Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1279
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1336
    Флегонт Пет­ро­вич рап­том підвівсь і одійшов до две­рей. Йо­му за­ма­ну­лось по­ди­виться од­далік на свою ко­ха­ну Софію се­ред но­веньких квітчас­тих ки­лимів. Ки­ли­ми бу­ли новісінькі, не­дав­неч­ко при­ве­зені з Кав­ка­зу. Чи­ма­ла жінчи­на пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на квітчас­то­му полі на кар­тині. Софія Ле­онівна на то­му квітчас­то­му різко­му фоні на­га­ду­ва­ла східну Па­ри­за­ду в каз­ча­но­му па­лаці або ви­пе­ще­ну кра­су­ню чер­ке­шен­ку в роз­мальова­но­му сул­тансько­му кіоскові. Він дов­генько ми­лу­вавсь нею зда­ле­ки.

    - Чого це ти ви­лу­пив баньки, не­на­че й досі не на­ди­вивсь на ці дурні перські ки­ли­ми? - обізва­лась Софія з бу­бонінням, але з сутінком за­до­во­лен­ня в го­лосі, навіть з ма­леньким осміхом на тем­но-чер­во­них ус­тах.

    Їй по­до­ба­лось, що во­на й досі не втра­ти­ла своєї ча­ру­ючої си­ли і впли­ву і на чо­ловіка та й… на інших чо­ловіків.

    - Милуюсь то­бою зда­ле­ки. Ти на тій цяцько­ваній софі ду­же ски­ну­лась на перську ца­ри­цю або на ту­рецьку одаліску, - про­мо­вив Літо­шевський.

    - Ну, не ве­ли­ка по­ша­на мені, ко­ли я ски­ну­лась з ли­ця на якусь ту­рецьку ду­рин­ду одаліску.

    Літошевський по­хап­цем поп­рос­ту­вав до со­фи й ніби впав на со­фу попліч з Софією Ле­онівною, об­хо­пив­ши її м'якеньке пов­не пле­че до­ло­нею.

    - В те­бе усе жар­ти та за­ли­цян­ня: це те­бе ота сце­на так нап­рав­ляє; а в ме­не «діла, аж го­ло­ва біла», як ка­же на­ша най­мич­ка: ніко­ли мені роз­во­дить пес­тощі та за­ли­цян­ня.

    - Чого це тобі так заніко­ли­лось? Не­хай най­мич­ка са­ма по­рається ко­ло печі. Пам'ятаєш, як співа­ють у пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку». От і ти сядь та й си­ди, згор­нув­ши ру­ки, та й паній собі хоч і з ран­ку до ве­чо­ра, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, при­гор­нув­шись щільно до жінки й цмок­нув­ши її в цуп­ку що­ку.

    Софії Ле­онівні бу­ли неп­риємні ті пес­тощі та поцілун­ки. Во­на пильно гля­ну­ла на чо­ловіка, на йо­го білий пух­кий вид, на делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках - і йо­го ду­же білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі ус­та ста­ли їй чо­гось неп­риємні.

    «Істинно са­хар­ний ве­ли­код­ний хе­ру­вим, що став­ля­ють на сто­лах ко­ло па­сок та баб на пос­вя­чен­ня на ве­лик­день, - май­ну­ла в неї на од­ну мить дум­ка. - Як був він худіший та простіший і ніби тро­хи за­те­ле­пу­ва­тий, не та­кий тілис­тий та пух­кий, він мені більше по­до­бав­ся. А те­пер зам'яки­нивсь, і як тісто на дріжчах роз­ла­зиться та роз­ли­вається, так і він на­че розлізся…»

    Софія Ле­онівна по­ма­леньку вип­ру­ча­лась з йо­го обнімку й навіть трош­ки од­су­ну­лась од йо­го. «Не дай бо­же, як він оце поч­не ситішать і глад­ша­ти та ста­не пу­за­нем, мов вго­до­ва­ний, та ще ски­неться на на­шо­го сусіда, су­до­во­го слідчо­го!.. Я йо­го зне­на­вид­жу…» - ду­ма­ла по­таємці Софія Ле­онівна.

    - Яка шко­да, що я оце му­шу те­бе по­ки­нуть се­ред цієї гар­ненької обс­та­ви та йти в світи. Я те­бе не ба­чи­ти­му, мо­же, місяців зо два, - ска­зав Літо­шевський, пильно див­ля­чись на неї.

    - Не ве­ли­ка шко­да, як не ба­чи­ти­меш ме­не два місяці. Не їха­ти ж мені в та­ку да­леч та не ти­няться по всіх усю­дах, як от ти­ня­ються ци­га­ни, та ще й з дво­ма дітьми.

    - Чом же не їхать? За­бе­ре­мо дітей та й поїде­мо в мандрівку. Я те­бе так ко­хаю, що без те­бе ме­не бра­ти­ме нудьга. Ще й, чо­го доб­ро­го, я з нудьги зап'ю та за­гу­ляю, - ска­зав Літо­шевський.

    - Може, ще й оці перські ки­ли­ми по­тяг­не­мо з со­бою? - спи­та­ла Софія Ле­онівна всмішки.

    - А чом би пак і не заб­рать ки­лимів? Зас­те­ли­мо ки­ли­ма­ми який­сь пас­куд­ний но­мер в гос­ти­ниці, а один ки­лим по­че­пи­мо на стіні. Ти ся­деш на ліжку, уся об­гор­ну­та оци­ми взор­цямн, а я ди­ви­ти­мусь та на­див­ля­ти­мусь на те­бе.

    - І вже! Дай мені покій з та­кою тя­га­ни­ною! Це твої ви­гад­ки. По­за­пас­куд­жуємо гарні ки­ли­ми та ще й уся­кої нужі на­ве­зе­мо з тих смер­дя­чих за­ка­пелків, їдь сам і шли мені мерщій гро­шей, та ще й чи­ма­ло гро­шей. А я оту­теч­ки за­ход­жусь че­пу­рить на­шу осе­лю, - ска­за­ла жінка й вий­шла, щоб лаш­ту­вать стіл до ве­чері.

    Літошевський зос­тавсь сам у гор­ниці й за­ду­мавсь. В гор­ниці ста­ло ти­хо. Навіть тьохкан­ня со­ло­вей­ка не до­хо­ди­ло до йо­го. Тільки десь зда­ле­ки, в час ве­ли­кої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спус­та, не­на­че десь гув та шумів да­ле­кий во­дос­пад.

    Незабаром жінка гук­ну­ла з да­ле­кої кімна­ти й пок­ли­ка­ла йо­го ве­че­рять. На столі сто­яла в тарілці шин­ка. Ко­ло сто­ла кру­ти­лись два гладкі ко­ти й няв­ка­ли, про­си­ли їсти.

    Софія Ле­онівна не шко­ду­ва­ла шин­ки для котів, вба­ту­ва­ла но­жем два здо­ро­вецькі шмат­ки до­ро­гої біло­церківської шин­ки й ки­ну­ла на підло­гу ко­там. Во­на ду­же лю­би­ла котів, ніби своїх дітей. Ко­ти жи­ви­лись завж­ди тим по­жив­ком, який во­на са­ма вжи­ва­ла за сто­лом. Ці ко­тя­ки так роз­ле­дащіли, що нех­ту­ва­ли миші, ніко­ли не хо­ди­ли на по­лю­ван­ня, тільки вигріва­ли бо­ки на сонці на ґанку…

    «Сама собі ди­ву­юсь! Си­тих ко­тяк люб­лю, а глад­ких чо­ловіків не зно­шу й не­на­вид­жу, - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, вхо­пив­ши на ру­ки од­но­го ко­тя­ку й гла­дя­чи йо­го про­ти шерсті. - Чуд­на та ве­ред­ли­ва людська вда­ча…»

    Випивши по дві чар­ки доб­рої горілки, Літо­шевський і Софія Ле­онівна ки­ну­лись на шин­ку. Не­за­ба­ром най­мич­ка при­нес­ла ва­ре­ни­ки, що аж ніби пла­ва­ли в маслі. Софія Ле­онівна вхо­пи­ла на тарілку ва­ре­ни­ка, розріза­ла на дві по­ло­вин­ки й по­куш­ту­ва­ла. Ва­ря­ниці бу­ли ду­же товсті й цупкі, навіть з шу­ру­бал­ка­ми все­ре­дині.

    - Одже я че­рез те­бе не дог­ляділа ва­ре­ників. Ус­тя товс­то ви­ка­ча­ла кор­жа, і ва­ря­ниці вий­шли товсті. Ще й, здається, ва­ре­ни­ки тро­хи пе­ре­кипіли. А все то че­рез те­бе. За­ма­ну­лось тобі ми­лу­ваться та го­лу­би­тись отам на ка­напі. А те­пе­реч­ки на­би­вай пельку яки­мись шкур­лат­ка­ми. І сам нічо­го не ро­бе, б'є бай­ди­ки, і ме­не од­ри­ває од діла, - за­бу­боніла низьким альто­вим го­ло­сом Софія Ле­онівна.

    Літошевський не ду­же вва­жав на те бу­боніння й уплітав ва­ре­ни­ки на всі зас­та­ви. Він вже звик до жінчи­ної лай­ки та свар­ки. Во­на бу­боніла та ла­ялась сли­ве з ран­ку до ве­чо­ра, і чо­ловік вже не прикмічав то­го, як лю­де не прикміча­ють повітря, кот­рим ди­шуть.

    - Усте! - гук­ну­ла Софія Ле­онівна, - навіщо ти по­ви­ка­чу­ва­ла товсті ва­ря­ниці, ще й тіста не виміси­ла, бо я чую тверді шу­ру­бал­ки, ніби в вишк­риб­ках? Од те­бе тільки од­вер­нись, то й на­коїш ли­ха. Не стов­би­чи­ти ж мені в те­бе над шиєю! - го­моніла Софія Ле­онівна, по­зи­ра­ючи на Ус­тю зли­ми очи­ма. Ус­тя сто­яла ні в сих ні в тих і тільки кліпа­ла віка­ми та лу­па­ла очи­ма.

    - Бо в нас ви­ка­чу­ють такі коржі; я ду­ма­ла, що бу­де са­ме доб­ре, - од­ма­га­лась Ус­тя.

    - В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товк­ма­чи­ла! А ти все по-своєму. Ти, пев­но, некмітли­ва… Геть пішла до пе­карні! На, та са­ма да­вись оци­ми ва­ре­ни­ка­ми.

    Літошевський вже звик до та­ко­го аком­па­не­мен­та до ве­чері й не звер­тав на йо­го вва­ги.

    - От і те­бе чо­мусь і досі не вик­ли­кає бю­ро на гаст­ролі. Си­диш без діла та лічиш хма­ри та зорі на небі. Гро­шей вже об­маль… І ва­ре­ни­ки цупкі…

    - Але як же сто­су­ються ва­ре­ни­ки до ар­тис­тич­но­го бю­ро та до гаст­ролів? - обізвавсь чо­ловік.

    - Як сто­су­ються? Сам доб­ре знаєш: не бу­де гаст­ролів, не їсти­меш і ва­ре­ників. А за­лу до­кон­че тре­ба прис­та­вить. Не­ма де по-людській прий­ня­ти дам. За­хо­де ж до нас і од­на док­тор­ша, і дру­га, і ма­туш­ка; за­хо­дять і вчи­тельки. А от, пев­но, зай­де й ка­пельмей­стер­ша. Я чу­ла, що ка­пельмей­стер Чер­нявський вже приїхав з Пе­тер­бур­га з жінкою до бра­та на ва­кації. Во­ни, надісь, не­за­ба­ром при­сур­га­няться до нас, бо во­на ж пе­тер­бурзька дав­ня моя знай­ома та й твоя люб­ка. Не віта­ти ж її в цих сви­нюш­ни­ках.

    - В яких сви­нюш­ни­ках? Сха­ме­нись! Це вже ти геть-то за­паніла та й ко­вер­зуєш. По­коїки гарні, як цяцьки, як пи­сан­ки. Опам'ятай­сь! Що ти вер­зеш!

    - Ти сам опам'ятай­сь! - бу­боніла жінка, сер­ди­та на ва­ре­ни­ки.

    - Я вис­те­лив по­кої перськи­ми ки­ли­ма­ми, чо­го вже нігде не бу­ває в сви­нюш­ни­ках з бар­ло­гом. А во­на…

    - А во­на… - пе­рек­ри­ви­ла жінка Літо­шевсько­го, - шли ли­шень мерщій гроші, та не гай­ся. До­ки ка­пельмей­стер­ша збе­реться до ме­не з одвіди­на­ми, то я й за­лу прис­тав­лю й об­щи­ка­ту­рю, й оче­пу­рю.

    - Поможи тобі бо­же! Чом би пак і справді не прис­та­вить зай­вої кімна­ти, - ска­зав Літо­шевський, вста­ючи з-за сто­лу й ви­хо­дя­чи з папіро­сою на ґанок.

    Майська ніч бу­ла ти­ха та пиш­на. Не­бо ся­ло зірка­ми. Над ку­па­ми верб бов­ванів тем­ний шпиль з шпи­час­тою дзвіни­цею. Рось лисніла зо­ря­ми. Чу­до­ва око­ли­ця то­го виг­ля­ду знов при­га­да­ла Літо­шевсько­му якісь де­ко­рації пиш­но­го ве­чо­ра на сцені. Він не­са­мохіть сти­ха заспівав арію:

    «Ніч ти­ха, ніч яс­на: я не мо­жу зас­нуть»… І дов­го він сидів та сти­ха виспіву­вав. Йо­го й справді не брав сон: він звик ля­га­ти спа­ти й за­си­пать в глу­пу ніч, своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм.

    

II

    

Пошук на сайті: