Панас Мирний - Повія (сторінка 76)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    Марина пiд­ве­ла го­ло­ву, зве­ла на Хрис­тю зап­ла­ка­нi очi… Так ди­виться ма­ла ди­ти­на на ма­тiр, ко­ли та пос­ва­риться чо­го. Ма­ри­на про­ха­ла своєї под­ру­ги не йти вiд неї, не ки­да­ти її. Зда­ва­ло­ся, во­на ка­за­ла ни­ми: глянь, по­ди­ви­ся на сi сльози! Хi­ба во­ни дур­но ллються? Ли­хо моє тяж­ке роз­ли­ває їх!.. Пi­дож­ди ж; хай уга­му­ються во­ни; хай за­тих­не на ду­шi, i я то­бi все роз­ка­жу, все по­вi­даю… Не ки­дай же ме­не!

    Христя пi­дiй­шла до под­ру­ги i по­ча­ла її утi­ша­ти. Во­на пе­ре­би­ра­ла вся­ку вся­чи­ну i з сво­го жит­тя, i з жит­тя дру­гих. вга­да­ла лро се­ло, про дiв­чат, хлоп­цiв i, зга­ду­ючи, пiд­би­ра­ла най­ве­се­лi­шi, най­утiш­нi­шi ви­пад­ки. Рiч її ли­ла­ся, як той стру­мо­чок, пе­ре­си­па­на та пе­ре­ви­та смiш­ни­ми жар­тiв­ли­ви­ми ви­гад­ка­ми. Як­би то пе­ред нею бу­ла дав­ня Ма­ри­на - ре­го­та­ли­ся б во­ни i не пе­рес­та­ва­ли з тих смiш­них ви­га­док. А то Ма­ри­на, слу­ха­ючи, тiльки пе­рес­та­ла пла­ка­ти та ко­ли-не-ко­ли розк­ри­ва­ла зцiп­ле­нi ус­та, щоб ус­мiх­ну­ти­ся… Да­рем­не сил­ку­ван­ня! Та ус­мiш­ка бу­ла та­ка гiр­ка, та­ка не­утiш­на, що жаль наск­рiзь прой­мав Хрис­ти­не сер­це, див­ля­чись на под­ру­гу.

    Смеркалося. Жов­тий свiт мерк­нув, тух­нув, крив­ся тем­но­тою. З глу­хих кут­кiв ха­ти, з-пiд по­ду i вiд пе­чi вис­ту­па­ли по­мер­ки i ок­ри­ва­ли її якимсь смут­ком.

    Христя ки­ну­ла­ся йти до­до­му.

    - Пiдожди, - про­ха­ла Ма­ри­на. - По­сидь ще тро­хи. Па­нiв не­має до­ма, нi­ко­го не­має. Бач - я са­ма… Хо­чеш, пос­та­ви­мо са­мо­вар, чаю нап'ємо­ся.

    - Так ме­нi страш­но бу­де од­нiй вер­та­ти­ся.

    - Я про­ве­ду.

    - Ну-ну!

    I Хрис­тя зно­ву осi­ла­ся. Ма­ри­на вий­шла в сi­ни нас­тав­ля­ти са­мо­вар. Хрис­тя зос­та­ла­ся са­ма i, роз­ду­му­ючи про под­ру­гу, по­ча­ла вде­ся­те об­див­ля­ти­ся ха­ту. З усiх бо­кiв, з усiх країв ви­хо­ди­ла чор­на тем­но­та i все бiльше та дуж­че зсту­па­ла­ся. Ха­та зда­ла­ся Хрис­тi ве­ли­ким льохом, а не людським жит­вом. "I як во­ни жи­вуть оту­та?" - ду­ма­ла Хрис­тя, по­чу­ва­ючи страх, що крав­ся до неї з-за спи­ни… Це чує - скрип­ну­ли две­рi, щось ри­пу­чи­ми чо­бiтьми прой­шло­ся сiньми i на­зад вер­тає. Зи­ову две­рi за­чи­ни­лись i вiд­чи­ни­лись.

    - Для ко­го то са­мо­вар? - пи­тає на­че десь чу­ва­ний го­лос. Мов­чан­ня.

    - Марино! ти сер­диш­ся? Дур­на! - бу­бо­нить той же го­лос, i зно­ву чо­бо­ти за­ри­пi­ли, две­рi стук­ну­ли.

    Через хви­ли­ну увiй­шла Ма­ри­на.

    - Хто то ба­ла­кав з то­бою? - пи­тає Хрис­тя.

    - А то ж вiн! - по­ча­ла Ма­ри­на, та й не до­ка­за­ла.

    - Хто вiн?

    - Дурисвiт!

    - Та ка­жи внят­нi­ше. Я нi­чо­го не роз­бе­ру.

    - Ну - во­ло­цю­га, п'яню­га! Щоб вiн, со­ба­чий син, з кру­гу спив­ся!

    - Та хто та­кий з кру­гу спив­ся? - здвиг­нув­ши пле­чи­ма, пи­тає Хрис­тя.

    - Панич! - аж скрик­ну­ла Ма­ри­на.

    - То се ти йо­го так че тиш? За вi­що се так?

    - Я ще йо­му не те зроб­лю, п'яню­зi смер­дю­чо­му! Я ще йо­му язик ви­де­ру, хай тiльки зай­ме ме­не, прок­ля­тий!

    - Та за що ти кля­неш йо­го так?

    - Вiн ду­ма, йо­му прой­де се - ду­ри­ти, з ума зво­ди­ти? Вiн ду­ма, як оде­жу заб­рав, то я не пi­ду? Нап­люю йо­му три­чi се­ред го­ло­ви та й пi­ду! Хай на­жи­ве дру­гу та­ку дур­ку! - роз­па­лив­шись, же­лi­па­ла Ма­ри­на.

    - Так то все прав­да?.. - уго­лос ви­мо­ви­ла Хрис­тя свою дум­ку.

    - Усе прав­да!.. Все прав­да! - зоз­ла скрик­ну­ла Ма­ри­на i заск­ре­го­та­ла зу­ба­ми. - Та вже ж i на моїй ко­лись ву­ли­цi бу­де свя­то! - до­да­ла во­на, скрут­нув­ши го­ло­вою; зас­вi­ти­ла свiт­ло i пiш­ла до­вi­да­тись до са­мо­ва­ра.

    Христя по­хи­ли­ла­ся i дов­го-дов­го мовч­ки, пох­ню­пив­шись, си­дi­ла, аж по­ки Ма­ри­на, бряз­ка­ючи по­су­дою, не на­га­да­ла їй про се­бе. Хрис­тя пiд­ве­ла го­ло­ву, гля­ну­ла на Ма­ри­ну, що спи­на­ла­ся на мис­ник дiс­та­ва­ти по­су­ду. Ма­ри­на зда­ла­ся їй яко­юсь низькою, аж згор­би­ла­ся мов. За­яло­же­не дра­не уб­ран­ня мiш­ком ви­сi­ло кру­гом ко­лись ви­со­ко­го струн­ко­го ста­ну, ко­си роз­пат­ла­лись i, як клоч­чя, спус­ка­ли­ся з го­ло­ви на пле­чi. "Гос­по­ди! як Ма­ри­на пе­ре­мi­ни­ла­ся! аж страш­на ста­ла", - зiтх­нув­ши, по­ду­ма­ла Хрис­тя i зно­ву пох­ню­пи­ла го­ло­ву.

    Марина внес­ла са­мо­вар, за­ва­ри­ла чай i не­за­ба­ром по­ча­ла на­ли­ва­ти.

    - Пий! - ска­за­ла во­на, пiд­су­ва­ючи до Хрис­тi ста­кан. Та мов не чу­ла, не ба­чи­ла.

    - Христе! - обiз­ва­ла го­лос­но под­ру­га. Хрис­тя пiд­ве­ла го­ло­ву. Ма­ри­на за­ре­го­та­ла­ся.

    - Чого ти смiєшся?

    Марина зiтх­ну­ла i важ­ко про­мо­ви­ла:

    - А що ж ме­нi ка­за­ти? То - пла­ка­ла - на­до­лу­жи­ло, тре­ба й по­ре­го­та­ти­ся!

    I справ­дi, Ма­ри­на на­че пе­ре­ро­ди­ла­ся: по­ча­ла пе­ред под­ру­гою так ве­се­ло ще­бе­та­ти. Дав­ня Ма­ри­на, ве­се­ла, жар­тiв­ли­ва, зно­ву ожи­ла, зно­ву ста­ла пе­ред Хрис­тею.

    Вона, нас­мi­ха­ючись са­ма над со­бою, по­вi­да­ла усе Хрис­тi: як i ко­ли по­лю­би­ла сього iро­да, як жар­ту­ва­ла з ним, як вiн обi­цяв же­ни­ти­ся, а во­на й по­вi­ри­ла йо­му.

    - I то­бi те­пер не страш­но? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Чого ж ме­нi страш­но?

    - А як же: як ма­ти дiз­нається? як у се­лi по­чу­ють?

    - Що ме­нi те­пер ма­ти?.. Шко­да, що бу­де по­би­ва­ти­ся ста­ра, та що?.. Я те­пер од­рi­за­на ски­ба од хлi­ба! А в се­ло я не пi­ду. Чо­го я там не ба­чи­ла? Щоб кож­не на те­бе пальцем ти­ка­ло? очi ви­би­ва­ло? Не тiльки свi­ту, що в вiк­нi - за вiк­ном йо­го бiльше!.. Є нас, Хрис­те, та­ких усю­ди ба­га­то… жи­вуть же! А пiс­ля свят поїду до па­ни­ча на се­ло… са­ма ха­зяй­кою бу­ду. Чорт йо­го бе­ри: пiш­ло жит­тя шке­ре­берть - хай iде! А йо­му, скур­во­му си­но­вi, до­ка­жу. Те­пер усе ла­щиться; те­пер i на­зад; зос­та­вай­ся, Ма­ри­но! Хай все зле та ли­хе з то­бою зос­тається! Що я тут? - най­мич­ка, по­пи­хач. А там - са­ма ха­зяй­кою бу­ду… Своє гос­по­дарст­во, свої ко­ро­ви бу­дуть… слу­гу за­ве­ду… Приїжджай ко­ли­не­будь у гос­тi, по­ди­виш­ся, якою я па­нiєю за­жи­ву! Оцього дран­тя й на слу­зi не по­ба­чиш, - ука­за­ла во­на на не­ве­лич­ку дi­роч­ку в плат­тi i взя­ла ще бiльше ро­зiд­ра­ла. - А ко­ли 6 ти ба­чи­ла, що за лю­тий вiн був, як по­чув, що я поїду? Усе ха­пає з ме­не, усе рве, ки­да у сi­ни, но­сить у свою ха­ту - i смiх, i ли­хо… Ска­зив­ся, зов­сiм ска­зив­ся!.. - I, як со­ва у глу­пу нiч, хи­жо за­ре­го­та­ла­ся Ма­ри­на.

    У Хрис­тi во­лос­ся зня­ло­ся уго­ру вiд то­го ре­го­ту. Чер­во­не об­лич­чя под­ру­ги, її блис­ку­чi очi зля­ка­ли Хрис­тю.

    На який час Ма­ри­на за­мовк­ла, пох­ню­пи­лась, а там… пiд­ве­ла го­ло­ву i зно­ву сер­ди­то за­го­во­ри­ла:

    - Ну, та й твiй доб­рий!

    - Хто мiй? - бо­яз­ко спи­та­ла­ся Хрис­тя, ду­ма­ючи: нев­же во­на це про па­ни­ча за­ки­да? Нев­же во­на що знає?

    - Та вже ж не хто - па­нич! - скрик­ну­ла Ма­ри­на. - Учо­ра був у на­шо­го… Гра­ли там, спi­ва­ли… Наш хле­бес­нув та й по­чав жа­лi­ти­ся, як йо­му шко­да ме­не, що вiн та­ки, ма­буть, оже­ниться на ме­нi… А твiй i по­чав ви­чи­ту­ва­ти: i му­жич­ка во­на, i не­рiв­ня! Що ти не пер­ший i не пос­лiд­нiй; не ти - мос­каль би знай­шов­ся… Я ле­жу отут на по­лу, а ме­нi усе й чут­но з-за стi­ни. I та­ке ме­не зло взя­ло то­дi! Так би, здається, схо­пи­ла­ся, ус­ко­чи­ла до їх та й уче­пи­ла­ся кiг­тя­ми в йо­го баньки!.. Му­жич­ка! не­рiв­ня!.. А вiн хто? ве­ли­кий пан? Хi­ба вiн як па­нич той жи­ве? - як вов­цю­га сi­рий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шин­ках ти­няв­ся! Я б же, мо­же, йо­го хоч од шин­кiв од­би­ла!.. Не ти пер­ший, не ти пос­лiд­нiй!.. Вiн зна, хто був пер­ший?! Мос­каль Знай­шов­ся б!.. Я 6 нi­чо­го не хо­тi­ла, як­би тi мос­ка­лi, як iти­меш вiд своєї по­па­дi, звер­ну­ли то­бi, як кур­ча­тi, го­ло­ву!.. - при­га­ду­ва­ла то се, то дру­ге Ма­ри­на i все де­да­лi ро­би­ла­ся лю­тi­ша.

    Аж ось по­чу­ло­ся: стук­ну­ли сi­неш­нi две­рi, рип­ну­ли чо­бо­ти… Ма­ри­на за­мовк­ла, прис­лу­ха­ла­ся. Рип наб­ли­жав­ся до кух­нi… Цок­ну­ла клям­ка, две­рi роз­чи­ни­лись, i в кух­ню ус­ту­пив Довб­ня.

    - А-а, здо­ро­ва! - при­вi­тав­ся вiн до Хрис­тi. - Я й не ту­ди, хто тут го­мо­не, аж се ось хто! От дiв­ка!.. От, а се?.. - без­на­дiй­но ткнув вiн ру­кою на Ма­ри­ну.

    - Поздоров, бо­же!.. - зло увер­ну­ла Ма­ри­на i за­мовк­ла.

    - Кого?.. - за­пи­тав­ся Довб­ня. - Зла тво­го?.. Ти й спер­шу бу­ла лю­та i зги­неш та­кою!

Пошук на сайті: