Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Єремія по­чав сер­ди­тись на ті нас­тир­ливі мрії, а ма­ри лізли в го­ло­ву си­ломіць, не­на­че дужі во­ро­ги йшли на прис­туп, ври­ва­лись в твер­ди­ню, лізли на ва­ли, ла­ма­ли час­токіл і бе­зу­пин­но нас­ту­па­ли, все далі та далі, не ос­ту­па­ючись на­зад ні на один ступінь. Єремія ля­гав горілиць, пе­ре­ки­дав­ся то на один бік, то на дру­гий, йо­му ста­ло душ­но, не­на­че він ле­жав в ду­же на­топ­леній хаті. Він розк­ривсь, ско­тив но­га­ми ук­ри­ва­ло, зап­лю­щив очі. А пиш­на ма­на все ма­нячіла пе­ред йо­го очи­ма й на од­ну хви­ли­ну не да­ва­ла йо­му спо­кою.

    «Це якась не­чис­та си­ла на­ва­жи­лась му­чи­ти мою ду­шу, на­мог­ла­ся ніве­чи­ти моє сер­це цілу ніченьку. Це на­пав­ся на ме­не який­сь во­рог, і би­ти­ся з ним не маю си­ли, і не­ма чим по­би­ти йо­го й обо­ро­ни­тись».

    Вже в глу­пу ніч сон­но­та най­шла на Єреміїні очі. Але то не був сон міцний та здо­ро­вий, що зміцнює тіло й підсвіжує ду­шу. Єремія дрімав дрімо­тою важ­ко­го досвіта і як тільки по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, він схо­пив­ся й вий­шов з гор­ниці. Він був доб­рий гос­по­дар. Йо­му спа­ло на дум­ку піти та ог­лядіти фольварк: по­ди­ви­тись на та­бу­ни ко­ней, на то­вар у за­го­ро­дах, на ота­ри овець в ко­ша­рах.

    Надворі тільки що по­чи­на­ло роз­вид­ню­ва­тись. Уся осе­ля сто­яла, ніби за­мер­ша. Усе спа­ло в оселі. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку, ні ше­лес­ту. Навіть со­ба­ки дріма­ли, поск­ру­чу­ва­лись на со­ломі, ніби ка­лачі, і ле­жа­ли, не­на­че мертві. Єремія одійшов за тік і заг­ля­нув в здо­ро­ву за­го­ро­ду. Во­ли ле­жа­ли суспіль, не­на­че роз­ки­дані здо­рові каміню­ки, і ре­миґали, ніби спро­сон­ня. Здо­ро­вий та­бун ко­ней пас­ся за за­го­ро­дою. Коні вгляділи чо­ловіка й нас­то­ро­чи­ли ву­ха. Єремія за­ди­вив­ся на та­бун сте­по­вих здо­ро­вих ко­ней, але зго­дом по­чу­тив, що й коні не цікав­лять йо­го. В йо­го з дум­ки не схо­див чу­до­вий То­до­зин вид.

    «Що це зо мною ста­ло­ся? Що це зо мною діється? Тнуть моє сер­це оті очі, не­на­че стріли, не­на­че обс­ту­пи­ли ме­не кру­гом та­та­ри й сип­лють стріла­ми на ме­не, і не да­ють мені спо­кою. Пху на твої пишні очі, на твої чорні бро­ви, лу­ка­ва мо­ло­ди­це!»

    А очі усе драж­ни­ли йо­го, усе ми­готіли пе­ред ним, не­на­че зорі тем­ної ночі. Єремія по­чав сер­ди­тись та ла­ятись.

    «Коли б швид­ше вста­ва­ли жінки. Хоч би по­ди­вив­ся на ті прок­ляті очі, на ті ка­торжні бро­ви; мо­же б мені по­лег­ша­ло на серці», - по­ду­мав Єремія, вер­та­ючись проз са­док.

    Єремія ду­же стри­во­жив і То­до­зю за сто­лом своїми чор­ни­ми очи­ма. Во­на вга­да­ла, що князь не­дур­но так пильно при­див­лявсь на неї й не зво­див з неї очей цілісінький вечір. То­до­зю ля­ка­ли ті страшні очі й три­во­жи­ли. Во­на ляг­ла спа­ти, а сон її не брав. В хаті бу­ло душ­но. Важ­ке й га­ря­че повітря ду­ши­ло її, не­на­че ру­ка­ми за шию. А князів гост­рий пог­ляд усе ма­нячів у неї в очах і не да­вав їй зас­ну­ти. Во­на тричі пе­рех­рес­ти­лась і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу, але й мо­лит­ва не йшла їй на дум­ку. Страшні очі не­на­че зо­ри­ли десь по кімнаті й все ди­ви­лись на неї, ніби жа­ли­ли її, не­на­че сер­диті бджо­ли, і все од­га­ня­ли сон од її очей.

    «Це якась чор­тя­ча спо­ку­са на­во­дить на ме­не ма­ну; це не князь, а пев­но сам са­та­на, ко­ли він так три­во­жить мою ду­шу», - ду­ма­ла То­до­зя й схо­пи­ла­ся з місця.

    Важкий дух в хаті за­би­вав дух, да­вив її в гру­дях так, що й ди­ха­ти бу­ло важ­ко. То­до­зя на­ки­ну­ла на плечі жу­пан, вий­шла в са­док.

    Тричі пе­рех­рес­тив­шись на схід сон­ця, То­до­зя по­ча­ла про­мов­ля­ти мо­лит­ви. Але во­на швид­ко за­ува­жи­ла, що про­мов­ляє мо­лит­ви тільки ус­та­ми, що мо­лит­ва не до­хо­дить до сер­ця. Якась ніби си­ла не пус­ка­ла мо­лит­ви в ду­шу, зас­ту­па­ла їй стеж­ку до сер­ця. І стри­во­же­не сер­це не мог­ло зас­по­коїтись.

    - І ізба­ви нас од лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во й си­ла… - до­мо­лю­ва­лась То­до­зя, але їй знов за­ва­жа­ли до­мо­лить гострі палкі Єреміїні очі, не­на­че во­ни ви­зи­ра­ли десь з-поміж гілля яб­луні, знов ніби ви­гулькнув Єреміїн смуг­ля­вий вид з-поміж лис­тя й за­па­мо­ро­чив їй тя­му. Їй на дум­ку не­са­мохіть спа­дав мужній, бадьорис­тий князів вид, йо­го жвавість в ру­хах, рівна су­хор­ля­ва й муж­ня пос­тать. І во­на по­чу­ва­ла, що ті гострі чорні очі чо­мусь ніби при­па­ли їй до впо­до­би.

    «Боже мій ми­лий! Що це зо мною ста­лось? Чо­му мо­лит­ва не йде мені на дум­ку? Мо­же це не­чис­та си­ла спо­ку­шає ме­не. Щось не­чис­те, на­хаб­не бу­ло в кня­зе­вих гост­рих очах… Оце на­ха­ба! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась от ту­теч­ки!» - вертілась в То­дозі дум­ка, міша­ючись з сло­ва­ми свя­тих мо­ли­тов.

    Никаючи по дворі, йду­чи ко­ло сад­ка, Єремія вглядів про­ти біло­го причілку якусь тем­ну пос­тать і сти­ха спи­тав: - Хто то там стоїть? Чо­го тобі тут тре­ба? То­до­зя мов­ча­ла. Во­на не впізна­ла кня­зя.

    - Хто то та­кий? Чи то ви, гос­по­ди­не? - спи­тав князь вдру­ге.

    - Ні, це я, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

    - Хто ж ти та­ка? Як те­бе на ймен­ня? - спи­тав Єремія й по­чав наб­ли­жа­тись по­ма­леньку до То­дозі.

    Тодозя впізна­ла кня­зя, жах­ну­лась і ніби охо­ло­ла. Єремія, оче­ви­дяч­ки, заціка­вив­ся дізна­тись, хто то стов­би­че під ха­тою. Він прис­ту­пив до То­дозі й впізнав її.

    - Це ти, Світай­ли­хо? - спи­тав князь сти­ха.

    - Та я ж! - че­рез си­лу обізва­лась То­до­зя.

    - Чого це ти так ра­но вста­ла? - спи­тав князь.

    - Бо я звик­ла… ду­же ра­но вста­ва­ти. В по­ко­ях та­ка ду­хо­та, що й сон в ме­не одібра­ла, - ниш­ком го­во­ри­ла То­до­зя, не­на­че во­на ше­потіла на ву­хо кня­зеві.

    - Ця ду­хо­та й од ме­не одібра­ла сон. І я цю ніч спав - як не спав. Але не од­на ду­хо­та не да­ва­ла мені спа­ти. Твої очі, сот­ни­чи­хо, одібра­ли од ме­не сон. Я злий оце на твої очі.

    - Мої очі ніко­му ніко­ли не шко­ди­ли й ніко­му не пош­ко­дять, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ви пев­но жар­туєте або й глу­зуєте з ме­не, - го­во­ри­ла То­до­зя, а тим ча­сом по­чу­ва­ла, що в неї зат­ру­си­лись ру­ки й но­ги, не­на­че во­на сподіва­лась чо­гось ду­же не­без­печ­но­го од кня­зя. Во­на зля­ка­лась кня­зя й якось несвідо­мо ос­ту­пи­лась од причілка за яб­лу­ню. Єремія пішов слідком за нею.

    - Не ос­ту­пай­сь од ме­не. Не бійся ме­не. Я ж тобі не за­подію ли­ха, - ти­хо ска­зав Єремія.

    Тодозя підве­ла очі й лип­ну­ла ни­ми на Єремію. На сході вже лисніло не­бо. Про­ти схо­ду за­лисніли Єреміїні очі. То­до­зя вло­ви­ла той страш­ний блиск і ще більше за­ме­ту­ши­лась. В неї блис­кав­кою май­ну­ла дум­ка тіка­ти, але при­род­же­на гор­до­витість і по­чу­ван­ня своєї ша­но­би вдер­жа­ло її на місці. Во­на на­ва­жи­лась сто­яти і слу­ха­ти кня­зя, що він ка­за­ти­ме їй.

    - Не бійся ме­не й не тікай од ме­не. Маю щось тобі ска­за­ти. Твої пишні очі одібра­ли в ме­не сон цієї ночі. В твоїх очах пев­но є якась си­ла, якісь ча­ри. Ніхто ме­не не ча­ру­вав так очи­ма на моєму віку, як ти ме­не вчо­ра при­ча­ру­ва­ла, - ти­хо ше­потів князь.

    Тодозя приміти­ла, що йо­го ти­хий го­лос зат­ру­сивсь на ос­танніх сло­вах.

    - Я, кня­зю, не чарівни­ця й, хва­лить бо­га, ніко­му не наш­ко­ди­ла будлі-яки­ми ча­ра­ми, - ще тих­ше обізва­лась То­до­зя.

    - Ні! ти чарівни­ця! Жодні жіноцькі очі ніко­ли ще не ма­ли на­до мною та­кої си­ли, як твої. А хіба ж я ма­ло ба­чив тих пиш­них очей на своєму віку! Ти вчо­ра ки­ну­ла не­на­че іскру на ме­не, як на сухі лляні па­чо­си. І од­ра­зу в ме­не спах­ну­ло по­лум'я.

    - То, кня­зю, пев­но ви та­кий на вда­чу. Це не ча­ри мої. Я ту­теч­ки ні в чо­му не вин­на, - ска­за­ла То­до­зя.

    Тодозя своєю жіно­чою вро­дою та по­чу­ван­ням вга­да­ла, що в кня­зя бу­ла й справді вда­ча нез­ви­чай­но пал­ка, нер­во­ва, навіть пси­хо­па­тич­на, не здат­на до помірку­ван­ня, до людської міри як в мар­ну­ванні гро­шей ра­ди пи­хи пе­ред польськи­ми ви­пе­ще­ни­ми маг­на­та­ми, так і в жорс­то­кості й… у ко­ханні. Хо­лод­на, рівна помірко­ваність не бу­ла влас­ти­ва йо­го палкій, нер­вовій вдачі. Йо­го вда­ча бу­ла га­ря­ча, як при­сок, пал­ка, як по­рох, і ча­сом спа­ху­ва­ла, як по­рох.

    - Ой то ча­ри, ча­ри твої, сот­ни­чи­хо! Я вчо­ра чо­мусь не міг од­вес­ти очей од твоїх чер­во­них уст, од твоїх ви­со­ких брів. Не си­ла моя, не во­ля моя - те­бе не ко­ха­ти, - ти­хе­сенько про­мо­вив Єремія.

    Обережна То­до­зя зир­ну­ла на дві вікні причілка. Ма­ленькі віко­неч­ка чорніли на білій стіні, не­на­че зас­ло­нені чор­ним ок­са­ми­том. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Все в по­ко­ях і в оселі спа­ло, не­на­че ви­мер­ло.

    Єремія нес­подіва­но вхо­пив То­до­зю за ру­ки й стис­нув своїми га­ря­чи­ми су­хор­ля­ви­ми пальця­ми, не­на­че залізни­ми да­вильця­ми. То­до­зя лед­ве ви­терпіла й тро­хи не крик­ну­ла.

    - Князю, го­лу­боньку си­зий! Та про ме­не ж піде опо­ро­ка в Луб­нах поміж ко­за­ка­ми. Не вводьте на­да­рем­но ме­не, удо­ву, в сла­ву! - по­ча­ла бла­га­ти кня­зя То­до­зя, по­чу­ва­ючи, що огонь в ру­ках кня­зя, пал йо­го ко­хан­ня ніби по­шес­тю пішов в її сер­це. Лас­каві сло­ва бла­ган­ня ще більше розд­ра­ту­ва­ли кня­зя, не­на­че підки­ну­ли вог­ню.

    - От ба­чиш! Ти ме­не наз­ва­ла го­лу­боньком та ле­бе­доньком. Ти ме­не ко­хаєш? Еге? Прав­да, ко­хаєш, та не хо­чеш ска­за­ти? - ше­потів якось навіже­но Єремія й все не пус­кав її рук та наб­ли­жавсь своїм ви­дом до її ви­да.

Пошук на сайті: