо­ки, об­ми­на­ючи об­нiж­ка­ми ка­лю­жi. Люлька йо­го ку­ри­лась, ос­тав­ля­ючи по­зад се­бе си­зий слiд у чис­то­му, про­зо­ро­му по­вiт­рi… Хрис­тя пря­мо чим­чи­ку­ва­ла шля­хом.

    - Ну, сьогод­нi снi­гу убу­де! - обiз­вав­ся зно­ву Ки­ри­ло, ба­жа­ючи зав'яза­ти роз­мо­ву. - Iч, як драг­лi тi, став - так во­дою i взяв­ся!.. Ко­ли б да­ло хоч до мiс­та доб­ра­ти­ся… Пев­но, там, на гни­лiм пе­ре­хо­дi, во­ди те­пер по ко­лi­на. Чо­го доб­ро­го, й не пе­рей­де­мо. I вто­пи­тись мож­на, - до­дав по­ну­ро на­реш­тi Ки­ри­ло, те­ря­ючи на­дiю вир­ва­ти хоч сло­во вiд Хрис­тi.

    - Та ко­ли б! - гiр­ко про­мо­ви­ла та.

    - Що ко­ли б? - спи­тав­ся Ки­ри­ло. - Уто­пи­тись?

    - Атож! - рiз­ну­ла Хрис­тя, ути­ра­ючи сльозу.

    - Хай бог ми­лує! Чо­го йо­го то­пи­тись! Як iно­дi бу­ває не гiр­ко, а все кра­ще жи­ти… То­бi, мо­ло­дiй, i не варт та­ко­го ка­за­ти. Хай уже ма­ти жу­риться, що са­ма без­по­мiч­на зос­тається до­ма, а то­бi чо­го? Мо­ло­да, здо­ро­ва… Хi­ба то­бi ро­бо­та страш­на? Та як у го­ро­дi ро­бо­та, - то в се­лi уде­ся­те­ро важ­че. Що там за ро­бо­та? На по­ле то­бi не хо­ди­ти, не жа­ти, не в'яза­ти… Хат­ня ро­бо­та. Як там ка­жуть: по­мий, по­маж та й спа­ти ляж! Не жу­ри­ся, дiв­ко. Аби здо­ро­ва, а ро­бо­та - що?! Я сам, ти­ня­ючись по свi­ту, слу­жив там i все доб­ре знаю. Ко­ли б не своя ха­та та не гро­ма­дi пос­лу­га - пi­шов би й те­пер слу­жи­ти… їй-бо­гу, не бре­шу! Там уже те доб­ре, що ба­га­то лю­ду. Хоч i чу­жi, оже не бий ти на те, що чу­жi. Мiж чу­жи­ми iно­дi кра­ще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, во­ни те­бе не зна­ють - не ста­нуть до­пi­ка­ти… Не те що тут!

    Христя не пер­ше це чує про мiську ро­бо­ту, не вiд Ки­ри­ла во­на чу­ла про неї. Ку­че­ря­вен­ко­ва Ма­ри­на, її под­ру­га, тре­тiй рiк як у мiс­тi слу­же. При­хо­ди­ла якось свят­ка­ми в се­ло i хва­ли­ла­ся, що як у мiс­тi слу­жи­ти, то й кра­що­го не тре­ба: i ро­бо­ти не­ба­га­то, i ро­бо­та не­важ­ка; i лю­ди та­кi ввiч­ли­вi, i пла­та доб­ра… За два ро­ки Ма­ри­на над­ба­ла пов­ну скри­ню уся­ко­го доб­ра: i плат­кiв, i руш­ни­кiв, i юпок, i пла­хот, ще й ко­жу­шан­ку доб­ру. У се­лi й за де­сять лiт не прид­баєш то­го… Чо­го ж ма­ти пла­че? Чо­го так по­би­вається? Цi­лий тиж­день прой­шов пiс­ля су­ду; цi­лий тиж­день, день у день, нiч у нiч, не пе­рес­та­ва­ла ма­ти пла­ка­ти, ви­чи­ту­ючи та на­ка­зу­ючи їй про гiр­ку не­вiльну служ­бу у чу­жих лю­дей… Нiх­то до те­бе сло­вом доб­рим не обiз­веться; чи зо­би­де хто - не зас­ту­питься; чи бо­лить що - не спи­тає; а до ро­бо­ти при­га­няє… Най­няв­ся - про­дав­ся!.. I та­ким без­на­дiй­ним та страш­ним го­ло­сом все те ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, так гiр­ко кож­не сло­во при­ли­ва­ла па­лю­чи­ми слiзьми!.. А Ки­ри­ло он зов­сiм нав­па­ки спi­ває… i Ма­ри­на не те ка­за­ла… Де ж прав­да, де брех­ня?.. I ма­ти слу­жи­ла мо­ло­до­го вi­ку; i ма­ти доб­ре все те знає… Та й лю­ди ж слу­жи­ли i те­пер он слу­жать… Хi­ба то­дi, як ма­ти слу­жи­ла, гiр­ше бу­ло, важ­че жи­ло­ся?.. Як у ту­ма­нi Хрис­тя, як тем­ної осiнньої но­чi се­ред ве­ли­кої пус­ти­нi!.. А мо­же - як у ко­го: у од­но­го - доб­ро, у дру­го­го - ли­хо. Ну, а в Заг­ни­бi­ди?

    - Дядьку! - обiз­ва­лась во­на. - Ви знаєте Заг­ни­бi­ду? Що во­но за чо­ло­вiк? Яка в йо­го служ­ба? Яка ро­бо­та?

Пошук на сайті: