Іван Нечуй-Левицький - Двi московки (сторінка 9)

    - А я зак­ли­чу до се­бе троїстi му­зи­ки та на­ма­ню хлоп­цiв пов­ну ха­ту, i кiм­на­ту, ще й под­вiр'ячко! То­му кив­ну, то­му морг­ну, i на­ли­нуть до ме­не, як ор­ли, як со­ко­ли. По­роз­чи­няю во­рi­теч­ка, бу­ду вас жда­ти, в вiк­на виг­ля­да­ти. При­ходьте ж, дiв­ча­точ­ка!..

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, прий­де­мо!.. Гус­тий ту­ман по­ко­тив­ся яром; в се­лi ще ти­хi­ше; мi­сяць на­си­лу виг­ля­да з-за гус­тої хма­ри, не­на­че свi­тить че­рез гус­те по­лот­но.

    Марина, де не встрi­не хлоп­цiв, до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Хлопцi! завт­ра в ме­не ве­чор­ни­цi! Моя ха­та скраю, во­на стоїть у виш­нях, а двiр у че­реш­нях. Ли­хих со­бак не маю. За­вер­тай­те ту­ди, хлоп­цi, не ми­най­те ме­не! Як ми­не­те мою ха­ту - не зай­май­те ме­не!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, як дiв­ча­та бу­дуть! - од­ка­зу­ють хлоп­цi.

    - То не гай, де со­ло­вей­ки не ще­бе­чуть; то не ве­чор­ни­цi, де дiв­чат не­має! Моя ха­та, а ва­шi му­зи­ки. На­ша пляш­ка й чар­ка, на­ша ве­че­ря, а ва­ше мед-ви­но, го­рi­лоч­ка, ма­ков­ни­ки та ме­дя­ни­ки. А са­ма я мо­ло­денька, гу­ля­ти ра­денька! Не ди­вiться, хлоп­цi, що на ме­нi хуст­ка! Сер­це моє дi­во­че. Лич­ко моє не змар­нi­ло, бро­ви не зли­ня­ли. Люб­лю спi­ви, люб­лю жар­ти, люб­лю вус чор­ний, пог­ляд ор­ли­ний!

    Не ли­шай­те ме­не, хлоп­цi! Як ми­не­те мою ха­ту, не чi­пай­те ме­не!

    - Добре, Ма­ри­но, прий­де­мо, прий­де­мо!

    Мiсяць вип­лив з-за гус­то­го ту­ма­ну на синє не­бо; за­тих вi­тер i на­си­лу ше­лес­тить су­хим лис­тям. I яс­нi­ше, i теп­лi­ше над­во­рi. Ма­ри­на Ва­си­ля, най­кра­що­го па­руб­ка на все се­ло, до се­бе на ве­чор­ни­цi зак­ли­кає:

    - Прийди, сер­це, Ва­си­лю, завт­ра вве­че­рi до ме­не! В ме­не бу­де дiв­чат, як зi­рок на не­бi; в ме­не бу­де хлоп­цiв, як ма­ко­во­го цвi­ту на го­ро­дi. Бу­де­мо гра­ти, спi­ва­ти, тан­цю­ва­ти, са­мих се­бе роз­ва­жа­ти. Прий­ди, сер­це моє!

    Прийди, сер­це, Ва­си­лю! Зад­ля те­бе при­бе­ру­ся, як на Ве­лик­день! Три­чi вми­юсь з по­лу­мис­ка свi­жою во­дою, на­дi­ну де­сять раз­кiв доб­ро­го на­мис­та з ду­ка­чем, взу­юся в чер­во­нi чо­бо­ти. По­бе­ре­мось за ру­ченьки, бу­де­мо по ха­тi по­ход­жа­ти. Прий­ди ж, до­ле моя!

    Прийди ж, до­ле моя! Бу­де в ме­не їсти й пи­ти! Ве­че­ря моя смач­на, ха­та моя теп­ла.

    Взяла Ма­ри­на хлоп­ця за пiд­бо­рi­док, по­цi­лу­ва­ла три­чi, аж од­ляс­ки пiш­ли по­пiд вер­ба­ми, i по­ле­тi­ла вiт­ром по­пiд ого­ро­да­ми, а навз­до­гiн­цi за нею по­бiг­ла по ти­ну чор­на тiнь її.

    Ввечерi у су­бо­ту сум­но та жа­лiб­но за­гув мо­мо­тянський дзвiн. Гу­ляє вi­тер по ули­цях, з не­ба по­ро­шить кру­па­ми. Нi­ко­го не­ма в церк­вi. Од­на Ган­на вий­шла з цвин­та­ря, не­на­че тiнь яко­гось мер­ця, i поп­лен­та­ла­ся по­пiд ти­на­ми.

    "Адже ж ме­не про­си­ла до се­бе Ма­ри­на, - зга­да­ла Ган­на. - Зай­ду на ча­сок, по­сид­жу, по­ба­ла­каю. Од­на­че сьогод­нi ро­би­ти грiх", - по­ду­ма­ла Ган­на i по­вер­ну­ла до Ма­ри­ни­ної ха­ти. В ха­тi у Ма­ри­ни в пе­чi па­лає по­лум'я, свiт­ло так i б'є, так i ллється кру­гом хви­ля­ми з усiх трьох вi­кон i ос­вi­чує вер­би та виш­нi.

    "Марина та­ки жде ме­не, - ду­ма­ла со­бi Ган­на, - ве­че­рю, ма­буть, ва­рить", - мiр­ку­ва­ла во­на. Од­чи­ни­ла сi­неш­нi две­рi й зди­ву­ва­лась! В ха­тi гу­де, як в ули­ку бджо­ли.

    "Чи не заб­лу­ди­ла я, - по­ду­ма­ла Ган­на i вий­шла над­вiр, - нi!.. Ма­ри­нин двiр i во­ро­та. Ввiй­ду в ха­ту".

    Ввiйшла Ган­на й стов­пом ста­ла. В ха­тi яс­но, як се­ред дня. Го­рить ка­га­нець i двi свiч­ки, в пе­чi па­лає по­лум'я i ми­го­тить ве­се­ли­ми хви­ля­ми по бi­лих стi­нах. На лав­ках, на по­лу, на пе­чi об­сi­ли, як хма­ра, дiв­ча­та та хлоп­цi! Смiх, ре­гiт, жар­ти та спi­ви! На скри­нi си­дять му­зи­ки. Се­ред ха­ти уб­ра­на, як у праз­ник, по­ход­жає Ма­ри­на, як та па­ва, та заг­ля­дає в пiч.

    - А я те­бе, Ган­но, жду не дiж­ду­ся! - гук­ну­ла Ма­ри­на. - Заг­рай­те, му­зи­ки, дрiб­но та ве­се­ло! Зас­пi­вай­те, дiв­ча­та, про та­лан, про щас­тя.

    - Що се та­ке. Ма­ри­но, - од­ка­зує Ган­на. - Чи ве­сiл­ля справ­ляєш, чи що? Ко­го ж за­мiж даєш, ко­го же­ниш?

    - Женю я свiй та­лан, ви­даю за­мiж свою до­лю! Грай­те, му­зи­ки, й не пе­рес­та­вай­те!

    Музики вче­са­ли ме­те­ли­цi. Ма­ри­на як сто­яла з ро­га­чем в ру­ках, так i по­вi­ялась, i по­тяг­ла за со­бою Ган­ну. Ган­на одiпх­ну­ла її й ста­ла од­да­ле­ки.

    - Як не хо­чеш, то я й са­ма! - ка­же Ма­ри­на. - Заб'ю ли­хо тро­па­ком, за­топ­чу но­га­ми! Грай­те, му­зи­ки, або гро­шi вер­тай­те! - А са­ма прис­пi­вує:

    Ой пiш­ла б я на му­зи­ки,

    Як дасть батько п'ята­ка, -

    Закрутилася б на­вi­ки

    Та вда­ри­ла тро­па­ка!

    Тут-туп нi­женька­ми,

    Дзень, дзе­лень пiд­кiв­ка­ми!

    Гоп-чук-га! тро­па­ка!

    Бо я зро­ду та­ка!

    Ткач Ми­ко­ла ки­нув­ся до Ган­ни й хо­тiв по­тяг­ти її в та­нець.

    - Одчепись, по­га­ний! - виз­вi­ри­ла­ся на йо­го Ган­на так, що аж в ха­тi стих­ло, аж за­мовк­ли хлоп­цi та дiв­ча­та.

    - Останнiй раз но­га моя в твоїй ха­тi, - про­мо­ви­ла Ган­на. - Не пе­рес­туп­лю я. Ма­ри­но, тво­го по­ро­га!

    Ганна гурк­ну­ла двер­ми, аж вiк­на задз­ве­нi­ли. Хлоп­цi ре­го­та­лись, а ткач од­чи­нив две­рi та й гук­нув вслiд:

    - Тю-тю, дур­на - на­вi­же­на мос­ков­ка! Чи прис­вя­ти­ла­ся, чи в чер­ни­цi ду­маєш йти!

    Розiйшлись ве­чор­ни­цi. Як ме­тiль, ки­ну­лась Ма­ри­на, i поп­ри­би­ра­ла, й по­ви­мi­та­ла, й по­вит­ру­шу­ва­ла, й по­ви­ми­ва­ла. Зас­ла­ла стiл ска­тер­тею, пос­те­ли­ла пос­тiль, в но­чо­ви на­ли­ла ми­тi­лю, щоб зми­ти го­ло­ву, бо бу­ла су­бо­та.

    Сидить Ма­ри­на кi­нець сто­ла, роз­чi­сує ко­су. Гус­та чор­на ко­са роз­па­лась чор­ною хви­лею по бi­лiй со­роч­цi, по ска­тер­тi. Че­ше во­на ко­су, а гус­тий во­лос аж ви­лис­кується.

    Задумалась Ма­ри­на; ру­ка з гре­бiн­цем зак­ляк­ла на ко­сi… В ушах гув бу­бон, скри­пi­ли скрип­ки, в очах ми­го­тi­ли чор­нi бро­ви, чор­нi очi па­ру­бо­чi.

    "Короткий той ве­се­лий вiк дi­во­чий! Я й не на­гу­ля­лась, i не нас­пi­ва­лась! Вер­нiться ж на­зад, лi­та мої мо­ло­дi, дi­во­чi! Ко­ли б я зна­ла, де рос­те та­ке зiл­ля, що лi­та вер­тає, ко­ли б зна­ла, де жи­вуть та­кi зна­хур­ки, щоб од­ро­би­ли моє го­ре, щоб вер­ну­ли мiй вiк дi­во­чий, пiш­ла б на край свi­ту, не спи­ни­ла­ся б!"

    Засвiтила Ма­ри­на свiч­ку, пос­та­ви­ла на сто­лi дзер­кальце, од­чи­ни­ла скри­ню й вий­ня­ла з чор­ної хуст­ки ки­бал­ку з квiт­ка­ми, з стрiч­ка­ми, з вiн­ця­ми, -ту ки­бал­ку, у кот­рiй во­на сто­яла пiд вiн­цем у церк­вi.

    Перед дзер­кальцем на­дi­ла во­на на го­ло­ву ки­бал­ку. Кiн­цi стрi­чок чер­во­них, си­нiх i зе­ле­них пiр­ну­ли в роз­че­са­ну ко­су.

    Глянула Ма­ри­на на се­бе в дзер­ка­ло, i сльози по­ко­ти­лись з очей. В дзер­ка­лi чор­нi­ли блис­ку­чi очi, чор­нi бро­ви, а го­ло­ва цвi­ла квiт­ка­ми. Пер­ша ма­кiв­ка на го­ро­дi не бу­ла та­ка гар­на, як Ма­ри­на в квiт­ках та стрiч­ках. По­вер­ну­лась Ма­ри­на бо­ком, май­ну­ла чор­на ко­са з стрiч­ка­ми й роз­си­па­лась по пле­чах i по гру­дях. Сер­це зом­лi­ло в Ма­ри­ни.

    Маринi ста­ло душ­но; в вис­ках не­на­че хто мо­ло­точ­ка­ми сту­ко­тiв, го­ло­ва мо­ро­чи­лась; їй хо­тi­лось спi­ва­ти, за­бав­ля­тись, ку­дись iти, шу­ка­ти яко­гось щас­тя. Во­на чу­ла, що не на­гу­ля­лась i не на­тан­цю­ва­лась. Ти­хий свiт мi­ся­ця ма­нив її, нi­би пiс­ня со­ло­вей­ка.

    "Пiду ж я в сад та зга­даю своє дi­ву­ван­ня, своє за­ли­цян­ня", - ду­ма­ла Ма­ри­на.

    Надворi втих­ло й по­теп­лi­ша­ло; ти­хий вi­тер лед­ве ше­лес­тiв су­хим виш­не­вим лис­том; мi­сяць пов­ний, але не яс­ний сто­яв ви­со­ко. Ма­ри­на гля­ну­ла на виш­нi, що сто­яли без лис­ту i на­га­ду­ва­ли їй, що спа­де ко­лись i її кра­са, як виш­не­вий лист.

    - Розмай, вiт­ре, мою чор­ну ко­су до по­яса! Ви, зi­роньки, гляньте на мої брi­воньки, на мої квi­тоньки! А ти, мi­ся­ченьку, по­ди­вись на моє ли­ченько, на мою кра­су. А ко­ли ба­чиш, ко­го я люб­лю, в да­ле­кiй сто­ро­нi зга­дай йо­му про ме­не, на­ве­ди на йо­го хоч сон про ме­не.

    Свiтло го­рить в ха­тi. Ма­ри­ну сон не бе­ре. Гу­де, не пе­рес­тає в ву­шах бу­бон, рип­лять скрип­ки, пе­ред очи­ма ма­ня­чать ве­се­лi ли­ця. Ко­ли зра­зу в дум­цi її з'яви­лось ли­це Ган­ни­не сер­ди­те.

    "Боже ж мiй! що я на­ро­би­ла, - по­ду­ма­ла Ма­ри­на. - Во­на ска­за­ла, що не пе­рес­ту­пить бiльше мо­го по­ро­га. Розг­нi­ва­ла я свою до­ро­гу дав­ню под­ру­гу".

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.docx99 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_dvi_moskovki.fb2145 Кб1922

Пошук на сайті: