Панас Мирний - Повія (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Батюшка сто­яв i, не зна­ючи, що ка­за­ти, тер ру­ки. Ру­бець щось бу­бо­нiв. Ко­лiс­ник пiд­бiг до Руб­ця i, гра­ючи очи­ма, ни­зенько ук­ло­нив­ся. Ру­бець прос­тяг йо­му два пальцi. Ко­лiс­ник злег­ка пот­ри­мав їх, пос­ту­пив­ся на­зад i нас­ту­пив ди­яко­но­вi на но­гу. Той з усього роз­го­ну заг­нав Ко­лiс­ни­ко­вi ку­ла­ка у бiк. Ко­лiс­ник хит­нув­ся, мов прост­рi­ле­ний.

    - На но­гу! - гук­нув йо­му ди­якон ба­сом i, ус­мi­ха­ючись, по­дав ру­ку. Ко­лiс­ник бо­лiс­но ус­мiх­нув­ся i пос­ту­пив­ся на­зад.

    Поки се ро­би­ло­ся бi­ля од­но­го бо­ку сто­лу, на дру­го­му - Книш сто­яв пе­ред ха­зяй­кою i, гра­ючи очи­ма, мо­вив:

    - Для пер­шо­го знай­омст­ва поз­вольте пох­рис­то­са­тись.

    Олена Iва­нiв­на, завж­ди блi­да, аж жов­та, злег­ка пок­ри­ла­ся крас­кою, ко­ли по­чав Книш хрис­то­са­тись. Вiн своїм ши­ро­ким ли­цем ви­ма­ху­вав то на то­iг бiк, то на дру­гий, цi­лу­ючи смач­но тон­кi та зблiд­лi ус­та Оле­ни Iва­нiв­ни своїми товс­ти­ми, м'ясис­ти­ми.

    - Федiр Гав­ри­ло­вич! Лег­шенько з чу­жи­ми жiн­ка­ми ви­цi­ло­вуй­тесь, - мо­вив до йо­го Ко­лiс­ник зза­ду.

    - А-а!.. - по­вер­нув­ся той. - Це ви, Кос­тян­тин Пет­ро­вич? Це ж у рiк раз. Хрис­тос воск­рес! - i ки­нув­ся з Ко­лiс­ни­ком хрис­то­са­тись.

    - Отакого б нам сек­ре­та­ря! Ввiч­ли­вий, об­хiд­чис­тий! - мо­вив Ко­лiс­ник до мi­щан, одiй­шов­ши на­зад. - А то - гни­да гни­дою, а, не­бiй­сь, доб­ре знає ха­бис-га­ве­зен!

    Кругом йо­го зняв­ся ре­гiт, i вiн мер­щiй уд­рав да­лi.

    - Що вiн ска­зав?

    - Кат йо­го знає! по-жи­дiвсько­му, чи що; тоб­то, бач, про ха­ба­рi.

    - От про­ява!

    А про­ява так i но­си­ла­ся по­мiж людьми. Те­пер вiн сто­яв ко­ло ба­тюш­ки i, по­ти­ра­ючи ру­ки, мо­вив:

    - Та й за­мо­ри­ли ви нас, отець Ми­ко­лай.

    - Як са­ме?

    - Не по­вi­ри­те, у ро­тi пе­ре­сох­ло, аж то­рох­тить гор­лян­ка, мов та гу­ся­ча, що ба­би на неї клуб­ки мо­та­ють, - жар­ту­вав вiн, ве­се­ло гра­ючи очи­ма.

    - Що ти тут то­чиш?-пе­ре­бив йо­го Заг­ни­бi­да. - Чес­ний от­че! Бла­гос­ло­вiть сей хлiб-сiль.

    Отець Ми­ко­лай ус­тав i по­чав бла­гос­лов­ля­ти.

    - Починається… Чуєте! по­чи­нається! - вис­ко­чив­ши в дру­гу ха­ту, гук­нув Ко­лiс­ник.

    - Що по­чи­нається?

    - Он, - ука­зав вiн на свiт­ли­цю.

    Там бi­ля сто­лу хрис­то­са­ли­ся чар­ка­ми гос­тi з ха­зяїном: ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш… Го­лос­но дзин­ча­ли ча­роч­ки; яс­но гра­ли у лю­дей очi… Ту­ди ки­нув­ся її Ко­лiс­ник.

    - Просимо, доб­рi лю­ди, хлi­ба-со­лi од­вi­да­ти, - зап­ро­ху­вав З^ни­бi­да. - Спа­си­бi вам, що не цу­раєтесь, не за­бу­ваєте.

    - А ви та­ки на­го­ту­ва­ли чи­ма­ло! - мо­вив до нього ба­тюш­ка.

    - Тiльки й на­шо­го, отець Ми­ко­лай! Тiльки й на­шо­го… Що нам зос­та­ло­ся з ста­рою? Дiт­ка­ми гос­подь не бла­гос­ло­вив… Отак доб­рi лю­ди зiй­дуться, по­го­мо­нять… Тiльки й на­шо­го… Хоч во­но те­пер усе ут­ри­до­ро­га ста­ло. Та по­ду­маєш: на­що нам те ба­гатст­во? для ко­го йо­го зби­ра­ти? Пом­ре­мо - не за­бе­ре­мо з со­бою… Про­си­мо ж по­кор­но… Отець Ми­ко­лай! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! Хто ж пiс­ля пер­шої за­ку­шує?.. А ви чо­го стоїте? - гу­кав Заг­ни­бi­да на дя­ка. - Гай-гай!

    Знову усi за­ко­ле­си­ли бi­ля сто­лу; по­мiж дру­ги­ми й ста­рий дяк тi­пає го­ло­вою.

    - А ти, гля­ди, ме­нi й сьогод­нi не на­ли­жись, як учо­ра! - га­рик­ну­ла до нього ви­со­ка су­ха ба­ба з бi­ли­ми, на­че олив'яни­ми, очи­ма, сiп­нув­ши так за ру­кав, що той аж по­то­чив­ся.

    - Єфросинiя Анд­рiївна! Єфро­си­нiя Анд­рiївна! - мо­вив дяк ти­хо. - Он - чу­жi… он - лю­ди…

    - А вчо­ра ба­чив лю­дей? А мо­ло­диць, не­бiй­сь, ба­чив?

    - Так йо­го, так! - умi­шав­ся Ко­лiс­ник у зма­ган­ня дя­ка з дя­чи­хою. - Од­зо­лiть йо­го, Єфро­си­нiя Анд­рiївна! Хай не бу­де та­кий го­лiн­ний до ва­шо­го бра­та. А то - апос­то­ла у церк­вi чи­тає, а на­бiк мо­ло­ди­цям "шер­денько" шеп­че.

    - I ви на ме­не! - мо­вив дяк, ви­хи­лив­ши чар­ку го­рiл­ки. - У ме­не он зу­бiв у ро­тi не­має!.. - I вiн по­ка­зав йо­му свої по­чор­нi­лi яс­на.

    - А на­що тут зу­би? Щоб по­цi­лу­ва­ти та ще й уку­си­ти! - жар­ту­вав Ко­лiс­ник.

    Люди аж роз­ляг­ли­ся кру­гом, а ста­ра дя­чи­ха на ли­цi мi­ни­ла­ся та очи­ма, як вiдьма, во­ди­ла. Дяк мер­щiй под­рав­ся по­мiж людьми у кух­ню.

    - Ви та­ки йо­го сте­ре­жiть, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - цьку­вав Ко­лiс­ник. - Ви не вда­ряй­те на те, що зу­бiв у йо­го не­має. Вiн i без зу­бiв нi­ко­му не дає спус­ку. А що, ко­ли б йо­му зу­би!

    - Хiба я не знаю? - грим­ну­ла дя­чи­ха. - Зя­яю! Про­жи­ла со­рок лiт з ним - знаю! Ска­за­но: як же­ре­бець той!

    Крик ре­го­ту зняв­ся кру­гом неї i роз­ко­тив­ся по всiх ха­тах. Лю­ди - лос­ком ля­га­ють, аж за жи­во­ти бе­руться; а Ко­лiс­ник - хоч би то­бi морг­нув - тiльки очи­ма грає.

    - Правду, свя­ту прав­ду мо­ви­те, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - клi­пає вiн, - нес­те­мен­ний же­ре­бець! От i те­пер: чо­ло­вiк у кух­ню тi­кає? Знаємо ми… Ста­рий, а хит­рий… Там у Пет­ра Лу­ки­ча но­ва най­мич­ка та ще, не взяв її во­рог, кри­жас­та та­ка… Он ку­ди йо­го тяг­не! Он ку­ди вiн стри­же!

    Дячиха аж за­пi­ни­ла­ся i, роз­пи­ха­ючи лю­дей, пом­ча­ла­ся у кух­ню. Лю­ди ре­го­та­ли; де­ко­му за­ма­ну­ло­ся пi­ти по­ди­ви­тись, що бу­де з дя­ком.

    - Ходiмо! - кли­ка­ли Ко­лiс­ни­ка.

    - Хан їм! - од­ка­зав той. - По­чу­да­чи­ли - хо­дi­мо зап'ємо. Хто по­тяг у кух­ню, хто пi­шов за Ко­лiс­ни­ком до сто­лу, де по­важ­но роз­сi­ли­ся ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш.

    - Що те­пер на­ша служ­ба? якiї на­шiї до­хо­ди? - мо­вив ба­тюш­ка до Руб­ця. - Як у па­нiв хрес­тя­ни бу­ли - ото так! То­дi - до­хо­ди! Бог дав свя­то­За­раз i ве­зуть то­бi з еко­но­мiй: той - то­го, той - дру­го­го… цi­ли­ми ху­ра­ми… А те­пер що? З отих ша­гiв по­тяг­неш? Та ще й то як поч­нуть дi­ли­ти!

    - Господь не ос­ку дi­ває в своїй ми­лос­тi! - пiд­во­дя­чись, га­рик­нув ди­якон i по­тяг­ся до чар­ки.

    Молодий ба­тюш­ка тiльки го­ло­вою скрут­нув.

    - Любимець про­то­по­пiв, так йо­му нi­чо­го, - мо­вив ти­хо, зiтх­нув­ши.

    - А вже в нас про­то­поп! - до­дав Ру­бець.

    - Христос воск­рес! - на­че з ве­ли­ко­го дзво­на вда­рив ди­якон.

    - Воiстину! - од­ка­зав Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до йо­го.

    - От!-зрадiв ди­якон. - Оце так! А то бiд­кається!.. До­хо­дiв не­має; мо­ло­дiй по­па­дi шиньйо­нiв справ­ля­ти нi з чо­го, - бу­бо­нiв вiн до Ко­лiс­ни­ка бу­цiм ти­хо, а так, що усi чу­ли. - Хай мен­ше по­па­дю пус­кає з па­ни­ча­ми ви­ход­жу­ва­ти, то й до­хо­ди бу­дуть, - до­дав i поб­рав­ся геть.

    За сто­лом по­ча­ли су­ди­ти про­то­по­па. Заг­ни­бi­да ка­зав, що не лю­бий вiн усiм па­ра­фi­янам, з жи­во­го й вми­ру­що­го де­ре: же­ни­ти­ся хто хо­че - як не двад­цять п'ять руб­лiв, то й не по­вiн­чає, уми­рає хто - ло­жи де­сять руб­лiв, а хрес­ти­ти - го­туй три кар­бо­ван­цi. Ру­бець ви­чи­ту­вав йо­го про­ви­ни пе­ред по­кiй­ним от­цем Гри­го­рiєм: вiн йо­го до то­го до­вiв! вiн йо­го у мо­ги­лу вло­жив! Книш чу­ду­вав усiх ти­ми бу­ма­га­ми, якi лу­ча­ло­ся йо­му стрi­ва­ти в по­лi­цiї… Отець Ми­ко­лай тiльки гли­бо­ко зiт­хав.

    А в кух­нi тим ча­сом сто­яв не­са­мо­ви­тий ре­гiт. Ре­го­та­ли з па­ла­ма­ря. Ря­бий та не­га­муз­ний, вiн ко­ли ски­нув чар­ку-дру­гу, за­раз до ко­го-не­будь i за­ли­цяється. Чи бу­де то ста­ра ба­ба, чи за­мiж­ня мо­ло­ди­ця, - в од­ну шку­ру - ви­ходь та й ви­ходь за нього за­мiж! У йо­го - i ха­та своя, i скри­ня е; у скри­нi су­воїв З де­сять по­лот­на. I зем­лi йо­му з ру­ги пе­ре­па­дає де­ся­тин до п'яти; з круж­ки до­во­диться руб­лiв п'ятде­сят: та ще не без то­го, що й за подз­вiн хто пе­ре­ки­не. Вiн один знає, по ко­му i як дзво­ни­ти. Хто скiльки дасть - так i дзво­ниш! Даєш ти грив­ню - на грив­ню задз­во­ню, со­ро­кiв­ку - на со­ро­кiв­ку, а за кар­бо­ван­ця - так одк­ле­паю, що аж плач роз­би­ра­ти­ме! Ка­жуть: лег­ко дзво­ни­ти - по­тяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзво­на з нев­ми­тою пи­кою не йди!

    Усi зна­ли, що вiн жо­на­тий; один вiн не приз­на­вав, бо та­кий п'яний вiн­чав­ся, що й свi­ту не ба­чив. До то­го i жiн­ка не жи­ла з ним, а хи­ля­ла­ся по шин­ках, во­ло­чи­ла­ся з мос­ка­ля­ми. Тве­ре­зий - вiн був тих­ший во­ди, ниж­чий тра­ви; за­те, як ски­нув чар­ку-дру­гу - де те i зав­зят­тя вiзьметься: бадьориться, хвас­тається, сло­ва­ми, як го­ро­хом, сип­ле.

Пошук на сайті: