Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1274
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1331
    - Ви та­ка ве­се­ла лю­ди­на, що, пев­но, ніко­му й ніко­ли не на­до­ку­чи­те своїми одвіди­на­ми. Це ви прис­тав­ляєтесь або го­во­ри­те собі ж та­ки комплімен­ти.

    - Собі комплімен­ти! - ска­зав і за­ре­го­тавсь Ни­ко­лаідос. - Не­по­га­но ска­за­но. Я маю та­ку щи­ру вда­чу, що ніко­ли зро­ду-звіку не го­во­рив ніко­му компліментів. Моя ду­ша звер­ху, а не десь нас­поді за­хо­ва­на.

    - Щирість ва­шу знаю й у щи­рості вашій я дав­но пе­ресвідчи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Я по­ва­жаю й навіть люб­лю щи­рих лю­дей і не люб­лю лю­дей по­тай­них, навіть тро­хи їх бо­юсь, як от, прик­ла­дом, по­тай­них со­ба­чок, що й не гав­ка­ють, а прибіжать та кусь за лит­ку!

    Надворі ко­ло вок­за­лу за­гур­котіла по­воз­ка. І тільки що той гуркіт сти­шивсь, в за­лу на­че вско­чи­ла або вли­ну­ла ка­пельмей­стер­ша Ніна Іванівна Чер­нявська, ви­со­ченька, тем­но-ру­ся­ва, біла з ли­ця, су­хор­ля­ва та жва­ва, як в'юн.

    - О! Ко­го я ба­чу! І ви, зем­ляч­ко, тут! Яким по­би­том ви тут опи­ни­лись? Чи іде­те ку­дись, чи ко­го ви­ряд­жаєте в до­ро­гу? - зад­зи­го­ри­ла Чер­нявська, віта­ючись з Літо­шевською й Ни­ко­лаідо­сом.

    Софії Ле­онівні зда­лось, що в за­лу впурх­нув у вікно з акацій го­ро­бець, од­бив­шись од го­ро­би­но­го гур­ту, і зацвірінькав на всю ва­лу. Ка­пельмей­стер­ша цвірінька­ла як­раз у тон го­робців, що аж ля­ща­ли в акаціях під од­чи­не­ним у двір вікном.

    «Принесло ле­да­що цього пе­тер­бурзько­го го­роб­ця не в доб­рий час. Са­ме був би до­го­во­ривсь з Софією Ле­онівною до са­мої сут­ності діла. А тут тобі - пурх у за­лу ця го­роб­чи­ха!» - до­са­ду­вав мовч­ки Ни­ко­лаідос.

    Капельмейстерша приб­ра­лась на цей польовий вок­зал, не­на­че на який­сь праз­ни­ко­вий виїзд з Пе­тер­бур­га в Павлівськ або в Царське Се­ло. Во­на й на селі че­пу­ри­лась так са­мо, як і в сто­лиці. Ски­нув­ши шов­ко­ву лег­ку смуг­нас­ту на­кид­ку й швир­го­нув­ши її жуж­мом на ка­на­пу, во­на при­мос­ти­лась ко­ло сто­ли­ка, уб­ра­на в свіжу сук­ню, об­ля­мо­ва­ну до­ро­ги­ми кру­же­ва­ми. Ніна Іванівна бу­ла дру­го­ряд­ною співач­кою в пе­тер­бурзькій опері, де її наг­лядів Чер­нявський, за­ко­хав­ся в неї і оже­нивсь, зай­няв­ши місце ка­пельмей­сте­ра в опері.

    - А знаєте, Софіє Ле­онівно, чо­го це я їжджу двічі-тричі на тиж­день на вок­зал? їжджу їсти ку­харські тов­че­ни­ки, бо на селі в бра­та мо­го чо­ловіка не вміють га­разд го­ту­вать кот­летів. А я тільки й жив­люсь ци­ми смач­ни­ми вок­зальни­ми кот­ле­та­ми, схо­жи­ми на наші пе­тер­бурзькі, - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

    - Але ж ту­теч­ки в нас у містеч­ку яло­ви­чи­на чу­до­ва. Тут же ті «чер­каські», цеб­то ук­раїнські во­ли, що при­во­зять їх до нас у Пе­тер­бург, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Ті ж во­ли, та спосіб го­ту­ван­ня не той на селі. Чи вас пак не бе­ре нудьга тут на селі в вашій мо­нас­тирській ле­ваді? Ой бо­же мій! Я швид­ко з нудьги тут за­ги­ну. За­па­гу­бить ме­не це се­ло навіки! Ко­ли б вже швид­ше ми­на­ли ці каніку­ли! Я тут і спрос­ти­лась, і якось опо­га­ни­лась, навіть по­по­ган­ша­ла. Ой го­ренько мені та й годі!

    - А мені бай­дужісінько, чи я на селі, чи в сто­лиці. В ме­не на ру­ках діти, осе­ля, го­род, дім. Є за що дба­ти, є чим пек­лю­ва­тись цілі дні. Я вже звик­ла до се­ла, хоч і спрос­ти­лась і по­по­ган­ша­ла, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - А я от ніяким спо­со­бом не звик­ну до се­ла. Пер­шо­го тиж­ня, як ми приїха­ли до чо­ловіко­во­го бра­та, я по­чу­ва­ла се­бе, на­че в раю. Знаєте, там… сільська по­езія: і са­доч­ки, й гай­оч­ки, і зе­лені вер­би, і ста­во­чок, і чов­ник на став­ку… Але ми­ну­ло тижнів зо три, і мені ос­то­гид­ли і ті са­доч­ки, і ста­воч­ки, і мли­ноч­ки. Ме­не бе­ре та­ка нудьга, що я, примігла б, летіла в сто­ли­цю. Скрізь ти­ша, мерт­во­та. Жи­во­го людсько­го ли­ця не по­ба­чиш! Не­ма з ким на­ба­ла­каться, не­ма де роз­ва­жить се­бе. Усе му­жик, ку­ди не глянь. Пан­ка навіть і не по­ба­чиш. Ой не ви­дер­жу далі! Оце при­ка­таю двічі-тричі па тиж­день сю­ди на вок­зал та хоч ви­пад­ком, хоч зда­ле­ки на­див­люсь на інтелігент­них лю­дей та панів. Не­на­че ожи­ву й пож­вавішаю, по­бадьорнішаю тро­хи. Цур йо­му, пек йо­му - цьому се­лу!

    Капельмейстерша анітрішки не вва­жа­ла на те, що га­ня­ла ба­тю­шині коні і най­мит га­яв час са­ме в ко­со­ви­цю, са­ме в ро­бо­чий га­ря­чий час, а то потім зго­дом і в жни­ва. Во­на на це не звер­та­ла вва­ги.

    - Ой не ви­жи­ву я далі на селі! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша та все сьорба­ла по­хап­цем пи­во з кух­ли­ка; її му­чи­ла сма­га од по­ро­ху й спе­ки так, що в неї і в роті, і в пельці по­сох­ло.

    - Одже ж і ви­си­ди­те, му­си­ти­ме­те сидіть аж до кінця ва­кацій, бо ваш чо­ловік не зго­диться їхать в той сто­лич­ний сморід са­ме в спе­ку, - обізвавсь Ни­ко­лаідос. - Ва­ша сто­ли­ця влітку - пхе! Пхе! і ве­ли­ке пхе!

    - Ой ви - азіати! Ви тільки й знаєте, що сто­лич­ний сморід, а інших сто­лич­них при­па­док та до­год ви й не тя­ми­те, і ніко­ли не втя­ми­те, бо і втям­ку за їх не маєте, - ска­за­ла розд­ра­то­ва­на ка­пельмей­стер­ша.

    Вона не ду­же лю­би­ла Ни­ко­лаідо­са за йо­го гру­бу щирість, нех­ту­ва­ла йо­го й навіть при на­годі глу­зу­ва­ла з йо­го. Та й за­га­лом їй не при­па­да­ли до впо­до­би усякі східні азіати, ар­мя­ни, тур­ки та й гре­ки.

    В од­чи­не­них две­рях з'явивсь Фле­гонт Пет­ро­вич, пос­тав­ний та спанілий, ніби ви­ко­ха­ний на май­сько­му сільсько­му повітрі. Ка­пельмей­стерші він ду­же по­до­бавсь ще тоді, як во­на співа­ла в опері. Во­на лю­би­ла оти­лих, ви­пе­ще­них панів, що ски­да­лись на ви­пе­ще­них арис­ток­ратів або сто­лич­них купців. Літо­шевський за­ли­цяв­ся до неї, як ще бу­ла во­на на сцені. Фле­гонт Пет­ро­вич в ролі Мефісто­фе­ля на­во­див навіть ніби ча­ри на ка­пельмей­стер­шу.

    - От і Фле­гонт Пет­ро­вич! Яка приємна нес­подіван­ка! - аж крик­ну­ла Чер­нявська.

    Вона схо­пи­лась з стільця й якось по-те­ат­ра­лы­юму, ніби во­на бу­ла на сцені, з кух­ли­ком у руці побігла йо­му на­зустріч, підняв­ши од­ну ру­ку вго­ру. Се­ред гар­ної обс­та­ви, між дво­ма лис­ню­чи­ми дзер­ка­ла­ми, на лис­нючім пар­кеті, ввесь ніби за­си­па­ний сяєвом сон­ця Фле­гонт Пет­ро­вич, білий, рум'яний, спанілий, і справді ски­нувсь на будлі-яко­го ви­пе­ще­но­го діди­ча або сто­лич­но­го глад­ко­го па­на. Чер­нявська, як був­ша ар­тист­ка, лю­би­ла ар­тистів, і завсігди і в сто­лиці во­на лю­би­ла їх то­ва­рист­во й ніби ро­да­лась з ни­ми завсігди скрізь, де до­во­ди­лось зустрічаться з ни­ми.

    - Слава тобі гос­по­ди! Та­ки спо­до­би­лась за три тижні по­ба­чить людське ли­це! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша, віта­ючись з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем.

    - А хіба ж на селі в вас чу­ма? Чи ви­мер­ли усі людські ли­ця, чи що? - спи­тав всмішки ар­тист.

    - Хіба ж на селі людські ли­ця? Та там же самі за се­бе му­жицькі мор­дя­ки, а в вас у містеч­ку самі за се­бе жидівські пи­ки, а не ли­ця! - дзи­го­ри­ла ка­пельмей­стер­ша на ході.

    - А ми ж хіба не лю­де! - обізвавсь Ни­ко­лаідос.

    - Які ж ви лю­де? Ви - азіати, а не сто­личні лю­де! - ки­ну­ла йо­му кри­ла­те слівце ка­пельмей­стер­ша.

    - Спасибі за комплімент! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - «Здоров зно­си та в кра­ще вбе­рись!» - ки­нув присмішку Літо­шевський. - Сто­личні панії кус­ливі, як му­хи в спасівку. Прав­да, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвіда­ли нас у нашій оселі?

    - Бо не ду­же дав­но приїха­ла на се­ло. По­жи­ве­мо - одвідаємо.

    - Прошу частіше заїжджа­ти до нас у гості. По­ба­ла­каємо за Пе­тер­бург на са­моті. Тільки заз­да­легідь вам ка­жу й на­пе­ред, що в нас та­ка ха­луп­чи­на, що й со­ром вас віта­ти в їй, - обізва­лась Літо­шевська. - Для вас, пев­но, й це бу­де ще од­на сільська мор­да.

    - А що? Та­ка ха­луп­чи­на, як у бра­та мо­го чо­ловіка: як доб­ре підско­чиш, то пальця­ми й до стелі дос­та­неш, - ска­за­ла з сміхом ка­пельмей­стер­ша.

    - Ні, в нас до стелі не дос­та­не­те, але об сво­лок то мож­на черк­нуться, - ска­зав Літо­шевський.

    - От пот­ри­вай­те! Я че­рез скільки неділь прис­тав­лю до тієї ма­зан­ки та­кий са­лон, як оцей вок­зальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не бу­де со­ром вас віта­ти в се­бе. А по­ки що про­шу одвідать й мою, хоч ха­луп­чи­ну, але обс­тав­ле­ну на східний зра­зець, - ска­за­ла Літо­шевська,

    - Це ви, Ніно Іванівно, ма­буть, при­ка­та­ли на вок­зал для роз­ва­ги? Чи, мо­же, поїде­мо ку­дись вкупі? - спи­тав Літо­шевський.

    - Прикатала смач­них кот­летів по­поїсти всмак, от що! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

    - І це га­разд. А ку­хар тут не по­га­ний. Прав­да, Ніно Іванівно? - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Хоч і в сто­лиці, то не за­ва­жав би: був би на місці, - го­во­ри­ла ка­пельмей­стср­ша.

    Задзеленькав дзво­ник. За­гув не­да­ле­ко поїзд. Усі пос­хоп­лю­ва­лись з стільців. Фле­гонт Пет­ро­вич по­хап­цем побіг ку­пу­вать білет та зда­ва­ти речі на ва­гу. Ни­ко­лаідос вис­ко­чив на своє служ­бе­не місце на плат­фор­му. Зас­ту­гонів поїзд, не­на­че от-от ма­ла тряс­тись зем­ля. Сту­гоніння все більша­ло й наб­ли­жа­лось. Не­за­ба­ром зад­вигтів грунт ко­ло за­бу­ду­ван­ня. Наг­ло свис­ну­ла про­ни­зу­ва­та свистілка па­ро­ви­ка. В од­чи­нені вікна влетів ще різкіший од­гук свис­ту, од­гук­нув­ся лу­ною й ляс­нув під сте­лею так здо­ро­во, що нер­во­ва ка­пельмей­стер­ша аж ки­ну­лась і за­пи­ща­ла. Усі ру­ши­ли на плат­фор­му. Фле­гонт Пет­ро­вич ніс в одній руці за­виніння та опо­ви­те шку­ра­тя­ним пас­ком теп­ле пальто, а в другій - до­рожній па­ку­нок. По­ча­лось про­щан­ня та на­путіння.

Пошук на сайті: