Панас Мирний - Повія (сторінка 69)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Проценко ще бiльше змор­щив­ся. Тро­хи лиш чи не вга­дав Довб­ня. Скiльки вiн знає - в по­пiв завж­ди так бiд­но… "Злид­нi, справ­дi злид­нi!" - по­ду­мав вiн, По­тiм зiй­шла йо­му на дум­ку са­ма по­па­дя - та­ка жва­ва, та­ка врод­ли­ва…

    - Невже ви лю­дей мi­ряєте по їх дос­тат­ку? - спи­тав вiн, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

    - А то ж по чо­му? - од­ка­зав спо­кiй­но Довб­ня. - Прий­деш до чо­ло­вi­ка в ха­ту, про­си­диш до пiв­но­чi та не да­дуть нi чар­ки го­рiл­ки, нi шмат­ка хлi­ба?

    "Облопа! п'яню­га!" - тро­хи не скрик­нув Про­цен­ко, та тiльки за­со­вав­ся на стiльцi.

    - Одначе, про ме­не, хоч i хо­дi­мо, - зго­див­ся Довб­ня. - Пот­ру­си­мо тро­хи по­пiвську ка­лит­ку… Вiн ме­нi ще по се­мi­на­рiї знай­омий, а во­на… во­на, ка­жуть, у нього теє… ве­се­ленька по­падька.

    "Теє!.. ве­се­ла!" - мов кре­ме­нем черк­ну­ло Про­цен­ка; щось неп­ри­вiт­не та злю­че ущип­ну­ло за сер­це. Так би, здається, i ки­нув­ся на Довб­ню, так би й за­го­ро­див ку­ла­ком ро­та цьому чор­то­во­му п'яню­зi, об­ло­пi!..

    Проценко прик­ро гля­нув на Довб­ню; а той, на­че стовп пе­ред ним - рiв­ний та спо­кiй­ний, i тiльки неп­ри­мiт­на ух­мил­ка гра­ла на йо­го ус­тах та по­ну­рi очi жев­рi­ли сти­ха. Про­цен­ко­вi чо­гось ста­ло страш­но… Страш­но, що та­кий та­ла­но­ви­тий чо­ло­вiк, як Довб­ня, та отак се­бе за­не­ха­яв.

    - Так ко­ли пi­де­мо? - до­пи­ту­вав­ся Довб­ня. - Завт­ра, чи що? Iде - завт­ра?

    - Як хо­че­те, - по­ну­ро од­ка­зав Про­цен­ко.

    Довбня, ще раз по­ку­рив­ши, пi­шов до­до­му: а Про­цен­ко сум­ний сну­вав по ха­тi, роз­ду­му­ючи, як би йо­му звер­ну­ти­ся, щоб не пi­ти завт­ра з Довб­нею до по­пiв. Вiн ка­яв­ся, що пiд­мов­ляв Довб­ню… Нап'ється та ще ляп­не та­ке, що нi в тин нi в во­ро­та! Вiд нього всього мож­на спо­дi­ва­тись… "Ска­за­но: бур­сак!" - про­мо­вив вiн уго­лос i не­ве­се­лий зно­ву зас­ну­вав по ха­тi.

    - Паничу! ве­че­ря­ти! - ус­ко­чив­ши у ха­ту, ве­се­ленько мо­ви­ла до нього Хрис­тя.

    Вiн зирк­нув на неї. її тро­хи роз­куй­овд­же­на го­ло­ва, ро­же­ве пов­не об­лич­чя, го­ла шия, круг­лi, мов ви­то­че­нi, пле­чi - все зра­зу ки­ну­ло­ся йо­му в вi­чi.

    - Вечеряти? - пе­ре­пи­тав вiн, наб­ли­жа­ючись до неї; злег­ка торк­нув­ся пальцем її га­ря­чо­го пiд­бо­рiд­дя, заг­ля­нув у вi­чi.

    - Еге, кли­чуть, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла во­на. Сер­це у нього чо­гось не­пев­но стук­ну­ло; щось йо­го на­че сiп­ну­ло, по­тяг­ло до неї.

    - Курiпко ти польовая, - про­мо­вив вiн лю­бо та ти­хо i за­нiс ру­ку, щоб об­ня­ти.

    Мухою крут­ну­ла­ся во­на i зра­зу опи­ни­ла­ся в кух­нi… тiльки по­ло­вин­ка две­рей гуч­но бренькну­ла за нею.

    - Чого ти на­че ош­па­ре­на вис­ко­чи­ла? - спи­та­ла Мар'я. Хрис­тя тiльки важ­ко ди­ха­ла. Як Про­цен­ко пе­ре­хо­див че­рез кух­ню в гор­ни­цi, во­на по­за спи­ною йо­го пос­ва­ри­ла­ся ку­ла­ком i ти­хо про­мо­ви­ла: "Бач який!"

    - Зачiпав? - спи­та­ла Мар'я i за­ре­го­та­ла­ся. - Ох ти, прос­то­та се­лянська! - про­мо­ви­ла да­лi i чо­гось гли­бо­ко зiтх­ну­ла; а Хрис­тя, чер­во­нi­ючи, як ма­кiв­ка, пох­ню­пи­ла­ся… Сер­це у неї так би­ло­ся!

    У гор­ни­цях за ве­че­рею Пис­ти­на Iва­нiв­на смi­яла­ся з йо­го ви­гад­ки - клик­ну­ти прис­лу­гу цi­ну­ва­ти Довб­ни­ну гру. Про­цен­ко не сер­див­ся, нав­па­ки - жар­тiв­ли­во по­ка­зу­вав, як Мар'я пiд­пи­ра­ла­ся ру­кою, дос­лу­ха­ючись, як Хрис­тя важ­ко зiт­ха­ла. Вiд йо­го ку­мед­них при­по­вiс­ток ре­го­та­ла­ся Пис­ти­на Iва­нiв­на. Як вiн вер­тав­ся з ве­че­рi у свою ха­ту, Мар'я йо­го зу­пи­ни­ла.

    - Так ви та­кий? - спи­та­ла йо­го, ус­мi­ха­ючись. - Свя­тий та бо­жий: свiч­ки поїли та по­но­чi й си­ди­те?

    Вiн жар­тiв­ли­во гля­нув на Мар'ю i, скрут­нув­ши ду­лю, пiд­нiс її пiд са­мий нiс.

    - Бачила? - спи­тав.

    Хрнстя так i прис­ну­ла, так i за­ли­ла­ся ре­го­том. Вiн пос­ва­рив­ся на неї пальцем i мер­щiй скрив­ся до се­бе в ха­ту. Все те скоїло­ся в од­ну мить: здається, про­бiг­ла блис­ка­ви­ця, свiрк­ну­ла i - зник­ла.

    - Умора - не па­нич! - за­ре­го­та­ла Мар'я. А з гор­ниць до­но­сив­ся ре­гiт Пис­ти­ни Iва­нiв­ни.

    - О, бо­дай йо­го! Який ку­мед­ний вiн! I ви­га­да­ти та­ке: клик­ну­ти Хрис­тю та Мар'ю цi­ну­ва­ти гру.

    - Кумедний то ку­мед­ний, а ти ли­шень дог­ля­дай­ся, щоб ча­сом та ку­ме­дiя до слiз не до­ве­ла… - по­ну­ро про­мо­вив Ан­тон Пет­ро­вич.

    - Кого? - спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Тобi кра­ще зна­ти, ко­го! -одка­зав Ан­тон Пет­ро­вич. Пис­ти­на Iва­нiв­на тiльки за­ко­пи­ли­ла гу­бу.

    - Вигадай ще що!.. - по­зiх­нув­ши, про­мо­ви­ла во­на.

    Швидко усi по­ля­га­ли спа­ти; лiг i Гри­го­рiй Пет­ро­вич, хоч йо­му ще й не хо­тi­ло­ся. Та що вiн бу­де ро­би­ти? Вiн так ба­га­то звi­дав уся­кої вся­чи­ни сьогод­нi; ще нi один ве­чiр не ми­нав­ся йо­му так, як сьогод­нiш­нiй. I Довб­ни­на та­ка по­руш­ли­ва гра, i йо­го кру­тi та де­бе­лi ре­чi, нi­чим не прик­ри­та їх го­ла прав­да, роз­мо­ва з прис­лу­гою, Хрис­ти­на, до­сi не при­мi­че­на ним, вро­да - все те, мов жи­ве, ста­ва­ло пе­ред ним, вер­тi­ло­ся пе­ред очи­ма у тем­нiй тем­но­тi… I сам вiн не знає чо­го - ря­дом з Хрис­ти­ни­ною пос­тат­тю ме­ту­ши­ла­ся по­па­ди­на, не­ве­лич­ка, тен­дiт­на, з бла­кит­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма. Чо­гось во­ни од­на за од­ною га­ня­лись, од­на од­ну ви­пе­ред­жу­ва­ли, мов су­пе­ре­чи­ли­ся од­на з од­ною, мов зма­га­ли­ся, ко­му з них пер­шу пос­тать зай­ня­ти… Сер­це у нього так шпар­ко би­ло­ся! Га­ря­ча кров дзю­ри­ла по жи­лах, би­ла у го­ло­ву, здiй­ма­ла хма­ра­ми дум­ки, закльову­ва­ла у сер­цi ти­хi та втiш­нi по­чу­ван­ня, якiсь не­ви­раз­но лю­бi на­дiї… "Та - уже розк­вiт­ла квiт­ка, пиш­на, та не за­паш­на; а ся - не­по­ча­та кри­ни­ця…" - ду­ма­лось йо­му. Хто то з неї пер­ший во­ди на­бе­ре?.. Йо­му ро­би­ло­ся душ­но; зiт­хан­ня пал­ке-га­ря­че, у ро­тi сох­ло… I вiн не­са­мо­ви­то во­ро­чав­ся з бо­ку на бiк.

    А тим ча­сом на пе­чi в кух­нi чу­ло­ся шу­шу­кан­ня.

    - Який вiн гар­ний та ввiч­ли­вий! Уже не той, що на скрип­цi грав, - на­че дзво­ник, ти­хо про­мов­ляє мо­ло­дий го­лос.

    - I ти б та­ко­го по­ко­ха­ла? - до­пи­тується мо­ло­до­го - ох­рип­лий…

    - От, уже б i по­ко­ха­ла! - з до­ко­ром дзво­не мо­ло­дий.

    - Та не крий­ся: хi­ба не при­мiт­не, що i в те­бе обiз­ва­ло­ся? - гу­де ох­рип­лий…

    - Ще й як закльовує!.. - i дзвiн­кий ре­гiт роз­ко­тив­ся се­ред тем­но­ти.

    

VII

    

    - Дома? - спи­тав­ся Про­цен­ко дру­го­го дня зве­чо­ра у по­па­ди­ної най­мич­ки, синьоно­сої Пе­до­рi, увi­хо­дя­чи ра­зом з Довб­нею в кух­ню.

    - А де ж, як не до­ма? - неп­ри­вiт­но од­ка­за­ла та товс­тим, гуг­ня­вим го­ло­сом. - До вас ма­ла по­си­ла­ти! - до­да­ла ще тов­ще.

    Довбня вит­рi­щив­ся на Пе­до­рю: звiд­ки, мов, та­ка гост­ра взя­ла­ся? Тим ча­сом по­па­дя, за­чув­ши знай­омий го­лос, ве­се­ло вiд­гук­ну­лась з дру­гої ха­ти:

    - Нема до­ма! Не­ма до­ма!

    - А де ж ба­ри­ня? - жар­ту­вав, ус­ту­па­ючи в гор­ни­цю, Про­цен­ко.

    - Господи! I не грiх вам?.. - по­ча­ла бу­ло по­па­дя, та, за­ба­чив­ши Довб­пю, зра­зу умовк­ла.

    - Не лай­те ме­не, На­та­лiя Ми­ко­лаївна, - по­чав Про­цен­ко. - Я до вас при­вiв мо­го доб­ро­го зна­ко­мо­го - Лу­ку Фе­до­ро­ви­ча Довб­ню. Пам'ятаєте: дав­но якось хва­лив­ся вам про нього.

    - Я ра­да… - зай­ма­ючись крас­кою, про­мо­ви­ла по­па­дя, по­да­ючи Довб­нi ру­ку.

    - Той чорт, що в бу­ря­ки кри­шать, - жар­ту­вав Довб­ня, здав­лю­ючи її не­ве­лич­ку ру­ку так, що аж тен­дiт­нi пальчи­ки злип­лись до­ку­пи.

    - А отець Ми­ко­лай до­ма? - спи­тав Про­цен­ко, шу­ка­ючи очи­ма мiс­ця, де б сiс­ти.

    Бiгучi по­па­ди­нi очi зра­зу по­мi­ти­ли те.

    - Отця Ми­ко­лая зап­ро­ше­но на хрес­ти­ни, - од­ка­за­ла во­на i мер­щiй ки­ну­ла­ся в дру­гу ха­ту за стульцем.

Пошук на сайті: