Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 3)

    Старий си­вий свя­ще­ник ти­хенько пра­вив служ­бу. В церк­вi бу­ло душ­но, як на пе­чi. Гля­нув Ва­силь в ба­би­нець, а там сто­яли по­руч, ко­ло йо­го ма­те­рi, тi са­мi дiв­ча­та: Ган­на з Ма­ри­ною. По­ди­вив­ся на їх Ва­силь i зак­ра­сив со­бою ввесь свiт ра­зом для обох дiв­чат! їм зда­лось, що Хо­ми­ха та­ка доб­ра ба­бу­ся, що й на свi­тi доб­рi­шої не­має, їм зда­лось, що й дя­ки кра­ще зас­пi­ва­ли, i свя­ще­ник кра­ще за­чи­тав. По­ча­ли дя­ки спi­ва­ти якоїсь жа­лiб­ної пiс­нi, а в Ган­ни сльози по­ко­ти­лись з очей…

    Служба бо­жа кiн­чи­лась. Хлоп­цi ки­ну­лись до ко­рог­вiв i тро­хи за їх не по­би­лись: кож­но­му хо­тi­лось но­си­ти ко­рог­ву кру­гом церк­ви. Ста­рос­та в си­нiй су­кон­нiй сви­тi ви­но­сив з вiв­та­ря єван­ге­лiя та об­ра­зи, по­нак­ри­ва­нi шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, i роз­да­вав їх ба­га­ти­рям. Дех­то од­ма­гав­ся, дех­то брав з по­ва­гою, не­на­чеб­то йо­му й слiд бу­ло. На­шо­му мос­ка­ле­вi да­ли но­си­ти об­раз, нап­ну­тий чер­во­ною хуст­кою.

    Вийшла про­це­сiя з церк­ви, а за нею по­си­пав­ся на­род. Сон­це пiд­ня­лось ви­со­ко; над­во­рi бу­ло так яс­но, що й гля­ну­ти бу­ло труд­но, не зап­лю­щив­ши тро­хи очей. Чо­ло­вi­чi го­ло­ви без ша­пок чор­нi­ли, не­на­че не­дав­но по­ора­не по­ле; дiв­ча­та в квiт­ках, мо­ло­ди­цi в но­вих чер­во­них та зе­ле­них хуст­ках цвi­ли, як мак на го­ро­дi. По цвин­та­рi бi­га­ли хлоп­цi та ма­лi дiв­ча­та, га­ня­ючись за жи­дiвською ко­зою. Ган­на з Ма­ри­ною сто­яли ко­ло дзвi­ни­цi i очей не зво­ди­ли з Ва­си­ля. А йо­го чор­нi ку­че­рi аж лис­нi­ли на сон­цi, чор­нi бро­ви зда­ва­лись ще чор­нi­шi, яс­нi очi - ще яс­нi­шi.

    Прийшов Ва­силь до­до­му, по­обi­дав з ма­тiр'ю, що бог пос­лав, сiв на лав­цi та й за­ду­мав­ся.

    - Чого за­ду­мав­ся, си­ну, - пи­тає ма­ти, - не­ве­се­ло в моїй ха­тi мо­ло­до­му ко­за­ко­вi при ста­рiй ба­бi? Сьогод­нi праз­ник; йди, си­ну, гу­ля­ти, розг­ля­дай дiв­чат, а я. ста­ра, ля­жу та тро­хи од­по­чи­ну.

    - Мамо! Чия то дiв­чи­на при­хо­ди­ла до нас вчо­ра по­зи­ча­ти вог­ню?

    - Тихоненкова Ва­си­ле­ва, си­ну; звуть її Ган­ною, - про­мо­ви­ла ма­ти та й зас­мi­ялась. "Отже ж бу­ду ма­ти швид­ко не­вiст­ку", - по­ду­ма­ла во­на со­бi. - Во­на ко­ло ме­не сто­яла в церк­вi, - ка­же ма­ти. - Гар­на та при­вiт­на дiв­чи­на! I доб­ри­день ме­нi од­да­ла, i на­мiт­ку на ме­нi поп­ра­ви­ла, i роз­го­во­ри­ла­ся зо мною лю­бо, i ди­ви­лась ме­нi в вi­чi при­вiт­но. Гос­по­ди, яка гар­на та мо­тор­на дiв­чи­на.

    Взяв Ва­силь шап­ку i по­тяг­ся по се­лу. Се­ред се­ла, край ве­ли­ко­го зе­ле­но­го ви­го­ну, сто­яла корч­ма. Ко­ло корч­ми рос­ли ви­со­кi ста­рi вер­би. Пiд ти­ми вер­ба­ми зби­ра­ли­ся хлоп­цi та дiв­ча­та на гу­лян­ку. Ва­силь зга­дав про те мiс­це, про тi вер­би, пiд кот­ри­ми вiн ко­лись гу­ляв, i прос­тяг­ся на му­зи­ки, пiд вер­би.

    Ясно та теп­ло бу­ло над­во­рi. На синьому не­бi анi хма­ри­ноч­ки. Зе­ле­нi­ли вер­би, зе­ле­нi­ли сад­ки, зе­ле­нiв ви­гон, а пiд вер­ба­ми чор­нi­ла ве­ли­ка ку­па лю­дей, не­на­че ве­ли­кий рiй вий­шов з ву­ли­ка та й сiв пiд вер­бою. На ко­ло­дi си­дi­ли му­зи­ки з скрип­ка­ми, цим­ба­ла­ми та ре­ше­том. Кру­гом му­зик обс­ту­пи­ли хлоп­цi та дiв­ча­та. Ста­рий си­вий дiд виг­ра­вав на цим­ба­лах, аж си­ва бо­ро­да тряс­ла­ся i спiд­ня гу­ба од­вис­ла. Мо­ло­дi чор­ня­вi скри­па­чi по­за­ки­да­ли на­зад го­ло­ви, так що на їх лед­ве дер­жа­лись шап­ки. I на скрип­ках гра­ли, i на чор­ноб­ри­вих дiв­чат мор­га­ли. Хлоп­цi най­ма­ли своїм дiв­ча­там му­зи­ки по три ша­га за та­нець.

    Тихо вис­ту­па­ли в круг дiв­ча­та, поб­рав­шись по двi по­пiд ру­ки, тiльки бряж­ча­ли на шиї раз­ки доб­ро­го на­мис­та та ду­ка­чi. В пер­шiй па­рi йшла Ма­ри­на, а за нею дiв­ча­та, то пе­рек­ру­чу­ва­лись, схо­пив­шись ру­ка­ми за пле­чi, то знов бра­лись по­пiд ру­ки i тан­цю­ва­ли круж­ком. То знов Ма­ри­на роз­ри­ва­ла ря­док i по­чи­на­ла кру­ти­тись, а за нею дiв­ча­та па­ра­ми лi­та­ли ти­хо й швид­ко, не­на­че зграя га­лок за­во­ру­ши­ла­ся, за­роїла­ся в синьому не­бi.

    Як ор­ли на сi­рих ву­ток, як яст­ру­би на си­зих го­лу­бiв, на­лi­та­ли па­руб­ки - роз­га­ня­ли дiв­чат, як по­лох­ли­вих лас­тi­вок, i по­чи­на­ли ко­за­ка. За­гу­ла, зас­тог­на­ла зем­ля пiд ко­зацьки­ми пiд­ко­ва­ми! Орють зем­лю за­каб­лу­ка­ми, рвуть тра­ву зе­ле­ну з ко­рiн­ням пiд­ко­ви! А хлоп­цi, взяв­шись в бо­ки, за­ки­нув­ши шап­ки на­ба­кир, то пi­дуть навп­ри­сяд­ки, то зад­рi­бо­тять но­га­ми, то вда­рять тро­па­ка, то знов плес­нуть в до­ло­нi, знов пi­дуть навп­ри­сяд­ки, аж зем­ля сту­го­нить. Роз­ма­ху­ють ру­ка­ми, роз­ки­да­ють но­га­ми, а од свис­ту аж у ву­хах ля­щить!

    Перестали хлоп­цi, по­ча­ли дiв­ча­та. А по­пе­ред усiх Ма­ри­на! Чор­нi очi зай­ня­ли­ся, так i го­рять, так i бли­щать! З ли­ця па­шить вог­нем! Ли­це го­рить, як пi­во­нiя на сон­цi. Ма­ри­на тан­цює i дру­гих в та­нець тяг­не. Хлоп­цi змо­ви­лись та ни­щеч­ком най­ма­ють му­зи­ки. Му­зи­ки вда­рять го­лос­нi­ше, дрiб­нi­ше, Ма­ри­на, як ме­тiль, по­ле­тить швид­ше й лег­ше!

    Дiвчата вже ни­щеч­ком смi­ялись, шеп­та­лись, тор­ка­ючи од­на од­ну. Хлоп­цi пiд­гу­ку­ва­ли, при­ка­зу­ва­ли й прис­вис­ту­ва­ли.

    Василь розг­ля­дав дiв­чат i ду­же гар­них, i гар­них, i зов­сiм по­га­них, та не знай­шов вiн мiж ни­ми Ган­ни Ти­хо­нiв­ни. I не­ве­се­ло гра­ли не­на­че му­зи­ки, не лю­бi йо­му ста­ли й тан­цi. За­ди­вивсь Ва­силь на Ма­ри­ни­нi очi, на її бро­ви, а дум­ка йо­го лi­та­ла десь да­ле­ко, там, де вид­но бу­ло вер­би в Ти­хо­нен­ко­во­му го­ро­дi…

    Тим ча­сом сон­це спус­ти­лось ни­зенько; по­то­ми­лись ру­ки гра­ючи, по­то­ми­лись но­ги тан­цю­ючи. Пiш­ли му­зи­ки по ули­цi, виг­ра­ва­ючи, а за ни­ми слiд­ком по­бiг­ли ма­лi дi­ти. Роз­бiг­лись дiв­ча­та во­ду но­си­ти, вiв­цi за­га­ня­ти, ве­че­рю ва­ри­ти. Поб­рiв i Ва­силь десь з хлоп­ця­ми.

    Сонечко зай­шло, i над­во­рi по­ча­ло вже тем­нi­ти. На за­хо­дi не­бо чер­во­нi­ло жа­ром, не­на­че в пе­чi ви­го­рю­ва­ло; на схо­дi по­над зе­ле­ним лi­сом не­бо бу­ло синє-синє, аж чор­ну­ва­те, а на йо­му по­де­ку­ди пла­ва­ли не­ве­лич­кi чер­во­нi хма­роч­ки, тлi­ли й жев­рi­ли, не­на­че жар в тем­них че­люс­тях ве­чiрньою до­бою. Гас­ло по­лум'я на за­хо­дi, дот­лi­ва­ли чер­во­нi хмар­ки, зай­ма­лись по­де­ку­ди се­ред не­ба яс­нi зо­рi. А чор­на нiч прос­те­лю­ва­лась чор­ним сук­ном по се­лу, по сад­ках та лi­сах; тiльки бли­ща­ли бi­лi стi­ни хат про­ти за­хо­ду, а на яру ста­воч­ки зда­ва­лись яки­мись про­дух­ви­на­ми в дру­гий, iн­ший свiт з та­ким же тем­но-си­нiм не­бом, з та­ки­ми ж зо­ря­ми по не­бi.

    На се­лi по­ча­ли­ся дiв­ча­чi та па­ру­бо­чi спi­ви. Од­на ули­ця на од­нiм кут­ку спi­ва­ла од­ну пiс­ню, а десь да­ле­ко дру­га й тре­тя ули­ця гу­ка­ли iн­шої. Десь да­ле­ко за­тяг­ли са­мi па­руб­ки i заг­лу­ши­ли всi ули­цi. Че­рез став пе­ре­гу­ку­ва­лись, жар­ту­ючи, дiв­ча­та та пе­рес­пi­ву­ва­лись:

    Я по сiм бо­цi,

    Ти по тiм бо­цi!

    Передайся до ме­не!

    В ме­не бi­ле лич­ко,

    В те­бе чор­нi бро­ви:

    - Ти ж ме­нi до лю­бо­вi!

    А пiд лi­сом один ко­зак, манд­ру­ючи на ули­цю, роз­по­чав "чу­ма­ка" го­лос­но та ви­тяж­но, з ду­мою гли­бо­кою, з жа­лем в сер­цi, з жа­лем в го­ло­сi. По всьому се­лi пiд­няв­ся га­лас, не­на­че все се­ло, все, що бу­ло там жи­ве, ра­зом зас­пi­ва­ло вся­ких пi­сень.

    По ули­цi йшов Ва­силь i не знав, на кот­ру ули­цю йти. Хто вга­дає, де спi­ває Ган­на Ти­хо­нiв­на?

    За Ти­хо­нен­ко­вим дво­ром, пiд гiл­ляс­тою гру­шею Ва­силь наг­ля­дiв двi дiв­чи­ни: то сто­яла Ган­на з Ма­ри­ною.

    - Добривечiр, - про­мо­вив Ва­силь i хо­тiв йти да­лi, але дум­ка бу­ла та­ка, щоб зос­та­тись ко­ло дiв­чат. Са­мi но­ги якось за­дер­жу­ва­лись на. хо­дi.

    Марина спи­ни­ла йо­го i зад­рi­бо­тi­ла:

    - Куди це так, Ва­си­лю! Пев­но, на ули­цю? Де дiв­ча­та, там i ули­ця. Нас тут двi; зос­та­вай­ся з на­ми, i бу­де в нас ули­ця; а ко­ли хоч, ми то­бi до­ро­гу по­ка­же­мо на на­шу ули­цю.

    На гор­би­ку пiд вер­ба­ми си­дi­ла ку­па дiв­чат, мiж ни­ми по­де­ку­ди си­дi­ли й сто­яли хлоп­цi. Ще од­да­ле­ки чуть бу­ло їх ве­се­лий смiх, жар­ти. То зас­пi­ває вся ку­па пiс­ню, то знов жар­тує, ре­го­че.

    Од ку­пи по­од­рiз­ню­ва­лось кiлька пар хлоп­цiв та дiв­чат i по­сi­да­ли од­да­ле­ки, по­об­нi­мав­шись i роз­мов­ля­ючи.

    Василь наб­ли­зив­ся до ули­цi; па­руб­ки за­раз при­мi­ти­ли мос­ка­ля.

    - Чого топ­чеш до­ро­гу до на­ших дiв­чат, мос­ка­лю, - за­го­мо­нiв один, - шу­кай мос­ко­вок, а сю­ди не хо­ди, бо по­не­сеш до­до­му по­ла­та­нi бо­ки.

    Василь з Ган­ною та Ма­ри­ною сi­ли ос­то­ронь од ули­цi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: