Панас Мирний - Повія (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11142
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    - Бач, як у го­ро­дi пе­чуть; у нас так не вмi­ють, - хва­ли­ла Одар­ка, розг­ля­да­ючи бул­ку.

    - Коло то­го хо­дять - од­но дi­ло зна­ють. Нам як не при­хо­диться то­го хлi­ба їсти, то й пек­ти не нав­чи­лись, - од­ка­за­ла Прiська.

    - Чого ж во­но так: як го­ро­дя­нам, то, не­бiй­сь, i бул­ка, а нам - чор­ний хлiб з ос­тю­ка­ми? - спи­та­ла Одар­ка.

    - Так во­но вже за­ве­ло­ся: го­род усе кра­ще со­бi бе­ре. При сiм сло­вi Одар­ка гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

    - Пани та ба­га­чi! - неш­вид­ко до­да­ла во­на до сво­го зiт­хан­ня. її нiх­то не пiд­дер­жав. Кар­по по­вер­нув роз­мо­ву на iн­шу рiч: вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти про поїздку, про хлiб, про го­род, про Хрис­ти­ну ха­зяй­ку.

    - Ще й хва­ли­ти бо­га, що Хрис­тi так лу­чи­ло­ся, - зов­сiм-та­ки доб­ре! Ха­зяй­ка не як чу­жа, а як рiд­на ма­ти!

    Чималу го­ди­ну знов про­гу­то­ри­ли на сю рiч. I сер­це, i важ­кi Прiсьчи­нi дум­ки уга­му­ва­ли­ся. Сер­це пе­рес­та­ло ще­мi­ти; важ­кi дум­ки роз­тi­ка­ли­ся, зни­ка­ли, зас­по­коєнi ти­хи­ми на­дi­ями, роз­що­та­ми, роз­по­ло­га­ми… Сла­ва бо­гу, що Хрис­тi доб­ре… Ха­зяй­ка обi­цяє гро­шi вiд­да­ти… Вiд­дасть - спа­си­бi їй! - Хрис­тi но­вий убiр бу­де; бо в неї хоч оде­жин­ка i є, та лиш­ню ма­ти - все кра­ще. А й не вiд­дасть - хi­ба не все рiв­но?.. Про­па­де пiв­ро­ку служ­би, то хi­ба i так не про­па­дає?

    "Пiвроку, - ду­має Прiська, при­ля­га­ючи спо­чи­ти, ко­ли пiш­ли Кар­по й Одар­ка. - Уже ж поб'юся, пок­рiп­лю­ся то­го пiв­ро­ку… А там зно­ву за­жи­ву З нею… Зно­ву… Мо­же, знай­деться хто… Нев­же во­на та­ка без­та­лан­на?.. I кра­сою i здо­ров'ячком бог не обiй­шов - хi­ба от до­лею…"

    Старiй ма­те­рi не спа­ло­ся. Доч­чи­на до­ля, об­ра­зи людськi, свої злид­нi та не­дос­та­чi во­ро­ча­ли її з бо­ку на бiк, гна­ли сон i спо­кiй да­ле­ко вiд неї.

    Де ж доч­ка по­вер­тається, по­ки ма­ти та­кi важ­кi гад­ки ду­ма?

    Христя си­дить у своєї под­ру­ги Гор­пи­ни, кот­ра не вга­ває нi на хви­ли­ну. Гор­пи­на роз­ка­зує Хрис­тi про се­ло, про знай­омих дiв­чат, па­руб­кiв, що де скоїло­ся, про ко­го яка чут­ка пiш­ла - все вик­ла­дає под­ру­га под­ру­зi, ма­ле­не­ве­лич­ке iз-за нiг­тя ви­ди­рає та вик­ла­дає… Пе­ре­да­ла за Ївгу, що по­зи­ва­ла Ти­мо­фiя, про Ти­мо­фi­еву жур­бу; про те, як раз Ти­мо­фiй, стрiв­ши її, Гор­пи­ну, хва­лив­ся: ко­ли б не товс­та Ївга - вiн би при­си­лав ста­рос­тiв до неї!.. Про Фе­до­ра, що спер­шу ду­рiв та й те­пер ще не прий­шов у се­бе… "Все зга­дує те­бе та, зга­ду­ючи, пла­че… Ти та­ки йо­го в се­бе навсп­равж­ки за­ко­ха­ла!"

    Христя слу­хає таємну роз­мо­ву под­ру­ги - i сер­це її нес­по­кiй­но б'ється. Не­давнє жит­тя, вiд кот­ро­го одiр­ва­ли її, хви­лею плес­ну­ло на неї… Во­на зно­ву се­ред йо­го по­вер­тається, усе ба­чить, усе чує; во­но гли­бо­ко за­чi­пає її сер­це, бу­дить дум­ки…

    - А знаєш?.. Ме­нi шко­да йо­го, - зiтх­нув­ши, ска­за­ла Хрис­тя.

    - Кого?

    - Федора. Вiн гар­ний па­ру­бок. Вiн бу­де кра­щий i вiд Ти­мо­фiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гост­рi на язик, а се - пло­хий, мов­чаз­ли­вий… От за ко­го ви­ходь, Гор­пи­но, - не ка­яти­меш­ся.

    - Отаке! На то­бi, не­бо­же, що ме­нi не­го­же! - за­ко­пи­лив­ши гу­бу, од­ка­за­ла Гор­пи­на. - А чо­му ж ти не ви­хо­диш?

    - Я - дру­га рiч. Ме­не йо­го батько не хо­че за не­вiст­ку ма­ти.

    - А ме­не вiзьме? Он вiн шу­ка ба­гач­ки. Ду­ма, десь дур­ну знай­де… Та хай йо­му гас­пид! Ти кра­ще роз­ка­жи ме­нi про го­род. Як там у вас? - за­би­ває ба­ки Гор­пи­на. - Ба­чи­ла Ма­ри­ну? Як там во­на? Зов­сiм го­ро­дян­кою ста­ла. На се­ло i не заг­ля­не нi­ко­ли.

    - Не ба­чи­ла. Нi­ко­ли бу­ло до­вi­да­ти­ся, де во­на i як во­на.

    Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти про го­род, про зви­чаї, про ха­зяїна, ха­зяй­ку.

    Подруга теж нi­чо­го не втаїла пе­ред под­ру­гою i роз­ка­за­ла, яка їй при­ти­чи­на бу­ла з ха­зяїном.

    Пореготалися те­пер уд­вох з то­го, що ко­лись до слiз до­во­ди­ло.

    - Тобi та­ки вдає на те ко­хан­ня! - до­да­ла, ре­го­чу­чи, Гор­пи­на, за­вис­ли­во гля­нув­ши на под­ру­гу.

    - Бажаю й то­бi так! - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Не хо­чу, не тре­ба! - зат­рi­па­ла ру­ка­ми та. - Ста­рий, жо­на­тий та бу­де цi­лу­ва­ти? Цур йо­му! пек йо­му! оси­на йо­му! - i чер­во­нi­ючи, як той сап'янець, Гор­пи­на ре­го­та­ла­ся.

    А Хрис­тя ще по­ча­ла пе­рек­рив­ля­ти п'яно­го Заг­ни­бi­ду. Гор­пи­на аж за жи­вiт бе­реться та ре­го­че, а в Хрис­тi - очi гра­ють, смiх та жар­ти не схо­дять з язи­ка.

    Iшла на ча­сок Хрис­тя з до­му, а прий­шло­ся вер­та­ти­ся аж уве­че­рi, - так за­ба­ла­ка­ла­ся з под­ру­гою. Сон­це сi­ло; за­хiд го­рiв чер­во­ним вог­нем; не­бо по­тем­нi­ло; по­над се­лом ро­зiс­ла­ла­ся ве­чiр­ня тiнь. По ули­цях, грузько сту­па­ючи, вер­та­ла­ся ско­ти­на до­до­му: бiг­ли сви­нi, ове­ча­та. З дво­рiв до­но­сив­ся ха­зяй­ський ок­лик. Се­ло пе­ред спо­коєм за­го­мо­нi­ло-за­ме­ту­ши­ло­ся. I яким ра­дiс­ним, дав­но чу­ва­лим здається Хрис­тi той сiльський го­мiн!.. Як у лiт­ню спе­ку, на без­вод­дi, на­ди­бав­ши не­ве­лич­ку те­чiю бi­гу­чої во­ди в глу­хо­му яр­ку, при­па­дає чо­ло­вiк до неї, щоб за­га­си­ти свою пе­ку­чу зга­гу, так Хрис­тя з зга­гою прис­лу­ха­ла­ся до то­го ве­чiрнього кле­ко­ту… Зя­ай­оме та рiд­не вi­та­ло її лю­бим при­вi­том, ча­ру­ва­ло нес­по­дi­ва­ним ча­ром!

    Виходячи з ули­цi, ко­ло цвин­та­ря зап­ри­мi­ти­ла Хрис­тя па­ру­бо­чу пос­тать. Па­ру­бок йшов ти­хо, пох­ню­пив­шись, на­че про­ви­нив­ся в чо­му або, за­гу­бив­ши що - вiд­шу­ку­вав. Хрис­тя при­ди­ви­ла­ся. Знай­ома хо­да, оде­жа тро­хи в при­мiт­ку, а па­ру­бок на­че нез­най­омий. Хто б то се?.. Йо­го гост­ре схуд­ле ли­це на­га­ду­ва­ло ко­лишнє об­лич­чя Фе­до­ро­ве. Нев­же вiн?..

    - Федоре! - не здер­жа­лась Хрис­тя.

    Парубок на­че зля­кав­ся: струс­нувсь, пiд­вiв го­ло­ву; по­ди­вив­ся i, пох­ню­пив­шись, зно­ву по­ва­гом поч­ва­лав ули­цею.

    "Не пiз­нав", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, по­вер­та­ючи до­до­му. Якась ти­ха до­са­да пiдк­ра­ла­ся до її сер­ця - i ущип­ну­ла… "Та нев­же я обiз­на­ла­ся? Нi, нi, Фе­дiр, то - вiн. Тiльки що ста­ло­ся з ним? Ще нi­ко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти ме­нi йо­го та­ко­го… Змар­нiв, опус­тивсь!.." Цi­лу до­ро­гу кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву дум­ки про Фе­до­ра.

    Коло сво­го дво­ру стрi­ла ма­тiр.

    - Оце так! На ча­сок пiш­ла, а про­хо­ди­ла до ве­чо­ра, - з до­ко­ром стрi­ла її ма­ти.

    Христю об­ня­ла ще бiльша ту­га. "Чи я справ­дi збо­же­во­лi­ла? - по­ду­ма­ла во­на. - Приїха­ла до ма­те­рi, а по­вi­яла­ся до чу­жих, пiдг­ля­да­ла па­руб­кiв нез­най­омих".

    - А Одар­ка жда­ла-жда­ла те­бе… I Кар­по при­хо­див. Дов­го си­дi­ли, те­бе пiд­жи­да­ли. Над­ве­чiр зно­ву Одар­ка за­бi­га­ла… "Не­має?" - "Не­ма", - ка­жу. "Бач, - ка­же, - не­доб­ра яка; як до чу­жих, то i на увесь день, а до ме­не - i в ха­ту не нап­лю­ва­ла!"

    - Та я й са­ма не ра­да, що пiш­ла, - сум­но од­ка­за­ла Хрис­тя ма­те­рi. У ха­тi їй ще сум­нi­ше ста­ло. Ма­ти скiльки раз за­чи­на­ла роз­мо­ву, та роз­мо­ва плу­та­ла­ся, рва­лась: то Хрис­тя про­мов­чить на ма­тернє пи­тан­ня, то од­ка­же не те… Дiж­дав­ши, по­ки зов­сiм смерк­ло, во­на пос­ла­ла­ся i ляг­ла спа­ти. Їй не спа­ло­ся: сон десь да­ле­ко блу­кав вiд неї… Крiзь не­ве­ли­кi вiк­на про­би­ва­ються в ха­ту си­зi по­мер­ки но­чi; зо­рi, мов iс­кор­ки, жев­рi­ють се­ред тiї тем­ря­ви. Ти­хо-ти­хо… Хрис­тя ле­жить i ду­має… Уся­кi дум­ки хо­дять у її го­ло­вi. їй чуд­ним здається, що во­на до­ма. Чи дав­но бу­ла в го­ро­дi, а от те­пер - до­ма! Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти сьогод­нiш­нi ви­хо­деньки, роз­мо­ву з Гор­пи­ною. Ба­га­то во­на лишнього на­ка­за­ла їй. I на­вi­що б бу­ло хва­ли­ти­ся? Що, як Гор­пи­на не втаїть та роз­не­се все те по се­лу? Нi, Гор­пи­на не та­ка: во­на нi­ко­му не пох­ва­литься. Ану, як пох­ва­литься? То Хрис­тя ж, ко­ли так, усе роз­ка­же, що спо­вi­ри­ла їй под­ру­га… Ко­му? У го­ро­дi хто її знає? Хi­ба ха­зяй­цi?.. А що те­пер ха­зяй­ка дiє? Спо­чи­ва, пев­но. Хо­тi­ло­ся 6 їй її ба­чи­ти. От всього день не ба­чи­ла, а як ску­чи­ла за нею. А що, як ха­зяїн вер­нув­ся i по­чав ла­яти, на­що пус­ти­ла її до­до­му? I їй учу­ва­ла­ся та лай­ка, крик­ли­вий го­лос, па­лю­чий пог­ляд… Гос­по­ди! що б во­на да­ла, ко­ли б мож­на му­хою або пти­цею якою по­вер­ну­ти­ся й опи­ни­ти­ся там!.. Не да­но ж то­го чо­ло­вi­ко­вi… її сер­це нес­по­кiй­но по­ча­ло би­ти­ся. А тут зно­ву зiй­шов на дум­ку Фе­дiр - йо­го зом­лi­лий об­раз, йо­го зас­му­че­ний пог­ляд… До пiв­но­чi ка­ча­ла­ся Хрис­тя з бо­ку на бiк, по­ки не прий­шов сон i не зас­по­коїв її га­ря­чої го­ло­ви.

Пошук на сайті: