Панас Мирний - Повія (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Трохи не опiв­но­чi зна­ря­ди­ли по­кiй­ну й по­ло­жи­ли на сто­лi. Ста­рий дяк став у го­ло­вах ко­ло став­ни­ка i ох­рип­лим го­ло­сом ви­чи­ту­вав псал­ми. Лю­ди, хрес­тя­чись, увi­хо­ди­ли, ди­ви­ли­ся на по­кiй­ну i ти­хо ви­хо­ди­ли зно­ву, мов бо­яли­ся роз­бу­ди­ти її. Всiм не вi­ри­ло­ся, що во­на по­мер­ла.

    - Молода та­ка, - жи­ти б та бо­га хва­ли­ти - нiт же… - шеп­та­ли знай­омi й нез­най­омi.

    На Хрис­тю - як най­шло що: без­пам'ятна, на­че з-за уг­ла при­би­та, во­на веш­та­ла­ся по­мiж людьми, по­ки на неї дя­чи­ха не крик­ну­ла:

    - Чого ти тут туп­цюєшся? Iш­ла б со­бi ку­ди-не­будь!

    Мов п'яна, Хрис­тя вий­шла над­вiр i сi­ла на рун­ду­цi. Повз неї вхо­ди­ли в ха­ту i ви­хо­ди­ли лю­ди; час­то об неї чер­ка­ли­ся; а во­на не чу­ла, на­че ока­ме­нi­ла. Схи­лив­ши го­ло­ву, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як там у неї сер­це, за­ми­ра­ючи, сту­ка…

    - Це ти си­диш? - по­чув­ся над го­ло­вою знай­омий го­лос. Хрис­тя гля­ну­ла - пе­ред нею сто­яв Заг­ни­бi­да.

    - Чуєш: тiльки сло­во ко­му - не жи­во­тi­ти­меш! - про­шеп­тав вiн i пi­шов З дво­ру.

    Христя мер­щiй втек­ла пiд ко­мо­ру.

    Нiч бу­ла хоч i зо­ря­на, та тем­на, як бу­ва­ють вес­ня­нi но­чi. У гус­то­му мо­ро­цi, вздрi­вається, сну­ють по дво­ру щось за тi­нi; чут­но го­мiн людський; а хто го­мо­не - не вид­но. У при­чiльне вiк­но свi­те свiт. Бо­ля­че вiн урi­зується у вi­чi, на­че важ­ким ка­ме­нем на­вер­тає на ду­шу; а од­вес­ти очей, одiр­ва­ти­ся вiд то­го свi­ту - во­на не змо­же. Оце й пох­ню­питься, а свiт ста­не над го­ло­вою i пе­че­пе­че… То вос­ко­ва свiч­ка го­рить у го­ло­вах по­кiй­ни­цi; там ле­жить во­на, схрес­тив­ши ру­ки, зак­рив­ши очi: не чує, не ба­чить… А чи дав­но ви­ряд­жа­ла во­на її в се­ло? Чи дав­но си­дi­ли во­ни ряд­ком, зга­ду­ючи, як хо­ро­ше жи­ти у се­лi, се­ред лу­гiв, на ши­ро­кiм прос­то­рi…

    Ще вер­та­ючись у мiс­то, Хрис­тя за­пам'ята­ла ту мiс­ци­ну пiд ли­пою, звiд­ки так усю­ди вид­но, щоб роз­ка­за­ти про те ха­зяй­цi. А прий­шла - що зас­та­ла?..

    Холодний страх прой­няв її наск­рiзь, на­че хто льоду при­ло­жив до сер­ця. їй при­га­дав­ся її не­дав­нiй при­хiд. Ось во­на у двiр ввi­хо­де… Пус­то; сi­неш­нi две­рi За­чи­не­нi. Во­на йде у кух­ню… Ти­хо, сум­но; сi­рi по­мер­ки ок­ри­ва­ють ха­ту… Де ж лю­ди? Пiш­ла в свiт­ли­цю - не­має, да­лi - в кiм­на­ту… Там на лiж­ку щось чор­нiє… Хрис­тя пiд­хо­де. То ж - ха­зяй­ка… Блi­да та бi­ла, мов з крей­ди вист­ру­га­на; од­нi очi го­рять - тлi­ють, мов роз­ду­та жа­ри­на… "Що це з ва­ми? не­ду­жi?" Во­на тiльки хи­тає го­ло­вою та щось шеп­че гу­ба­ми… Так ше­лес­тить су­ха тра­ва во­се­ни… "Не бу­ло… не бу­ло… Ох, смерть моя!" - тiльки Хрис­тя i ро­зiб­ра­ла з то­го ше­по­ту. По­тiм во­на пiд­ня­ла ру­ки, тем­нi, у сму­гах, i зра­зу опус­ти­ла; по­вер­ну­ла­ся, зiтх­ну­ла - i зак­ри­ла очi… Да­лi Хрис­тя нi­чо­го не при­га­дає… Чує го­мiн людський; ба­че ба­зар; зно­ву чує чи­юсь лай­ку… Дя­чи­ха хо­де; дя­чи­ха криє плат­ком бо­ля­щу… Зємля пiд но­га­ми у Хрис­тi за­хи­та­ла­ся­по­су­ну­лась, на­че поп­лив­ла ку­ди…

    Блiдий вра­нiш­нiй свiт сто­яв уже над зем­лею, ко­ли Хрис­тя про­ки­ну­ласьопам'ята­лась. Кру­гом нi­ко­го не вид­но, тiльки си­зий ту­ман хи­тається у по­вiт­рi. Крiзь йо­го ку­ри­ще ми­го­тить iс­кор­ка свi­ту: то жов­та пля­ма вiд свiч­ки гой­дається по шиб­цi. Хрис­тя зра­зу ро­зiб­ра­ла - що то за свiт i звiд­ки… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ку­ди ткну­ти­ся? Де пе­ре­си­дi­ти сю ли­ху го­ди­ну? Та й пе­ре­си­дiв­ши - що да­лi? Iти у се­ло до ма­те­рi? А ту­та ж як ки­нуть? Заг­ни­бi­да ж її i з-пiд зем­лi ви­де­ре!.. їй те­пер - як то­му чо­ло­вi­ко­вi, що в сте­пу заб­лу­див­ся: i ту­ди ткни­ся - пус­то, i ту­ди ник­ни - го­ло: кри­чи, гу­кай - тiльки твiй го­лос роз­хо­диться по нi­мiй пус­ти­нi!

    Христя за­ду­ма­лась. По­за спи­ною у неї мо­роз хо­де, го­ло­ва го­рить-па­лає; в очi - на­че хто пiс­ку по­на­си­пав. Во­на пiд­ве­ла­ся ус­та­ти, та зра­зу й сi­ла: но­ги мов хто ко­сою пiд­ко­сив. Сум­на, пох­ню­пив­шись, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як у ву­хах гу­ло-дзво­ни­ло, як не­по­кiй­но би­ло­ся сер­це.

    - А ти тут спа­ла? - роз­да­лось ко­ло неї. То пи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - Знаєш що? - по­чав вiн да­лi. - За те, що ти вiр­но слу­жи­ла, доб­ре ро­би­ла, - на то­бi та йди со­бi з бо­гомГ - i ткнув їй у ру­ки якусь бу­маж­ку.

    Христя гля­ну­ла на бу­маж­ку - сi­ра та но­ва, во­на ще та­кої зро­ду не ба­чи­ла; пом'яла в ру­ках - ло­по­че… "Чи гро­шi це, чи так - шма­ток па­пе­ру?.." Дов­го во­на ди­ви­ла­ся на неї, дов­го пе­ре­би­ра­ла ру­ка­ми. "Тре­ба по­ка­за­ти… роз­пи­та­тись…" I во­на схо­ва­ла бу­маж­ку за па­зу­ху. Гля­ну­ла - бi­ля неї нi ду­ху… Во­на си­дi­ла i ду­ма­ла, мов чу­ма­нi­ла…

    Сонце по­ча­ло ви­ко­чу­ва­тись з-за го­ри; пер­шi iс­кор­ки йо­го заст­ри­ба­ли по­над зем­лею; ту­ман рiд­шав, осi­дав на тра­ву гус­тою ро­сою; з ули­цi до­но­сив­ся го­мiн та гук… То лю­ди пос­пi­ша­ли на ба­зар.

    "Справдi: чо­го я тут си­дi­ти­му? - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Роз­щот да­но… пi­ду в ба­зар, мо­же, ко­го з своїх се­лян по­ба­чу - уп­ро­шу­ся, щоб пiд­вез­ли до­до­му".

    I, пiд­вiв­шись, во­на ти­хо вий­шла з дво­ру. На ули­цi чо­гось її страх на­пав. А що, як ки­неться Заг­ня­бi­да та вер­не її зно­ву? Мер­щiй, мер­щiй утi­кай, Хрис­те, до­до­му!

    I глу­хи­ми ули­ця­ми, об­ми­на­ючи ба­зар, во­на по­да­ла­ся з мiс­та.

    

VII

    

    Уже цi­лий тиж­день жи­ве Хрис­тя в се­лi i нi­як не поз­бу­деться сво­го нес­по­кою. Смерть ха­зяй­ки ма­рою стоїть пе­ред її очи­ма… її жов­те тi­ло з чор­ни­ми си­ня­ка­ми, її му­че­не ли­це з стра­шен­но вит­рi­ще­ни­ми очи­ма пов­сяк­час при­вид­жується їй, ко­ли во­на од­на зос­та­неться у ха­тi. Хрис­тя бо­яла­ся са­ма зос­та­ва­тись. Iде ма­ти ку­ди - i во­на за нею, а нас­та­не ве­чiр - во­на i з ма­тiр'ю боїться. На ули­цю, до дiв­чат - i не ка­жи! Уже Гор­пи­на з под­ру­га­ми з усiх бо­кiв за­бi­га­ла - не йде. По се­лу пiш­ла чут­ка, що во­но щось та зна­чить. До то­го Прiська якось раз по­нуж­да­ла­ся в гро­шах i поп­ро­ха­ла Кар­па роз­мi­ня­ти їй ту бу­маж­ку, що при­нес­ла Хрис­тя.

    - Та се аж пiв­сот­нi руб­лiв! - скрик­нув Кар­по.

    - Пiвсотнi? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська. - Пiв­сот­нi! Се - ве­ли­кi гро­шi. Де та­кi гро­шi Хрис­тi взя­ти? - I важ­кi дум­ки об­ня­ли її сер­це.

    - Де се ти взя­ла цi гро­шi? - прик­ро див­ля­чись на доч­ку, спи­та­ла во­на Хрис­тi.

    - Хазяїн дав. - I Хрис­тя роз­ка­за­ла, як то бу­ло. Прiська дер­жа­ла бу­маж­ку, пильно див­ля­чись на доч­ку, i не при­мi­ча­ла, як та бу­маж­ка трi­па­лась у її ру­ках.

    - Ти - бре­шеш! - су­во­ро грим­ну­ла во­на i ще прик­рi­ше по­ди­ви­ла­ся доч­цi у вi­чi, не­на­че хо­тi­ла по­ди­ви­ти­ся їй у ду­шу.

    Христя змi­ни­ла­ся у ли­цi. Що ж це - i ма­ти не вi­рить?!

    - Це знаєш скiльки? - пи­та Прiська.

    - А по­чiм я знаю! - вiд­ка­зує нес­по­кiй­но Хрис­тя.

    - П'ятдесят руб­лiв… Де ти взя­ла? - прис­тає ма­ти. Хрис­тя зап­ла­ка­ла.

    - Боже! I ви не вi­ри­те ме­нi! - скрик­ну­ла во­на. - Не­да­ром тi гас­пидськi гро­шi на­че ог­нем пек­ли ме­не, не­да­ром я не хо­тi­ла їх бра­ти… I са­ма не знаю, як во­ни опи­ни­ли­ся в моїх ру­ках…,

    - Та я… вi­рю… Я - вi­рю… тiльки… ди­ти­но моя! - з пла­чем уже по­ча­ла Прiська. - Та­кi гро­шi дур­но не дос­та­ються… Уп'ять же - i смерть та… Не за­на­пас­ти ти своєї i моєї го­ло­ви! - зап­ла­ка­ла ма­ти.

    Христя не зна­ла, що ка­за­ти ма­те­рi, про що це во­на на­тя­кає їй.

    - Хай ме­не бог поб'є, ко­ли я кра­ла! - тiльки й од­ка­за­ла Хрис­тя.

    Прiсьцi жаль ста­ло доч­ки. "Нi, во­на не та­ка, - ду­ма­ло­ся їй… - I заб­ре­де та­ке в го­ло­ву? Ди­ти­на ж, зов­сiм ди­ти­на, - див­ля­чись, як пла­ка­ла Хрис­тя, жа­лi­ла Прiська. - Ско­рi­ше всього - ха­зяїн по­ми­лив­ся. Хi­ба йо­му ма­ло бу­ло кло­по­ту бi­ля по­мер­шої? Пев­но - по­ми­лив­ся. Не бу­ду я мi­ня­ти сих гро­шей; за­хо­ваю. Мо­же, вiн, як прий­де до пом­ки, ки­неться, то­дi вiд­дам йо­му. На­що нам та­кi гро­шi? Чо­ло­вiк по­ми­лив­ся, а ми за­таїмо… Гос­подь з ним, з йо­го гро­ши­ма! I то га­разд, що Хрис­тю од­пус­тив до стро­ку".

    I Прiська, хоч їй i нуж­да бу­ла в гро­шах, не пiш­ла мi­ня­ти їх, а за­хо­ва­ла глиб­ше в скри­нi.

    Здається, ко­му б зна­ти про тi гро­шi?

    Отже Кар­по не ви­тер­пiв i в шин­ку пох­ва­лив­ся, якi то доб­рi за­ро­бiт­ки в го­ро­дi. Лю­ди зра­зу пiд­хо­пи­ли ту чут­ку - i по­ле­тi­ла во­на стрi­лою вiд ха­ти до ха­ти, з од­но­го краю се­ла до дру­го­го.

Пошук на сайті: