Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1411
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1420
    Настуся ос­ту­пи­лась, за­то­чи­лась, за­хи­та­лась, упа­ла на ка­на­пу навз­нак і зомліла…

    Вже сли­ве пе­ред світом батько вер­нув­ся до­до­му з гос­тей.

    «Чом це не по­га­си­ли й досі світла в залі?» - по­ду­мав він, всту­па­ючи в при­хо­жу, й заг­ля­нув че­рез од­чи­нені двері.

    Він уг­лядів Нас­ту­сю, кот­ра спа­ла, си­дя­чи на ка­напі. Її го­ло­ва ско­ти­лась на за­лом спин­ки ка­на­пи, аж звіси­лась набік. Ру­ки бу­ли роз­ки­дані, не­на­че в мерт­вої. Ли­це бу­ло бліде й лис­ню­че, не­на­че в морфіністки. Зак­руг­ле­не чо­ло з чор­ни­ми пиш­ни­ми бро­ва­ми, об­ра­мо­ва­не чор­ни­ми кісми, ви­раз­но вис­ту­па­ло на пун­цо­во­му пли­со­во­му пок­ритті ка­на­пи, ніби на­мальова­не. Дов­генький, тро­хи за­гост­ре­ний чернігівський вид її ду­же ски­дав­ся на іспанський.

    Батька не зди­ву­ва­ло та­ке з'яви­ще. Нас­ту­ся не впер­ше за­си­па­ла на ка­напі, не­на­че ма­ла ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

    «Мабуть, ме­не до­жи­да­ла та й зас­ну­ла си­дя­чи» - по­ду­мав Са­мусь, ог­ля­да­ючи Нас­ту­сю.

    - Іста ма­ма! Та­ка дос­то­ту бу­ла й та на двад­цять чет­вер­то­му або п'ято­му році. Нас­ту­сю! вста­вай лиш, сер­це, бо вже пізно: за­то­го світа­ти­ме! Вста­вай-бо та ля­гай спа­ти! - ска­зав він ти­хе­сенько, сми­ка­ючи її за ру­ку та тор­са­ючи за пле­че. - Це все твоя ма­ти вин­на. Во­на бу­ла во­ро­гом зад­ля те­бе… Зби­ла те­бе з пан­те­ли­ку та з пут­тя.

    Настусі са­ме в той час у сні при­виділось, що з тем­них две­рей її кімнат­ки вис­ту­пи­ла ма­ти, нап­ну­та білою наміткою до са­мо­го до­лу, уся біла, з жов­тим мерт­вим ви­дом, але з жи­ви­ми ка­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Во­на прис­ту­пи­ла до неї з во­ро­жим пог­ля­дом, прос­тяг­ла до неї сухі мертві ру­ки, щоб за­ду­ши­ти її.

    - Я твій во­рог! Я те­бе за­па­гу­би­ла, я те­бе й за­ду­шу! - вчу­ло­ся Нас­тусі, і во­на ки­ну­лась, як не­са­мо­ви­та, і про­ки­ну­лась, уся тру­ся­чись.

    - Настусю! ти вся тру­сиш­ся! В те­бе ру­ка тру­ситься. Щось тра­пи­лось. Де ти оце бу­ла? Чо­го ти ту­теч­ки на­коїла? Ох, пев­но, цього ли­ха на­коїв тобі отой не­роз­суд­ли­вий ше­лихвіст Пав­лусь Ма­лин­ка.

    - Добре, що ти, та­ту, роз­суд­ли­вий, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся, зовсім опам'ятав­шись і сха­ме­нув­шись. - Це в ме­не нер­ви роз­тор­са­ли­ся.

    Вона по­чим­чи­ку­ва­ла до сво­го по­коїка, на­ли­ла лож­ку бро­му, що завсіди сто­яв у неї на столі на­пох­ваті, рап­том вли­ла в рот, роз­дяг­ла­ся і впа­ла на ліжко, мов ки­ну­тий з стіжка сніп на тік.

    

IV

    

    Настав умов­ле­ний день пер­шо­го поцілун­ка. Нас­ту­ся лед­ве діжда­ла тієї го­ди­ни й по обіді над­вечір за­ку­та­лась у пальто, завіси­ла вид гус­тим ву­алем, гук­ну­ла на зво­щи­ка й по­ка­та­ла на умов­ле­не місце до Со­ло­мен­ки. Во­на пе­реїха­ла че­рез ши­ро­ку по­ло­гу до­ли­ну по­точ­ка Ли­беді й ко­ло са­мої залізниці вста­ла й пішла пішки.

    «Ой, ко­ли б швид­ше по­ба­чить йо­го, бо в ме­не вже по­чи­нає в го­лові ту­маніть! - ду­ма­ла Нас­ту­ся. - Як я сид­жу са­ма до­ма, ме­не бе­ре нудьга, але мій ро­зум якось бу­ває ясніший; а як зійду­ся з ним, по­ба­чу йо­го, я ніби стаю бо­жевільна од йо­го очей. Ой, ко­ли б швид­ше, ко­ли б швид­ше! Вже в ме­не тя­ма ту­маніє, го­ло­ва мо­ро­читься».

    За на­си­па­ним по­лот­ном залізниці стримів Со­ло­менський шпиль. Стеж­ка на Со­ло­мен­ку ви­ла­ся попід мос­том на на­сипі. Нас­ту­ся по­чим­чи­ку­ва­ла тією стеж­кою й опи­ни­лась під мос­том.

    «Як ту­теч­ки під мос­том оригінально! й навіть гар­но! Я ще зро­ду не бу­ла під мос­том. Які важкі залізні склепіння! Які товс­тющі по­пе­реп­лу­ту­вані залізні ар­ки! Чис­то так, як в «Орфеї в пеклі» в Оф­фен­ба­ха! Гар­но й по­етич­но! «Орфей в пеклі» - під мос­том! Як но­во!»

    По стежці під мос­том вря­ди-го­ди сно­ви­га­ли робітни­ки з фаб­рик та ду­же вбогі міщан­ки з Со­ло­мен­ки з ко­ши­ка­ми в ру­ках.

    «Тут мені без­печ­но. Ніякої тітки, ніякої дя­ди­ни сю­ди й во­рон кості не за­не­се. Я тут вольна од знай­омих, не­на­че на ву­ли­цях у Гре­наді або в Па­лер­мо», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся й підтюп­цем побігла че­рез ши­ро­кий Со­ло­менський май­дан уго­ру попід бідни­ми міщанськи­ми, не­на­че ку­ри, обс­куб­ле­ни­ми ха­та­ми.

    На Со­ло­менськім шпилі вже за­ма­нячіли опрічні ма­ле­сенькі ха­луп­ки та зем­лян­ки без дворів, без го­родів, не­на­че шпиль по­де­ку­ди заріс здо­ро­вецьки­ми гри­ба­ми та опенька­ми. По­верх тих грибів та опеньків на самісінько­му чо­ло­поч­ку шпи­ля ма­нячіла та мріла в імлі чор­на струн­ка пос­тать.

    - Він, він, мій ко­ха­ний! - аж гук­ну­ла Нас­ту­ся й поп­рос­ту­ва­ла навп­рос­тець до йо­го по крутій горі прос­то по траві, збо­чив­ши з стеж­ки.

    - Це ти, mа che­re? Це ти, Нас­ту­сю? - гук­нув він з вер­ха шпи­ля.

    - Я, мій ми­лий!

    І во­на одс­ло­ни­ла сер­па­нок і зак­ру­ти­ла йо­го кру­гом ка­пе­лю­ша. Він збіг з шпи­ля до неї на­зустріч, по­дав їй ру­ку й вивів на самісінький той Со­ло­менський Монб­лан.

    І во­ни обоє, мо­лоді та гарні, опи­ни­лись на самісінькім версі шпи­ля не­да­ле­ко од лісу, не­на­че дві пос­таті пам'ятни­ка, ви­те­сані з чор­но­го мар­му­ру й пос­тав­лені на чо­ло­поч­ку шпи­ля на пам'ятку про ко­гось і чо­гось.

    - От ми й на горі в імлі! От ми й на на­шо­му Монб­лані! - ска­зав Пав­лусь, на­ки­нув­ши навіщось на ніс мо­нокль, ніби він був на­по­го­тові вис­ту­пить на сце­ну й гра­ти роль в якійсь ко­медії або драмі.

    Їй зда­ва­ло­ся, що во­на знов на­ла­го­ди­лась гра­ти в якісь чу­дер­нацькі ляльки, або пе­ре­би­ра­тись за каз­ча­ну фан­тас­тич­ну царівну-жа­бу.

    - Ні, мій ко­ха­ний! Мені здається, що ми те­пе­реньки на мрійній Юнгф­рау, на самісінько­му вер­шеч­ку в мрійній імлі, в про­зо­рих мріях не­бес­но­го ту­ма­ну. Ту­теч­ки ми на всій нашій волі! Ту­теч­ки не­ма ні ли­хих дог­ля­да­чок-тіто­чок та дя­дин, ні за­вис­них при­ятельок ку­зи­нок. Я ніби те­пер у небі, ле­чу на хма­рах, са­ма не­на­че лег­ка хмар­ка, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Як мені тут гар­но! Як лег­ко ту­теч­ки ди­хать! - обізвав­ся Пав­лусь.

    - Ой, як ту­теч­ки но­во, гар­но! Я, ко­ли мог­ла б, - летіла б усе вго­ру та вго­ру в ту си­зу імлу з моїми мріями. Там пов­но мрій, не­на­че по­етич­них, іде­альних бджіл у пасіці.

    - Неначе іде­альних по­етич­них мух у спасівку, - ска­зав він. - Ми те­пе­реч­ки да­ле­ко од лю­дей!

    - Я по­чу­ваю се­бе не­на­че на са­мо­му вер­шеч­ку Олімпа на місці ста­ро­давніх богів. Нас тут ніхто не вгля­дить, - ка­за­ла Нас­ту­ся.

    По роз­логій до­лині Ли­беді ни­зом од Дніпра по­тяг­ло ту­ма­ном. Лег­кий ту­ман по­ко­тив­ся хви­ля­ми. Біла імла впа­ла пот­ро­ху на суп­ро­ти­лежні київські го­ри й об­ку­та­ла вер­хи цер­ков та дзвіниць на го­рах. Вер­хи та бані не­на­че пірну­ли в хма­ри.

    - От твоє ба­жан­ня й справ­ди­лось! Сам давній Зе­вес за­ку­тує нас імлою, за­ку­тує й криє на­шу лю­бов од людських не­чис­тих очей. Див­но й оригінально! Не­на­че до­по­топ­ний час! - крик­нув Пав­лусь.

    - Ми бу­де­мо по­чу­ва­ти до­по­топ­не ко­хан­ня, Нас­ту­сю! В ме­не вже стає до­по­топ­не сер­це. Ми усо­ло­ди­мось не тільки ко­хан­ням усіх віків і на­родів: ми тут на горі по­чу­ва­ти­ме­мо лю­бов ве­летнів, до­по­топ­них мас­то­донтів, ма­монтів… Яка пак бу­ла ве­ли­ка си­ла ко­хан­ня в тих ве­летнів, у тих здо­ро­вецьких жи­во­тин.

    - А справді! Яка то бу­ла си­лен­на лю­бов у ве­летнів, у тих жи­во­тин, що бу­ли такі завбільшки, як сього­часні ко­раблі! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Наша лю­бов бу­де те­пе­реч­ки вог­ка й мок­ра, як зем­ля після по­то­па, - ска­зав Пав­лусь.

    - І мені вже об­рид­ла су­ха лю­бов, та га­ря­ча, та пал­ка. Я хо­чу вог­кої, мок­рої лю­бові! Я ба­жаю вог­ких, мок­рих мрій, як вог­ких та мок­рих рож та жасміну після май­ських теп­лих дощів. Як со­лод­ко пах­нуть ті майські вогкі квітки! - ле­пе­та­ла Нас­ту­ся.

    - Коли б пак нам хоч на од­ну хви­ли­ну по­чу­тить ту лю­бов, кот­ру по­чу­ва­ли ве­летні та ящурі й іхтіозав­ри!

    - Але ми й по­чу­ва­ти­ме­мо те ко­хан­ня. Ми вже те­пе­реньки опи­ни­лись на до­по­топній землі. Он глянь, моя ми­ла! Чи то ж пак не іхтіозав­ри пла­ва­ють по до­лині в ту­мані, підняв­ши, не­на­че ле­беді, довгі шиї з ту­ма­ну, такі завбільшки, як чорні тру­би-ди­марі ко­ло фаб­рик! То на го­рах не поліцей­ські до­ми з по­жеж­ни­ми ка­лан­ча­ми: то па­ле­озав­ри та мас­то­дон­ти при­мос­ти­ли­ся на су­хо­долі. Я вже по­чу­ваю, що вже стаю іхтіозав­ром, що в ме­не шия дов­шає, стає та­ка зав­довж­ки й зав­виш­ки, як тру­ба в са­харні. А ти?..

    - Я ще не по­чу­ваю цього.

    Надворі бу­ло ти­хо й вог­ко. По­тяг­ло нес­подіва­но важ­ким хо­ло­дом. На­су­ну­лись хма­ри, по­си­па­ла­ся кру­па по­по­ло­вині з хо­лод­ним до­щем, а потім наг­лий дощ запіжив, аж зах­лю­щав.

    - От! мої ба­жан­ня справ­ди­лись! На­ша лю­бов стає вже мок­ра. Чи чуєш, як по­ро­щить, як за­ше­лестіло, як піжить дощ та кру­па? - ска­зав Пав­лусь.

    - Чую. Це, пев­но, пре­людія до по­то­пу або­що, - обізва­лась Нас­ту­ся, на­пи­на­ючи зон­ти­ка.

Пошук на сайті: