Панас Мирний - Повія (сторінка 81)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11142
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    - Чого там цить? Не бiй­ся! Хрис­тя - зем­ляч­ка! - зно­ву од­ка­зує той го­лос. Хрис­тя по­чу­ла, як щось ляп­ну­ло, не­мов хто ко­го, жар­ту­ючи, уда­рив; як Мар'я дзиз­ну­ла.

    Христя пiз­на­ла той го­лос, пiз­на­ла Сви­ри­да i, по­вер­нув­шись до стi­ни, зак­ри­ла го­ло­ву свит­кою, щоб не чут­но бу­ло їх шеп­тан­ня.

    На дру­гий день Мар'ю по­ча­ли роз­щи­ту­ва­ти.

    - Я не хо­чу, щоб ти в мiй двiр ба­ху­рiв во­ди­ла! - ка­за­ла па­нi.

    - А не хо­че­те, й не тре­ба! - ог­ри­за­лась Мар'я. - Я й са­ма не хо­чу у вас бу­ти. Зос­та­вай­те­ся з ти­ми, ко­го вам лег­ко ду­ри­ти!

    - Мовчи, а то ро­та за­го­род­жу! - гук­нув пан.

    Мар'я пiш­ла i не поп­ро­ща­ла­ся; а Хрис­тя зос­та­ла­ся. Во­на пiд той свар­ли­вий час не пос­мi­ла за­мо­ви­ти па­нiї, що во­на од­на не встиг­не спра­ви­ти­ся i в гор­ни­цях, i бi­ля пе­чi. її об­ня­ла та­ка гiр­ка та рi­зу­ча ту­га i ра­зом страх на­су­вав з усiх бо­кiв, їй зда­ва­ло­ся, що її взя­то у не­во­лю; що з нею те­пер що схо­тять, те й зроб­лять; бу­дуть би­ти та нi­ве­чи­ти, i нiх­то її не по­жа­лiє, нiх­то не зас­ту­питься за неї; од­на, мов та би­ли­на се­ред ши­ро­ко­го по­ля, не­ве­лич­ка трi­соч­ка се­ред ки­пу­чо­го мо­ря!.. Вiд то­го стра­ху во­на нi­як не прий­де до пом­ки, не знає, де хо­дить, що ро­бить. З усiм во­на те­пер роз­гу­би­ла­ся, i ду­мок на­вiть не поз­би­рає до­ку­пи, так во­ни в неї вроз­тiч i бi­жать, i та­кi то все по­лох­ли­вi!

    - Не ха­пай­ся так, Хрис­ти­но, - ка­же їй ти­хо Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Зро­би спер­шу од­но, та то­дi й за дру­ге прий­май­ся; а то як роз­поч­неш усе зра­зу, то тiльки час згаєш, а дi­ла не зро­биш. Це че­рез те, що ти ще не приз­ви­чаїла­ся до по­ряд­ку; а то як по­ря­док зна­ти­меш, то i все га­разд бу­де… Ти не ду­май, Хрис­те, що ми то­бою ро­би­ти­ме­мо за ста­ру пла­ту: ми то­бi пла­ти над­ба­ви­мо.

    - Важко, па­нiй­ко, са­мiй, - не див­ля­чись на неї, та­ки зiб­ра­ла­ся з си­лою ви­мо­ви­ти Хрис­тя.

    - Та то во­но тiльки здається то­бi так… А як дi­ла збе­реться ба­га­то, то й я то­бi до­по­мо­жу: уже ж i в ме­не двi ру­ки.

    Христя нi­чо­го на те не од­ка­за­ла, тiльки по­ду­ма­ла: двi-то ру­ки в те­бе, та чиїми прий­деться жар заг­рi­ба­ти?

    Бiля пе­чi во­на так ухор­ка­ла­ся, що лед­ве обiд вiд­да­ла. Пан все гу­кав на неї: то те прий­ми, то те по­дай.

    - Та не гу­кай так на неї, Хрис­та ра­ди! - зас­ту­пи­ла­ся па­нi. - Як роз­гу­ка­еш, то то­дi вже ла­ду не жди.

    Проценко си­дiв сум­ний, мов­чаз­ний; вiн тiльки ко­ли-не-ко­ли об­мi­ряв Хрис­тю якимсь жа­лiс­ли­вим пог­ля­дом.

    Пiсля обi­ду, про­хо­дя­чи кух­нею у свою ха­ту, вiн її за­пи­тав:

    - То ви те­пер, Хрис­ти­но, са­мi зос­таєте­ся?

    Наче нiж вго­ро­див­ся в її сер­це! Во­на по­чу­ла, як во­но за­ко­ло­ти­ло­ся в неї, за­ще­мi­ло. Пе­ред очи­ма щось мут­не за­бi­га­ло, щось тем­не за­хо­ди­ло; пiд­бо­рiд­дя за­тi­па­ло­ся, об­лич­чя сi­па­ла миш­ка… Во­на мер­щiй вис­ко­чи­ла в сi­ни, щоб не зап­ла­ка­ти.

    Отака бi­га­ни­на за цi­лий день, та­кий не­пев­ний струс та страх так її ви­мо­ри­ли, що во­на уве­че­рi по­чу­ва­ла се­бе нi­ку­ди кчем­ною: ру­ки й но­ги ни­ють; го­ло­ва, мов на­ли­та чим важ­ким, хи­литься; очи­ма яс­но не гля­не, щось зас­но­вує їх, мов пе­ред нею си­то нас­та­ви­ло. По­дав­ши па­нам са­мо­вар, во­на при­сi­ла на по­лу пе­ре­по­чи­ти, притк­ну­ла­ся го­ло­вою до од­вiр­ка та й са­ма нез­чу­ла­ся, ко­ли зад­рi­ма­ла.

    I сниться їй сон, ма­рять її сон­нi при­чу­ди… Ба­чить во­на го­ру ви­со­ку, пок­ри­ту рiд­ким лi­сом, зас­ла­ну, на­че зе­ле­ним ки­ли­мом, гус­тою тра­вою; пiд го­рою си­нiє рiч­ка, мов хто бла­кит­ною сте­жеч­кою опо­вив го­ру. Ген за рiч­кою ро­зiс­ла­ла­ся до­ли­на, рiв­на та дов­га, очи­ма не схо­пиш то­го зе­ле­но­го прос­то­ру, да­ле­ким краєм то­не во­на у си­нiй бла­ки­тi не­ба. Хрис­тя стоїть на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку, i ди­виться на до­ли­ну, роз­див­ляється навк­ру­ги. День. Сон­це стоїть над го­ло­вою, i йо­го зо­ло­те про­мiн­ня, на­че до­ро­ге ка­мiн­ня, го­рить, вiд­би­вається на зе­ле­нiй тра­вi; а чис­ту рiч­ку про­ни­зує до са­мо­го дна. Он се­ред пi­соч­ку зе­ле­не жа­бу­рин­ня чор­нiв; он вiдз­на­чається кру­ча; ле­генькою хви­лею хи­тається по­рож­ня че­ре­паш­ка; там он п'явка пла­зае, а он ри­ба гра. Та скiльки її? Цi­лою че­рiд­кою так i су­не; спин­ки - чор­нi, бо­ки - срiб­но-зо­ло­тi, а очi з чер­во­ни­ми обiд­ка­ми… "Пi­ду над во­ду, спу­щу­ся над са­му рiч­ку, по­лю­бу­юся, як ри­ба виг­рає, а мо­же, й ску­па­юся, - ду­має Хрис­тя. - Там, пев­но, доб­ре ку­па­ти­ся: во­да чис­та, дно пi­ща­не. Пi­ду!" Хрис­тя спус­кається з го­ри. Та й слизька ж яка! Но­ги так i їдуть; ко­ли б ще не впас­ти. Хрис­тя на­дер­жу­еться, а її так i су­не, на­че хто по­пи­хає у спи­ну… Он над во­дою ро­жаїста вер­ба стоїть, гiл­ки свої аж на са­му во­ду пок­ла­ла. Там i хо­ло­док, там i за­ти­шок; чи й роз­дi­ти­ся там - нiх­то не по­ба­че, а на­лу­читься хто - схо­ва­ти­ся е де… Хрис­тя не йде, а бi­жить. До­бi­гав i ди­вується. Са­му най­ви­щу гiл­ку з вер­би мов що ру­ка­ми по­се­ре­ди­нi зло­ми­ло, спус­тив­ши зла­ма­ний край аж до­до­лу; по бо­ках не­ве­лич­кi гiл­ляч­ки посп­лi­та­ли­ся-по­зас­но­ву­ва­ли­ся, мов хто наз­на­рош­не їх посп­лi­ту­вав. Ку­рiнь, як е ку­рiнь! Або жит­во чиє; i до­лiв­ка прит­ру­ше­на свi­жим лис­том, зас­ла­на яво­ром. Тут, пев­но, хтось жи­ве, хтось за­хист має. Хрис­тi що до то­го за дi­ло? Во­на по­ди­ви­ла­ся кру­гом - нi­ко­го не­має. "Це, вид­но, дiв­ча­та зад­ля ку­пан­ня та­кий за­хист зро­би­ли, - ду­має. - Он i стеж­ка вiд са­мої во­ди аж до за­хис­ту яво­ром ви­мо­ще­на, щоб не по­ка­ля­ти нiг, ви­ку­пав­шись. Мер­щiй же роз­дя­га­ти­ся, по­ки не­має нi­ко­го! мер­щiй у во­ду, по­ки хто не на­вер­нув­ся!" Мит­тю Хрис­тя ски­ну­ла з се­бе оде­жу, роз­пус­ти­ла дов­гi ко­си i, як та ру­са­лоч­ка, вис­ко­чи­ла на бе­ре­же­чок. Сон­це об­дає її своїм свi­том, грає неп­ри­мiт­ни­ми iс­кор­ка­ми; бi­гає по її тi­лу не­ве­лич­ки­ми зай­чи­ка­ми; а до нiг ле­генька хви­ля до­бi­гає, лос­ко­че своїм хо­ло­доч­ком її у пальцi. Зiс­по­ду хо­ло­доч­ком вiє, а зго­ри теп­лом грiє, пес­тить Хрис­тю, лю­бим по­чу­ван­ням вi­тає. Мов ма­ла ди­ти­на, за­ба­ви­ла­ся Хрис­тя на бе­ре­жеч­ку: то торк­неться но­гою во­ди i, струс­нув­шись, одс­ко­че геть, про­ти со­неч­ка грiється; а то при­ся­де, ру­ка­ми пле­ще ти­хую хви­лю, бриз­кає на се­бе i мер­щiй хо­вається в за­хист. їй чо­гось страш­но стає ки­ну­тись зра­зу у во­ду, опус­ти­ти­ся у її хо­лод­нi про­зо­рi хви­лi. "Та вже ж од­ва­жу­ся!" - рi­шає Хрис­тя, здiй­ма­ючи ру­ки уго­ру i по­да­ючись усiм тi­лом на во­ду… Гнеться-хи­литься… от-от впа­де, от-от так i плес­не!.. Це зра­зу-як скрик­не! I, як бо­же­вiльна, по­ли­ну­ла на­зад. Стра­шен­ний чор­ний па­ву­чи­ще, мов ко­пи­ця, си­дiв на вер­бi i ди­вив­ся на неї своїми блис­ку­чи­ми вит­рiш­ку­ва­ти­ми банька­ми; од­нiєю мох­на­тою ла­пою, мов клi­щею, уче­пив­ся вiн у її ру­ку, а дру­гою за­мi­ряється вхо­пи­ти… О гос­по­ди! що за стра­хо­ви­ще! Хрис­тя, мов опе­че­на, ки­ну­ла­ся геть… Лис­тя з вер­би по­си­па­ло­ся до­до­лу, чор­не па­ву­чи­ще стриб­ну­ло на неї, розп­рав­ляє свої ла­пи i, на­че ба­то­га­ми, огор­тав її… Не­са­мо­ви­та пе­чiя, жа­лю­ча ура­за прой­ня­ла її аж до сер­ця. Хрис­тя ки­ну­лась ра­зом з па­ву­ком у во­ду, пур­ну­ла з го­ло­вою у си­ню хви­лю, ви­ри­нає… I - о, ди­во! Ззмiсть па­ву­ка Про­цен­ка ба­че пе­ред со­бою. Бi­лi йо­го ру­ки уче­пи­ли­ся за її шию, яс­ни­ми очи­ма заг­ля­дає у її очi, ви­пи­нає свої ус­та цi­лу­ва­ти…

    Та на то­му й про­ки­ну­ла­ся. Бi­ля неї сто­яв Про­цен­ко, сти­ха ус­мi­хав­ся.

    - I не со­ром дiв­цi ота­кiй со­нi бу­ти? - ка­же вiн, злег­ка за що­ку ущип­нув­ши. Во­на спро­сон­ня на йо­го по­хи­ли­ла­ся.

    - Утомилася? спа­тоньки хо­чеш? - пи­тає вiн. - Ти б же ляг­ла, а не притк­ну­ла­ся до од­вiр­ка та й ку­няєш, - шеп­че вiн, при­тис­ку­ючи її до се­бе.

    Вона прий­шла до пом­ки тiльки то­дi, як опи­ни­ла­ся на йо­го гру­дях, у йо­го обiй­мах; вiн сти­ха цi­лу­вав її пов­ну га­ря­чу що­ку. Як му­ха, крут­ну­ла­ся Хрис­тя i одс­ко­чи­ла аж на­се­ред кух­нi. Вiн тiльки зас­вi­тив очи­ма, лу­ка­во пос­ва­рив­ся на неї пальцем i скрив­ся у свою ха­ту.

    "Що се за сон? що за про­яви та­кi? - ду­ма­ла Хрис­тя, ук­ла­да­ючись на пе­чi спа­ти, як уже од­да­ла ве­че­рю па­нам. - I до чо­го то та­ке при­вер­зеться? Чо­го зро­ду-вi­ку не бу­ває, те прис­ниться!.. Та страш­не яке! та гид­ке при­да­ло­ся… I див­но, як то все зра­зу пе­рек­ру­титься, iн­шим стає. Був па­вук, а став - вiн. Уку­поньцi во­ни ку­па­ли­ся… Вiн так при­яз­но заг­ля­дає у її очi, охоп­лює i шию ру­ка­ми, гор­неться своєю що­кою до її об­лич­чя".

Пошук на сайті: