Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1830
    Стара ма­ти ви­ли­ла всi свої сльози, вже й не пла­ка­ла. Од­чи­ня­ла во­на скри­ню, вий­ма­ла Ва­си­ле­вi со­роч­ки i вкла­да­ла в клу­нок; кож­ну со­роч­ку ту­ли­ла во­на до ли­ця, до су­хих, безс­лiз­них очей. I зда­ва­лось їй, що з кож­ною со­роч­кою од­ри­вається част­ка її сер­ця i десь ще­зає на вi­ки вiч­нi.

    У дру­гий мi­шок вкла­да­ла ма­ти су­ха­рi та де­яку харч.

    Упорались, по­сад­жа­ли у пiч па­ля­ни­цi й сi­ли обi­да­ти. Ва­силь їсть че­рез си­лу, Ган­на й лож­ки не вмо­чи­ла, ста­ра ма­ти на обiд i не гля­ну­ла. Си­дять всi та су­му­ють! А в ха­тi ти­хо, нiх­то й сло­ва не про­мо­вить. Зда­ва­лось, гля­нув­ши збо­ку, що тi лю­ди по­хо­ва­ли рiд­но­го батька та тiльки що вер­ну­лись з кла­до­ви­ща.

    В'їхала в двiр ко­няч­ка, всту­пи­ли бо­го­мольцi з клу­ноч­ка­ми. Ва­силь з Ган­ною прис­та­ли до їх, щоб ра­зом йти до Києва. Вста­ли то­дi з-за сто­ла i по­ча­ли ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Мо­ло­ди­цi за­го­ло­си­ли й за­ту­жи­ли, як по мерт­во­му.

    Виїхали за ца­ри­ну та й по­ча­ли про­ща­тись. Ста­ра ма­ти ки­ну­лась до Ва­си­ля й за­го­ло­си­ла:

    - Прощай, си­ну мiй, про­щай, Ва­си­лю! Хто ж мою ста­рiсть те­пер дог­ля­не, хто ж ме­не по­хо­ває!

    - Не плач­те, ма­мо, - втi­шав Ва­силь, - я вер­ну­ся, - а сам за слiзьми й свi­та не ба­чив.

    - Нi, си­ну! Я ста­ра, я вмру й те­бе не по­ба­чу… - Бiльш во­на нi­чо­го не ска­за­ла, тiльки пе­рех­рес­ти­ла си­на.

    Богомольцi обер­ну­лись до се­ла, пе­рех­рес­ти­лись до церк­ви. Ба­тi­жок свис­нув, ко­няч­ка на­тяг­ла­ся i по­ко­ти­ла вi­зок. Всi ти­хо зру­ши­ли з мiс­ця i пiш­ли пiд го­ру.

    Зосталась знов ста­ра Хо­ми­ха од­на з ма­леньким ону­ком. Ввiй­шла во­на в ха­ту, по­са­ди­ла ди­тя на лав­цi, а са­ма сi­ла одiтх­ну­ти, об­пер­шись ру­ка­ми об ла­ву.

    - Бодай же я, си­ну, - про­мо­ви­ла во­на до се­бе, - те­бе не ро­ди­ла, ко­ли маю до­тер­пi­ти за то­бою та­ко­го жа­лю! Бо­дай я бу­ла те­бе ма­леньким по­хо­ва­ла! Пе­реп­ла­ка­ла б, пе­ре­му­чи­лась би раз та й за­бу­ла…

    А тим ча­сом як ма­ти вип­ро­вод­жа­ла Ва­си­ля за ца­ри­ну, в од­но­му сад­ку, од са­мi­сiнько­го по­ля, спер­шись на тин, сто­яла Ма­ри­на. Пiд ви­со­кою та гiл­ляс­тою гру­шею, мiж зе­ле­ним виш­ни­ком не мож­на бу­ло зап­ри­мi­ти­ти її з до­ро­ги. За­те ж во­на ба­чи­ла че­рез тин, че­рез зе­ле­не гiл­ля i ца­ри­ну, й до­ро­гу да­ле­ко-да­ле­ко на го­ру, до са­мi­сiнько­го лi­су.

    За го­ди­ну або за двi по­пе­ред усього че­рез ту са­му ца­ри­ну Ма­ри­на вип­ро­ва­ди­ла в до­ро­гу сво­го мос­ка­ля з дру­ги­ми бо­го­мольця­ми. На­ло­жи­ла й во­на всього у клу­нок зад­ля йо­го у до­ро­гу, i жаль бу­ло тро­хи їй, бо мос­каль її був доб­рий, не ли­хий. Тiльки ли­ла во­на сльози не за ним, а за дру­гим, чу­жим…

    Марина сто­яла пiд гру­шею i пог­ля­да­ла че­рез кущ бу­зи­ни на ца­ри­ну, на до­ро­гу. З Хо­мен­ко­во­го дво­ра вий­шла куп­ка лю­дей. Ма­ри­на й поб­лiд­ла, й за­мер­ла, i охо­ло­ла.

    Через тин во­на ба­чи­ла все-все: ї як сто­яли бо­го­мольцi за ца­ри­ною, i як розп­ро­щу­ва­ли­ся. Во­на ба­чи­ла Ва­си­ле­вi сльози че­рез свої влас­нi сльози, що тек­ли рiч­кою з її чор­них очей. Не од­но сер­це ма­те­ри­не, не од­на ду­ша Ган­ни на бо­лi­ла за Ва­си­лем. Мiж виш­ня­ми, за бу­зи­ною бо­лi­ла ще од­на ду­ша, ще­мi­ло третє сер­це. I один бог вi­дає, кот­ре з їх бо­лi­ло най­бiльше.

    Одiйшли бо­го­мольцi тро­хи од се­ла, а Ва­силь ог­ля­нув­ся ще раз, щоб по­ди­ви­тись на се­ло, на свою ха­ту, на ста­ру ма­тiр, на до­ро­го­го си­на.

    Марина втер­ла очi ру­ка­вом i впи­ла­ся очи­ма в йо­го ли­це, в йо­го очi, в йо­го бро­ви. Нi­ко­ли не здається ми­лий та­ким ми­лим, до­ро­гим, як у са­му го­ди­ну розс­тан­ня й стра­ти! Нi­ко­ли не ба­чи­ла Ма­ри­на Ва­си­ля та­ким гар­ним, як в той час. Од­да­ла б во­на все на свi­тi, щоб цi­лий вiк сто­яти за ти­ном та хоч зда­ле­ки ди­ви­тись на йо­го. I прий­шла їй в го­ло­ву та­ка дум­ка: "Ко­ли б же йо­го або за­го­во­ри­ти, або за­во­ро­жи­ти, щоб вiн став ка­ме­нем, як стоїть те­пер на то­му мiс­цi, а я ста­ла кам'яна на сiм мiс­цi! Щоб ме­нi тiльки ди­ви­тись на йо­го бi­ле ли­це, чор­нi ку­че­рi, чор­нi очi; ди­ви­тись до­вi­ку i нi­ко­ли не пе­рес­та­ва­ти!.."

    А Ва­силь ка­ме­нем не став; обер­нув­ся на­зад i пi­шов ти­хо за людьми по око­пi. Вже вий­шли лю­ди на го­ру i до­хо­дять до лi­су, а Ма­ри­на стоїть, по­хи­лив­шись на тин, i очей не зво­дить з Ва­си­ля. По­вер­ну­ли бо­го­мольцi в рiд­кий лiс; за зе­ле­ни­ми ку­ща­ми ма­ня­чи­ли то лю­ди, то ко­няч­ка, то вi­зок. Ма­ри­на i там ло­ви­ла очи­ма сво­го ми­ло­го. З-за ку­щiв ви­нир­не то йо­го го­ло­ва, то пле­че, то май­нуть чор­нi ку­че­рi, а Ма­ри­ну не­на­че зда­вить за са­ме сер­це. Да­лi до­ро­га по­вер­ну­ла в гус­тий лiс, i швид­ко все не­на­че по­то­ну­ло й пiш­ло на дно десь в зе­ле­но­му мо­рi. Ма­ри­на вхо­пи­лась за кi­лок обо­ма ру­ка­ми, схи­ли­ла го­ло­ву на тин i дов­го хли­па­ла та по­би­ва­лась, об­ли­ва­ючи су­хий тин га­ря­чи­ми слiзьми…

    I знов ста­ло ти­хо й сум­но в Хо­ми­ши­нiй ха­тi. Знов ве­чiрньою до­бою мi­сяць заг­ля­дає у ма­ленькi вi­кон­ця, бi­лiє ко­мин, мрi­ють свя­тi на об­ра­зах. Хо­ми­ха спить i не спить, дрi­має i не дрi­має. I не ос­мi­хається до неї з за­кут­ка ли­це мо­ло­дої мо­ло­ди­цi, не ще­бе­чуть кру­гом неї ве­се­лi ону­ки. Все ми­ну­ло зад­ля ста­рої!

    I ба­чить во­на, як се­ред дня, шур­шанський за­вод, а кру­гом за­во­ду, як те вiй­сько, обс­ту­пи­ли лю­ди, та все соцькi та де­сят­ни­ки. Де­кот­рi пос­та­ва­ли на две­рях, на вiк­нах, щоб зас­ту­ка­ти на за­во­дi хлоп­цiв та заб­ра­ти в нек­ру­ти. Зга­да­ла во­на, що Ва­силь нi­би там на за­во­дi, i в ду­шi її по­хо­ло­ло. Ко­ли ди­виться: де­якi хлоп­цi вис­ка­ку­ють з вi­кон, як спо­ло­ха­нi ку­ри з сi­да­ла. Мiж ни­ми пiз­нає во­на сво­го Ва­си­ля.. Бi­жить Ва­силь з усiєї си­ли, а де­сят­ни­ки за ним. Вiн. пря­мує до лi­су, а де­сят­ни­ки вже от-от нас­ти­га­ють… Один вхо­пив за по­лу. Ва­силь впав на зем­лю, а де­сять душ на­сi­ло на йо­го; скру­чу­ють йо­му ру­ки й за­би­ва­ють у ко­лод­ку. Хо­ло­не сер­це ста­рої Хо­ми­хи; ввесь свiт - i фаб­ри­ка, i лiс, i не­бо - все за­хи­та­лось i зак­ру­ти­лось. I здається їй, що во­на вже вми­рає… i вмер­ла… Про­ки­дається ста­ра й не роз­бе­ре, чи жи­ва во­на, чи мерт­ва, чи на цiм свi­тi, чи вже на тiм.

    Повернулася Ган­на з Києва блi­да як смерть, ли­це змар­нi­ло, очi за­па­ли гли­бо­ко.

    Разом з ха­зяїном Ган­на не­на­че до­лю свою вип­ро­ва­ди­ла з ха­ти, а пус­ти­ла до се­бе ли­хе без­та­лан­ня! Ро­бить во­на i на се­бе, i на ди­ти­ну, i на ста­ру ма­тiр. А тут з ди­ти­ною i на ро­бо­ту не прий­ма­ють, не мож­на i на за­во­дi ста­ти. А по­ки­ну­ти нi на ко­го, най­ня­ти няньку - нi за що, од­да­ти до лю­дей - бо­лить сер­це ма­те­ри­не! Ста­ру ма­тiр вже бог прий­няв до се­бе.

    Набрала Ган­на у лю­дей ко­но­пель та льону i по­ча­ла пряс­ти за хлiб та за пла­ту. Чи ко­рис­ний же той хлiб, зак­ру­че­ний пуч­ка­ми та ве­ре­те­ном! Тре­ба й одяг­тись, i обу­тись, го­ду­ва­ти се­бе й ди­ти­ну, тре­ба й ха­ту ог­рi­ти, жаль i Ва­си­ля.

    Як по­дасть, бу­ло, об со­бi звiст­ку, то Ган­на, бу­ло, аж по­ве­се­лi­шає, аж ожи­ве. А зга­дав­ши про йо­го до­лю, вий­ме, бу­ло, з скри­нi кар­бо­ван­ця або й два та й пош­ле. "Се йо­го пра­ця, - бу­ло, ка­же во­на, - не­хай же вiн i по­ко­рис­тує! А я зду­жа­ти­му - за­роб­лю. Ос­тан­ню хус­ти­ну про­дам, та пош­лю йо­му на чу­жи­ну…"

    Невеселi та ко­ро­тенькi пи­ли­пiв­ча­нi днi, а ще смут­нi­шi дов­гi-дов­гi, як мо­ре, но­чi! День схо­жий на ве­чiр, а ве­чiр на нiч. По за­кут­ках в ха­тi з ран­ку до ве­чо­ра сто­ять дi­ди; один день тем­ний, а дру­гий ще тем­нi­ший, од­на нiч чор­на, а дру­га ще чор­нi­ша. На не­бi гус­тi хма­ри, на зем­лi гус­тий ту­ман. Вi­тер виє звi­рю­кою, свис­тить По­пiд стрi­ха­ми, крiзь тин, гу­де сум­но в ви­во­дi.

    Ганна си­дить ко­ло вi­кон­ця за гре­бе­нем, а Йвась ко­ло неї. з раннього ра­на до пiзнього ве­чо­ра хур­чить ве­ре­те­но в ха­тi та трi­щить мич­ка на гре­бе­нi. Од­ною пiс­нею, бу­ло, роз­ва­жає се­бе мо­ло­ди­ця. Та яка ж то смут­на бу­ла пiс­ня! Жа­лiб­нi­ша вiд са­мо­го жа­лю, смут­нi­ша вiд са­мо­го смут­ку, гiр­ка, як са­ме го­ре! I не раз, бу­ло, до де­яких пi­сень прик­ла­дає Ган­на сло­ва про своє го­ре, про сво­го ми­ло­го, чор­ноб­ри­во­го, що поїхав в да­ле­ку сто­ро­ноньку.

    Одна втi­ха зад­ля неї -син. По­ки­не, бу­ло, гре­бiнь, вiзьме ди­ти­ну на ру­ки, при­гор­тає, об­нi­має, об­ли­ває слiзьми, про­мов­ляє до йо­го. А ма­ле ди­тя, ди­виться на ма­тiр, бу­ло, й со­бi скри­виться, над­ме гу­бе­ня­та та й ро­зiллється слiзьми, як ста­ре. А бу­ло, як прий­де не­дi­ля або свя­то, як тiльки бовк­не дзвiн, Ган­на по­пе­ред усiх iде до церк­ви. Над­во­рi не­го­да та тем­на нiч, вi­тер вiє, а Ган­на не вва­жає, йде до церк­ви. I десь у тем­но­му ку­точ­ку од­нi­сiнька в церк­вi, то­дi як дяк чи­тає на кри­ла­сi, во­на б'є пок­ло­ни та мо­литься за сво­го чо­ло­вi­ка.

Пошук на сайті: