Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Парасці Гришисі (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб833
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб881
    - Отак наші! до­ки ко­ро­ва бу­ла моя, то ви луп­цю­ва­ли її дрюч­ком, а як ста­ла ко­ро­ва ва­ша, то ви для неї й со­роч­ку по­ши­ли. Ди­вись, си­ну! хо­дить ко­ро­ва по дворі, не­на­че вже ста­ла дру­гою моєю невісткою. Зав'яжи ж її, Ма­ри­но, ще й хуст­кою, то ця невістка бу­де добріша от те­бе! - гук­ну­ла ба­ба до невістки.

    - Зав'яжіть ли­шень хуст­кою сво­го ро­та, щоб не був та­кий лай­ли­вий, - ог­риз­ну­лась Ма­ри­на.

    - Візьми, си­ну, хво­рос­ту та за­го­ро­ди своїй жінці ро­та ти­ном, щоб во­на мені не допіка­ла. Я ма­ти й ха­зяй­ка в хаті. Во­на мен­ша од ме­не й по­вин­на змов­чу­вать і слу­ха­ти ме­не, а я по­вин­на її нав­чать, ко­ли в неї тя­ми в го­лові не­ма.

    Як уг­ляділи діти на кут­ку, що в Па­рас­ки в дворі хо­дить ко­ро­ва, об­ши­та ряд­ном, то по­ча­ли збіга­тись з ціло­го кут­ка, щоб по­ди­виться на те ди­во. Па­рас­ка підня­ла на сміх Ма­ри­ну.

    - Та скинь-бо з ко­ро­ви оту со­роч­ку! Ота со­роч­ка тільки ган­жує корівку. Не­за­ба­ром усе се­ло збіга­ти­меться, щоб по­ди­виться на твою ко­ро­ву в со­рочці. Ще ска­жуть, що я дру­гу невістку собі взя­ла, - го­моніла Па­рас­ка на невістку.

    Настала зи­ма. Невістка й справді зак­ря­ка­ла во­ро­ною, бо Па­рас­ка ще гірше допіка­ла невістці. Грицько дер­жав ру­ку за жінкою і ча­сом тиж­день або й два не го­во­рив з матір'ю, не­на­че він був не син, а чу­жий чо­ловік, та ще й во­рог. По­ча­ли ко­титься вівці. Ма­ри­на вно­си­ла в ха­ту свої яг­ня­та й кла­ла на діл по­ма­леньку; а як вне­се в ха­ту ба­би­не яг­ня, то так і ки­не на діл, аж яг­ня геп­не і не­на­че зас­тог­не.

    - Нащо ти ки­даєш на діл мої яг­ня­та, не­на­че якусь не­потріб? Не бійсь, як свої яг­ня­та кла­деш долі, то не­на­че ди­ти­ну са­диш обе­реж­но; а мої як ки­неш, то яг­ня аж квак­не, - го­моніла ба­ба на невістку.

    - Бо мені вже ос­то­чортіло но­сить в ха­ту ваші яг­ня­та: та­ко­го їх ба­га­то в вас. А моїх тільки троєчко, то я їх кла­ду на діл по­ма­леньку.

    - Нащо вам, ма­мо, так ба­га­то овець? Ви по­да­ру­ва­ли б їх нам, - обізвав­ся син до ма­тері сер­ди­то, навіть з злістю.

    - Чом ти, си­ну, не впи­ниш своєї жінки? Чуєш, як во­на кри­чить на ме­не, не­на­че во­на ма­ти, а я її невістка. Гля­ди лиш, Ма­ри­но! бо в те­бе не­за­ба­ром ви­рос­туть чор­тячі ро­ги під очіпком.

    - В ме­не чи ви­рос­туть, чи ні, а в вас то вже й ви­рос­ли отам під очіпком, так що й очіпок ски­нуть з вас, бо я ба­чу, що в вас на го­лові вже й очіпок став ви­щий, аж нас­тов­бур­чив­ся, - ог­ри­за­лась Ма­ри­на.

    Баба з нес­тям­ки не­са­мохіть по­ла­па­ла до­ло­нею очіпок; їй чо­гось зда­лось, що во­на не­доб­ре за­ши­ла гроші, то, мо­же, во­ни ви­су­ну­лись з очіпка та й виг­ля­да­ють звідтіль в розпірку.

    - Сину! впи­ни лиш свою жінку, бо мені вже не­ви­держ­ка. По­ки­ну вас, пе­рей­ду жить до Ле­ва­ди­хи й за­бе­ру свої овеч­ки, й свині, й ку­ри. Хіба ти не чуєш, що во­на чеп­ляє мені чор­тячі ро­ги? Во­на ме­не жив­цем з'їсть, так що й кісточ­ки од ме­не не зос­та­неться. А ти мов­чиш і нічо­го їй не ка­жеш, і до ме­не місяць і сло­ва не про­мо­виш. Ко­ли б ти кри­чав, ла­явсь, то мені бу­ло б лег­ше на душі. А то ти хо­диш по хаті, на­че мерт­вий, на­че хо­диш по хаті не ти, а блу­кає твоя тінь, що прий­шла з то­го світу бен­те­жить ме­не.

    - Про ме­не, ма­мо, йдіть собі хоч і до Ле­ва­ди­хи: в хаті бу­де прос­торніше. В цьому од ме­не не бу­де вам при­ти­чи­ни.

    - А хто ж бу­де вам в жни­ва дітей глядіть, го­род по­ло­ти та ве­че­рю ва­рить, як я жи­ти­му ок­ро­ми? Чи най­мич­ку най­меш, чи що? - крик­ну­ла Па­рас­ка й сіла на лаві та й за­ду­ма­лась.

    - Ой гос­по­ди! Який те­пер світ нас­тав! - ска­за­ла Па­рас­ка і вдяг­ла ста­ру ко­жу­ши­ну й пішла з ха­ти, прос­ту­ючи до Ле­ва­ди­хи.

    Вийшла во­на на поріг, ста­ла на по­розі й гля­ну­ла на вер­бу, кот­ра сто­яла на Іва­новій мо­гилі, об­си­па­на білим інеєм. Сльози самі по­ко­ти­лись з очей.

    - Коли б ти, си­ну, був жи­вий, не заз­на­ла б я го­ря та сліз. Не Ма­ри­на з чор­тя­чи­ми ро­га­ми па­ну­ва­ла б в ме­не в хаті, а ти­ха, як біла го­луб­ка. Ле­вадівна Ки­ли­на, - про­мо­ви­ла Па­рас­ка го­лос­но са­ма до се­бе.

    Ото вже йде піст. Ма­ри­на не­на­че на­ва­жи­лась гриз­ти свек­ру­ху, а Грицько мов­чав і сло­ва не про­мов­ляв до ма­тері, не­на­че йо­го і в хаті не бу­ло. Па­рас­ка ба­чи­ла, що з Ма­ри­ною не­пе­ре­лив­ки, і по­ча­ла змов­чу­вать. Як не ла­ялась, як не гриз­лась Ма­ри­на, як не допіка­ла бабі сло­ва­ми, Па­рас­ка мов­ча­ла й сло­вом не об­зи­ва­лась.

    Вже бу­ла пер­ша неділя пос­ту: ба­ба змов­чу­ва­ла, щоб не нагрішить; во­на бо­ялась гріха. Але дру­го­го тиж­ня ба­ба не ви­дер­жа­ла й знов по­ча­ла нав­чать Ма­ри­ну та нас­ти­раться.

    - Чом ти, Ма­ри­но, оце й досі не ви­нес­ла по­мий­ниці та не ви­ли­ла по­мий своєму ка­ба­нові й моїм підсвин­кам? Чи це те­бе ма­ти так вчи­ла, чи що?

    - Хи-хи-хи! - за­ре­го­та­лась Ма­ри­на на всю здо­ро­ву й ви­со­ку ха­ту; Па­рас­ка аж спах­ну­ла.

    - Чого це ти ре­го­чеш­ся, мов не­са­мо­ви­та? Чи ти й за­бу­лась, що те­пер свя­тий піст і лю­де говіють? Он чуєш? Дзе­ленькає ма­ленький дзвін на служ­бу бо­жу, а во­на ре­го­четься, не­на­че дівка на ве­чор­ни­цях, - нав­ча­ла Па­рас­ка. - Сміються тільки з дурнів. А я, хва­лить бо­га, з глуз­ду не з'їха­ла. Чо­го ти смієшся з ме­не, як з дур­ної? Це на те­бе на­па­ла якась дурість?

    - Хи-хи-хи-хи! - знов за­ре­го­та­лась Ма­ри­на, аж за­ля­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли попід сте­лею.

    Грицько сидів на лаві й собі го­лос­но засміявсь. Він знав, що До­ро­ше­ва невістка на­мо­ви­ла Ма­ри­ну, чим мож­на най­гірше до­пек­ти свек­русі: во­на приз­на­лась Ма­рині, що як тільки її свек­ру­ха поч­не до­ко­ря­ти та ла­ять, то во­на не ог­ри­зається, а сміється та ре­го­четься; тоді свек­ру­ха лю­тує, тро­хи не ска­че аж під сте­лю, до­ки не гурк­не две­ри­ма та од злості вий­де з ха­ти.

    - Ото, Ма­ри­но, лай­кою нічо­го не вдієш, бо я вже за це доб­ре дізна­лась; а як поч­ну ре­го­таться, то моя свек­ру­ха так і ски­пить од­ра­зу та й за­мовк­не. Я за­ту­ляю свек­русі пельку ре­го­том, - так нав­ча­ла Ма­ри­ну До­ро­ше­ва невістка.

    - Хи-хи-хи! хн-хи-хи! - ще го­лосніше за­ре­го­та­лась Ма­ри­на якось чуд­но та роб­ле­но і сіла на піл, ще й за живіт вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми, не­на­чеб­то їй бу­ло так смішно.

    Грицько ре­го­тавсь зви­чай­ним, не роб­ле­ним ре­го­том. Діти по­чу­ли той регіт та да­вай і собі ре­го­таться, їм, надісь, бу­ло смішно з то­го, що ма­ти ре­го­та­лась чуд­но, а батько ре­го­тавсь щи­ро й ве­се­ло. Діти не­на­че за­ме­та­лись батько­вим сміхом, мов за­раз­ли­вою хво­ро­бою. Па­рас­ка з ди­ва витріщи­ла очі на Ма­ри­ну, бо пос­те­рег­ла, що во­на сміється якось чуд­но, не­на­че підроб­лю­ва­лась під регіт.

    - Що з то­бою ста­лось? Чи це на те­бе нас­ла­но такі крик­ливці, чи що? Чо­го ти так чуд­но смієшся? Чи ти вже ска­зи­лась, чи до те­бе ще тільки прис­ту­пає? -го­во­ри­ла Па­рас­ка.

    Марина ще гірше за­ре­го­та­лась, аж на бо­ки ха­па­лась ру­ка­ми. Грицько й собі сміявсь. Йо­му й справді бу­ла смішна та ко­медія.

    Од то­го ча­су як тільки Па­рас­ка по­чи­на­ла ла­ять Ма­ри­ну, Ма­ри­на ре­го­та­лась пе­ред самісіньким но­сом в ба­би і не про­мов­ля­ла до неї й сло­ва. Па­рас­ка му­си­ла сту­лять ро­та, бо зна­ла, що нічо­го не по­чує од невістки, тільки са­мий регіт.

    Вже потім зго­дом ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха про­чу­ла од лю­дей, що то До­ро­ше­ва невістка так на­пу­ти­ла Ма­ри­ну, і ска­за­ла за це Ле­ва­дисі, а Ле­ва­ди­ха роз­ка­за­ла бабі Па­расці. Як Ма­ри­на по­ча­ла знов ре­го­таться, Па­рас­ку не­на­че ста­ло щось шкреб­ти по серці. Во­на не всиділа в хаті, вий­шла на сінешній поріг, по­ди­ви­лась на вер­бу на Іва­новій мо­гилі, зга­да­ла йо­го доб­ру ду­шу, йо­го мо­тор­ну привітну вда­чу і вип­ла­ка­ла всі сльози, що наз­би­ра­лись в серці од то­го ска­же­но­го ре­го­ту її си­на й невістки.

    Цього чуд­но­го ре­го­ту Па­рас­ка не мог­ла стерпіть, і на дру­го­му тижні, як тільки невістка й син по­ча­ли хо­ди­ти до церк­ви, щоб од­говітись, во­на пішла до ба­тюш­ки жаліться, роз­ка­за­ла за все, як невістка її не слу­ха­ла та ла­яла, а син ніко­ли й сло­вом не ос­ту­пав­ся за нею.

    - Так мені важ­ко, так тяж­ко жить, що я далі не ви­дер­жу. Як по­мер Іван, во­ни на­па­лись на ме­не обоє так, що ладні й коліном ви­пер­ти ме­не з ха­ти. А най­гірше Ма­ри­на допікає мені не сло­ва­ми, а ре­го­том. День у день ход­жу в хаті, не­на­че по гол­ках та в ко­лю­чих тер­нах. Оце во­ни говіють на цьому тижні. Не дай­те, ба­тюш­ко, їм при­час­тя, то, мо­же, во­ни сха­ме­нуться та хоч тро­хи по­добріша­ють до ме­не.

    - Як во­ни йти­муть при­ча­щаться та не поп­ро­ща­югься з то­бою, то я не дам обом їм при­час­тя. А як поп­ро­ща­ються і пе­реп­ро­сять те­бе, тоді я зап­ри­час­тю їх. До­ки був жи­вий твій чо­ловік, ви жи­ли в згоді. А те­пер жи­ве трое вас в хаті, і ви пішли врозліт.

    - Коли ж, ба­тюш­ко, невістка моя не­по­мир­ли­ва. Од неї пішла та­ка нап­ра­ва в нас од то­го ча­су, як по­мер Омелько. Усе ли­хо в хаті скоїлось че­рез неї, -ска­за­ла Па­рас­ка.

Пошук на сайті: