Панас Мирний - Повія (сторінка 28)

    От i те­пер. Чи дав­но вiн си­дiв у кух­нi на ла­вi са­мо­тою, звi­сив­ши на гру­ди свою по­ну­ру го­ло­ву? Йо­го нiх­то не про­хав ви­пи­ти-за­ку­си­ти, вiн нi­ко­му нi­чо­го не ка­зав. Хрис­тя, сто­ячи ко­ло пе­чi i по­зи­ра­ючи на йо­го, ду­ма­ла: чо­го сей чо­ло­вiк си­дить сам со­бi, не їсть, не п'є i нiх­то йо­го не прип­ро­хує? Так бу­ло, по­ти у кух­ню не на­вер­нув­ся товс­тий кра­мар.

    - Тимофiю! А ти чо­го си­диш тут, по­ну­рив­ся, не п'єш, не їси? - i, не­дов­го ду­мав­ши, ухо­пив йо­го за ру­ку й по­тяг до сто­лу.

    Недовго во­ни там про­бу­ли, та на­зад вер­нув­ся Ти­мо­фiй уже дру­гим чо­ло­вi­ком: ви­рiв­няв­ся-вип­ря­мив­ся, очi гра­ють, бро­ви так i хо­дять, ще й своїми то­неньки­ми ву­са­ми мор­гає. Хрис­тя нi­як не здер­жа­ла­ся, щоб не зас­мi­яти­ся.

    - Ти чо­го ре­го­чеш? Ти хто та­ка? - при­сi­кав­ся вiн до Хрис­тi, мор­га­ючи так чуд­но бро­ва­ми, що та аж на­ту­жується, щоб не смi­яти­ся, та нi­як не здер­житься.

    - Та се… - по­чав товс­тий кра­мар, лед­ве язи­ка у ро­тi по­вер­та­ючи, - дiв­чи­на!

    - А ко­ли дiв­чи­на, то чо­му за­мiж не йдеш? - пи­тає Ти­мо­фiй.

    - Та во­на б, мо­же, i теє… та, бач, не трап­ляється же­ни­ха.

    - Ху! - хук­нув Ти­мо­фiй. - Яко­го то­бi же­ни­ха тре­ба?

    - Сватай, Ти­мо­фiю, - хтось ска­зав з ку­пи, що по­ча­ла зби­ра­ти­ся кру­гом їх.

    - А що? Хi­ба не пi­деш? Ти не ди­вись, що заб­ро­дивсь, аби ха­ляв не по­ка­ляв! - скрик­нув вiн, туп­нув­ши но­гою, як пi­вень, i морг­нув усом так, що усi аж за жи­во­ти вхо­пи­ли­ся.

    Як грiм, гур­ко­тiв ре­гiт по ха­тi, та Ти­мо­фiй на те не вда­ряв. Вiн бли­зенько пi­дiй­шов до Хрис­тi, по­чав лю­бенько заг­ля­да­ти їй у вi­чi. Хрис­тi спер­шу бу­ло смiш­но, а як на­су­ну­ли лю­ди ди­ви­ти­ся, то їй i со­ром­но ста­ло, i страш­но… Опус­тив­ши у зем­лю очi, во­на геть по­да­ла­ся до ко­черг. Ти­мо­фiй за нею.

    - Серденько! - скрик­нув вiн тон­ко та го­лос­но i аж пiдс­ко­чив.

    - Чого ви прис­та­ли до ме­не? Гетьте! - об­раз­ли­во од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Панiкадило ду­шi моєї! - гук­нув вiн уд­ру­ге, уда­рив­ши сам се­бе ку­ла­ком у гру­ди.

    Люди так i по­ко­ти­ли­ся зо смi­ху, а Ти­мо­фiй стоїть пе­ред Хрис­тею, б'є се­бе в гру­ди та ви­чи­тує.

    - Се та, ко­го жаж­да­ла ду­ша моя! Прий­ди ж, ближ­няя моя, доб­рая моя, го­лу­би­це моя! Прий­ди в мої об'ятiя! - I, розс­та­вив­ши ру­ки, уже на­мi­ряв­ся був об­хо­пи­ти Хрис­тю.

    - Тимофiю! Що се ти! - роз­дав­ся зза­ду йо­го го­лос.

    Тимофiй озир­нув­ся - i ру­ки опус­тив: пе­ред ним сто­яв ба­тюш­ка.

    - Зовсiм за­со­ро­мив дiв­чи­ну, - ска­зав отець Ми­ко­лай, зирк­нув­ши на Хрис­тю, що, як та ма­кiв­ка, аж го­рi­ла у по­ро­га.

    Тимофiй на п'ятах пос­ту­пив­ся на­зад, да­ючи ба­тюш­цi до­ро­гу, кот­рий по­ри­вав­ся ви­хо­ди­ти, про­щав­ся з ха­зяїна­ми, гiстьми.

    - Отець Ми­ко­лай! А на ко­лiс­ни­цi хi­ба не тре­ба? - мо­вив Заї'яибi­да, при­яз­но заг­ля­да­ючи в очi.

    Отець Ми­ко­лай за­ре­го­тав­ся:

    - На ко­лiс­ни­цi? А щоб вас! Да­вай­те вже!

    - Я вам на­ли­воч­ки, - тур­бу­вав­ся Заг­ни­бi­да. - Та­кої на­ли­воч­ки - гу­боньки зли­па­ються! Оле­на Iва­нiв­на! на­ли­воч­ки сю­ди! по­за­то­рiшньої! -гу­кав вiн на жiн­ку.

    Олена Iва­нiв­на при­нес­ла пляш­ку.

    - Сама ж по­пот­чуй. Од те­бе смач­нi­ша! - ска­зав Заг­ни­бi­да. Оле­на Iва­нiв­на на­ли­ла.

    - Добра, доб­ра! - прих­ва­лю­вав отець Ми­ко­лай, сма­ку­ючи пот­ро­ху З чар­ки.

    - А вам, отець ди­якон? На­ли­воч­ки! - прип­ро­хує Заг­ни­бi­да.

    - Ет! сви­ня­чо­го пiй­ла! - гук­нув той. - Сiр­ка! ме­нi - сiр­ка!

    - А мо­же, ром­ку на по­ту­ху? У ме­не доб­рий ро­мок - у нiм­ця брав.

    - Не терп­лю я отих заг­ра­ниш­них пун­ди­кiв. Вiд їх тiльки в жи­во­тi булько­тить та го­ло­ва бо­лить. Не­ма кра­що­го зiл­ля, як наш рiд­ний сiр­ко! Чим бiльше йо­го п'єш, тим смач­нi­ше здається! Так? - скрик­нув вiн, уда­рив­ши Ко­лiс­ни­ка по пле­чi.

    - Правда ва­ша. Ро­мок до чаю - див­на шту­ка.

    - Ото-то-то! А так, на­го­ло - сiр­ка! Смик­нув за хвiст - та й все! Дер­зай, ча­до! - гук­нув вiн, пе­ре­ки­да­ючи чар­ку в рот, i мер­щiй нап­ря­мив­ся за ба­тюш­кою, кот­рий уже сто­яв на рун­ду­цi, до­жи­дав­ся.

    - О, бо­дай вам щас­тя слу­жи­ло! - ре­го­тав­ся Ко­лiс­ник.

    За ди­яко­ном ус­лiд вий­шли ха­зяїн, ха­зяй­ка, по­су­нув i дех­то з гос­тей.

    - Пропустiть! про­пус­тiть! - ша­мо­тiв без­зу­бим ро­том дяк, про­тис­ку­ючись по­мiж на­ро­дом.

    - Ти ж чув, що я то­бi на­ка­зу­ва­ла, ста­рий чор­те! - гук­ну­ла дя­чи­ха, смик­нув­ши йо­го зза­ду за ко­су.

    - Чув, чув! - ви­ри­ва­ючись, мо­вив дяк i скрив­ся в сi­нях.

    - Ох ти, моя не­пи­са­на! - скрик­нув Ти­мо­фiй, ущип­нув­шiї ка ви­хо­дi Хрис­тю за ру­ку.

    Та не ви­дер­жа­ла i зо всього ма­ху вса­ди­ла ку­ла­ка в Ти­мо­фi­еву спи­ну, аж по ха­тах за­гу­ло.

    - Ото пос­ва­та­ла! Мо­ло­дець! - хтось про­мо­вив.

    - Хто ко­го? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Он та дiв­ка Ти­мо­фiя.

    Колiсник ски­нув на Хрис­тю очi. Чер­во­на i гнiв­на сто­яла во­на у по­ро­га ко­ло пе­чi.

    - Де ти, сер­денько, бу­ла? - спи­тав­ся вiн, пiдс­ту­па­ючи до неї. - Я ж з то­бою й не хрис­то­сав­ся! Хрис­тос воск­рес!

    Поки Хрис­тя зiб­ра­ла­ся, що їй од­ка­за­ти, як Ко­лiс­ник уже й об­няв її.

    - Не ду­же, Кос­тю, не ду­же! Щоб, бу­ва, губ не по­пiк! - гу­кав зза­ду йо­го товс­тий кра­мар.

    - I я не хрис­то­сав­ся! - десь ви­рис­кав­ся гни­ло­зу­бий мир­ша­вий чо­ло­вi­чок i - цмок Хрис­тю в що­ку.

    Товстий кра­мар i со­бi при­ло­жив жир­ню­чi та сли­ня­вi гу­би. Хрис­тя по­вер­та­ла­ся то сю­ди, то ту­ди, со­ро­ми­ла­ся, млi­ла. Во­на не зна­ла - чи їй плю­ва­ти в очi сiй п'янiй зграї, чи ла­яти­ся, чи пла­ка­ти.

    - Стiй! - гук­нув Звi'чнбi­да, вер­та­ючись у ха­ту й по­ба­чив­ши, як Хрис­тя по­би­вається у мiц­них Ко­лiс­ни­ко­вих обiй­мах.

    - Костянтине! Що се ти? Пi­дож­ди ж, я жiн­цi пох­ва­лю­ся, - по­вер­нув­ся вiн до Ко­лiс­ни­ка.

    - Нема, бра­ти­ку, до­ма, - од­ка­зав той, ви­пус­ка­ючи Хрис­тю. Та про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти i тро­хи в сi­нях не зби­ла з нiг ха­зяй­ки.

    - Куди се, як бо­же­вiльна, не­сеш­ся? - спи­та­ла Оле­на Iва­нiв­на.

    - Та он… во­ни… Хай їм! - з пла­чем жа­лi­ла­ся Хрис­тя. - Ко­ли так, то я й ки­ну.

    - Що там та­ке? - спи­та­ла­ся Оле­на Iва­нiв­на.

    - Цссс!.. - за­хо­ди­ло в кух­нi.

    - Не руш ха­зяй­сько­го доб­ра! - вий­шов­ши се­ред ха­ти, гу­кав Заг­ни­бi­да. - Не руш.

    - Чого ти же­лi­паєш? - ска­за­ла во­на чо­ло­вi­ко­вi. - Он - лю­ди, он - бла­го­род­нi! - I гнiв­на прой­шла у свiт­ли­цю.

    - Отак, як бач! Хто кис­лич­ки поїв, а ко­го ос­ко­ма на­па­ла, - ска­зав Заг­ни­бi­да, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

    - Отак i в ме­не, - хи­та­ючи го­ло­вою, од­ка­зав Ко­лiс­ник.

    - Лихо, брат, - не жiн­ки сi! - мо­вив Заг­ни­бi­да.

    - Лихо, - пiд­ка­зує Ко­лiс­ник.

    - А ко­ли ли­хо, то йо­го й за­ли­ти, - умi­шав­ся товс­тий кра­мар.

    - А справ­дi! - до­дав Ко­лiс­ник.

    - Ходiмо, - ска­зав Заг­ни­бi­да.

    - Пiдожди. Отi па­ни нам! I на­що ти їх нап­ро­сив до се­бе? - ка­же кра­мар.

    - Хiба я їх про­сив? Са­мi на­би­ли­ся. Не плю­ва­ти ж ме­нi їм у вi­чi! Тiльки що про­ка­зав се Заг­ни­бi­да, як з свiт­ли­цi ви­хо­дять Ру­бець i Книш.

    - Попили, поїли у вас, Пет­ро Лу­кич, - ска­зав Ру­бець. - По­ра й до­до­му.

    - Куди? Так ра­но? Та я не ба­чив, чи ви що й вжи­ва­ли.

    - Вживали, вжи­ва­ли i геть-то! - прос­тя­га­ючи ру­ку, мо­вив Книш.

    - Боже ж мiй! Та, мо­же б, ще трош­ки по­си­дi­ли?

    - Нi-нi! Жiн­ки до­ма ждуть. Ми, знаєте, пе­рельотнi пти­цi.

    - Скажи, хай не за­дер­жує, - мо­вив ти­хо товс­тий кра­мар Ко­лiс­ни­ко­вi на ву­хо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: