Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    І пе­редніше Гри­зельді князь Домінік не ду­же по­до­бав­ся. Після вчо­рашніх це­ре­моній, як во­на уг­ляділа Виш­не­венько­го, Домінік став їй навіть неп­риємний. Во­на гля­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зий вид, на делікатні па­нянські рум'янці на що­ках, і він став те­пер для неї навіть тро­хи про­тив­ний. Во­на дов­генько мов­ча­ла, а потім ска­за­ла:

    - Князю! я сво­го сер­ця досі ще й са­ма не знаю доб­ре. По­го­во­ри­мо про це ко­лись зго­дом, іншим ча­сом. А те­пер да­вай, кня­зю, роз­мов­ля­ти про щось інше. Ди­вись, як пиш­но сьогодні в на­шо­му сад­ку, як пиш­но розцвіли­ся квітки.

    І Гри­зельда на­хи­ли­лась, зірва­ла дві гвоз­дич­ки і зак­ла­ла їх за свою ко­су.

    - Коли ж той інший час нас­та­не? Я те­бе так люб­лю, що не діжду­ся то­го іншо­го ча­су. Як ти не зо­хо­тиш­ся ста­ти кня­ги­нею Зас­лавською, то князь Зас­лавський і не бу­де шу­ка­ти іншої.

    - Ой бу­де шу­ка­ти і знай­де! Не зарікай­сь од цього, кня­зю. Людське сер­це змінне, як оте синє не­бо. Сьогодні во­но синє й яс­не, а завт­ра вкриється хма­ра­ми.

    - Ти, пан­но Гри­зельдо, та­ке синє не­бо зад­ля ме­не, кот­ре ніко­ли не вкриється хма­ра­ми. До віку - до су­ду во­но бу­де ясніти для моїх очей, для моєї душі.

    Заславському Гри­зельда ду­же при­па­ла до впо­до­би не за свою кра­су, кот­рої во­на не ма­ла. Він по­лю­бив її за пиш­ну пос­тать, за по­важні, ніби в ко­ро­но­ва­ної осо­би, ма­не­ри та за ро­зум. Зас­лавський лю­бив і по­ва­жав ро­зум­них паннів. А Гри­зельда бу­ла навіть письмен­на, вміла чи­та­ти й пи­са­ти, про­чи­та­ла де­які кни­ги, що зад­ля то­го ча­су бу­ло не­ма­лим ділом. Во­на по­бу­ва­ла за гра­ни­цею, по­бу­ва­ла при дворі австрійсько­го ціса­ря, ба­чи­ла ба­га­то уся­ких лю­дей, бу­ла досвідна. Зна­ла двірський ети­кет і двірські зви­чаї ліпше, ніж інші доч­ки маг­натів. Князь Зас­лавський знав це доб­ре. Це пос­теріг і князь Виш­не­вецький.

    - Ласкава пан­но Гри­зельдо! Чи доз­во­лиш мені про­си­ти твоєї ру­ки в тво­го ша­нов­но­го яс­но­вельмож­но­го па­нот­ця? - спи­тав зго­дом у неї Зас­лавський.

    - Навіщо ти, кня­зю, так ха­паєшся? Ти ще мо­ло­дий і я не та­ка вже ста­ра, щоб тобі ха­па­тись з цією спра­вою. Ме­не ще ніхто й не сва­тав, за ме­не й не б'ються мо­лоді двірські ли­царі, навіть не зма­га­ються. Підож­де­мо - по­ба­чи­мо, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

    Вони обоє йшли по­руч і зай­шли в да­ле­кий за­ку­ток сад­ка, що тяг­ся по­за дво­ром па­ла­цу. Гри­зельда зу­мис­не зай­шла ту­ди, щоб заг­ля­ну­ти в подвір'я. Не­на­че якась си­ла при­ма­ню­ва­ла її очі до од­чи­не­ної бра­ми. Во­на сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром шуг­не у двір на коні князь Виш­не­вецький.

    Не встиг­ла Гри­зельда й по­ду­ма­ти про це, як у бра­му і справді влетів на пиш­но­му чор­но­му коні князь Виш­не­вецький, шуг­нув ор­лом кру­гом дво­ра, хап­ком зир­нув очи­ма в са­док, вглядів там Гри­зельду й на льоту здійняв чер­во­ну шап­ку з пе­ром, об­си­па­ним діаман­та­ми, і підняв її ви­со­ко над го­ло­вою. Гри­зельда пок­ло­ни­лась йо­му по­хап­цем і спах­ну­ла на ви­ду. Єремія так швид­ко май­нув кру­гом дво­ру і схо­вавсь за ко­ло­на­ми ґанку, не­на­че блис­кав­ка май­ну­ла на небі й впа­ла од­ра­зу в хма­ри і зник­ла. Гри­зельда тільки й прикміти­ла йо­го блис­кучі грізні очі та якесь сяєво од ок­са­ми­то­во­го кун­ту­ша, од сідла, об­си­па­но­го зо­ло­том та пер­ла­ми. Во­на по­вер­ну­лась і шви­денько пішла до па­ла­цу, не­на­че ха­па­лась, прос­ту­ючи до те­ра­си. Зас­лавський лед­ве поспішав за нею.

    - Яка ти спішна сьогодні, Гри­зельдо! По­гу­ляй­мо ще в сад­ку, до­ки не од'їде отой Виш­не­вецький, - про­мо­вив Зас­лавський, - не маю ба­жан­ня стріну­тись з ним. Вчо­ра я приз­нав­ся до йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, як до давнього сво­го ко­ле­ги, а він чи не впізнав ме­не й справді, чи тільки вда­вав так, бо не хотів впізна­ти. На­ду­та, гор­до­ви­та й неп­риємна лю­ди­на.

    - Але мені ніяко­во не привіта­тись з ним в на­шо­му па­лаці, він же ме­не вглядів у сад­ку, знає, що я вдо­ма, по­ду­має, що я зу­мис­не хо­ва­юсь.

    І Гри­зельда по схо­дах вий­шла на те­ра­су й од­чи­ни­ла двері в світли­цю. З дру­го­го кінця світлиці в од­чи­нені двері всту­пив Виш­не­вецький. Гри­зельда оки­ну­ла йо­го очи­ма і знов по­чу­ти­ла в серці вчо­рашнє приємне вражіння. Чимсь пал­ким, га­ря­чим знов пах­ну­ло на неї од йо­го очей і навіть од йо­го пиш­но­го уб­ран­ня. Той огонь не­на­че об­па­лив її, впік сер­це.

    «І що за си­ла криється в цьому мо­ло­до­му кня­зеві? І з ли­ця не­на­че й не ду­же гар­ний, і смуг­ля­вий, а од йо­го не­на­че па­шить ог­нем, щось не­на­че поїдом їсть моє сер­це од то­го ча­су, як я йо­го впер­ше по­ба­чи­ла», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ог­ля­да­ючи Єремію. Єремія привітав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го, по­чо­лом­кав­ся з чу­жо­зем­ця­ми, прис­ту­пив до Гри­зельди і поцілу­вав її в ру­ку. Гри­зельда по­чу­ти­ла на руці га­рячі, як огонь, ус­та. Той поцілу­нок не­на­че впік її в ру­ку. Привітав­шись до Гри­зельди, Виш­не­вецький ки­нув очи­ма на двері. На по­розі сто­яв Зас­лавський і сер­ди­то пог­ля­дав на Єремію. Єремія зне­хо­тя й якось неп­ривітно привітав­ся до сво­го то­ва­ри­ша й за­раз одійшов од йо­го, навіть сло­ва не про­мо­вив­ши, не­на­че йо­го й у світлиці не бу­ло.

    - От я й ра­дий, що ти, кня­зю, одвідав ме­не, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - у ме­не в па­лаці князь Домінік, пев­но, за­ну­див світом без мо­ло­дої ком­панії, а ти са­ме в доб­рий час оце на поріг! Вам обом бу­де ве­селіше в ме­не. Ви ж, здається, то­ва­риші по школі; ра­зом вчи­лись у на­ших ша­нов­них па­терів єзуїтів.

    - Вчились ра­зом, хоч я й тро­хи стар­ший за кня­зя Єремію, - ска­зав князь Домінік.

    Єремії ці сло­ва оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лись: він на­су­пив бро­ви. Зас­лавський це примітив і по­хо­пив­ся поп­ра­ви­ти свої сло­ва.

    - Я на літа стар­ший, але князь Єремія стар­ший став за ме­не на полі битв, бо вже га­разд всла­вив­ся в бит­вах, чо­го я ще не спо­до­бив­ся на своє не­щас­тя.

    - Прийде час, то й спо­до­биш­ся, кня­зю Зас­лавський: кож­но­му нас­та­не свій час, - обізвав­ся Єремія якось по­ну­ро й ніби сер­ди­то.

    - Але ти, кня­зю Виш­не­вецький, вже й дістав вінок побіди, бо не­дур­но ж те­бе прод­раж­ни­ли в Мос­ков­щині й на Ук­раїні палієм, - ска­зав За­мой­ський.

    Вишневецький пок­ру­тив сво­го чор­но­го дов­го­го ву­са й спідло­ба ог­ля­дав пан­ну Гри­зельду. Во­на сто­яла се­ред світлиці рівна, по­важ­на та струн­ка, не­на­че ста­туя побіди.

    - Шкода, що в нашій Речі Пос­по­литій не­ма зви­чаю, щоб жен­щи­ни во­ди­ли військо на во­рогів, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - А ти б по­ве­ла військо на во­рогів Польщі, як­би тобі до­ве­ло­ся обо­ро­ня­ти Польщу? - спи­тав За­мой­ський.

    - Атож! Сіла б на ко­ня та й мах­ну­ла б ру­кою до війська: ле­ти, військо, в бит­ву, а я пер­ша по­пе­ред війська! - ска­за­ла Гри­зельда й прос­тяг­ла свою дов­гу ру­ку на всю дов­жи­ну з ми­га­ми та­ки­ми сміли­ви­ми та при­ка­зу­ючи­ми, не­на­чеб­то во­на й справді бу­ла на­по­го­тові летіти в бит­ву.

    «Королева! Прав­ди­ва ли­цар­ша! Во­на од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою», - по­ду­мав Єремія. І во­на в той час ще більше спо­до­ба­лась своєю сміливістю й ли­царськи­ми ру­ха­ми.

    Єремія ба­га­то ба­чив паннів, ба­га­то гар­них, навіть кра­сунь пе­рег­лядів він на своєму віку, але жод­на з них не при­па­ла йо­му до впо­до­би. Він вже бо­явсь, що в йо­го сер­це хо­лод­не, ніко­го не мо­же лю­би­ти прав­ди­вим ко­хан­ням. Те­пер він по­чу­вав, що в йо­го серці й справді за­во­ру­ши­лось щось схо­же на ко­хан­ня. Але то бу­ла тільки при­хильність та сим­патія до ге­роїчної пан­ни, що бу­ла схо­жа ви­дом на ге­роїню, бо Єремія щи­ро ко­хав­ся тільки в ге­роїчних, ли­царських спра­вах. Та­ка бу­ла йо­го род­же­на вда­ча.

    «Треба сва­та­ти Гри­зельду, бо цей князь Домінік оче­ви­дяч­ки вхо­пить її пе­ред самісіньким моїм но­сом, - по­ду­мав Єремія. - Ме­не піднімуть двірські на сміх. А мені ліпше смерть у битві, ніж смішки двірських».

    - Вибачай, пан­но Гри­зельдо, що я од­бив те­бе од роз­мо­ви з кня­зем Домініком. Ти з ним хо­ди­ла по сад­ку й роз­мов­ля­ла, а я неп­ро­ха­ний замішав­ся між вас, - про­мо­вив Єремія.

    - А що мені до кня­зя Домініка? Го­во­ри­ти­му, з ким схо­чу. Я на це не ду­же то зва­жаю.

    - Як то - що тобі до кня­зя Домініка? Він твій давній знай­омий і та­кий приємний на вда­чу… Я чув, що пан­ни так і лип­нуть до йо­го.

    - Може й лип­нуть якісь пан­ни, але про се­бе цього не мо­жу ска­за­ти. Я ні до ко­го не лип­ну, бо теж маю свій го­нор і пок­ла­даю в то­му свою ша­ну, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

    - Але ж князь Домінік та­кий зав­зя­тий та сміли­вий. Скільки в йо­го бу­ло поєдинків з шлях­ти­ча­ми! Він віщує з се­бе слав­но­го ли­ца­ря зав­зят­ця.

    - Може й віщує, але не­хай же пе­редніше справ­диться те віщу­ван­ня. А поєдин­ки ще не є до­каз сміли­вості. Кож­ний шлях­тич пев­но прошт­рик­нув на своєму віку ко­гось шаб­лею на поєдин­ках, як бу­сел своїм гост­рим но­сом штри­кає жа­би. Це ще не ди­во. От ти, кня­зю, то вже ви­явив свою зав­зятість у бит­вах. Про це я доб­ре знаю. Я ціную шлях­ти­ча по бит­вах та по ге­роїчних вчин­ках. Та­ка вже я на вда­чу зро­ду. Та­кою я пев­но ро­ди­лась й ох­рес­ти­лась.

    - І я, ска­за­ти по правді, тільки й ціную та люб­лю тих паннів, що люб­лять усе ге­роїчне, люб­лять ли­царську сла­ву. Не люб­лю я тих паннів, тих шва­чок та си­дух, шо тільки си­дять в кімна­тах та за­люб­лю­ються в шитві, та гол­кою тільки шпор­та­ють, ко­ха­ються в кун­ту­шах, та в жу­па­нах, та в уся­ких убо­рах.

Пошук на сайті: