Панас Мирний - Повія (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12889
    Так ду­ма­ло­ся Прiсьцi, а вий­шло?.. Що їй те­пер у свi­тi ро­би­ти, що їй ка­за­ти? Хто то­го по­ля дог­ля­не, хто ко­ло йо­го бу­де хо­ди­ти? Хто зап­ла­тить ви­куп­не, по­душ­не? Доб­ре да­ло­ся їй i те, i дру­ге… То­рiк во­ни зiб­ра­ли­ся на ко­ро­ву - ду­шi не чу­ла Прiська у не­ве­лич­кiй те­луш­цi. Рiк удав­ся не­до­рiд­ний, со­бi хлi­ба лед­ве ста­ва­ло, а про­да­ти - i не ка­жи. За­ро­би­ти ж де? Ко­ло дру­гих сiл i пив­ни­цi, i вин­ни­цi, i са­хар­нi, а в їх - хоч би зла­ма­на… А тут прис­та­ють - да­вай по­душ­не! З вес­ни не пла­ти­ли за пер­шу по­ло­ви­ну, то во­се­ни - за цi­лий рiк вiд­дай. Ла­яв­ся Пи­лип iз збор­щи­ка­ми, ла­яла­ся й Прiська. Приїхав ста­но­вий, узя­ли її те­лич­ку, оцi­ну­ва­ли й про­да­ли рiз­ни­ко­вi-жи­до­вi. Во­на тро­хи не за­не­ду­жа­ла вiд го­ря та слiз. То ж то­дi бу­ло; як не гiр­ко, а все то на Пи­ли­по­вi ле­жа­ло; йо­го од­но­го зна­ли, йо­го тяг­ли… А те­пер? Те­пер прий­дуть i ха­ту роз­не­суть по кут­ках… Що во­на ска­же, що во­на зро­бить, во­на - не­ду­жа, не зна­юча нi­чо­го? Те­пер один Грицько цiл­ком ковт­не її!.. Сер­це її за­ми­ра­ло, об­ли­ва­ло­ся крiв'ю. Та ще хоч би умер, як лю­ди, - до­ма, у своїй гос­по­дi; а то хо­тiв зро­би­ти як кра­ще, а пi­шов - за смер­тю. Те­пер тiльки зос­та­ло­ся їй пi­ти за йо­го мерт­вим тру­пом. Як же по та­ко­му хо­ло­до­вi iти в го­род? У неї нi оде­жi теп­лої, нi взут­тя як слiд. Та хай во­на й до­бе­реться до мiс­та: що ж во­на - на ру­ки йо­го вiзьме i до­до­му при­не­се? А тре­ба ще хо­ва­ти, по­по­вi зап­ла­ти­ти… Гос­по­ди! у неї ж нi ше­ля­га; пос­лiднього кар­бо­ван­ця узяв вiн на сiль, як ви­хо­див з до­му… Чи так ки­ну­ти? Хай вiзьмуть - пош­ма­ту­ють i заг­ре­буть, як ту со­ба­ку, без по­па, без об­ря­ду цер­ков­но­го?.. Що ж вiн? Хi­ба вiн по своїй во­лi умер, хi­ба вiн хо­тiв тiї смер­тi?.. Так бог дав, та­ка вже, вид­но, йо­го во­ля!

    I поч­не Прiська мо­ли­ти­ся бо­го­вi, поч­не пе­ред ним своє ли­хо вик­ла­да­ти… Та мар­но во­на у ха­тi ла­має ру­ки, здiй­має очi до не­ба: там на хо­лод­но­му чис­то­му шат­ро­вi тiльки зо­рi гра­ють своїм не­ве­лич­ким свi­том. Бай­ду­же їм, що ро­биться на зем­лi: ти­хо, мов по­ту­ха­ючi iс­кор­ки, ля­гає той свiт на мерз­лу гру­ду, вiд­би­ває си­зим сяй­вом на не­ве­лич­ких пи­ли­ноч­ках снi­гу; здається, во­ни гра­ються своїм свi­том… А не­бо - глу­хе, як пус­ти­ня, нi­ме та хо­лод­не, як ка­мiнь, - шат­ром ро­зiс­ла­ло­ся по­над зем­лею, мо­ро­зом оку­ва­ло її, да­вить, на­че хо­че за­да­ви­ти… Хто ж її там по­чує?.. Хi­ба лю­ди у се­лi? Та й се­ло упо­коїлось: не свi­титься нi­де, со­ба­ка не гавк­не - все зас­ну­ло мерт­вим сном. Людськi осе­лi, на­че мо­ги­ли, чор­нi­ють се­ред снi­гу… Нi­мi та мов­чаз­нi, во­ни не ка­жуть, що у їх за­во­диться. Чи щас­на до­ля дог­ля­дає сон їх жит­цiв, чи гiр­ке ли­хо пе­ре­вер­тає їх з мiс­ця на мiс­це… Во­ни при­па­ли до зем­лi вiд страш­но­го хо­ло­ду - i тiльки з ди­ма­рiв ви­хо­де па­ра, да­ючи оз­на­ку, що там, усе­ре­ди­нi їх, ще не про­чах­ло теп­ло, ще тлiє людське жит­тя.

    Тiльки з При­ти­чи­но­го вер­ху не йде па­ра. Як по­чу­ла Хрис­тя, ва­ря­чи обiд, про батька, то за­бу­ла про все на свi­тi. Огонь у пе­чi тлiв, тлiв - та й згас; теп­ло ви­бiг­ло у не­зак­ри­тий ди­мар; зас­тиг обiд се­ред че­ре­нi. Хат­нi две­рi за­бу­ла Здо­ри­ха при­чи­ни­ти; у їх роз­зяв­ле­ну дiр­ку iшов з сi­ней хо­лод: у ха­тi - хоч вов­кiв го­ни! А Прiсьцi i Хрис­тi - бай­ду­же, їх грiє го­ре своїм пе­ку­чим ог­нем, їх дiй­ма­ють сльози своїм гiр­ким теп­лом… Го­ло­ва на­че у вог­нi па­лає, очi го­рять, Зiт­хан­ня га­ря­че, аж гу­би ре­па­ються вiд нього, аж у ро­тi сох­не.

    Нiч ми­нає. Заб­ли­ма­ло край не­ба крiзь зе­ле­нi-зе­ле­нi хма­ри; свiт луп­нув над зем­лею своїми мут­ни­ми очи­ма… На­вi­що? Яку вiн утi­ху при­не­се, якую по­ра­ду при­вер­не?

    

III

    

    "З щас­тя та з го­ря ску­ва­ла­ся до­ля", - ка­же людська по­го­вiр­ка. Од­на Прiсьчи­на до­ля не скла­да­ла­ся по-людськiй. Го­ря то­го - за нею i по­пе­ред нею - не­озор­но, не­ог­ляд­но… А щас­тя? Якiсь дум­ки про щас­тя; якiсь да­рем­нi на­дiї, кот­рi її завж­ди ду­ри­ли, роз­би­ва­лись об гост­рi по­ро­ги ос­то­гид­ло­го жит­тя та ут­рат, нуж­ди та не­дос­та­чi…

    Досi i то бу­ло га­разд. До­сi хоч да­рем­нi на­дiї бу­ли; хоч ду­ри­ли, та все кра­си­ли зли­ден­ну до­лю. А те­пер? Хоч би на­дiю при­га­да­ти яку - i то­го не­має. Ти­хо, мов жа­ри­на у по­пе­лi, тлiє її ду­ша, лед­ве да­ючи оз­на­ку, що ще жи­ва, чимсь-то б'ється, чо­гось-то хо­че… Так гниє де­ре­ви­на на ко­ре­нi: уже й вi­ти її по­сох­ли, i се­ре­ди­на ви­па­ла, а во­на все стоїть; вi­тер-не­го­да об­но­се су­хе гiл­ля, а зсе­ре­ди­ни ша­шiль ви­то­чує гни­ле суч­чя; кру­гом дiр­ки, кру­гом дуп­ла, один стов­бур - i той по­рож­нiй… а все стоїть! Тре­ба не вiт­ру, а бу­рi по­ва­ли­ти йо­го - i вiн, поск­ри­пу­ючи, до­жи­дає тiї бу­рi.

    Дожидає i Прiська своєї. От же не­має!.. А дум­ки, як чер­ва, во­ру­шаться в го­ло­вi, то­чать її хво­ре сер­це, пiд­рi­зу­ють не­мощ­ну си­лу.

    От уже тре­тiй день во­на ду­має, як йо­го зiб­ра­ти­ся у мiс­то? Ля­га­ючи спа­ти, рi­шає: завт­ра… завт­ра без­пе­ре­мiн­но пi­ду; що б там. А на завт­ра жит­тя зно­ву ста­но­ве свої пе­ре­по­ни: з чим йо­го ту­ди су­ну­ти­ся, та i в чо­му?.. I зно­ву дум­ки-му­ки пи­ля­ють її до ве­чо­ра; цi­лий день, як од­ну го­ди­ну, дер­жать її у своїх мiц­них об­ценьках, щоб уве­че­рi зно­ву ви­му­чи­ти на­дiю на завт­ра…

    Так, зби­ра­ючись, i не пiш­ла. На тре­тiй день з во­лос­тi, за­пи­хав­шись, при­бiг ста­рос­та i на­пав ла­яти.

    - Все на нас вер­не­те! - кри­чав вiн. - А ко­му се ближ­че дi­ло - чи жiн­цi, чи ста­рос­тi? Сти­да­ли­ся б! У ме­не, мо­же, сво­го дi­ла не об­ки­даєшся: щод­ня за вас, чор­тiв, у во­лость тя­га­ють, а тут ще i в мiс­то iди, приз­на­вай уся­ко­го п'яни­цю, що за­мерз­не на смiт­ни­ку!..

    Через три днi вiн зно­ву прий­шов; при­нiс но­вi чо­бо­ти, клу­нок со­лi i пла­ток.

    - I гро­шей, - ка­же, - п'ять руб­лiв бу­ло, та гро­шi за по­душ­не у во­лос­тi зос­та­ви­ли.

    - Там же щось три руб­лi тiльки слi­ду­ва­ло, - про­мо­ви­ла Прiська.

    - То не моє дi­ло. У во­лос­тi зос­та­ви­ли. Пi­ди са­ма та й до­вi­даєшся. Ста­рос­та пi­шов. Прiська гля­дить на при­но­си - он що те­пер вiд її Пи­ли­па зос­та­ло­ся!.. А Хрис­тя не­на­рош­пе прик­ла­дає вог­ню до пе­че­но­го, - роз­див­ля­ючись, во­на док­ла­дає ма­те­рi:

    - I пла­ток но­вий ку­пи­ли батько, i чо­бо­ти… та якi ж ма­ленькi та гар­нi! Ко­му ж то се? А це - сiль. Ще i в клун­ко­вi щось е.

    Вона вий­ня­ла щось за­вер­че­не в па­пiр i по­ча­ла роз­гор­та­ти. Очi її роз­го­рi­ли­ся, ко­ли во­на наг­ля­дi­ла аж три дов­гих шов­ко­вих стьожки, се­реж­ки не­ве­лич­кi, з хрес­ти­ка­ми на при­вiс­ках. Це вже для неї куп­ле­но, їй!..

    - Дивiться, ма­мо, що батько ме­нi ку­пи­ли, - по­ка­зує во­на ма­те­рi.

    Прiська тiльки струс­ну­лась i од­вер­ну­ла­ся… їй гiр­ко бу­ло слу­ха­ти доч­чи­ну ра­дiс­ну мо­ву, їй бо­ля­че бу­ло ди­ви­ти­ся на ту куп­лю… У вi­що во­на їй обiй­шла­ся? Чо­го їй те­пер стоє? Во­на ка­ме­нi­ла, див­ля­чись на все те, при­га­ду­ючи, де во­но i як во­но взя­ло­ся!..

    Пройшов ще тиж­день. День за днем i нiч за нiч­чю по­лiз­ли, мов без­но­гi чер­ви поп­ла­зу­ва­ли, все да­лi та да­лi од­но­ся­чи ми­нув­ше стра­хо­ви­ще. Во­но ще, прав­да, сто­яло над нею, заг­ля­да­ло їй у вi­чi своїми мерт­ви­ми очи­ма; та, з Дру­го­го бо­ку, i жит­тя не да­ва­ло по­кою: i во­но го­лос­но го­мо­нi­ло, свою без­ко­неч­ну пiс­ню за­во­ди­ло.

    Он свя­то на но­сi: ба­га­та ку­тя, рiзд­во… Що­ро­ку, як не гiр­ко бу­ло, а до ку­тi i шма­ток ри­би мав­ся, i пи­ро­ги; про рiзд­во, уже що, а ков­ба­си, хоч ку­по­ва­нi, та бу­ли. А те­пер? Де то­го всього взя­ти?.. Як не ма­ти йо­го - кра­ще нi­чо­го не ма­ти! Не так Прiсьцi гiр­ко бу­ло, ко­ли б во­на по­ли­ню об'їла­ся, як вiд тих ду­мок важ­ких та тяж­ких… Во­на зга­да­ла про тi два кар­бо­ван­цi, що у во­лос­тi зос­та­ви­ли. На­вi­що во­ни їх за­дер­жа­ли? Хi­ба не все з нас узя­ли, що тре­ба бу­ло?.. Пi­ду, пi­ду… своє вiзьму. За гри­ве­ни­ка ков­ба­су куп­лю: Здiр ка­ба­на ко­ле, за гри­ве­ни­ка вiд­дасть вiн ков­ба­су… Мо­же, вiн або й дру­гий хто їха­ти­ме у мiс­то - поп­ро­сю про­со­лу ку­пи­ти… теж за гри­ве­ни­ка або за ко­пу з ша­гом… А то ще i про чор­ний день зос­та­неться.

    На дру­гий день, зiб­рав­шись, по­ди­ба­ла до во­лос­тi.

    - Тобi чо­го? - пи­та стар­ши­на.

    - За гро­ши­ма, - кла­ня­ючись, од­ка­зує Прiська.

    - Якi то­бi гро­шi? Прiська роз­ка­за­ла.

    - Грошi узяв Грицько. Вiн ка­зав, що так i слi­дує. Iди до йо­го. Прiсьцi iти до Грипька - пiс­ля тiї об­ра­зи гiр­кої? Нi, во­на нi­за­що не пi­де. З якої ре­чi їй iти до йо­го, ко­ли гро­шi до во­лос­тi прис­ла­нi?

    - А мо­же, Грицько сам бу­де у во­лос­тi; бо до йо­го йти - чи й дiй­ду я? - кри­ючись iз своїми дум­ка­ми, од­ка­зує Прiська.

    - Може, й прий­де, До­жи­дай.

Пошук на сайті: