Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6295
    Він сів кінець сто­ла, вхо­пив за ру­ку То­до­зю й по­са­див по­руч з со­бою. Во­на й нез­чу­лась, як йо­го га­рячі ус­та впи­ли­ся в що­ку.

    - Слухай, То­до­зю! ти не­ба­га­та. Ха­ти­на твоя вбо­га. Моїх скарбів і не злічи­ти. В ме­не є ба­га­то па­лаців, ба­га­то в ме­не по всіх усю­дах здо­ро­вих хат. Я дам тобі й тітці чи­ма­лий дім чи в Луб­нах, чи в При­лу­ках, а ти ста­вай з тіткою на служ­бу за ки­лим­ниць у Гри­зельди. Бу­де­те май­ст­ру­ва­ти, бу­де­те тка­ти для мо­го дво­ру ки­ли­ми, а я вря­ди-го­ди бу­ду заїжджа­ти до те­бе, ко­ли моя ду­ша за­ба­жає те­бе. А ко­ли не хо­чеш, дам тобі зо­ло­та й срібла, і збу­дуй от­тут на ле­ваді но­вий здо­ро­вий дім. Тільки лю­би ме­не і більш ніко­го. Як тільки я довіда­юсь про зра­ду, я те­бе за­ду­шу, - ска­зав князь і при тих сло­вах об­хо­пив її за стан і справді тро­хи не за­ду­шив.

    - Не хо­чу, кня­зю, я ва­шо­го срібла й зо­ло­та. Мо­го ко­хан­ня не ку­пиш зо­ло­том, бо я йо­го не про­даю. Я ва­шу яс­но­вельможність щи­ро по­ко­ха­ла, і з ме­не цього до­волі. Я й са­ма не відо­ма то­му, як я вас по­ко­ха­ла.

    - То й доб­ре зро­би­ла, що по­ко­ха­ла!

    - Та й лю­би­те якось чуд­но, не по-ко­зацько­му! Лю­би­те, ко­ли спах­не в вас ніби якесь по­лум'я в серці, а потім рап­том хо­ло­не­те й не ди­ви­тесь на ме­не. В кня­зя сер­це ніби при­сок. Сип­не сер­це ніби прис­ком та й згас­не. Але що з то­го вий­де? Що бу­де зо мною, бідною? А як та блис­кав­ка розіб'є моє сер­це, розіб'є моє жит­тя, зніве­чить ме­не на смерть? Яс­но­вельмож­но­му про це бай­ду­же, а мені не од­на­ко­во, що з то­го вий­де, - ска­за­ла То­до­зя й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - Все це дур­ни­ця! Ти вер­зеш нісенітни­цю. Інша ма­ла б за честь, за ве­ли­ку сла­ву мою лю­бов, а ти по­ка­зуєш якісь ве­ре­ди: що бу­де… що вий­де з то­го… Пе­ре­ходь мені за­раз в той дім за па­ла­цом, де ко­лись жив мій еко­ном, і ста­вай з тіткою до ро­бо­ти ко­ло ки­лимів. Чи чуєш? Ви бу­де­те на службі в кня­гині. Так усі й зна­ти­муть.

    - Ой не пе­рей­ду я ту­ди ніза­що в світі, та ще з тіткою. Тітка, здається, не з таківських, щоб в цьому мені спри­яти. Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти.

    - Як не­ма чо­го го­во­ри­ти? - ска­зав Єремія й вже спах­нув. - Як не­ма чо­го ба­ла­ка­ти, ко­ли та­ка моя во­ля? За­раз мені пе­ре­би­рай­ся з цієї ха­лу­пи! - крик­нув Єремія й схо­пив­ся з ла­ви.

    - Не кричіть, кня­зю, бо я кня­зеві не пан­щан­на лю­ди­на, навіть не най­мич­ка. Я - вольна ко­зач­ка, - про­мо­ви­ла сти­ха То­до­зя.

    - Яка там вольна ко­зач­ка! Схо­чу, за­раз зве­лю зруй­ну­ва­ти оцю твою хат­ку, за­бе­ру твою ле­ва­ду, твою осе­лю, за­орю й засію греч­кою, і слід її за­ме­ту, як по­ме­лом. Пе­ре­би­рай­ся за­раз!

    - Ні, не пе­ре­бе­русь. І не го­воріть мені, кня­же, про це! Хо­че­те ме­не лю­би­ти, любіть ме­не й ходіть до ме­не, бо я кня­зя вже й са­ма не знаю, ко­ли й як по­лю­би­ла. А оповісти­ти се­бе все­люд­но ва­шою по­лю­бов­ни­цею я не хо­чу. Вбий­те ме­не от­ту­теч­ки на місці, а я з своєї ха­ти не піду!

    - Не дра­туй ме­не, навіже­на, бо я й сам знавіснів од ко­хан­ня!

    В То­дозі очі за­па­ли­лись, аж ста­ли злі. Во­на підня­ла го­лос і сміли­во ди­ви­лась кня­зеві в вічі. Єремія сто­яв се­ред ха­ти лю­тий, як са­та­на. Тонкі ніздрі тру­си­лись.

    Але нес­подіва­но за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір. Єремія при­тих, нас­то­ро­чив ву­ха і став прис­лу­ха­тись.

    - Тітка Мав­ра вер­тається з церк­ви, - про­мо­вив Єремія.

    - Ні, це не тітка. На тітку со­ба­ки не гав­ка­ти­муть і не ки­да­ти­муться. Це йде хтось чу­жий. Тікай­те, кня­зю! Бо­га ра­ди, тікай­те! Зми­ло­сердьтесь на­до мною, над моїм бідним сер­цем! Тікай­те че­рез задвіркові двері в сінях на задвірок, - го­во­ри­ла То­до­зя, а в неї аж дух за­би­ва­ло.

    Вона в той час сподіва­лась бра­та й до­га­ду­ва­лась, що то брат вер­тається до­до­му, та ще й не сам. А со­ба­ки аж ска­ву­ча­ли та все наб­ли­жа­лись до ха­ти, не­на­че ве­ли ко­гось за по­ли. Єремія ви­хо­пив шаб­лю і вис­ко­чив у сіни. То­до­зя посвіти­ла йо­му з по­ро­га. Він нав­по­мац­ки дійшов до задвірко­вих две­рей, од­чи­нив і вис­ко­чив у са­док, а далі май­нув че­рез ле­ва­ду.

    Незабаром сінешні двері рип­ну­ли. В ха­ту увійшов То­до­зин брат Суп­рун, а за ним ввійшли два старці.

    Супрун поз­до­ров­кавсь з сест­рою, і старці ска­за­ли «доб­ри­вечір» і посіда­ли на лаві.

    - А де ж це тітка? - спи­тав Суп­рун в сест­ри.

    - Пішла до церк­ви та досі пев­но в церкві, бо ще не вий­шли з за­ут­рені, - обізва­лась То­до­зя й ско­са пог­ля­да­ла на старців.

    Старці з ли­ця бу­ли зовсім не старі. Один був ви­со­кий на зріст, дов­гоб­ра­зий, су­хор­ля­вий та про­вор­ний. В дов­ге су­хор­ля­ве ли­це був ніби затк­ну­тий гост­рий, гор­ба­тий та тон­кий ніс. Чорні, як те­рен, блис­кучі очі ми­готіли, аж біга­ли, не­на­че жи­ве срібло. Густі чорні бро­ви по­на­ви­са­ли над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зо­ри­ли по хаті без­пе­рес­тан­ку, заг­ля­да­ли на піч, зо­ри­ли попід по­лом, не­на­че заг­ля­да­ли в най­мен­шу зас­ка­лу­би­ну. Гост­рий по­зир йо­го очей чо­гось на­га­дав То­дозі жорс­токі, гострі Єреміїні очі. Чор­не во­лос­ся ви­ло­ся ку­че­ря­ми і бу­ло ніби при­си­па­не снігом. Тон­кий та гост­рий ніс зігнув­ся набік. Че­рез цей кри­вий ніс йо­го прод­раж­ни­ли Кри­во­но­сом. Зва­ли йо­го Мак­си­мом. Дру­гий ста­рець був Ли­сен­ко, кот­ро­го пе­ре­го­дя ко­за­ки прод­раж­ни­ли Вов­гу­рою за йо­го жорс­токі но­ро­ви, за йо­го ка­ту­ван­ня ка­то­ликів, по­ляків та жидів в той час, як по­ча­ло­ся на Ук­раїні повс­тан­ня Хмельницько­го. Ли­сен­ко був вже літній, але здо­ро­вий та пле­чис­тий чо­ловік. За­ма­зані чорні ку­ла­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че дві довбні. Товс­та зчорніла шия бу­ла ніби ви­те­са­на з ду­би­ни. Здо­ро­ва круг­ла го­ло­ва не­на­че ле­жа­ла на шиї, як макітра, пос­тав­ле­на на стовп­чи­ку. Обид­ва во­ни бу­ли з ли­ця ніби ще й не старі лю­де, але во­лос­ся в обох ніби при­па­ло си­ви­ною. На обох теліпа­лось на пле­чах якесь ста­ре дран­тя, а старі тор­би бу­ли по­чеп­лені на мо­туз­ках че­рез плечі.

    Тодозя ог­ля­ну­ла швид­ким оком тих старців і те­пер тільки приміти­ла піч, припічок, приміти­ла горш­ки в печі. Те­пер тільки во­на вгляділа, що окріп кле­котів ко­ло ог­ню, аж у ключі вби­вав­ся, й вже дав­но збігав. Патьоки вже тек­ли по припічку аж до­до­лу. То­до­зя ки­ну­лась вга­мо­ву­ва­ти окріп і за­хо­ди­лась міси­ти тісто на га­луш­ки.

    - Готуй, сест­ро, ве­че­рю в більшо­му горш­ку, бо маємо гос­тей в нашій хаті, - ска­зав Суп­рун. - Наші гості на сей час старці, а не ко­за­ки, але про це бо­ро­ни те­бе, бо­же, ко­му й сло­веч­ком заїкну­тись. Тоді нас Ярем­ка впіймає й пос­ти­нає нам го­ло­ви. Роз­дя­гай­тесь, па­но­ве мо­лодці, та сідай­те на по­куті за сто­лом. Ви мої любі гості, - ска­зав Суп­рун до старців.

    Кривоніс та Ли­сен­ко поздійма­ли ла­тані драні сви­ти, поз­гор­ту­ва­ли їх і пок­ла­ли під ла­вою вкупі з тор­ба­ми. На обох бу­ли чисті но­венькі жу­па­ни. Во­ни обт­ру­си­ли чуп­ри­ни та ву­са, і з їх по­си­па­лось бо­рош­но. За стіл сіли не старці, а два здо­рові ко­за­ки, котрі не­на­че од­ра­зу по­мо­лод­ша­ли на де­сять років.

    - От те­пе­реч­ки ми й по­мо­лод­ша­ли, й пок­ра­ща­ли, - ве­се­ло ска­зав Кри­воніс, розг­лад­жу­ючи ку­че­ря­ву чуп­ри­ну, що стриміла се­ред підго­ле­ної го­ло­ви, не­на­че пу­чок чор­ноб­ривців.

    - Може й пок­ра­ща­ли. Ще як уг­ля­дить Ярем­чи­на Гри­зельда, то, бо­ро­ни бо­же, й за­ко­хається, - обізвав­ся Ли­сен­ко, витріпу­ючи свою чуп­ри­ну, кот­ра бу­ла схо­жа на якесь пе­ле­ха­те куб­ло або гніздо се­ред го­ло­ви, не­на­че ле­ле­ка, по­ми­лив­шись, по­мос­тив гніздо, замість клуні, на самісінькій Ли­сен­ковій го­лові.

    - Невелике щас­тя, хоч би й за­ко­ха­лась. Там та­ка гар­на, не­на­че на її морді хто три дні сма­жив вишк­вар­ки, та й за­був ви­ша­ру­ва­ти мор­ду піском, - ска­зав Кри­воніс.

    - Не ду­же ли­шень да­вай во­лю язи­кові, бо як по­чує Ярем­ка, то й за це пос­ма­жить нас на вишк­вар­ки, - обізвав­ся Ли­сен­ко.

    - А на го­лові не­на­че ку­де­ля, хоч бе­ри ве­ре­те­но та й пря­ди кня­ги­ню на по­чин­ки, - жар­ту­вав далі Кри­воніс. - І де Ярем­ка вид­рав та­ку ку­де­лю собі на втіху?

    - Смажив вже він ко­заків на вишк­вар­ки і, пев­но, має на думці пос­ма­жи­ти усю Ук­раїну на ско­во­роді, - обізвав­ся Суп­рун.

    - А бо­дай він не діждав! ні він, ні йо­го діти! - ти­хо про­мо­вив Кри­воніс.

    Тодозя, замісив­ши тісто, вий­шла в сіни і пішла в хиж­ку за дрібною потрібкою для ве­чері. Двері з сіней в ха­ту зос­та­лись неп­ри­чи­нені. Гості за­го­во­ри­ли тихіше: оче­ви­дяч­ки, во­ни таїлись од То­дозі.

    - Ну та й змос­тив же собі гніздо Ярем­ка отам на горі! і па­лац, і твер­ди­ня - все укупі! Труд­но бу­де ко­за­кам ви­киш­ка­ти ото­го шуліку з гнізда, - за­го­монів сти­ха Вов­гу­ра-Ли­сен­ко.

    - Як за­хо­ди­мось доб­ре, то й ви­киш­каємо; роз­не­се­мо оту Ярем­чи­ну ха­ла­бу­ду по цег­лині і слід за­оре­мо та й засіємо кро­пи­вою та ко­люч­ка­ми, як він розніс осе­лю Ко­нец­польсько­го й за­орав плу­га­ми, - про­мо­вив ще тихіше Кри­воніс.

    - Щоб і пам'ять йо­го щез­ла на віки вічні на Ук­раїні, щоб і на­щад­ки йо­го не знай­шли й сліду Ярем­чи­но­го жит­ла, - ска­зав Суп­рун.

Пошук на сайті: