Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - А яс­но­вельмож­ний пан гос­по­дар оце по­га­но ро­бить, що не п'є з на­ми по куб­кові, - обізвав­ся з-за сто­ла гетьман По­тоцький. - Би­ти ко­заків, різа­ти ук­раїнських хлопів та пи­ти ви­но - це най­більша на­ша спра­ва, це на­ше щас­тя.

    - Бити ко­заків я ла­ден, а пи­ти не­ла­ден, - ска­зав тве­ре­зий Єремія.

    - Погано, яс­но­вельмож­ний кня­зю, по­га­но! Од­но по­вин­но бу­ти до­ко­неш­не при дру­го­му, - заг­римів Лащ вже п'яним хрип­ким го­ло­сом. - Шаб­ля й ви­но - ото діло шля­хетське.

    - Шабля, ви­но та ще й жіноцт­во! - до­дав гетьман По­тоцький, кот­рий ду­же лю­бив і ви­но і гар­них па­ня­нок.

    Довго ще гості сиділи за сто­ла­ми, усе обіда­ли та пи­ли. Гри­зельда, Вар­ва­ра й інші кня­гині та шлях­тян­ки нітрош­ки не це­ре­мо­ни­лись, що во­ни гос­тю­ють, не­на­че в шин­ку, се­ред гру­бої й п'яної шлях­ти: во­ни звик­ли до цього. Гультяй­ст­во й п'янство бу­ли зви­чай­ним з'яви­щем в Польщі. Делікатніші й ідейні на вда­чу панії то­го ча­су хо­ва­лись в мо­нас­ти­рях і од­да­ва­ли се­бе на служ­бу бо­гові.

    Другого дня ще над'їжджа­ли гості з Польщі та Лит­ви. Цілий день бу­ло чу­ти, як на баш­тах тру­би­ли в тру­би виг­ля­дачі, як на бал­коні гра­ли му­зи­ки на­зустріч маг­на­там та па­нам. При­бу­ли князі Во­ро­нецькі, Зба­ражські, приїхав Лю­бо­мирський та інші. Цілий день слу­ги нас­та­ча­ли наїдків та на­питків. Пот­рав не прий­ма­ли з столів. Аж третього дня в здо­ровій залі на­горі па­ни роз­по­ча­ли танці. Гри­зельда й Вар­ва­ра За­мой­ська вий­шли до за­ли, приб­рані в шов­кові сукні та в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми підківка­ми. Інші кня­гині та шлях­тян­ки бу­ли вбрані в ста­росвітські польські кун­туші. Ок­са­мит, шовк, зо­ло­то й срібло й брильянти засліплю­ва­ли очі. В той час па­ни й пані тра­ти­ли ска­жені гроші на до­рогі убо­ри. На шлях­ти­чах бряж­ча­ли важкі зо­лоті лан­цю­ги на ши­ях. Князь Єремія уб­рав­ся в до­ро­гий кун­туш. Комір і бе­ре­ги обох піл на пер­сах бу­ли об­си­пані брильянта­ми та пер­ла­ми. Чер­воні сап'янці з зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми бу­ли об­шиті на колінах зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми.

    - Грайте му­зи­ки ма­зу­ра! - зак­ри­чав Єремія. - По­тан­цюємо на крові ко­заків та хлопів.

    - Гуляй, ду­ше! Схиз­ма­ти­ки по­биті й не вста­нуть більше! Вдар­мо підківка­ми кра­ков'яка на тім місці, де кор­чи­лись на па­лях ко­за­ки! - кри­чав навіже­ний По­тоцький і, вхо­пив­ши за ру­ку Гри­зельду, пішов по залі ви­би­ва­ти кра­ков'яка.

    - Гуляй, шлях­та, на ко­зацьких кістках! - гук­нув Лащ і собі пішов у та­нець, але він був та­кий п'яний, що за­то­чу­вав­ся й тро­хи не зва­лив­ся до­до­лу.

    Музики гра­ли. Па­ничі, па­ни й панії тан­цю­ва­ли ма­зу­ра, аж поміст двигтів під важ­ки­ми но­га­ми. Зо­лоті підко­ви ми­готіли блис­кав­кою. Пер­ли й брильянти на уб­ранні бли­ща­ли й лисніли, не­на­че ро­са на сонці. Вар­ва­ра За­мой­ська бу­ла най­кра­ща за усіх па­ня­нок. Во­на вда­ла­ся в князів Ост­рожських, бо її ма­ти бу­ла Ост­рожська. Чорні тонкі бро­ви бу­ли ніби на­мальовані на ма­то­во­му біло­му чолі. Дов­гоб­ра­зий вид, карі ясні очі, тон­кий ніс, повні ро­жеві ус­та ду­же на­га­ду­ва­ли ук­раїнську вро­ду князів Ост­рожських. Гетьман По­тоцький за­раз примітив її кра­су і прис­тав до неї реп'яхом. Він усе про­сив її тан­цю­ва­ти з ним ма­зу­ра й вже тро­хи об­рид мо­лодій панні. Во­на ба­жа­ла тан­цю­ва­ти з мо­ло­дим Олек­санд­ром Ко­нец­польським, а ста­рий гетьман не­на­че зу­мис­не не ви­пус­кав її з своїх здо­ро­вецьких ру­чищ.

    - Ох, пан­но За­мой­ська! - зітхав ста­рий По­тоцький. - Тан­цю­вав би з то­бою з ве­чо­ра до ран­ку, а з ран­ку до ве­чо­ра. Ти най­кра­ща за усіх паннів на усю Польщу й Ук­раїну.

    - Ба не бу­де яс­но­вельмож­ний гетьман тан­цю­ва­ти зо мною з ве­чо­ра до ран­ку, бо в вас ніг не ста­не: яс­но­вельмож­ний вже підтоп­тав­ся, - ска­за­ла Вар­ва­ра й за­ре­го­та­лась.

    - В ме­не в но­гах і си­ла десь бе­реться, як тільки, князівно, піду з то­бою у та­нець. Так би тан­цю­вав, тан­цю­вав з то­бою до кінця мо­го віку.

    - Так дов­го! От тоді б і в ме­не но­ги за­боліли, - ска­за­ла пан­на Вар­ва­ра й блис­ну­ла дрібни­ми зуб­ка­ми. - Але я більше не тан­цю­ва­ти­му з яс­но­вельмож­ним. Он мій же­них Ко­нец­польський вже ско­са пог­ля­дає на нас: пев­но вже сер­диться.

    - А що? йо­го вже тряс­ця тря­се, що ти, пан­но Вар­ва­ро, зо мною так дов­го тан­цюєш? Не­хай тря­се, а ми ходім у са­док та по­ба­ла­каємо лю­бенько на са­моті. Он по­ди­вись на сте­лю, які гарні виліплені ве­не­ри та діяни, а ти кра­ща вде­ся­те­ро за тих бо­гинь. Ходім у са­док! - го­во­рив По­тоцький.

    - Не хо­чу! не піду! Не хо­ди, не лю­би, не за­ли­цяй­ся! Не люб­лю, не піду! Не спо­до­бав­ся! - ти­хо заспіва­ла про­вор­на пан­на на са­ме ву­хо п'яно­му По­тоцько­му й втікла од йо­го, побігла до Ко­нец­польсько­го й сіла з ним ря­доч­ком.

    П'яний По­тоцький пос­ва­рив­ся на неї пальцем і за­то­чив­ся. Він натк­нувсь на п'яно­го Ла­ща й тро­хи не зва­лив йо­го з ніг. Лащ ви­ря­чив баньки і нічо­го вже не ро­зумів і не ба­чив. Він доч­ва­лав до бал­ко­на, зва­лив­ся з ніг і впав у ку­точ­ку бал­ко­на та й захріп, пок­лав­ши свою важ­ку го­ло­ву на товс­ту лишт­ву бал­ко­на вни­зу шта­хетів. Йо­му зда­ло­ся, що він спить у сте­пу, підмос­тив­ши під го­ло­ву сідло.

    Тим ча­сом князь Єремія оповістив, щоб гості йшла спа­ти, бо завт­ра світом усі поїдуть на вло­ви в дібро­ву до Ли­сої го­ри. - На вло­ви! На вло­ви! - гук­ну­ли па­ни. - О, тут бу­дуть пишні вло­ви. Ліси старі, густі, лу­ки бо­ло­тяні, оче­ре­ти густі! - гу­ка­ла шлях­та.

    - Завтра, світом, як тільки по­чуєте, що зат­руб­лять в тру­би, схва­чуй­тесь з пос­телів і не гай­тесь! - ска­зав Єремія до гос­тей.

    Гості пішли спа­ти, а Єремія пок­ли­кав своїх ста­рост:

    Сіножацького, Ко­ля­ду та інших і звелів їм наб­ра­ти се­лян з во­за­ми, ви­вез­ти усю скла­де­ну в ко­мо­рах сіль і об­си­па­ти сіллю усю Ли­су го­ру з вер­ху до ни­зу, ще й по­си­па­ти шлях че­рез ліс до са­мої Ли­сої го­ри. Ста­рос­ти осміхну­лись і мит­тю ки­ну­лись вчи­ня­ти во­лю кня­зя.

    В той час як шлях­та спа­ла та хроп­ла, тро­хи не усі Луб­ни за­во­ру­ши­лись: на­би­ра­ли сіль на во­зи, ви­во­зи­ли на Ли­су го­ру, по­си­па­ли по ній товс­ти­ми ша­ра­ми сіль, ще й за­мос­ти­ли дрібка­ми солі усей шлях од воріт па­ла­цу че­рез ліс до самісінької Ли­сої го­ри.

    Єремія про­ки­нув­ся ще вдосвіта. Він не пив нічо­го, був зве­чо­ра зовсім тве­ре­зий і не зас­пав вловів. Як доб­рий і ду­же кло­пот­ли­вий гос­по­дар, він пов­сяк­день вста­вав ра­но, ра­зом з слу­га­ми. Єремія звелів тру­ба­чам тру­би­ти на вло­ви, а сам пішов бу­ди­ти Гри­зельду, Вар­ва­ру та інших паній.

    - Вставайте швид­ше! - гук­нув у двері Єремія до паній. - Нес­подіва­но ста­лось ве­ли­ке ди­во: на Ли­сих го­рах ви­пав сніг. Ми поїде­мо на вло­ви на сан­ках у спасівку.

    - Невже сніг! Це ди­во та й годі! - об­зи­ва­лись панії за две­ри­ма.

    - Вночі нес­подіва­но зах­ма­ри­ло не­бо, вда­рив мо­роз, а к світу ви­пав сніг та град. Я звелів лаш­ту­ва­ти сан­ки, - обізвав­ся з-за две­рей Єремія, - град та сніг чи­ма­лий.

    - Що це ти го­во­риш? Мо­же то та­кий сон тобі прис­нив­ся? - гу­ка­ла Гри­зельда з своєї опо­чи­вальні.

    - Який там сон! От ус­тань та по­ди­вись на го­ри з бал­ко­на, - го­во­рив Єремія.

    Чутка про той спасівча­ний сніг розійшла­ся по усіх по­ко­ях, де ва­ля­лись п'яні па­ни на ту­рецьких со­фах і долі. Усі в од­ну мить повс­ка­ку­ва­ли з пос­телів і хап­ком по­на­тя­га­ли на се­бе уб­ран­ня.

    - Сніг у спасівку! Це якесь бо­же ди­во, або мо­же бо­жий по­пуст! Ще цього ніко­ли не бу­ло за на­шої пам'яті! Чи на доб­ро во­но, чи на якесь ли­холіття? - го­моніла шлях­тичі, вибіга­ючи з по­коїв і про­ти­ра­ючи зас­пані очі.

    - Сніг з гра­дом по­по­ло­вині ви­пав та ще й чи­ма­лий. От­те­пе­реч­ки поїде­мо на вло­ви на сан­ках! Мені по­да­ли звістку лісо­ви­ки, що в лісі доб­ра сан­на до­ро­га. Вже слу­ги зап­ря­га­ють коні в сан­ки, - го­во­рив го­лос­но Єремія.

    У дворі підняв­ся шум та гам. Слу­ги ла­го­ди­лись в до­ро­гу, зап­ря­га­ли коні. Со­ба­ки на на­ли­га­чах гав­ка­ли, стри­ба­ли і ме­ту­ши­лись в ру­ках доїжджа­чих. Єремія пок­ли­кав. усіх гос­тей на верхній етаж до за­ли. Він од­чи­нив двері на бал­кон, узяв Гри­зельду за ру­ку й вивів її на са­мий краєчок бал­ко­на. За ни­ми ру­ши­ли на­тов­пом па­ни й панії, нев­миті, роз­куд­лані й не­по­зачісу­вані. Сон­но­та ще не сплив­ла з їх очей. Усі позіха­ли на всі зас­та­ви.

    Надворі вже доб­ре роз­виднілось. На сході за ліса­ми, за го­ра­ми чер­воніло сму­гою ро­же­ве не­бо. Ле­ге­сенький спасівча­ний ту­ма­нець опо­ви­вав го­ри й ліси не­на­че тон­ким сер­пан­ком. Су­ла, ши­рокі пле­са та мо­чарі на ни­зині па­ру­ва­ли, не­на­че літеп­ло в хо­лод­ку. По до­лині по­над во­дою сто­яв ту­ман гус­ти­ми пас­ма­ми, по­де­ку­ди вже розірва­ни­ми, не­на­че над річкою пла­ва­ли в повітрі шмат­ки про­зо­рої тонісінької намітки.

    - Чи пам'ятаєш, моя ко­ха­на Гри­зельдо, як ми пер­ший раз вий­шли на цей бал­кон, а ти тоді ска­за­ла, який ту­теч­ки бу­де чу­до­вий виг­ляд зи­мою, ко­ли оті лисі го­ри та гор­би по­над Су­лою вкриє сніг? От те­пер і ста­ло­ся чу­до: сніг не ждав зи­ми і для те­бе вкрив го­ри за­ча­су, ще в спасівку! - го­во­рив Єремія до Гри­зельди і по­ка­зав ру­кою на Ли­су го­ру, що ви­со­ву­ва­лась з дібро­ви над самісіньку Су­лу.

    Гризельда гля­ну­ла і плес­ну­ла в до­лоні.

    - І справді уся го­ра біла! Ото ди­во! І справді ви­пав сніг чи град! - аж крик­ну­ла з то­го ди­ва Гри­зельда.

    - Уся го­ра біла! і справді біла! Це там ви­пав або сніг, або ве­ли­кий град, - за­го­моніли па­ни й панії.

Пошук на сайті: