Панас Мирний - Повія (сторінка 82)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    Сон її про­пав. Лю­бi та втiш­нi по­чу­ван­ня во­ру­шаться у її сер­цi, їй душ­но стає… Це то­го, що на пе­чi. "Чи не пе­ре­лiз­ти на пiл?" - по­ду­ма­ла во­на i зра­зу швир­го­ну­ла по­душ­ку з пе­чi. Се­ред не­за­мут­ної ти­шi по­душ­ка глу­хо геп­ну­ла­ся. "Що це я роб­лю, дур­на? - тро­хи не скрик­ну­ла Хрис­тя. - Ще по­чує хто, по­ду­має бог зна що". Ти­хо-ти­хо во­на по­ча­ла спус­ка­ти­ся з пе­чi, дос­лу­ха­ючись, чи не во­ру­шиться що де. Нi, не чут­но… Ти­хо та тем­но, на­че в до­мо­ви­нi. А то що за п'ятен­це чер­во­нiє се­ред тем­но­ти? То блис­не, то зник­не… Во­на на­лу­чи­лась пальцем i стук­ну­лась у па­ни­че­вi две­рi… Що во­но? де во­но взя­ло­ся?.. Роз­гор­нув­ши ру­ку, до­ло­нею три­має по две­рях… Не чут­но нi­чо­го, на­вiть пля­ма зник­ла… А то що за­ша­ру­дi­ло?.. Ти­хо щось кра­деться, наб­ли­жається… Две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi по­ка­зав­ся Про­цен­ко.

    - Се ти, Хрис­ти­но? - ти­хенько пи­тає вiн.

    Христя так i при­ки­пi­ла на од­но­му мiс­цi… "Що се я, дур­на, на­ро­би­ла. То свi­тив­ся су­чок у две­рях, то про­би­ва­ло­ся свiт­ло з йо­го ха­ти", - б'є у Хрис­ти­ну го­ло­ву.

    Проценко ки­нув­ся до неї, ухо­пив за ру­ку, по­тяг у свою ха­ту… Две­рi за­чи­ни­ли­ся. У кух­нi ста­ло, як у до­мо­ви­нi, тем­но; тiльки су­чок свi­тив­ся, та й то не­дов­го: швид­ко й вiн згас. Нi­ма та чор­на тем­но­та нас­та­ла усю­ди, а се­ред неї глу­хо, мов з-пiд зем­лi, чу­ло­ся ти­хе шеп­тан­ня, жар­кi по­цi­лун­ки…

    Другого дня, уно­чi, Хрис­тя, си­дя­чи на по­лу, не­утiш­но пла­ка­ла. Тем­на тем­но­та бу­яла кру­гом неї i огор­та­ла її го­ло­ву ще тем­нi­ши­ми дум­ка­ми, їй при­га­ду­вав­ся учо­раш­нiй сон i ще гiр­шим стра­хо­ви­щем ста­вав пе­ред її очи­ма. Сер­це її на­че хто у жме­нi зда­вив, ду­ша нес­ка­зан­но бо­лi­ла, гiр­кi сльози за­ли­ва­ли очi… Так он к чо­му те па­ву­чи­ще-стра­хо­ви­ще! Бач, чо­го той сон на­вi­щу­вав!

    Вона не чу­ла, ко­ли з па­ни­че­вої ха­ти роз­чи­ни­ли­ся две­рi, во­на по­чу­ла тiльки, як йо­го хо­лод­нi ру­ки черк­ну­ли­ся її теп­лої шиї.

    - Серце, Хрис­ти­но! - за­мо­вив вiн лю­бо та ти­хо. - Ти пла­чеш, го­лу­бонько? Не плач. Що ж ро­би­ти, ко­ли так лу­чи­ло­ся?.. Зчзєш: щас­тя - що тряс­ця, ко­го схо­че, то­го й на­па­де… Я те­бе люб­лю, ти ме­не лю­биш… Хi­ба ж ми не щас­ли­вi з то­бою? Та та­ко­го щас­тя тiльки раз на вi­ку й за­по­бi­жиш! Не плач… Ми щось при­га­даємо з то­бою утiш­не та доб­ре… От то­бi моя ру­ка, я те­бе так не по­ки­ну. Я люб­лю те­бе, моя го­луб­ко!

    Мов та квi­точ­ка пiд до­щем кло­не-схи­ляе свою го­лiв­ку, схи­ли­ла­ся Хрис­тя на йо­го гру­ди й об­ви­ла­ся ру­ка­ми кру­гом шиї.

    - Грицю! моє ко­хан­ня ми­ле! - за­шеп­та­ла во­на. - Один ти ме­нi на свi­тi - i батько, i ма­ти… Я йму вi­ри то­бi: я знаю, що ти не по­ки­неш си­ро­ти оди­но­кої в свi­тi, не за­па­кос­тиш мо­го мо­ло­до­го вi­ку!

    I во­на пок­ри­ла йо­го об­лич­чя жар­ки­ми по­цi­лун­ка­ми.

    - Угамуйся, моє сер­це, уга­муй­ся, - по­чав вiн. - Знаїшь шо? Дiж­де­мо лi­та, я поїду у гу­бер­нiю, пох­ло­по­чу со­бi пе­ре­во­ду, вiзьму i те­бе з со­бою. Там­то ми за­жи­ве­мо ти­хо та лю­бо! Я нав­чу те­бе гра­мо­ти - чи­та­ти, пи­са­ти. Це зов­сiм не так труд­но, як ду­ма­ють. I от я при­ход­жу з служ­би, ти ра­до стрi­ваєш. Ся­де­мо, по­обi­даємо; я ля­жу спо­чи­ти, а ти ся­деш бi­ля ме­не по­чи­та­ти яку книж­ку або га­зе­ту. Ра­зом до­вi­даємо­ся, їло дiється в свi­тi, по­су­ди­мо й спо­чи­не­мо. А уве­че­рi за чаєм - зно­ву за книж­ку. Ти ще не знаєш, що то за втi­ха тi книж­ки! Там - цi­лий мир, ви­щий, кра­щий вiд сього, у яко­му ми ба­рах­та­емо­ся, мов сви­нi в бар­ло­зi!

    - А чо­му ж тут не мож­на зро­би­ти сього? Чо­го тре­ба за ним їзди­ти аж у гу­бер­нiю? - спи­та­ла во­на йо­го.

    - Тут? Мiж си­ми со­ба­ка­ми, а не людьми! Хi­ба мiж ни­ми мож­на як слiд жи­ти? Во­ни поч­нуть смi­яти­ся, гор­ду­ва­ти на­ми, а се - тiльки бу­де по­ло­ха­ти на­ше щас­тя. Нi, тут, Хрис­те, не мож­на так про­жи­ти, як са­мо­му хо­четься.

    - А чо­го ж там мож­на? Хi­ба там iн­шi лю­ди?

    - Iншi. Там бiльше е ро­зум­них, книж­них лю­дей, що й са­мi так жи­вуть, як хо­чуть, i дру­гим да­ють жи­ти.

    - Та й доб­рi ж тi, вид­но, лю­ди! От, як­би справ­дi нам до їх… - шеп­че во­на, гор­ну­чись до йо­го.

    - Доберемось! Ще на­ша до­ля не вми­ра­ла. По­тер­пi­ти тiльки тро­хи тре­ба. "Тер­пi­ти? - ду­має Хрис­тя. - Та не тiльки зи­му та вес­ну, а рiк, цi­лий вiк бу­ду тер­пi­ти, аби бi­ля те­бе, аби, мiй го­лу­бе, з то­бою!"

    Х

    Настало рiзд­во, пiш­ли гу­лян­ки. Па­ни тiльки пер­ший день про­си­дi­ли до­ма-, а з дру­го­го як за­ря­ди­ли - день у день, нiч у нiч у гос­тях. Тяг­нуть i Про­цен­ка з со­бою.

    Христя нудьгує: бу­ден­нi днi бу­ли їй щас­ли­вi­шi над свя­то!

    - Ти са­ма не су­муєш, Хрис­ти­но? - спи­тав­ся вiн на п'ятий. Хрис­тя важ­ко зiтх­ну­ла.

    - Менi аби вам бу­ло ве­се­ло, - сум­но од­ка­за­ла.

    Йому жаль її ста­ло. Пис­ти­на Iва­нiв­на гук­ну­ла до йо­го з кух­нi i в той ве­чiр:

    - А ну­те, зби­рай­те­ся! Хо­дi­мо.

    - Нi, я не пi­ду. Щось ме­нi не­ду­житься сьогод­нi. Бу­ду до­ма си­дi­ти, - од­ка­зав вiн, вiд­хи­лив­ши две­рi.

    Пистина Iва­нiв­на прик­ро по­ди­ви­ла­ся на йо­го, по­тiм пе­ре­ве­ла пог­ляд на Хрис­тю. Хрис­тi зда­ло­ся, що во­на на­че на об­лич­чя пе­ре­мi­ни­ла­ся - зблiд­ла. Оже нi­чо­го не ска­за­ла, заб­ра­ла дi­тей i пiш­ла. Щас­тя Хрис­тi: те­пер во­ни зос­та­ли­ся уд­вох на всi ха­ти!

    - Будемо пи­ти чай уку­пi. Хоч раз по­ба­чу, як ми бу­де­мо жи­ти ко­лись, - ска­зав вiн.

    У трьох во­дах ми­ла Хрис­тя свої ру­ки i все ще сер­ди­ла­ся, що во­ни у неї не та­кi бi­лi та чис­тi, як їй хо­тi­ло­ся. Чай по­сi­да­ли пи­ти у сто­ло­вiй, де завж­ди па­ни п'ють; вiн по один бiк сто­лу, во­на нап­ро­ти йо­го.

    Боже! яка во­на щас­ли­ва! Упер­ше зро­ду во­на чує рiв­ною се­бе з ним, близькою до йо­го. Як на­вiс­на, во­на ки­дається то до чай­ни­ка, чи не пос­пiв ще чай, то ста­ка­ни пе­ре­ми­ває, бо на ден­цi щось чор­нiє та­ке. Сер­це в неї так б'ється, ру­ки трем­тять; а вiн ди­виться на неї та смiється: i те, мов, не так, i дру­ге.

    - Та це ж упер­ше… Це ж упер­ше ще! - со­ром­ля­чись, од­ка­зує во­на. - При­вик­ну - бу­ду, як i справж­ня гос­по­ди­ня.

    - Побачимо, по­ба­чи­мо!

    Тiльки що Хрис­тя на­ли­ла два ста­ка­ни чаю, як по­чу­ла, що ку­хон­ни­ми две^ ри­ма щось стук­ну­ло. Во­на так i об­мер­ла.

    - Прийшов хтось… Нев­же па­ни? - її пе­ре­ля­ка­ний пог­ляд не­са­мо­ви­то бi­гав по ха­тi, по две­рях.

    - А хоч i во­ни? Чо­го ж ти ля­каєшся? - зас­по­коює вiн. - Ска­жеш: чай на­ли­ва­ла.

    Вона схо­пи­ла­ся i мер­щiй пом­ча­ла­ся у кух­ню. Чи­ясь чор­на пос­тать бов­ва­нi­ла се­ред ха­ти.

    - Хто то?

    - Я, - обiз­вав­ся товс­тий го­лос. - Гри­го­рiй Пет­ро­вич до­ма? Во­на пiз­на­ла Довб­ню.

    - Дома… не­ма! - пе­ре­вiв­ши дух, скрик­ну­ла во­на..

    - Як не­ма? А то ж хто си­дить? - пи­тає Довб­ня, ука­зу­ючи на Про­цен­ка, що си­дiв спи­ною до ку­хон­них две­рей.

    - Вони чай п'ють.

    - Ну то що? I я чаю не пив; ра­зом нап'ємо­ся.

    - То Лу­ка Фе­до­ро­вич? - по­вер­та­ючись, спи­тав Про­цен­ко. - А-а, сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Що це вас так дав­но нiг­де не вид­но? Жа­луй­те ж сю­ди…

    - Хiба ви пе­реб­ра­ли­ся у дру­гу ха­ту?

    - Нi. Тут завж­ди ха­зяїни чай п'ють. Сьогод­нi во­ни усi пiш­ли в гос­тi, а я зос­тав­ся до­ма; то, щоб не ла­ма­ти їх по­ряд­кiв, пе­рей­шов сю­ди чаю на­пи­тись… Жа­луй­те, жа­луй­те, - зап­ро­ху­вав вiн, див­ля­чись на Довб­ню, що чо­гось у кух­нi м'явся.

    - Хай оде­жа тут по­ле­жить. Нiх­то її не вкра­де? - по­вер­нув­ся той до Хрис­тi, кла­ду­чи пальто на пiл.

    - Хто б же її тут зай­няв? Сла­ва бо­гу, ще зло­дiїв не бу­ло, - об­раз­ли­во вiд­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Та хто йо­го знає? Мо­же, мос­каль який зай­де. Те­пер їх до сто­гас­пи­да у го­род увiй­шло.

    - Чого ж во­ни сю­ди зай­дуть? - ди­вується Хрис­тя.

    - А мо­же, до те­бе!

    На Хрис­тю на­че хто кип'ятку ли­нув!

    - Я не та­ка, як Ма­ри­на, щоб до ме­не мос­ка­лi хо­ди­ли! - гнiв­но од­ка­за­ла во­на; та Довб­ня вже пi­шов у гос­тин­ну i не чув її од­ка­зу.

Пошук на сайті: