Панас Мирний - Повія (сторінка 86)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Городяни до­жи­да­ли то­го ди­ва, як чу­да. Про арф'янок тiльки й роз­мо­ви.

    - Хоч би вже швид­ше дво­ря­ни з'їзди­ли­ся. По­ба­чи­мо, що за ди­во по­ка­же нам жи­дю­га, - го­мо­нi­ли не­терп­ля­чi.

    - О-о! та вiн нюх має: зна, шо ко­му тре­ба; до­го­дить вся­ко­му змо­же, - ка­за­ли дру­гi.

    - Жид з ню­хом: умiє ли­цем по­ка­за­ти! - пiд­дро­чу­ва­ли тре­тi.

    - Та й со­бi, не­бiй­сь, охул­ки на ру­ку не по­ло­же!

    - То вже як пить дать. На те й жид, щоб ви­вер­тать чу­жi ки­ше­нi!.. А про­те вже як що ска­же, то не збре­ше; як за що вiзьметься, то втне всiм на­ди­во­ви­жу!.. Смак та­кий е, нюх та­кий має!

    - Та кат йо­го бе­ри, з йо­го ню­хом! Тут аби швид­ше.

    - Нетерплячка бе­ре?

    - Авжеж. То­го й жди, що не­го­да нас­та­не; на те осiнь над­во­рi.

    - Та не зра­зу ж во­на й на­су­не? Пi­дож­де­мо. Бiльше до­во­ди­ло­ся жда­ти, те­пер мен­ше зос­та­ло­ся.

    Отак го­мо­нi­ли по­мiж со­бою го­ро­дя­ни, до­жи­да­ючи то­го ди­ва, що при­бе­рi­гав жид зад­ля дво­рянсько­го наїзду.

    Аж ось по­ча­ли у го­род чет­вер­нею рид­ва­ни в'їжджа­ти; глад­кi та ви­со­кi ко­нi важ­ко гу­па­ли своїми ко­пи­та­ми об су­ху зем­лю, здiй­ма­ючи кiп­тя­гу уго­ру; кре­са­ли яс­ни­ми пiд­ко­ва­ми об кам'яну мос­то­ву i всi­ва­ли її не­ве­лич­ки­ми iс­кор­ка­ми; ви­со­кi ко­ле­са гу­ли-гур­ко­тi­ли; не­угав­но кле­ко­тi­ли на­са­ди, злег­ка хи­та­ючи рид­ва­ни, на­че тую ко­лис­ку. Все то мча­ло­ся в го­род як­най­дуж­че; прос­ту­ва­ло в са­му йо­го се­ре­ди­ну, до най­пер­шої гос­ти­ни­цi, що завж­ди ра­до стрi­ва­ла до­ро­гих гос­тей. Там, ко­ло неї, сто­яв на­че яр­ма­рок: од­нi рид­ва­ни вiд'їзди­ли вiд ви­со­ко­го ган­ку, а дру­гi - над'їзди­ли; ко­ло роз­чи­не­них две­рей сто­яв ви­со­кий бо­ро­да­тий швей­цар у кар­ту­зi з зо­ло­тою кальонкою i ши­ро­ким по­зу­мен­том че­рез пле­че. Вiн ра­до ус­мi­хав­ся до знай­омих па­нiв, що йо­го приз­на­ва­ли i з ним здо­ров­ка­ли­ся, а з нез­най­оми­ми по­во­див­ся, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка: як хто по­важ­но вис­ту­пав та згор­да ди­вив­ся, то вiн, як та верст­ва, ви­тя­гав­ся i прик­ро слiд­ку­вав своїми бист­ри­ми очи­ма, чи тре­ба в чо­му-не­будь прис­лу­жи­тись; а як ба­чив яко­го пло­ху­ту або в по­тер­тiй та зно­ше­нiй оде­жi, то, на­че зак­ло­по­та­ний, не при­мi­ча­ючи, про­пус­кав повз се­бе, а то i зу­пи­няв, до­пи­ту­ючись, чо­го йо­му або ко­го тре­ба?.. У ве­ли­ких при­сiн­ках - тиск, гар­ми­дер: па­ни ви­гу­ку­ва­ли, а ла­ку­зи, як тi шви­гал­ки, но­си­ли­ся пе­ред ни­ми, пос­пi­ша­ючи один пе­ред дру­гим по­роз­во­ди­ти приїжджих по но­ме­рах. До са­мо­го смер­ку не вти­хав той гар­ми­дер ко­ло гос­ти­ни­цi, стрi­ва­ючи та прий­ма­ючи все но­вих та но­вих приїжджих, а як смер­ка­ло­ся, то ще бiльший гар­ми­дер нас­тав у са­мiй гос­ти­ни­цi: кож­не вiк­но дов­го­го трьохя­рус­но­го бу­дин­ку ос­вi­ти­ло­ся, знад­во­ру се­ред тем­но­ти вид­но бу­ло, як там ме­ту­ши­ли­ся лю­ди, як вiд їх тiнь сну­ва­ла по вiк­ну, пе­ре­бi­га­ючи з од­но­го бо­ку на дру­гий; а все­ре­ди­нi сто­яв гук не­угав­ний, де­рен­ча­ли дзвiн­ки не­са­мо­ви­то, ри­па­ли та сту­ка­ли две­рi без­пе­рес­тан­но, бi­га­ли ла­ку­зи то взад, то впе­ред, бряз­кав та то­рох­тiв уся­кий по­суд. То приїжджi за­до­вольня­ли свої пот­ре­би вся­кою вся­чи­ною: хто га­ря­чим чаєм чи ко­фiєм, а хто смач­ною стра­вою. Тiльки геть вже за пiв­нiч по­один­цю по­ча­ло гас­ну­ти свiт­ло у вiк­нах, да­ючи оз­на­ку, що наїжджi гос­тi ук­ла­да­ли­ся спа­ти.

    На дру­гий день, як уже ви­со­ко пiд­би­ло­ся сон­це, у ран­ню обiд­ню по­ру по­ча­ло ку­па­ми ви­хо­ди­ти з гос­ти­ни­цi наїждже панст­во, щоб об­ди­ви­ти­ся го­род, i роз­тек­ло­ся по всiх ву­ли­цях. Яких тiльки там не бу­ло? Товс­тi i ви­со­кi, низькi i пу­за­тi, круг­ло­ви­дi i дов­гоб­ра­зi, чор­ня­вi i бi­ля­вi, мо­ло­дi та жва­вi, а ча­сом i та­кi ста­рi, ўо лед­ве но­ги во­ло­чи­ли.

    Поважно, не­ве­лич­ки­ми ку­па­ми по­ход­жа­ли во­ни по ули­цях у своїх дов­гих ба­ла­хо­нах, розг­ля­да­ючи на всi бо­ки i зу­пи­ня­ючись об­ди­ви­ти­ся то який-не­будь бу­ди­нок ви­тi­юва­тий, то церк­ву аж пiд не­бо ви­со­ку, то ве­ли­кi вiк­на в крам­ни­цях, де бу­ли вис­тав­ле­нi на­по­каз вся­кi ди­ва: мис­тецькi ви­ро­би з де­ре­ва та ка­ме­ню, зо­ло­тi та срiб­нi дзи­га­рi з уся­ким при­чан­да­лом, перс­нi й на­мис­та блис­ку­чi, штуч­нi каб­луч­ки на ру­ки, до­ро­гi сук­на та шов­ко­вi тка­ни­ни… Все те так i ся­ло та гра­ло, все так i би­ло у вi­чi!

    Як на те i день ви­дав­ся ти­хий, яс­ний та по­го­жий; на не­бi - нi хма­роч­ки, чис­те, синє та гли­бо­ке, спус­ка­ло­ся во­но своїм ши­ро­ким шат­ром над го­ро­дом" на­че очiп­ком з бла­кит­но­го сер­пан­ку йо­го прик­ри­ва­ло; блис­ку­че сон­це ко­ти­лось го­рою по не­бу, яс­но ся­ючи та об­си­па­ючи увесь го­род своїм зо­ло­тим про­мiн­ням; за­лiз­нi пок­рiв­лi аж лис­нi­ли зе­ле­ною, як ру­та, крас­кою; ви­со­кi бi­лi стi­ни, на­че снiг, виб­ли­му­ва­ли вiд со­няч­но­го про­мiн­ня, вiд­ки­да­ли йо­го геть вiд се­бе че­рез ши­ро­кi ули­цi на гон­кi то­по­лi та ку­че­ря­вi осо­ко­ри, що вис­та­ви­ли­ся по ули­цях, на­че сто­ро­жi, з то­го i дру­го­го бо­ку, i пи­ша­ли­ся своїм де­де по­жовк­лим лис­том се­ред со­няч­но­го сяєва; ка­ме­нем вис­ла­нi ули­цi, зран­ку по­ли­тi, щоб не ку­рi­ли, ви­лис­ку­ва­лись на сон­цi ши­ро­ки­ми сi­ри­ми круг­ля­ка­ми; де-не-де в рiв­чач­ках по­мiж ни­ми сти­ха па­ру­ва­ла во­ди­ця, що не встиг­ла ви­сох­ну­ти пiс­ля по­ли­ван­ня. Бу­ло теп­ло, та не за­душ­но; по­вiт­ря чис­те та свi­же; ди­ха­лось лег­ко та вiльно; по­чу­ва­ло­ся щось бадьорне та ра­дiс­не, як по­чу­вається тiльки або ранньою вес­ною, або в яс­ний та ти­хий осiн­нiй день.

    Пiд та­ку го­ди­ну тро­хи не все мiс­то ви­си­пає на ули­цю. Тiльки тi, ко­го ли­ха хво­ро­ба при­ко­вує до лiж­ка або на­гальна ро­бо­та при­пи­няє ко­ло пе­чi та ко­ло при­би­ран­ня, зос­та­ються у ха­тах; а то всi, хто має хоч хви­ли­ноч­ку зай­ву, мер­щiй су­нуть на ули­цю дих­ну­ти по­вiт­рям вiльним, по­ми­лу­ва­ти­ся свi­том яс­ним, пог­рi­ти­ся со­неч­ком теп­лим. По ули­цях - на­че плав пли­ве! - ки­шить по їх на­ро­ду вся­ко­го: i ста­рi, i ма­лi, i той, хто по­жив уже або ще жить по­чи­нає; ба­га­тий i убо­гий, пиш­но на­ряд­же­ний чи лат­ка­ми вкри­тий - всi пе­ре­мi­ша­ли­ся мiж со­бою, зби­ли­ся вку­пу, ска­за­ти б - по­рiв­ня­ли­ся… бо на всiх їх од­на­ко­во со­неч­ко свi­те, усiх їх од­на­ко­во ти­хий вi­те­рок об­вi­ває, усiм од­на­ко­во хо­четься ди­ха­ти, жи­ти. А про­те, як не­од­на­ко­ва до лю­дей до­ля, то та­ке по­мiж ни­ми i єднан­ня. Бий­ся, ка­жуть, кiнь з ко­нем, а вiл з во­лом! Отак i тут: не, див­ля­чись на те, що всi зби­лись вку­пу, хо­ди­ли од­но бi­ля од­но­го, пле­че з пле­чем, а про­те кож­ний ви­шу­ку­вав то­ва­ри­ша по своєму пiр'ю: па­ни вi­та­ли­ся тiльки до па­нiв, куп­цi - до куп­цiв, за­мож­нi - до за­мож­них, убо­гi - до убо­гих. Од­нi тiльки стар­цi вi­та­ли­ся до всiх, хоч їх i нiх­то не вi­тав, та ма­ла дiт­во­ра ра­до об­зи­ва­лась до вся­ко­го, хто їй ки­дав­ся в вi­чi або чим-не­будь вра­жав, не див­ля­чись на те, чи то був знай­омий, чи нез­най­омий, ба­га­тий чи убо­гий, рiв­ня чи не­рiв­ня… Оже на те во­на й бу­ла дiт­во­ра, щоб не по­ту­ра­ти нi на що, че­рез те її й зу­пи­ня­ли стар­шi, що хо­ди­ли бi­ля неї за про­во­жа­тих.

    Серед то­го нев­пин­но­го людсько­го пла­ву геть одс­то­ронь со­бi по­ход­жа­ли наїжджi па­ни не­ве­лич­ки­ми гур­та­ми, ве­ду­чи по­мiж се­бе ти­ху роз­мо­ву, їм тре­ба ба­га­то де про що по­мiж се­бе по­ба­ла­ка­ти - дi­ла на з'їздi чи­ма­ло, а тут, як на те, ше й особ­ли­ве дi­ло, важ­не дi­ло, бо дав­но вже кло­по­че їх го­ло­ву, не дає спо­кiй­но спа­ти, на­ва­жується, хоч i не зов­сiм, од­тер­ти вiд земської спра­ви, а все ж не пе­ред вес­ти, не пер­шу пос­тать зай­ня­ти… Он на по­вi­то­вих З'їздах глас­них з сi­ро­го му­жич­чя бiльша по­ло­ви­на, а по де­яких по­вi­тах тiльки тре­тя час­ти­на справжнього спин­ко­во­го панст­ва, а то му­жич­чя та уче­нi мо­ло­дi вер­хо­во­ди, що за му­жич­чя ру­ку тяг­нуть, мен­ши­ми бра­та­ми їх взи­ва­ють; зли­га­ли­ся по­мiж се­бе та що хо­тять, те й роб­лять, важ­ки­ми пе­чат­ка­ми обк­ла­да­ють, до уп­ра­ви своїх ви­би­ра­ють. Є чи­ма­ло по­вi­то­вих уп­ра­ва де за стар­ших ко­лиш­нi го­ло­ви та пи­са­рi за­сi­ли, а що вже чле­ни, то кож­на уп­ра­ва не мен­ше як од­но­го у се­бе має. На що гу­бернська - i та со­бi за чле­на рiзй­ика одiб­ра­ла!.. Нев­же во­но так по­вин­но бу­ти? Нев­же ми - чис­те зер­но по­мiж збоїною та мет­ли­цею - по­вин­нi змi­ша­ти­ся з нею i зап­ро­пас­ти? Нев­же ми не виб'ємо­ся на сам пе­ред, де ко­лись-то сто­яли, ближ­че до тро­ну? Не за­ря­туємо тих по­ряд­кiв у царст­вi, що їх на­шi го­ло­ви та ру­ки скла­да­ли i мiцiї& бо­ро­ни­ли вiд уся­кої ли­хої на­пас­тi?.. Нев­же ми по­пус­ти­мо за­вес­ти йо­го у ту бе­зод­ню, в яку ве­дуть оче­ви­дяч­ки вся­кi вис­коч­ки-вер­хо­во­ди? То бу­де со­ром дво­рянськiй чес­тi! Всес­вiт­нiй со­ром впа­де i поб'є на­шi го­ло­ви!.. Нi, се не мо­же бу­ти, се не по­вин­но ста­ти­ся! Гук­не­мо гук на все царст­во, на весь свiт ве­ли­кий: мер­щiй до ря­тун­ку! до зброї!

Пошук на сайті: