Панас Мирний - Повія (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    - Що ж ме­нi те­пер тре­ба? Смер­тi тре­ба, так ти ж її не при­нес­ла i не при­не­сеш.

    - Бог з ва­ми, тi­точ­ко! Що це ви од­но за­ря­ди­ли: смер­тi та смер­тi… - Ну, а чо­го ж ме­нi тре­ба? Ска­жи - чо­го?

    - Чого? Ви їли що-не­будь?

    - Їла?.. Ав­жеж, їла, бо, бач, жи­ву… От тiльки у ме­не щось у гор­лi пе­ре­сох­ло, сма­га гу­би по­па­ли­ла…

    - Що ж вам - во­ди по­да­ти?

    - Подай, ко­ли твоя лас­ка.

    Одарка ки­ну­лась до во­дян­ки, а з неї уже затх­лим не­се. Хут­ко во­на ви­ли­ла во­ду з кух­ля i ще хут­че ки­ну­лась до се­бе у двiр. Не за­ба­ри­ла­ся швид­ка Одар­ка при­нес­ти цi­ле вiд­ро хо­лод­ної во­ди, тiльки що з ко­ло­дя­зя, i пiд­нес­ла по­вен ку­холь ста­рiй. Прiська, хи­та­ючись, пiд­ве­ла­ся, та як при­па­ла до кух­ля - не­на­че її ус­та до йо­го при­ки­пi­ли, та по­ти всього не ви­пи­ла - не пус­ти­ла­ся.

    - Ох! оце ти ме­не не­на­че на свiт на­ро­ди­ла! - прос­тог­нав­ши, мо­ви­ла во­на й по­ча­ла зно­ву умо­ща­ти­ся-ля­га­ти.

    - Пiдождiть, я вам пос­те­лю, - по­хо­пи­ла­ся Одар­ка i хут­ко по­мос­ти­ла по­душ­ку до стi­ни, а пiл зас­ла­ла ряд­ни­ною. Ста­ра не пе­ре­лiз­ла - пе­ре­ко­ти­ла­ся на те лiг­во.

    - Спасибi то­бi, Одар­ко, - по­дя­ку­ва­ла, умо­щу­ючись, Прiська. - Ти ме­не тiєю во­дою так i ожи­ви­ла… То в ме­не усе бо­лi­ло, а то зра­зу за­хо­ло­ло-за­нi­мi­ло… Отут тiльки, - i во­на вка­за­ла на сер­це, - не пе­рес­тає.

    - Може б, ви справ­дi чо­го поїли? Ска­жiть, - я зва­рю або вiд се­бе при­не­су. Мо­же б, бор­щу i ка­шi?..

    - Нi, не хо­чу… - i ста­ра за­ду­ма­ла­ся, зап­лю­щи­ла очi.

    Сон її роз­би­рав чи не­мiч очi зак­ри­ва­ла?.. Одар­ка, по­ба­чив­ши, що ста­ра де­да­лi по­ча­ла за­бу­ва­ти­ся, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла.

    "Хай зас­не тро­хи, спо­чи­не; мо­же, i по­дуж­чає… Сла­ба, сла­ба ста­ла! Не дов­го вже, вид­но, їй тут плу­та­тись", - ду­ма­ла во­на, вер­та­ючись до­до­му.

    - А що? Що зас­та­ла? - спи­тав її Кар­по.

    - Що?.. Ба­га­то, як ще хоч три днi про­тяг­не.

    - Отаке! та нi­ко­му й по­па пок­ли­ка­ти… I обоє за­мовк­ли.

    - Напилася во­ди, - неш­вид­ко по­вi­да­ла зно­ву Одар­ка, - пе­ре­ки­ну­лась на дру­гий бiк… Я їй пос­ла­ла… та й по­ча­ла за­бу­ва­тись… Хай тро­хи спо­чи­не, а над­ве­чiр пi­ду до­вi­да­юсь.

    Сонце за­хо­ди­ло; в по­вiт­рi сто­яло йо­го чер­во­не за­ре­во. Во­но не вда­ря­ло у Прiсьчи­ну ха­ту, бо ха­та сто­яла вiк­на­ми на схiд сон­ця. Одар­ка зас­та­ла там якусь тем­ну тiнь, неп­ри­вiт­нi по­мер­ки; у вiк­на тiльки жов­тим кольором од би­ва­ло, не­на­че пiдс­лiп­лий чо­ло­вiк бли­мав своїми мут­ни­ми очи­ма. Прiська ле­жа­ла па по­лу вся жов­та, не­на­че вос­ком по­ли­та, i ти­ха-ти­ха, здається, i не ди­ха­ла. Одар­ка бо­яз­ко пi­дiй­шла до неї i наг­ну­ла­ся пос­лу­ха­ти - чи жи­ва ще во­на. Чи то та­кi очi у Одар­ки, чи чор­на тiнь, що упа­ла вiд неї на Прiську, роз­бу­ди­ла її?.. Прiська во­рух­ну­ла­ся, розк­ри­ла очi.

    - Спали?.. - спи­та­ла Одар­ка. - А я йду та й бо­юся, щоб не роз­бу­ди­ти. Прiська гля­ну­ла на неї.

    - Ти, Одар­ко?.. Сядь… - сти­ха про­ка­за­ла, ткнув­ши пальцем бi­ля се­бе. Одар­ка сi­ла.

    - О-ох! - прос­тог­нав­ши, ще тих­ше по­ча­ла Прiська. - Оце я ле­жа­ла, зак­рив­ши очi… I так ме­нi лю­бо, так ти­хо… су­по­кiй­но… Усе­ре­ди­нi, чую, не­на­че їло хо­ло­не - мерз­не… а лю­бо… Не по­вi­риш, Одар­ко, як ме­нi об­рид­ло жи­ти!.. Бу­де вже, всьому край є!.. Я ско­ро ум­ру. Мо­же 6, до­сi i вмер­ла, та те­бе до­жи­да­ла… Ти ще од­на до ме­не при­хильна зос­та­ла­ся… Ти та­кої ме­нi цi­лю­щої во­ди сьогод­нi да­ла, що в ме­не вiд неї усе зра­зу за­тих­ло… Спа­си­бi то­бi… О-ох! Всi про­ти ме­не, всi… тiльки ти од­на… Гос­подь вiд­дя­чить то­бi.

    Одарка по­хо­пи­ла­ся щось ка­за­ти.

    - Постiй… - пе­ре­би­ла її Прiська. - Я хо­чу то­бi усе ска­за­ти… усе… Бо вдру­ге, мо­же, й не до­ве­деться… Слу­хай… Я швид­ко ум­ру… Ко­ли… ко­ли по­ба­чиш доч­ку… Хрис­тю… ска­жи їй… Ска­жи: я про­щаю їй… Я не вi­рю… щоб во­на та­ке зро­би­ла… Бла­го… А то що виг­ля­дає з-за те­бе? - на­че зля­ка­на, аж скрик­ну­ла Прiська i вся струс­ну­ла­ся… По ви­ду про­бiг­ли ураз­ли­вi сму­ги, рот скри­вив­ся, очi розк­ри­ли­ся…

    Одарка ба­чи­ла, як у їх пос­лiд­ня iс­кор­ка жит­тя зга­са­ла… Во­на ки­ну­лась бу­ла до ста­рої, та так на од­но­му мiс­цi й за­кам'янi­ла!.. Жов­тий свiт ур­вав­ся в ха­ту, ос­вi­тив на хви­ли­ну по­чор­нi­ле ли­це ста­рої з хо­лод­ни­ми по­мерк­ли­ми очи­ма i згас… Тем­на не­ви­дю­ча тiнь усе зра­зу пок­ри­ла… Чи то, мо­же, по­тем­нi­ло в очах у Одар­ки?..

    Коли во­на прий­шла до пам'ятi, без­ди­хан­на Прiська ле­жа­ла пе­ред нею, вит­рi­щив­ши свої мут­нi хо­лод­нi очi.

    Одарка мер­щiй ски­ну­ла пла­ток з пле­чей i зак­ри­ла ним ли­це ста­рої.

    - А що? - зно­ву спи­тав­ся Кар­по, як во­на вер­ну­лась до­до­му.

    - Умерла… - по­ну­ро од­ка­за­ла Одар­ка. Кар­по вит­рi­щив­ся.

    - Що ти ка­жеш? - гук­нув вiн, ду­ма­ючи - чи то вчу­лось так йо­му, чи справ­дi Одар­ка те ска­за­ла.

    - Умерла, ка­жу.

    Карпо пох­ню­пив­ся, роз­вiв ру­ки.

    - Умерла… - шеп­тав вiн. - От то­бi й знай! Умер­ла… Та­ки дiж­да­лась сво­го… Так ти ка­жеш - умер­ла?.. Хм… Що ж те­пер ро­би­ти?

    - Що ро­би­ти? За людьми iти та хо­вать… Оте и ро­би­ти!

    - За людьми? Хм… Хто ж пi­де?

    - Та вже ж хто пос­лу­ха, той i пi­де, а не пi­де… - по­ча­ла Одар­ка та й не скiн­чи­ла.

    - Ну, а як не пi­де, то що то­дi? - спи­тав­ся Кар­по.

    - Як що? Не ле­жа­ти ж їй, по­ки й зот­лiє!

    - Я знаю, що не ле­жа­ти, та хто бу­де хо­ва­ти? на якi дос­тат­ки? Одар­ка мов­ча­ла, мов­чав i Кар­по.

    - Треба б спер­шу у во­лость за­яви­ти, - неш­вид­ко по­чав вiн зно­ву. - Хан там, як зна­ють… Так… Пi­ти до во­лос­тi, пi­ти… Тре­ба пi­ти, - роз­мов­ляв Кар­по там з со­бою, туп­цю­ючи по ха­тi.

    - То йди ско­рi­ше, бо смер­кає, - жур­ли­во од­ка­за­ла Одар­ка, сi­да­ючи на по­лу й пiд­пи­ра­ючи ру­кою що­ку.

    Карпо пi­шов. Одар­ка си­дi­ла смут­на-не­ве­се­ла, ди­ви­ла­ся бу­цiм со­бi пiд но­ги, а справ­дi - нi­ку­ди не ди­ви­ла­ся: уп'яла очi в од­ну то­чеч­ку та й не зво­рух­не ни­ми, мов ска­ме­нi­ла… Дiт­во­ра, за­чув­ши роз­мо­ву ма­те­рi з ба­тi ком, за­тих­ла, бо­яз­ко пог­ля­да­ючи на ма­тiр.

    - Умерля, - ти­хо-ти­хо про­шеп­та­ла Олень'а, по­вер­та­ючись до бра­та. - Хто умср­ля?

    - Цить… Бач, ма­ту­ся жу­ряться, - сдка­зав той сест­рi, i зно­ву обоє по­мовк­ли.

    Дедалi все бiльше смер­ка­ло­ся. Ти­ха тiнь тем­ної но­чi пiд­нi­ма­ла своє чор­не кри­ло i розп­рос­то­рю­ва­ла усю­ди тем­но­ту. Над­во­рi ще но­си­ло­ся жов­те за­ре­во згас­ло­го сон­ця, а в ха­тi бу­ло зов­сiм тем­но. Одар­ка си­дi­ла в тi­ii тем­но­тi; важ­кi дум­ки мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву… "Ота­ке ской­ся! I по­хо­ва­ти нi­ко­му, i по­хо­ва­ти нi на що… Хоч би пе­ре­ка­за­ти Хрис­тi… Ку­ди ж пе­ре­ка­жеш? До во­на те­пер? Мо­же, вже за та­ки­ми за­по­ра­ми, що i чут-ка не дiй­де до неї. Гос­по­ди! От смерть, - не дай її нi­ко­му та­кої! Кра­ще пiд но­жем роз­би­ша­ки спус­ти­ти ду­шу… Най­дуть лю­ди, най­дуться жа­лiс­лив­цi - i по­хо­ва­ють як слiд… А тут? Усi, на­че вiд на­пас­тi, одс­то­ро­ни­лись. А чим во­на вин­на? Доч­ка вин­на, а ма­ти - ка­рай­ся… Ще хоч би дос­тат­ки якi-не­будь, а то ж - злид­нi злид­ня­ми!.. Лю­ди не схо­чуть ями ко­па­ти, пiп не схо­че да­ром хо­ва­ти… хоч не по­хо­ва­на тлiй!.." I Одар­ка здриг­ну­ла.

    - Отак же! - увi­хо­дя­чи в ха­ту, ска­зав Кар­по. - 3 во­лос­тi за­раз на­ряд бу­де. Не мож­на й хо­ва­ти…

    - Чому? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Одар­ка.

    - Та бач же - все те гас­пидське дi­ло… Стар­ши­на ка­же: мо­же, во­на са­ма на се­бе ру­ки на­ло­жи­ла. Тре­ба пи­са­ти ста­но­во­му. По­ти ста­но­вий не ска­же, нi­яко­го ла­ду не бу­де.

    - Близький свiт - до ста­но­во­го! Трид­цять верс­тов - не­ма­ла путь! Днiв три прой­де, по­ти до йо­го та вiд йо­го.

    - Хоч би й тиж­день - все їдно!

    Одарка тiльки здвиг­ну­ла пле­чи­ма, ус­та­ла i по­ча­ла свi­ти­ти свiт­ло. Як ча­сом чу­же ли­хо не тяж­ко одк­ли­кається на ду­шi, та свої кло­по­ти ближ­че. З^-iопо­та­ла­ся й Одар­ка, зас­вi­тив­ши свiт­ло… Нiч над­во­рi: дi­ти ку­ня­ють, а во­на ще й ве­че­рi не ва­ри­ла. Хут­ко мет­ну­ла­ся Одар­ка сю­ди-ту­ди i за топ­ли­вом, i за бо­рош­ном.

Пошук на сайті: