Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1274
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1331
    - А як приїде, то я йо­му вранці зроб­лю нес­подіва­ну овацію: вструг­ну се­ре­на­ду або щось та­ке на цей спосіб, - от по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь! - ска­зав з на­тя­кан­ням Ни­ко­лаідос.

    Минуло ще кільки тижнів, і од­но­го дня над­вечір Ни­ко­лаідос привіз з вок­за­лу лист до Літо­шевської. Літо­шевський пи­сав, що він скінчив свої гаст­ролі, що їх то­ва­рист­во скінчи­ло об'їзд, за­ро­би­ло ду­же доб­ре і він вже виїжджає до­до­му.

    І Софія Ле­онівна, і Ни­ко­лаідос чо­гось од­ра­зу ніби зас­му­ти­лись: пе­рес­та­ли роз­мов­лять, пох­ню­пи­лись і за­ду­ма­лись. Ця нес­подіва­на звістка бу­ла їм обом неп­риємна. В Софії Ле­онівни аж у душі по­хо­ло­ло. Ни­ко­лаідос вже об­був­ся в оселі, не­на­че то бу­ла вже йо­го власність, огов­тав­ся в новій ролі ко­ло чу­жої жінки. І йо­му зда­лось, що не­за­ба­ром при­бу­де хтось і випх­не йо­го з оселі. Літо­шевській бу­ла не­пер­вин­ка ця зра­да чо­ловікові. Але во­на пе­редніше зрад­жу­ва­ла йо­го, ска­за­ти б, ви­пад­ком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чо­ловіко­вих гаст­ролів. Але лю­бов до Ни­ко­лаідо­са бу­ла глиб­ша, щиріша й палкіша, ніж ко­лись пе­редніше. Софія Ле­онівна по­чу­ва­ла, що от-от не­за­ба­ром приїде чо­ловік і ста­не при­ти­чи­ною в її ко­ханні, в час­тих одвіди­нах Ни­ко­лаідо­са.

    Через кільки день Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав ден­ним поїздом і, най­няв­ши візни­ка Мош­ка, з не­терп­ляч­кою гнав­ся до­до­му. За­хар­чо­ва­ний ут­лий Мош­ко лед­ве плу­га­нивсь на за­суд­же­них шка­пах. Під'їхав ар­тист до оселі, зир­нув з гор­ба на осе­лю й з ди­ва витріщив очі: осе­ля ма­ла чу­дер­нацький виг­ляд буддійської лав­ри на ост­рові Цей­лоні, де зберігається зуб Буд­ди.

    На кінці квітни­ка сто­яв ніби ши­ро­кий ам­вон у церкві або ши­ро­чез­на підстав­ка під ули­ком. На тій підставці піднімав­ся ніби ви­со­чез­ний засік або не­до­бу­до­ва­ний вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все - не­на­че рам­ча­тий улик з плис­ко­ва­тою покрівлею. Бля­хар об­бив баш­ту звер­ху бля­хою, а кру­гом плис­ко­ва­тої покрівлі бу­ли пос­тав­лені низькі шта­хе­ти, по­мальовані зе­ле­ною фар­бою з жов­ти­ми обідка­ми звер­ху. Двері в те за­бу­ду­ван­ня ски­ну­лись на вічко в ули­ку. На са­му покрівлю то­го ули­ка ви­лись ву­зе­сенькі схо­ди, що ніби теліпа­лись, при­чеп­лені з од­но­го бо­ку. Ко­ло кри­ниці сіріли ніби стов­пи або ніби стіни, скла­дені з не­об­те­са­но­го здо­ро­во­го плис­ко­ва­то­го каміння, - і це все за­га­лом ду­же ски­ну­лось на цик­лопічні за­бу­ду­ван­ня, ще до тро­янської війни в ца­ря Ага­мем­но­на в Ар­госі. Над ку­па­ми со­ба­чої бу­зи­ни та бо­ли­го­ло­ви од улиці бов­ваніла но­ва бра­ма з ви­со­ки­ми ворітни­ця­ми, з ви­со­кою та ши­ро­кою ду­гою звер­ху. Бер­ко по­ка­зав усю міць сво­го де­ко­ра­тив­но­го штуч­ницт­ва: по­ви­роб­лю­вав ви­зубні звер­ху, за­зубні од­ни­зу, об­ти­кав дош­ки трьома раз­ка­ми кру­жа­лець, не­на­че по­че­пив на брамі три раз­ки на­мис­та. На біло-си­зо­му полі кру­жальця чер­воніли й справді не­на­че три раз­ки доб­ро­го на­мис­та в дівки на шиї. Ви­зубні бу­ли зе­лені, за­зубні бу­ли жов­то­га­рячі. Це усе бу­ло та­ке різке, та­ке яре, що не­доб­рохіть ки­да­лось в вічі, ніби аж кри­ча­ло: дивіться усі! Як гар­но! Ой як гар­но! Аж очі вби­рає в се­бе!

    - Чого це во­на по­на­ту­лю­ва­ла в оселі? - аж не ви­дер­жав Літо­шевський і про­мо­вив ці сло­ва го­лос­но.

    Візник ог­ля­нувсь і осміхнувсь. Оче­ви­дяч­ки, й йо­му бу­ло чуд­не це усе за­бу­ду­ван­ня, кот­ре вже підійма­ли на смішки та на глум міща­ни та євреї.

    - Ще й на­чеп­ляв Бер­ко труб з бля­ша­ни­ми кро­ко­ди­ля­чи­ми зу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, що по­роз­дяв­ля­ли па­ще­ки по чо­ти­ри бо­ки отієї індійської па­го­ди, - бу­бонів Літо­шевський ніби сам до се­бе.

    - Еге, це Бер­ко ста­вив оцей ніби єру­са­лимський Со­ло­монів храм? - спи­тав він у візни­ка.

    Візник осміхнувсь, зир­нув на бра­му, на ря­бо й пістря­во по­мальова­ну покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху і ска­зав: «Ой вей мір! Як гар­но! Що Бер­ко ви­га­дає й зро­бе, то все бу­де гар­но та хо­ро­ше! О, це мей­стер не­аби­який! Ото ця­ця! Ццц…A!»

    Літошевський в'їхав у двір і те­пер тільки по­ба­чив прис­тав­ле­ну до до­му за­лу з ве­ран­дою на чо­тирьох стовп­цях. За­ла бу­ла вже оббіло­ва­на, че­пур­ненька, ве­се­ленька. Про­зорі чи­малі шиб­ки аж ся­ли на сонці. На ґанок по­ва­гом вий­шла Софія Ле­онівна й уда­ва­ла, що во­на осміхається. Сумління в неї ані во­рух­ну­лось… Не­на­че усе в неї в душі бу­ло по­давнішо­му, тільки осе­ля по­но­ви­лась й оче­пу­ри­лась нав­ди­во­ви­жу хо­ро­ше.

    - А що? Бач! Піди ли­шень у са­док та по­ди­вись. По­ди­вись і на ле­вад­ку.

    - Воно-то гар­но по­цяцько­ва­но, тільки ота баш­та ски­ну­лась на якусь со­ба­чу ха­ла­бу­ду, або на ки­тай­ську па­го­ду, або на вавілонську баш­ту. Але навіщо Бер­ко по­начіплю­вав отих дра­ко­но­вих ще­лепів і на тій башті, і над бра­мою та кри­ни­цею, і над льохом! Ото вже впо­до­ба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських ди­во­вищ в йо­го та­ки зро­ду не обійдеться.

    - Та то я звеліла по­начіплю­вать такі прик­ра­си, бо во­но усе якось гар­монізує вкупі… бач… на східний зра­зець.

    - Як ба­чу, - да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця: да­ле­ко нашій оселі до дач у Гат­чині та в Пе­тер­гофі, як ти ка­за­ла.

    - От і да­ле­ко. Тобі, як ба­чу, скрізь в усьому не­до­го­да: нічим ніко­ли не до­го­диш тобі, - за­бу­боніла вже розд­ра­то­ва­на Софія Ле­онівна і вже бу­ла лад­на й ла­ятись і сва­риться.

    - Та ні! То я так собі… Во­но собі нічо­го! Оті різкі фар­би та ніби раз­ки на­мис­та ду­же підхожі до зе­ле­но­го лис­тя… до со­няш­ників та гар­бу­зин­ня… - мим­рив він, по­чу­ва­ючи в душі, що йо­му, при­род­же­но­му ес­те­тові, це усе ду­же й ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би: але він знав, що нічо­го не вдіє, й змов­чав.

    Пішли во­ни вдвох чис­тою доріжкою на­низ. На місці баг­на та дря­го­ви­ни лиснів ста­во­чок під ви­со­ки­ми вер­ба­ми в су­куп­них сусідських ле­ва­дах і ви­лис­ку­вав, ніби оч­ко, об­ря­мо­ва­не зе­ле­ним дер­ном навк­ру­ги.

    - Оце гар­но! Ой як хо­ро­ше! Пре­хо­ро­ше. І гар­но, і ко­ристь бу­де: ма­ти­ме­мо при­най­мні са­жав­ку на ри­бу, - го­во­рив Літо­шевський і ми­лу­вавсь гар­неньким ста­воч­ком та обо­дис­тим бе­реж­ком. За це усе, за твоє пек­лю­ван­ня та пад­ку­ван­ня ко­ло цього усього я тобі привіз ще три сот­ня­ги кар­бо­ванців, прид­ба­них на гаст­ро­лях інших побічних опер­них то­ва­риств. Ми скрізь ма­ли ве­ли­кий поспіх. За це усе ми скли­че­мо знай­омих та вструг­не­мо бен­кет нав­ди­во­ви­жу! Оця глу­ши­на аж гус­ти­ме з ди­ва цілий рік потім.

    - Добре, доб­ре! А нам і справді час би по­дя­ку­вать цим на­шим ту­тешнім знай­омим за їх при­язнь та при­хильність до нас, та ще щоб дя­ка бу­ла з ши­ком та пиш­но­тою, не аби­яка, не зли­дарська.

    Другого дня Літо­шевський своїм зви­чаєм спав дов­го. Після важ­кої дов­гої мандрівки він був ду­же втом­ле­ний і спав, як уби­тий. Ко­ли, вже сли­ве опівдні, чує він крізь сон, - гра­ють му­зи­ки. Йо­му прис­ни­лось, що він ніби­то в те­атрі: ор­кестр грає увер­тю­ру, завіса от-от одс­ло­ниться, і йо­му ніби­то час вже вис­ту­пать на сце­ну в якійсь невідомій ролі. На йо­му якесь ди­во­виж­не уб­ран­ня давніх ли­царських часів, який­сь шлик на го­лові з срібної лус­ки, який­сь важ­кий пан­цир, залізний начільник, що спус­тив­ся з чо­ла й за­ту­ляє йо­му очі. Вже й завіса одс­ло­нюється. Він хо­че ру­шить з місця й вис­ту­пить, а ва­га то­го важ­ко­го уб­ран­ня за­ва­жає йо­му. Він сил­кується, нап­ру­жується, але по­чу­ває, що все йо­го тіло об­важніло, а но­ги ста­ли не­на­че залізні й не мо­жуть по­во­рух­нуться. Йо­му ніяко­во, до­сад­но. Хтось по­дає йо­му знак ру­кою, ки­ває на йо­го, обіруч ма­хає й сва­риться ку­ла­ка­ми. Йо­му важ­ко ди­ха­ти. А му­зи­ка тне та й тне, не­на­че жде йо­го вис­ту­пу на сце­ну.

    Він про­ки­нувсь з ост­ра­хом. До йо­го чут­тя долітав гук му­зик десь не­на­че звер­ху, з ви­со­чи­ни, не­на­че му­зи­ки гра­ли десь на вер­бах. Двері рап­том од­чи­ни­лись і в кімна­ту вбіг Ни­ко­лаідос, спох­ва­ту за­був­ши навіть ски­ну­ти кар­ту­за.

    - Добридень вам! Чо­го це ви й досі ви­ка­чуєтесь? Он чуєте, вже му­зи­ки гра­ють вам се­ре­на­ду.

    - Яку се­ре­на­ду? Які му­зи­ки? Де во­ни в дідька взя­лись у моїй са­дибі? Мо­же, то за­хожі че­хи, що скрізь блу­ка­ють по се­лах? - ле­пе­тав Літо­шевський, про­ти­ра­ючи зас­ниділі та зас­пані очі.

    Він схо­пивсь з ліжка, з нес­тям­ки на­ки­нув ха­лат аж на го­ло­ву й вибіг на ґанок. Спро­сон­ня в йо­го тя­ма за­мо­ро­чи­лась, не­на­че за­ка­ла­му­ти­лась. Ди­виться він, - вгорі на башті і справді гра­ють жид­ки з місце­во­го містеч­ко­во­го ор­кест­ру. На пе­ку­чо­му яс­но­му сонці ви­раз­но ма­нячіли їх бо­ро­ди, лисніли тру­би, во­ру­ши­лись смич­ки та лікті.

    - От вам і се­ре­на­да! Оці хирні музн­ки, пев­но, ду­же спішні. Пев­но, ви­пад­ком дізна­лись, що ви приїха­ли, та за­раз шусть у двір! Та на вавілонську баш­ту з ор­га­на­ми! Це ж Софія Ле­онівна й бу­ду­ва­ла зу­мис­не цю вавілонську баш­ту зад­ля тих вавілонських му­зик, що ко­лись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й виг­ра­ва­ли.

    - Та це, ма­буть, ви самі й на­мо­ви­ли ті ор­га­ни, - ска­зав Літо­шевський.

    Софія Ле­онівна осміха­лась, по­зи­ра­ла на хи­мер­ний верх баш­ти, де му­зи­ки аж ви­ха­ли го­ло­ва­ми та луч­ка­ми та ма­яли бо­ро­да­ми, де мет­ля­лись їх дов­го­полі кап­та­ни од зав­зят­тя та нап­ру­ги.

    - Ну, те­пе­реч­ки по­си­лай­те ж за сусіда­ми, та оце по­ки в ме­не вольний час до поїзда, пе­ре­ки­не­мось кільки раз кар­та­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Незабаром ви­нес­ли са­мо­вар під яб­лу­ню. Збіглись в од­ну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю во­ни засіли за кар­ти в хо­лод­ку, а му­зи­ки ще дов­генько шква­ри­лись на сонці та до­ти виг­ра­ва­ли уся­ко­вих дрібних польок та ко­зачків, до­ки зас­лу­жи­ли по чарці горілки. Са­мо по собі, що зап­ла­тив му­зи­кам за ту нес­подіва­ну се­ре­на­ду не Ни­ко­лаідос, кот­рий сам і на­мо­вив му­зик, їду­чи че­рез місто, а зап­ла­тив, за се­ре­на­ду собі, сам-та­ки Літо­шевський з сво­го пов­но­го кап­шу­ка.

    Через тиж­день Літо­шевський оповістив у се­бе па­ра­до­вий вечірок і зап­ро­сив до се­бе на вечір у неділю ба­гацько гос­тей. Зійшлись усі місцеві знай­омі - док­то­ри, ба­тюш­ки з жінка­ми, слідчий, ста­но­вий; поп­риїжджа­ли й сусідні ук­раїнські дрібніші па­ни-дідичі, з кот­ри­ми Літо­шевський поб­ра­тав­ся й при­яте­лю­вав, щоб по­лю­вать по їх лісах. Пос­лав він зап­ро­си­ни й до ка­пельмей­сте­ра й до восьми ар­тистів, що бу­ли ро­дом з око­лиці й са­ме тоді про­бу­ва­ли по се­лах, ко­рис­ту­ючись вольним ча­сом. В неділю зібра­лась си­ла гос­тей. При­бу­ло зо три ар­тис­ти, і, врешті, са­ма пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська спо­до­би­ла своїми одвіди­на­ми Софію Ле­онівну. При­ка­тав і Ни­ко­лаідос з вок­за­лу. Гості роз­та­шу­ва­лись з кар­та­ми над­ворі на ве­ранді, посіда­ли на стільцях і по східцях, бо в по­ко­ях бу­ло так душ­но, не­на­че в гру­бах бу­ло на­топ­ле­но жар­ки­ми дро­ва­ми з ду­би­ни або з бе­ре­зи­ни. Ка­пельмей­стерші ду­же при­па­ли до впо­до­би по­кої, а най­більше од усього два кабіне­ти, обс­тав­лені й обс­те­лені перськи­ми ки­ли­ма­ми на східний зра­зець. Але більше од усього їй при­пав до впо­до­би сам ха­зяїн… од кот­ро­го во­на сли­ве не ос­ту­па­лась. Во­на за­ли­ця­лась до йо­го ще в Пе­тер­бурзі, як співа­ла в опері, а він вис­ту­пав на де­бюті.

    На ве­ранді, й під яб­лу­нею, і ко­ло баш­ти по­розс­тав­ля­ли сто­ли зад­ля карт. Му­зи­ки по­ви­ла­зи­ли на баш­ту й ви­ти­на­ли уся­ких вальсів та кад­рилів. Під му­зи­ку чай пи­ли і в кар­ти гра­ли, і ве­че­ря­ли. Бен­кет був буч­ний на сла­ву. Літо­шевський, розс­та­рав­шись гро­шей, по­на­во­зив ба­гацько горілок, та лікерів, та вин. Гості спро­мог­лись пос­по­рож­ню­вать увесь по­суд, по­за­по­рож­ню­ва­ний уся­ки­ми на­по­ями. Усім бу­ла до­го­да в усьому. Бу­ли збит­ки і в наїдках, і в на­по­ях. Пи­ли усі нап­ро­па­ли! Літо­шевський спо­рож­нив ки­шені так, що йо­му лед­ве вис­та­чи­ло з за­робітку на виїзд до Києва на свою ар­тис­тич­ну служ­бу.

    Софія Ле­онівна не схотіла їха­ти з ним до Києва. Їй буцімби­то не хотілось ки­дать до­му й оселі на дя­ди­нин дог­ляд, бо давніше, виїжджа­ючи з чо­ловіком на зи­му в місто, во­на що­ро­ку зап­ро­шу­ва­ла до се­бе на зи­му ста­ру чо­ловіко­ву дя­ди­ну, бідну удо­ву, і ки­да­ла дім, і коні, і най­ми­та на її дог­ляд. В Літо­шевської в той час бу­ла інша дум­ка й гад­ка: їй за­ба­жа­лось про­дов­жить свій ро­ман з Ни­ко­лаідо­сом як мож­на далі.

    Але в цьому їй не спо­су­ди­лось. Тра­пи­лась та­ка подія, що Ни­ко­лаідос му­сив швид­ко по­ки­нуть служ­бу. Йо­го помічник, ду­же за­вис­ний та не­по­мир­ли­вий, ви­ка­зав по­таєнці на­чальни­кові за йо­го нех­ту­ван­ня служ­бою че­рез над­то вже часті одвіди­ни Літо­шевської. Ни­ко­лаідос по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, на­пи­тав собі місце земсько­го на­чальни­ка на Ба­са­рабії й не­за­ба­ром виїхав на но­ву служ­бу. Цей наг­лий од'їзд ко­хан­ця ду­же вра­зив і зас­му­тив Софію Ле­онівну. Зос­тав­шись во­се­ни в са­мо­тині, во­на ду­же нудьгу­ва­ла, хоч бу­ла й ха­зяй­но­ви­та й навіть пад­ко­ви­та до ха­зяй­ст­ва. Зібрав­ши хап­ком го­ро­ди­ну, по­хо­вав­ши усякі овощі в льох, во­на зап­ро­си­ла ста­ру чо­ловіко­ву убо­гу дя­ди­ну за ха­зяй­ку в свою осе­лю, а са­ма з дітьми з нудьги хап­ком дре­ме­ну­ла до чо­ловіка в Київ… на­пи­ту­ва­ти собі но­во­го нас­то­яте­ля на спо­рожніле місце ко­хан­ця.

    1903 ро­ку.

    Київ

Сторінка 14 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>

Пошук на сайті: