Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 34)

    - Ще й досі не пе­ре­дох­ла та каліч, що я по­калічив під Лу­ком­лем та над Ста­ри­цею, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись в па­лац на обід. - Сьогодні ба­чив аж п'ятьох старців-калік з ко­заків. Один, бестія, та­кий здо­ро­вецький, як віл, а но­гу во­ло­чить, не­на­че при­би­тий со­ба­ка, ще й один по­рожній ру­кав мет­ляється на вітрі. Не­хай хо­дять по се­лах та на­га­ня­ють стра­ху та жа­ху на лю­дей, щоб не за­бу­ва­лись про панську ка­ру.

    - Та й я ба­чи­ла двох страш­них старців, як їзди­ла до костьолу. Шку­тильга­ли на ми­ли­цях че­рез греб­лю.

    В той час в світли­цю всту­пи­ли князівські ста­рос­ти в маєтнос­тях.

    - А що ви мені ска­же­те? - спи­тав Єремія.

    - Те ска­же­мо, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що між хло­па­ми щось коїться, та не відаємо, що та­ке. Хло­пи вже не так пос­лу­ха­ють, а ті лю­де в оса­дах, що вже їм ми­ну­ли стро­ки вільго­ти, чо­мусь не хо­тять да­ва­ти по­датів, несп­рав­но да­ють оч­ко­ве, од­сип­не, по­дом­не.

    - О ли­хо їх ма­тері, ко­ли так! То заб­ра­ти од їх си­лою де­ся­ту част­ку то­ва­ру, овець, бджіл та уся­кої пашні. Беріть си­лою! Гра­буй­те бестій!

    - Добре, яс­но­вельмож­ний кня­зю. А ще вчо­ра зігна­ли ми лю­дей на шар­ва­рок, підга­чу­ва­ли греб­лю на Сулі. Ба­га­то лю­дей не поп­ри­хо­ди­ло, а з тих, що поп­ри­хо­ди­ли, п'яте­ро збун­ту­ва­лось. По­ки­да­ли ро­бо­ту, по­ча­ли нас кляс­ти в батька - в матір, по­би­ли при­го­ничів і да­ли дра­ла в ліс.

    - А то що за на­ха­би! Ха­пай­те їх та за­ки­дай­те в тюр­ми, за­би­вай­те в кай­да­ни, а потім лупіть ба­то­га­ми, скільки мо­га! Я виб'ю з їх дур­них голів той вільний дух.

    - Пригоничі та­ки впійма­ли двох здо­ро­вих, вже дійшлих па­рубків і од­но­го гос­по­да­ря й скру­ти­ли їм ру­ки цур­ка­ми, - ска­зав уп­ра­ви­тель.

    - Постинати їм го­ло­ви за­раз, на страх усім хло­пам! Клич­те ка­та й ведіть їх на май­дан до схиз­ма­тицької церк­ви. Я сам ту­ди за­раз при­бу­ду. Зга­няй­те хлопів на май­дан! Пошліть кли­кунів! - кри­чав князь.

    Через го­ди­ну князь прибіг на коні. Пригінчі при­ве­ли трьох се­лян з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми. Військові шлях­тичі при­ко­ти­ли до цвин­та­ря пе­ред са­му цер­ков­ну бра­му ко­лод­ку. Уп­ра­ви­телі зга­ня­ли на­род, пос­ла­ли кли­кунів по ули­цях, самі їзди­ли, вик­ли­ка­ли, але ні од­на жи­ва ду­ша не вий­шла на май­дан. Тільки з церк­ви вий­шов свя­ще­ник і бла­гав кня­зя, щоб дав дозвіл вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти лю­дей, за­суд­же­них на смерть. Князь прог­нав свя­ще­ни­ка.

    - Не мішай­ся, по­пе, не в свої ли­ка! Ти і втям­ку не маєш про мої спра­ви! Іди собі до церк­ви та там і ха­ра­мар­кай мо­лит­ви, хоч роз­пе­ре­жись. Тут тобі не місце! - крик­нув князь до свя­ще­ни­ка.

    Прийшов і кат з со­ки­рою, най­ня­тий та­та­рин, кот­ро­го Виш­не­вецький дер­жав при своєму дворі на хар­чах. Трьом чо­ловікам зв'яза­ли ру­ки й но­ги, пок­ла­ли го­ло­ва­ми на ко­лод­ку, і кат в од­ну мить пос­ти­нав їм го­ло­ви. Жовніри по­заст­ром­лю­ва­ли го­ло­ви на палі й пов­ко­пу­ва­ли палі на трьох ца­ри­нах над трьома би­ти­ми лу­бенськи­ми шля­ха­ми на страх хло­пам. Єремія звелів ки­ну­ти три тру­пи на май­дані, їх не­за­ба­ром опа­ли со­ба­ки та вкри­ли во­ро­ни і об­цо­ко­та­ли до кісток ще до ве­чо­ра. Ба­га­то сліз про­ли­ло­ся в Луб­нах на тих чу­дер­нацьких ди­ких по­хо­ро­нах. Ми­нув який час, а пан­щанні лю­де все по­ма­леньку тіка­ли і десь зни­ка­ли, не­на­че їх зем­ля пог­ли­на­ла. Самі Єреміїні військові, між кот­ри­ми ціла по­ло­ви­на бу­ли ко­за­ки й пра­вос­лавні, по­ча­ли зби­ра­тись вночі до­ку­пи і про щось ше­потіли поміж со­бою.

    Кривоніс та Ли­сен­ко-Вов­гу­ра з своїми де­сятьма то­ва­ри­ша­ми, що по­пе­ре­одя­га­лись за старців та калік, осе­ли­лись в той час у здо­ровій діброві над са­мою Су­лою, в го­рах, в страш­но­му бес­кетті. Там по­над бе­ре­га­ми стриміли пок­ру­чені ла­мані го­ри з гли­бо­ки­ми кру­ти­ми яра­ми та за­па­ди­на­ми. Яри бу­ли такі узькі та гли­бокі, не­на­че пе­че­ри. Густі ліси вкри­ва­ли го­ри й яри, не­на­че гус­те ру­но, в кот­ро­му навіть бу­ло труд­но пролізти лю­дині, а ко­нем не мож­на бу­ло проп­ха­тись ніза­що в світі. Тільки звірі ви­ли в тих пу­щах та нет­рах, та хлю­па­лись боб­ри та вид­ри в тихій річаній воді по­над бе­ре­га­ми. В ті пущі не за­хо­ди­ла ніко­ли ні од­на жи­ва ду­ша.

    Лисенко-Вовгура й Кри­воніс ви­ко­па­ли собі там пе­че­ри в гли­бо­ко­му яру, а їх то­ва­риші по­ви­ко­пу­ва­ли собі пе­че­ри в інших узеньких та дов­гих ярах поб­ли­зу од їх. Усі во­ни по­одя­га­лись в старі зас­мальцьовані чер­нечі кап­та­ни та чорні пос­луш­ницькі ша­поч­ки. Усі во­ни уда­ва­ли з се­бе ченців, що по­ви­хо­ди­ли з мо­нас­ти­ря у ліс спа­са­тись в ски­тах в са­мо­тині.

    Була неділя. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Кри­воніс та Ли­сен­ко по­ра­лись ко­ло пе­чер. Ли­сен­ко приніс відро во­ди з ко­пан­ки. Кри­воніс за­то­пив на припічку, ви­ко­па­но­му в ку­точ­ку пе­че­ри. Над цією піччю був встав­ле­ний бов­дур, вип­ле­те­ний з ло­зи і об­ма­за­ний гли­ною. Дим йшов у вивід і зап­лу­ту­вав­ся си­ви­ми клуб­ка­ми в густій ліщині та брус­лині. В пе­чері по один бік під стіною ле­жа­ла ку­па су­хо­го жов­то­го лис­ту; то бу­ла Кри­во­но­со­ва постіль. В го­ло­вах замість по­душ­ки ле­жа­ло зв'яза­не дран­тя, дра­на сви­та та шап­ка. На гли­няній стіні лиснів не­ве­лич­кий об­ра­зок. На припічку сто­яв гор­щик та мис­ка. Кри­воніс роз­па­лив дро­ва, на­ки­дав в огонь кар­топлі, а в мис­ку нак­лав чор­них житніх су­харів і на­мо­чив їх у воді.

    - От спе­четься кар­топ­ля, то й обід наш бу­де го­то­вий, - ска­зав Кри­воніс до Ли­сен­ка, - вже й наші то­ва­риші за­во­ру­ши­лись і пев­но го­ту­ють обід: он я ба­чу ди­мок над яр­ком, не­на­че який доб­рий ко­зар­лю­га смок­че люльку під ку­щем, а он­деч­ки й дру­гий ди­мок в'ється над Су­лою.

    - Треба б мерщій по­поїсти, бо опівдні пев­но збе­руться наші на ра­ду, - обізвав­ся сли­ве ниш­ком Ли­сен­ко, не­на­че бо­яв­ся, щоб йо­го роз­мо­ви й кущі не по­чу­ли.

    - А я вже ту­теч­ки підмо­вив на повс­тан­ня чи­ма­ло лю­дей: мо­жу налічи­ти сот­ня­гу або й більше, - ска­зав Кри­воніс.

    - Та й я вже на­мо­вив ма­буть більше сотні й звелів, щоб кож­ний підмов­ляв до своєї ку­пи п'ять чо­ловіка, - ска­зав Вов­гу­ра.

    - А я та­ки встиг по­ха­зяй­ну­ва­ти і в Ярем­чи­них ку­ре­нях! чи­ма­ло на­вер­нув до своєї спра­ви йо­го жовнірів. Не­хай те­пер на­чу­вається Ярем­ка ли­ха од своїх та­ки жовніриків, - ска­зав Кри­воніс. - А це я не­дав­но блу­кав попід При­лу­ка­ми: і там вже наші при­хильни­ки по­хо­ва­лись по дібро­вах та жи­вуть в пе­че­рах; тоб­то, бач, спа­са­ються в ски­тах.

    Опівдні над Су­лою по­ча­ли ви­ла­зи­ти з кущів лю­де. То там, то там з го­ри в яр спус­кавсь і ви­ла­зив з кущів па­ру­бок або чо­ловік і наб­ли­жавсь до пе­че­ри; а в лузі над Су­лою знов ви­ри­на­ли з гус­тих ліз чо­ловіки й пря­му­ва­ли до пе­че­ри. Лю­де не­на­че ви­си­па­лись з гу­ща­ви­ни, як з дра­но­го лан­ту­ха зер­но, не­на­че ви­рос­та­ли з землі. Поп­ри­хо­ди­ли й інші Кри­во­но­сові то­ва­риші з близьких ба­лок у чер­не­чих кап­та­нах. Не­за­ба­ром в узько­му яр­ку стов­пи­ло­ся со­тень зо дві здо­ро­вецьких чо­ловіків та дідів. Бу­ли між ни­ми й ве­летні та си­лачі, ви­сокі, пле­чисті, здо­рові. Усі во­ни ску­пи­лись ко­ло пе­че­ри. Де­котрі ви­тя­га­ли з-за па­зу­хи хліб, де­котрі вий­ма­ли з ки­шені пляш­ки з горілкою, шмат­ки са­ла й од­да­ва­ли на харч Кри­во­но­сові та Вов­гурі. Лю­де го­моніли ти­хо, по­шеп­ки, не­на­че во­ни бу­ли не в діброві, а сто­яли десь у церкві або зібра­лись на по­хо­рон і стов­пи­лись у хаті, де ле­жав на лаві мрець.

    - От нас вже зібра­лось чи­ма­ло. Час вже роз­по­чи­на­ти Чор­ну Ра­ду, - за­го­монів ти­хо Кри­воніс.

    Усі лю­де стов­пи­лись, ста­ли в кру­жок і пос­ки­да­ли шап­ки. Кри­воніс став се­ред круж­ка. Усі за­мовк­ли. Тільки бу­ло чу­ти, як десь в ку­щах цвірінька­ла пташ­ка, та десь да­ле­ко в лузі над Су­лою скре­го­та­ли со­ро­ки або ках­ка­ли на ни­зині дикі кач­ки. Вже бу­ла пізня осінь. Лист в діброві по­жовк і си­пав­ся до­до­лу. Ли­пи й клен­ки ще бу­ли вкриті жов­тим зо­ло­тис­тим лис­том. В діброві пах­ло по­жовк­лим лис­том, не­на­че мо­ло­дим роз­ли­тим ви­ном. Сон­це си­па­ло зо­ло­том і на го­ри, не­на­че вшиті гус­ти­ми, жов­ти­ми ліса­ми, ніби ха­ти но­ви­ми ку­ли­ка­ми. Усі го­ри й яри не­на­че пашіли зо­ло­тис­тим ог­нем, од­би­ва­ли блис­ком жов­то­го лис­ту та зо­ло­то­го проміння яс­но­го сон­ця.

    - Вже час роз­по­чи­на­ти, - ти­хо за­го­моніли лю­де. - Хто опізнив­ся на Ра­ду, тим ми пе­ре­ка­же­мо, що пос­та­но­ви­ли на Раді.

    - Люде добрі! мо­же ви не усі то­му відомі, зад­ля чо­го я скли­кав вас на Чор­ну Ра­ду, то я му­шу вам те­пер усім вдру­ге оповісти­ти. Нас­та­не вес­на, і Ук­раїна підніметься на Польщу. Вста­не За­по­розька Січ, вста­нуть ко­за­ки. Од са­мо­го повс­тан­ня Пав­лю­ка, Гуні та Ост­ря­ниці та й до сього ча­су ко­за­кам не вільно ви­би­ра­ти й нас­та­нов­ля­ти собі гетьманів. Над ко­за­ка­ми нас­та­но­ви­ли за гетьма­на польсько­го шлях­ти­ча та польських пол­ков­ників, а ці вельможні стар­ши­ни зну­ща­ються над ко­за­ка­ми. Ко­за­ки те­пер топ­лять їм гру­би, по­га­ня­ють їм коні, дог­ля­да­ють їх хортів. Та й цих скар­бо­вих реєстро­вих ко­заків дер­жать ма­ло. Впа­де ко­зацт­во - впа­де на­ша си­ла, впа­де й за­ги­не на­ша Ук­раїна. Польща за­бо­ро­ни­ла ши­ри­ти ко­зацт­во на Ук­раїні. Обо­ро­ня­ти гра­ни­цю од та­тар­ви не­ма ко­му. Вже двічі ври­ва­лись та­та­ри на бе­зо­бо­рон­ну Ук­раїну, більше трид­ця­ти ти­сяч на­шо­го на­ро­ду пог­на­ли в Крим і про­да­ли на яр­мар­ках в Ца­рег­рад та в Єги­пет. Хіба ви не чу­ли, не ба­чи­ли, як по­га­ний Ко­нец­польський об­ти­кав тич­ка­ми з ко­зацьки­ми го­ло­ва­ми око­пи на Ко­да­ку, на страх та ганьбу ко­за­кам?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6083
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6300

Пошук на сайті: