Панас Мирний - Повія (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11142
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    "Чужi, чу­жi!" -ду­має Хрис­тя, тi­ка­ючи в ха­ту. А там - ти­хо, ха­зяїни по­ля­га­ли спа­ти. Ти­хо та сум­но, як у до­мо­ви­нi. А в се­лi те­пер? - дiв­ча­та гу­ля­ють, спi­ва­ють; пiд­хо­дять хлоп­цi, до­ма­га­ються хрис­то­са­тись… Спiр­ка, жар­ти, ре­гiт… На­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра.

    - Лягай ра­нi­ше, ви­сип­ляй­ся, бо завт­ра чи i вно­чi до­ве­деться спа­ти, - ка­же їй ха­зяй­ка.

    "О, доб­рi якi!" - ду­мається їй. I про неї та­ки зга­да­ли, i її не за­бу­ли! На дру­гий день по­ча­ла­ся збiр­ка з са­мо­го ран­ку. Пер­шi прий­шли близькi су­сi­ди - пiд­га­ня­ти ха­зяїнiв до церк­ви.

    - Пора до бо­жо­го до­му! - гу­ка­ли, заг­ля­да­ючи в ха­ту.

    - Ще пос­пiємо. За­ходьте! За­ходьте! - зап­ро­ху­вав Заг­ни­бi­да. По­ки зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­чи­на­лась роз­мо­ва. Роз­ка­зу­ва­ли, як хто стрi­вав свя­то, як про­вiв пер­ший день, що чут­но по го­ро­ду. Жiн­ки тим ча­сом об­див­ля­ли­ся за­па­си, ди­ву­ва­лись хлi­бо­вi свя­то­му, що вiн у Оле­ни Iва­нiв­ни завж­ди i пух­кий i ви­со­кий; роз­пи­ту­ва­ли­ся - у ко­го бра­ли бо­рош­но, як учи­ня­ли, чим зав­да­ва­ли… Звiс­нi праз­ни­ко­вi ре­чi!

    Аж ось i ха­зяїни зiб­ра­ли­ся. Заг­ни­бi­да на­ря­див­ся у но­вий сук­ня­ний убiр, на­дiв со­роч­ку з ман­же­та­ми, пов'язав шию шов­ко­вим плат­ком, чо­бо­ти до вак­си, на ри­пу - пан па­ном! Оле­на Iва­нiв­на одяг­лась у бла­кит­не шерс­тя­не плат­тя,, пок­ри­ла пле­чi тон­ким ка­ше­мi­ро­вим плат­ком, вив'яза­ла го­ло­ву шов­ко­вою хуст­кою; у ву­хах се­реж­ки бли­щать, на ру­ках - зо­ло­тi перс­нi…

    - Готовi?

    - Готовi.

    I ха­зяїни, i гос­тi ра­зом пiш­ли до церк­ви.

    Недавно пiш­ли, та швид­ко й вер­та­ються: у та­кi днi не­за­бар­на служ­ба… Пер­шi ха­зяїни ус­ту­пи­ли у двiр, а за ни­ми - й чу­жi. Чо­ло­вi­ки, жiн­ки, мо­ло­дi й ста­рi; як боч­ки товс­тi, як ши­ла тон­кi; низькi - тро­хи не при зем­лi; ви­со­кi, як ду­би гiн­кi… А убо­ри-на­ря­ди? Чер­во­нi плат­тя, зе­ле­нi ку­ци­ни, ря­бi спiд­ни­цi, жов­тi шу­шо­ни, блис­ку­чi лас­ти­ко­вi ба­ла­хо­ни, чор­нi сук­ня­нi кап­та­ни - аж у вi­чi б'є! I все те су­не у двiр, у ха­ту; вi­тається, за­чи­нає роз­мо­ву. По сло­ву: де­сять душ - де­сять слiв… а то стiльки на­ро­ду?.. Го­мiн пiд­няв­ся у ха­тах, на­че у жи­дiвськiй шко­лi, стов­пом стоїть i не вга­ває, на­че во­да кле­ко­че у по­то­ках…

    А ще не всi; то той, ди­вись, на­дiй­де, то дру­гий. У ха­тах уже й про­су­ну­ти­ся нi­ку­ди; кiм­на­та й свiт­ли­ця пов­ним пов­нi: од­нi на­чiп­ля­ли­ся на стульцях, на кро­ва­тях; дру­гi товп­ляться, шу­ка­ючи мiс­ця. Всi по­зи­ра­ють на сто­ли, де ряд­ком нас­та­нов­ле­нi пляш­ки гра­ють про­ти сон­ця своїми цвiт­ни­ми нас­той­ка­ми; пе­ред пляш­ка­ми на здо­ро­вен­но­му пiд­но­сi чор­нiє пе­че­на гус­ка, стоїть пiд­жа­ре­не по­ро­ся, дер­жа­чи у зу­бах шма­ток хрi­ну; не­ве­лич­ке яг­нят­ко, зiг­нув­шись у каб­луч­ку, вис­та­ви­ло своє гост­реньке рильце з рiд­ки­ми зу­ба­ми; там ле­жить вут­ка, Зад­рав­ши но­ги вго­ру; там бi­лiє товс­те мо­ло­де са­ло, жов­тiє мас­ло, чер­во­нi­ють кра­шан­ки; а над цим усiм в кiн­цi сто­лу, на­че сто­ро­жi, сто­ять ви­со­кi пас­ки З бi­ли­ми го­ло­ва­ми, при­си­па­нi цвiт­ним го­рош­ком… Все так i бе­ре очi на се­бе; все дра­тує смак! Не­дар­ма вся­ке, гля­нув­ши на те, тiльки спльовує.

    - Кого ми ще жде­мо? - спи­тав­ся ви­со­кий ог­ряд­ний чо­ло­вiк з ве­се­ли­ми ка­ри­ми очи­ма, чер­во­ним ли­цем, чор­ним ву­сом, пiд­хо­дя­чи до товс­то­го кра­ма­ря, що си­дiв у кут­ку, по­том об­ли­ва­ючись. - Чи так - по­хо­ди­мо, по­ди­ви­мо­ся на оцi за­па­си та й до­до­му по­роз­хо­ди­мо­ся? - ви­мо­вив вiн да­лi, скрут­нув­ши сво­го чор­но­го ву­са.

    - Петро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гук­нув на Заг­ни­бi­ду кра­мар.

    - А що?

    - Пора, бра­ти­ку. Жи­во­ти пiд­ве­ло, - мо­вив вiн, скри­вив­шись, мов i справ­дi жи­вiт у йо­го за­бо­лiв.

    - Та… Ру­бець з Кни­шем обi­ця­ли зай­ти, - ска­зав, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, Заг­ни­бi­да.

    - А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - од­ка­зав ви­со­кий чо­ло­вiк з чор­ни­ми ву­са­ми.

    - I ба­тюш­ки не­має, - до­дав Заг­ни­бi­да.

    - Отi ще бо­ро­да­тi! - про­цi­див кра­мар.

    - I на­що тих бо­ро­да­тих жда­ти? - гра­ючи очи­ма, пи­тає ви­со­кий чо­ло­вiк. - Хi­ба ми й са­мi бо­ро­ди не при­че­пи­мо? У Оле­ни Iва­нiв­ни, пев­но, за­ва­ля­ло­ся де по­вiс­мо пря­ди­ва… От i бо­ро­да го­то­ва!

    Кругом зняв­ся ре­гiт.

    - Уже Ко­лiс­ник пус­тив­ся на ви­гад­ки! - ска­зав хтось.

    - На якi там ви­гад­ки? - пра­ву­вав­ся Ко­лiс­ник. - Тут го­ло­су не од­тяг­неш, а во­ни - ви­гад­ки!.. Я ка­жу: по­ки ба­тюш­ки, та се, та те, то во­но 6 по од­нiй слiд про­пус­ти­ти. Пан­ти­ку­ляр­но, як ка­жуть па­ни.

    - Слiд, слiд! - хтось од­ка­зав, спльову­ючи.

    - Та щось Пет­ро Лу­кич не теє… - див­ля­чись на ха­зяїна, мо­вив Ко­лiс­ник. Заг­ни­бi­да мот­нув го­ло­вою.

    - Там, у ма­лiй ха­ти­нi, - ти­хо ска­зав вiн, ука­зу­ючи на две­рi.

    Колiсник, кра­мар i ще дех­то зня­ли­ся й один за од­ним по­су­ну­ли в ха­ти­ну.

    - Батюшка йде! - хтось крик­нув у свiт­ли­цi.

    - Батюшка! ба­тюш­ка! - за­хо­ди­ло по ха­тах.

    - Постiйте! За­раз ба­тюш­ка бу­де, - гук­нув Заг­ни­бi­да, про­товп­лю­ючись упе­ред стрi­ти ба­тюш­ку.

    Колiсник з сер­ця мах­нув ру­кою i сплю­нув.

    - Утрiться ж, Кос­тян­тин Пет­ро­вич, щоб, бу­ва, бо­ро­да­тий не при­мi­тив! - хтось ска­зав йо­му.

    - Утрiться! Чар­ка бi­ля ро­та бу­ла - i тут од­ня­ли! - мо­вив вiн сер­ди­то.

    - Та так тiльки й до­ве­лось по­ди­ви­тись?

    - Атож!

    Дехто за­ре­го­тав­ся.

    - Коло ро­та бу­ло, та в рот не по­па­ло.

    - Та хоч не зав­да­вай жа­лю, - про­хав Ко­лiс­ник, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю. Ре­гiт ще дуж­чий зняв­ся.

    - Тесе!.. - за­гу­ло кру­гом.

    Гучно i зич­но роз­да­ло­ся се­ред ха­ти свя­те пос­пiв'я. Сла­ви­ли воск­рес­ше­го З гро­ба, сла­ви­ли йо­го пре­чис­ту ма­тiр… Мо­ло­дий, бi­ло­ли­ций та чор­но­во­ло­сий ба­тюш­ка з хрес­том у ру­ках вис­ту­пив упе­ред, за­во­див го­лос­ним те­но­ром. За ним ди­якон, товс­тий, ог­ряд­ний, з ри­жою по по­яс бо­ро­дою, вит­рi­щив­ши булька­тi очi, пер, на­че з боч­ки, товс­то­го ба­са. Сти­хар­ний дяк, у ко­сi з си­во­го, аж жов­то­го, во­ло­су, ста­рий - аж тру­ситься - де­рен­чав, мов ма­леньке яг­нят­ко; за ним ви­со­кий та­ран­ку­ва­тий па­ла­мар, на­су­пив­шись, гув оче­ре­тя­но­го бас­ка… Ха­зяїн, ха­зяй­ка, звiв­ши до об­ра­зiв очi, хрес­ти­ли­ся; гос­тi з усiх бо­кiв нав­ко­ло об­лi­пи­ли при­чет; пе­ред­нi ще та­ки ви­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, за­те зад­нi так стов­пи­лись - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди.

    Тiльки що ба­тюш­ка, прос­пi­вав­ши, пiд­нiс ха­зяїнам хрес­та цi­лу­ва­ти, як у ха­ту увiй­шли два пан­ки. Один - се­реднього рос­ту, на­топ­ту­ва­ний, з круг­лим чер­во­ним ли­цем, так гла­де­сенько ви­го­ле­ним, що во­но у йо­го аж ви­лис­ку­ва­лось, з не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ця­ми, кот­рi, як ми­ше­ня­та, бi­га­ли в йо­го то сю­ди, то ту­ди. Дру­гий - ви­со­кий, су­хий, з одс­тов­бур­че­ни­ми бро­ва­ми, пох­му­рим пог­ля­дом, ру­ди­ми ба­ка­ми, що, на­че ков­ту­ни, спус­ка­ли­ся з йо­го кiст­ля­вих ще­ле­пiв.

    Обидва на пальчи­ках пок­ра­ли­ся упе­ред, злег­ка три­ма­ючи за пле­чi ог­ряд­них мi­щан, що стов­пи­ли­ся зза­ду. Тi, ози­ра­ючись i кла­ня­ючись, пос­ту­па­ли­ся, да­ва­ли до­ро­гу. Па­ни поп­рос­ту­ва­ли до сто­лу.

    - Хто се? - по­чу­ло­ся у зад­нiх ря­дах.

    - Не знаєш хi­ба?

    - Авжеж, не знаю.

    - Ото су­хий, ви­со­кий - Ру­бець, сек­ре­тар з ду­ми; а то чер­во­но­пи­кий - Книш, з по­лi­цiї.

    - Чи бач! Пi­шов наш Заг­ни­бi­да вго­ру: з па­на­ми во­диться!.

    - А-а! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! - скрик­нув Заг­ни­бi­да, зап­ри­мi­тив­ши Руб­ця i Кни­ша. - Хрис­тос воск­рес!

    Почали хрис­то­са­тись. Ру­бець, су­во­ро пох­рис­то­сав­шись з ха­зяїном, пi­дiй­шов до ба­тюш­ки, по­цi­лу­вав хрес­та i щось ти­хенько за­мо­вив. Ба­тюш­ка за­ме­ту­шив­ся, по­дав Руб­це­вi ру­ку.

    - Несказанно ра­дий! нес­ка­зан­но! - глу­хо бу­бо­нiв Ру­бець. - На мiс­це от­ця Гри­го­рiя? Царст­во не­бес­не по­кiй­но­му! При­яте­лi з ним бу­ли.

Пошук на сайті: