Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - А вже я ко­лись та­ки та за­по­па­ду ото­го бу­зувіра, Ярем­ку, в свої ла­пи! Од­гик­неться йо­му тоді уся ко­зацька кров, що він пив під Луб­на­ми та над Ста­ри­цею, од­гик­нуться йо­му сльози пан­щан­них лю­дей. Ко­лись та­ки приш­пи­лю йо­го спи­сом до стіни, як га­ди­ну. Вмру, а та­ки пом­щу­ся над ним! Згуб­лю з світа ото­го ка­тю­гу пе­ре­верт­ня, одс­туп­ни­ка, - го­монів Кри­воніс.

    Тодозя сто­яла в сінях, од­хи­лив­ши двері в хиж­ку, і все чис­то чу­ла, що го­во­ри­ли бра­тові гості. В неї ру­ка не­на­че зак­ляк­ла на клямці. Во­на й за­бу­лась, чо­го йшла в хиж­ку, чо­го їй тре­ба бу­ло взя­ти в хижці.

    «Ой, це не прості гості зай­шли до Суп­ру­на на ночівку. Щось є в їх на думці, щось страш­не, не­без­печ­не для кня­зя. Не з доб­ри­ми для кня­зя дум­ка­ми во­ни завіта­ли в Луб­ни».

    - Його вар­то б наст­ро­ми­ти на залізну па­лю на самісінько­му вер­шеч­ку баш­ти пре­муд­ро­го па­ла­цу. Звідтіля бу­де да­ле­ко вид­но: аж до Лу­ком­ля й Ста­риці, - обізвав­ся Вов­гу­ра.

    - Отам гай­во­рон­ня обг­риз­ло б та об­цо­ко­та­ло б йо­го до кісток жив­цем, - ска­зав Кри­воніс, - але й цих мук зад­ля йо­го ще ма­ло. Не ви­ку­пить він ни­ми про­ли­тої ук­раїнської крові.

    «Це во­ни хо­тять згу­би­ти з світа кня­зя, - миг­ну­ла в То­дозі дум­ка, - це во­ни ма­буть зад­ля то­го й приб­лу­ка­ли до Лу­бен». І То­дозі чо­гось ста­ло жал­ко Єремії. В неї од­ра­зу зда­ви­ло ко­ло сер­ця і в душі по­хо­ло­ло. Во­на вже ніби ба­чи­ла очи­ма, як Єремію ви­тя­гу­ють на баш­ту і наст­ром­лю­ють на залізну па­лю, як кру­гом йо­го гра­ють гай­во­ро­ни та ор­ли і клю­ють йо­го жи­ве тіло, а кров дзюр­чить і ллється патьока­ми по башті, по стінах. То­до­зя лед­ве всто­яла на но­гах. В неї об­важніло усе тіло, за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва, і во­на по­чу­ва­ла в той час, що лю­бить Єремію ду­же, більше ніж свою ду­шу, ніж бра­та, що йо­го смерть вра­зить її ду­шу, вра­зить смер­тельни­ми му­ка­ми.

    Довго сто­яла То­до­зя й прис­лу­ха­лась, про що го­моніли в хаті ко­за­ки. Але не­за­ба­ром во­ни по­ча­ли ре­го­та­тись та жар­ту­ва­ти, зга­ду­ва­ли знай­омих в Пе­ре­яс­лаві, за­го­во­ри­ли про яко­гось глад­ко­го смішно­го па­на. То­до­зя вти­хо­ми­ри­лась, наб­ра­ла солі в гор­ще­чок, вхо­пи­ла чет­вер­ти­ну са­ла й вер­ну­лась у ха­ту. Во­на по­ра­лась, рва­ла корж і ки­да­ла га­луш­ки в юш­ку, не­на­че во­ло­да­ла чу­жи­ми, а не своїми ру­ка­ми, а в неї з дум­ки не ви­хо­див князь Яре­ма, кот­ро­го гості тро­хи не зас­та­ли в хаті.

    Незабаром прий­шла з церк­ви тітка Мав­ра. Во­на поз­до­ров­ка­лась з гістьми, ог­ля­ну­ла їх швид­ким оком і, не роз­пи­ту­ючи, хто бу­ли гості й чо­го во­ни зай­шли до Лу­бен, пішла в кімна­ту, роз­дяг­ла­ся і не ви­хо­ди­ла до світлиці; во­на до­га­ду­ва­лась, які то прий­шли гості, бо вже не раз ба­чи­ла та­ких гос­тей на своєму віку в Луб­нах пе­ред повс­тан­ням Ост­ря­ниці та Гуні. То­до­зя пос­та­ви­ла на стіл ве­че­рю і са­ма сіла на ос­лоні край сто­ла. Вий­шла й тітка до ве­чері. Го­лодні ко­за­ки, ви­пив­ши по здо­ровій чарці горілки, на­ки­ну­лись на ве­че­рю, на­че вов­ки-сіро­манці, упліта­ли стра­ву на усі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, й схла­ма­ли в од­ну мить здо­ро­вецьку мис­ку га­лу­шок.

    Усі їли мовч­ки, тілько й чу­ти бу­ло в хаті сьорбан­ня та гуч­не плям­кан­ня го­лод­них гос­тей, котрі мо­же вже тиж­день не їли га­ря­чої стра­ви.

    Гості, по­ве­че­ряв­ши всмак, не дов­го сиділи: по­дя­ку­ва­ли Суп­ру­нові та ко­зач­кам за хліб за сіль, заб­ра­ли свої драні сви­ти і пішли вкупі з Суп­ру­ном в клу­ню спа­ти. Тітка Мав­ра швид­ко зах­роп­ла в кімнаті. А То­до­зя, по­мив­ши лож­ки, сіла на лаві край вікон­ця й дов­го сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Лам­пад­ка лед­ве бли­ма­ла в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми, ки­да­ючи зе­лен­ку­ва­тий од­лиск на ви­ши­вані руш­ни­ки за об­ра­за­ми, на за­ду­ма­не То­до­зи­не чо­ло.

    «Щось бу­де, щось тра­питься в Луб­нах ду­же страш­не: не дур­но ж Суп­рун навів якихсь заздрінних гос­тей із страш­ни­ми гост­ри­ми очи­ма, та­ки­ми са­ми­ми, як і в Єремії. Це не спрос­та! Не дур­но ж Суп­рун так дов­го десь во­ло­чивсь, десь блу­кав в Київщині, в Ка­неві, в Чер­ка­сах».

    Тим ча­сом Суп­рун, Кри­воніс та Вов­гу­ра, пірнув­ши в сіно на зас­то­рон­ку в клуні, дов­го не спа­ли і все ба­ла­ка­ли та ра­ду ра­ди­ли. Суп­рун хо­див на розвіди­ни в Чер­ка­си, в Чи­ги­рин вкупі з Кри­во­но­сом та Вов­гу­рою. Во­ни вже зна­ли, що з вес­ни поч­неться ко­зацьке повс­тан­ня на Ук­раїні, зна­ли, що за­по­рожці піднімуться на Польщу, і, вер­нув­шись до­до­му на Задніпрян­щи­ну, пос­та­но­ви­ли підмов­ля­ти по­таєнці ко­заків, се­лян та міщан, ску­пи­ти підмов­ле­них повс­танців в за­го­ни і потім, як тільки роз­го­риться війна з польськи­ми па­на­ми, прис­та­ва­ти до ко­зацько­го війська та ви­га­ня­ти польських та спольще­них своїх панів і плюнд­ру­ва­ти їх маєтності та оселі.

    В Єремії бу­ло вже шість ти­сяч війська в Луб­нах, але між ни­ми по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­них шлях­тичів та ко­заків. Вов­гу­ра та Суп­рун за­ду­ма­ли пе­ре­ма­ни­ти їх до своїх за­гонів.

    Кривоніс та Суп­рун при­ве­ли з со­бою де­сятків зо два ко­заків, котрі по­пе­ре­би­ра­лись за старців, і розісла­ли вже їх по Лу­бен­щині та Чернігівщині.

    

IX

    

    Незабаром після то­го, од­но­го дня князь Єремія при­ка­тав на коні в ка­зар­ми. Військові са­ме посіда­ли за обід за довгі сто­ли під ка­зар­ма­ми й упліта­ли ціло­го пе­че­но­го во­ла, поріза­но­го на здо­рові шмат­ки, роз­ки­дані по не­зас­те­ле­них сто­лах. Єремія оки­нув оком сто­ли і вглядів між військо­ви­ми яко­гось стар­ця в драній сви­тині, з си­вою чуп­ри­ною та дов­ге­лецьки­ми си­зи­ми ву­са­ми.

    - А це хто та­кий обідає з ва­ми? - крик­нув Єремія з ко­ня.

    Старець вхо­пив де­рев'янку, підста­вив під зве­де­ну на­зад но­гу, вхо­пив в дру­гу ру­ку ми­ли­цю і підста­вив її під пах­ву, потім підвівся че­рез си­лу на но­ги і, низько ук­ло­нив­шись Єремії, про­мо­вив:

    - Я ста­рець бо­жий, яс­но­вельмож­ний кня­зю! про­шу ми­лос­тині, Хрис­та ра­ди. По­дай, яс­но­вельмож­ний, ми­лос­тин­ку, з своєї яс­но­вельмож­ної лас­ки, ра­ди спа­се­ния своєї душі, за упо­кой твоїх яс­но­вельмож­них ро­ди­телів…

    - Тобі, стар­че бо­жий, тут не місце. Чо­го ти вліз сю­ди між моїх військо­вих? Навіщо ви по­са­ди­ли йо­го за стіл? - крик­нув Єремія до військо­вих.

    Військові мов­ча­ли. Князь оки­нув оком стар­ця, і йо­го вра­зи­ли блис­кучі страшні чорні очі та нез­ви­чай­но дов­гий тон­кий та кри­вий ніс з гор­би­ком, з та­ким гост­рим кінцем, не­на­че в яст­ру­ба. Ста­рець при­див­ляв­ся до кня­зя й не­на­че їв йо­го очи­ма. В очах ви­яв­ля­лась та­ка страш­на не­на­висність та злість, що в Єремії лед­ве ста­ло ду­ху ви­дер­жа­ти той лю­тий пог­ляд.

    - Де то ти, во­ло­цю­го, скалічив но­гу? Чи не над Ста­ри­цею ча­сом? Га? - спи­тав князь.

    - Либонь над Ста­ри­цею, а мо­же і деінде, нев­тям­ки мені, яс­но­вельмож­ний! - ска­зав ста­рець і низько пок­ло­нив­ся.

    - Може то моя шаб­ля те­бе черк­ну­ла по нозі?

    - Може й так, яс­но­вельмож­ний, спа­сибі тобі й бо­гові, - обізвав­ся Кри­воніс та все кла­няв­ся.

    - Ото не лізь в ко­за­ки! Не вста­вай на панів! От і дістав цяцьку. Те­пер не підеш більше на польських панів і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­меш, - ска­зав князь.

    - Не піду, спа­сибі тобі, і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­му і мо­ли­ти­мусь за яс­но­вельмож­них польських панів і за ва­шу яс­но­вельможність, кня­зю, що ме­не, дур­ня, нав­чи­ли та на­пу­ти­ли. По­дай­те, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що ва­ша лас­ка, бідно­му каліці за спа­се­ния своєї душі, за рай пресвітлий… - тяг далі Кри­воніс ста­ре­чим дри­жа­чим го­ло­сом, ще й при­шам­ку­вав, зовсім буцім ста­рий дід.

    - Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя но­га не бу­ла тут, в ка­зар­мах, а то я те­бе зацькую со­ба­ка­ми. Геть з дво­ру! Ви­пустіть на йо­го влов­чих со­бак, ста­рих хортів! - крик­нув Єремія.

    Кривоніс на­тяг на чуп­ри­ну яло­мок без вер­ха, підби­тий вітром, в кот­ро­му бу­ла дірка на дірці, і пош­кан­ди­бав так шви­денько з дво­ру, що тільки скор­че­на но­га на ми­лиці, за­ку­та­на в ганчірки, мелька­ла зза­ду.

    Єремія виїхав з дво­ру і на окопі знов уг­лядів здо­ро­вецько­го стар­ця. Ста­рець сидів на окопі, не­на­че стриміла ко­пи­ця сіна. Вглядівши кня­зя на коні, ста­рець підмос­тив під скар­лю­че­ну но­гу де­рев'янку, підвівся, ски­нув щось схо­же на шап­ку і вкло­нив­ся до землі Єремії. Один по­рожній ру­кав дран­ки теліпав­ся на повітрі. Си­ва куд­ла­та чуп­ри­на стриміла на підго­леній го­лові, не­на­че кущ вер­бо­ло­зу. То був Вов­гу­ра. Він схо­вав ліву ру­ку під со­роч­ку і зу­мис­не мет­ляв по­рожнім дра­ним ру­ка­вом. Князь, зди­во­ва­ний страш­ною здо­ро­вецькою пос­тат­тю стар­ця, на од­ну мить спи­нив ко­ня.

    «Ну та й здо­ро­ви­ло яке! Ото як­би собі на­гар­ба­ти та­ких ве­летнів у військо!» - по­ду­мав Єремія.

    - Де ти, «лай­дак», за­гу­бив ру­ку? - гук­нув князь.

    - Над річкою Ста­ри­цею, яс­но­вельмож­ний па­не! По­дай­те ми­лос­тин­ку убо­го­му каліці за спа­се­ния своєї душі, за вічний спокій своїх ро­ди­телів…

    Але князь вже не слу­хав стар­ця й по­ка­тав ко­нем в місто.

    Проїжджаючи ко­ло церк­ви, він знов уг­лядів двох старців-калік. Во­ни сиділи на схо­дах ко­ло бра­ми і грілись на сонці. Ко­ло воріт ка­то­лицько­го мо­нас­ти­ря князь знов на­ди­бав стар­ця з по­каліче­ною но­гою.

Пошук на сайті: