Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Єремія зітхнув важ­ко, ки­нув ос­танній раз оком на сад­ки, на дібро­ви, вер­нув­ся до сво­го по­коїку і дав при­каз слу­гам як­мо­га швид­ше ук­ла­да­ти йо­го по­жит­ки, скла­да­ти на во­зи на­ме­ти, ха­па­ти по­хап­цем зброю, коні та вся­ке ру­хо­ме доб­ро. Над­ворі сто­яли ху­ри. Слу­ги веш­та­лись, по­хап­цем ви­но­си­ли й ук­ла­да­ли на ху­ри уся­ке ціно­витіше доб­ро, не­на­че хап­ком ви­но­си­лись з по­жежі.

    Вже смерк­лось. В па­лаці ста­ло ти­хо й сум­но, не­на­че в до­мо­вині. Дво­рецький приніс кня­зеві ве­че­рю. Князь сидів сум­ний, як осіння хма­ра, і їжа йо­му не йшла на дум­ку. Ду­же пізньою до­бою по­гас­ло світло в Єреміїних по­ко­ях. Єремія дов­го не спав. Важ­ка ту­га най­шла на йо­го, а дум­ки літа­ли десь да­ле­ко; то слідку­ва­ли за Гри­зельди­ним поїздом, то шу­га­ли над Кор­сунськи­ми го­ра­ми та ске­ля­ми, над Рос­сю, де Кру­тою Бал­кою тек­ла польська кров до са­мої Росі, кров, про­ли­та побідни­ка­ми, йо­го за­ка­то­ва­ни­ми во­ро­га­ми. Аж опівночі Єремія задрімав три­вож­ним по­чут­ким сном втом­ле­но­го жур­бою чо­ловіка. І йо­му усе зда­ва­лось, що він не спить і все чує, і все знає. От він ніби ба­чить, що в йо­го спо­чи­вальню хтось од­чи­няє двері ти­хо, хтось без­го­лос­но вхо­дить і стає ко­ло по­ро­га. Єремія ки­нув очи­ма на двері і ба­чить, що ко­ло по­ро­га сто­ять два чо­ловіки й один па­ру­бок, кот­рим він не­дав­но звелів пос­ти­на­ти в Луб­нах на май­дані го­ло­ви. Він ба­чить, що в їх го­ло­ви од­ру­бані, але дер­жаться на в'язах і по­хи­ли­лись на праві плечі. З страш­них ран дзюр­чить кров і стікає по білих со­роч­ках до­до­лу. Чо­ловіки сто­ять на своїй крові, не­на­че на чер­во­них прос­те­ле­них хуст­ках. Го­ло­ви мертві, ви­ди бліді, але очі розп­лю­щені, страшні й люті. Єремія нітрош­ки не зля­кав­ся: він ба­чив страшніші стра­хо­ви­ща і сам вчи­няв їх. Але він те­пе­реч­ки по­чу­вав, що йо­му ста­ло ніяко­во, не­на­че ті за­хожі лю­де ро­би­ли йо­му до­пит на суді, пос­хи­ляв­ши набік сли­ве пос­ти­наті го­ло­ви. От один з мерців роз­ту­ляє ро­та. Блис­ну­ли мертві зу­би, язик за­во­ру­шив­ся й по­чав якось без­го­лос­но белько­та­ти.

    - Ти кат! Навіщо ти згу­бив нас із світа? Хто тобі дав пра­во над на­шим жи­вот­тям, над на­шою во­лею? Ми не бу­де­мо далі ро­би­ти тобі пан­щи­ни, не бу­де­мо більше да­ва­ти тобі на­шої си­ли, на­шо­го здо­ров'я, щоб ти гар­бав собі в скрині зо­ло­то й срібло, пив до­рогі ви­на, ста­вив ви­сокі па­ла­ци. Ти зро­бив собі рай на землі, а нас жив­цем за­ки­нув у пек­ло ще за на­шої жив­ності. Не пос­лу­ха­ти­ме­мо тобі, не ро­би­ти­ме­мо пан­щи­ни на вас, панів!

    - Не ро­би­ти­ме­те пан­щи­ни? Ви, хло­пи, смієте так го­во­ри­ти мені в вічі! - крик­нув Єремія і схо­пив­ся з ліжка.

    Три тіні зник­ли, не­на­че пішли під зем­лю. Єремія од­чи­нив двері у світли­цю й ог­ля­нув­ся навк­ру­ги. Че­рез усі двері в світли­цю виг­ля­да­ли страшні го­ло­ви за­мор­до­ва­них ним лю­дей та ко­заків. Світ ти­хо лив­ся десь ніби з стелі, не­на­че се­ред стелі зійшов яс­ний місяць. Стіни мріли, не­на­че в чор­но­му ту­мані. А страшні ма­ри та при­ви­ди все виг­ля­да­ли з две­рей, мертві, жовті, з розп­лю­ще­ни­ми страш­ни­ми очи­ма, з ши­ро­ки­ми ра­на­ми на ши­ях, з роз­ру­ба­ни­ми го­ло­ва­ми, з по­об­ти­на­ти­ми ру­ка­ми, котрі теліпа­лись ко­ло пле­чей. Тіні за­во­ру­ши­лись і по­ча­ли ви­хо­ди­ти з усіх две­рей. Во­ни усе наб­ли­жа­лись до Єремії, обс­ту­па­ли йо­го навк­ру­ги. От їх вже ста­ло пов­но. Во­ни підніма­ють по­ру­бані, по­калічені ру­ки вго­ру. Ру­ки теліпа­ються на повітрі й сва­ряться на Єремію.

    - Не бу­де­мо ро­би­ти на те­бе! Підніме­мось усі! За­ду­ши­мо те­бе на смерть, роз­не­се­мо твоє доб­ро до ос­танньої крих­ти, пот­ро­щи­мо твій па­лац на цур­пал­ки, і ка­ме­ня на ка­мені не зос­та­неться! - не­на­че го­моніли тіні, не ру­ха­ючи ус­та­ми.

    Єремія охо­лов. Він хотів про­тов­пи­тись че­рез той страш­ний кри­ва­вий на­товп, але си­ли в йо­му не ста­ло. От він не­на­че якимсь ди­вом про­тис­ся до две­рей і тікає вго­ру по схо­дах. Він од­чи­няє двері в за­лу. В залі яс­но, не­на­че увесь пла­фон світиться і ллє місяч­не проміння. Се­ред за­ли стоїть срібна до­мо­ви­на на дов­го­му підніжку з срібни­ми та зо­ло­ти­ми ко­лон­ка­ми, з срібни­ми східця­ми. Гля­нув він - в до­мо­вині ле­жить йо­го мерт­ва ма­ти Раїна Виш­не­вецька в біло­му вбранні, жов­та, як віск, тільки чорні тонкі бро­ви ви­раз­но чорніють на мар­му­ро­во­му чолі. Кру­гом до­мо­ви­ни сто­ять ви­сокі срібні ліхтарі з зе­ле­ни­ми свічка­ми. Ма­ти ти­хо підво­диться з до­мо­ви­ни, стає на схо­дах і одс­ло­няє свої мертві сту­манілі чорні очі.

    - Я те­бе зак­ли­на­ла, щоб ти не ос­ту­пав­ся од Ук­раїни, од своєї мо­ви й віри, а ти ме­не не пос­лу­хав і став во­ро­гом рідно­го краю. Проклін мій впа­де на те­бе й на твій рід не­за­ба­ром, бо ти став пе­ре­верт­нем і ка­том для Ук­раїни. Ти про­лив ба­га­то рідної крові.

    - І ще прол­лю ріки крові, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

    - І ще проллєш? Ще тобі ма­ло! Будь же ти тричі прок­ля­тий, на віки вічні! - про­мо­ви­ла якось без­го­лос­но Раіна і підве­ла ру­ку.

    Несподівано, не­на­че з по­мос­ту, ви­су­ну­лись залізні палі, а на па­лях стриміли ко­за­ки й хло­пи. По стінах за­гой­да­лись вішальни­ки, ніби на ши­бе­ни­цях. Не­на­че в од­ну мить виріс ліс ши­бе­ниць та паль, а на їх висіли му­че­ни­ки Ук­раїни. Вищірені зу­би, страш­но прос­тяг­нуті кук­си без пальців, роз­ту­лені ро­ти, страшні му­ки, що не­на­че за­хо­ло­ли на ви­ду в пе­редс­мер­тельні ча­си, все це бу­ло та­ке страш­не, що Єремія не ви­дер­жав і став тіка­ти. Але тіка­ти бу­ло ніку­ди. Єремія ба­чить, що уся за­ла, усей па­лац спов­нив­ся тіня­ми. Усі во­ни нас­ту­па­ли на йо­го. Він по­чу­вав в душі, що на йо­го нас­ту­пає якась си­ла, над­на­ту­ральна, не­пе­ре­мож­на, дуж­ча за йо­го, без кінця дуж­ча, що од неї не мож­на ні обо­ро­ни­тись, ні схо­ва­тись. Він лап­нув ру­кою за піхву і хотів ви­тяг­ти шаб­лю, але в йо­го в ру­ках опи­ни­ло­ся тільки са­ме дер­жал­но без шаблі. Дер­жал­но ви­па­ло з рук і розвіялось ди­мом.

    - Руйнуй ка­та! ду­ши йо­го! - вчу­ло­ся Єремії, і він буцім ба­чить, як тіні ки­ну­лись руй­ну­ва­ти йо­го пиш­ний па­лац, роз­но­си­ли камінь за ка­ме­нем, цег­ли­ну за цег­ли­ною, не­на­че птаст­во вис­ми­ку­ва­ло ко­лос­ки з ко­пи і роз­но­си­ло їх по ни­вах та ме­жах. От уже не ста­ло покрівлі на па­лаці; баш­ти ще­за­ють, не­на­че ту­ма­ном роз­хо­дяться; в стінах світяться про­бої та щіли­ни. Єремія вже ба­чить крізь стіни биті шля­хи, об­ти­кані па­ля­ми та ши­бе­ни­ця­ми, а на їх ви­сять му­че­ни­ки, ко­за­ки та пан­щанні се­ля­ни. Ба­чить він, що й ті зніма­ються, на­че птиці, з паль та ши­бе­ниць і за­га­лом ле­тять до па­ла­цу, не­на­че здо­рові ор­ли шу­га­ють че­рез ви­зубні башт, та усі ки­да­ються до йо­го. Очі мертві, страшні, зу­би вищірені. Во­ни впи­ва­ються в йо­го ру­ки й плечі зу­ба­ми й по­чи­на­ють ви­си­са­ти з йо­го кров, не­на­че упирі. Він по­чу­вав, що вже ги­не. В йо­го вже не стає ду­ху ди­ха­ти.

    І Єремія зас­тог­нав, за­охав, не­на­че йо­го хто ду­шив на смерть, і про­ки­нув­ся ввесь в по­ту і з хо­ло­дом у серці. Над­ворі вже роз­вид­ню­ва­лось. У вікно лисніло ро­же­ве май­ське не­бо, як ро­же­ва про­зо­ра тах­ля. На стіні грав ро­же­вий од­лиск. Со­ло­вей­ки співа­ли, птаст­во ще­бе­та­ло аж кри­ча­ло. Са­док був спов­не­ний пта­ши­ним ще­бе­тан­ням ввесь зго­ри до­ни­зу, до ос­танньої гілоч­ки на де­ре­вах. Єремія опам'ятав­ся зовсім і прий­шов до свідо­мості. Він по­чав приміча­ти чер­во­ну­ваті пля­ми на стіні, примітив ро­жеві шиб­ки у вікні, по­чув спів со­ло­вей­ків.

    «Яка страш­на нісенітни­ця верз­лась мені! А па­лац ще цілий. Ніхто й гад­ки не мав йо­го плюнд­ру­ва­ти. Он стіни, он сте­ля, он на стінах ви­сять до­рогі шаблі, руш­ниці, ножі. Пху на те­бе, са­та­но! А що, як сон мій справ­диться? А що, як хло­пи збун­ту­ються от­ту­теч­ки, як я ви­ве­ду своє військо за Дніпро, а мо­же ще й пе­редніше, ще до мо­го виїзду?»

    І Єремія зітхнув важ­ко, спо­тан­ня схо­пив­ся з по­душ­ки і сів на ліжку, йо­му бу­ло важ­ко. Він по­чу­вав, що на йо­го гру­дях ле­жа­ла ніби якась ва­га.

    «Треба тіка­ти і тіка­ти мерщій, за­раз», - по­ду­мав Єремія і по­чу­тив, що в йо­го сер­це не­на­че хто зда­вив ру­кою: він зап­ла­кав. Ця звірку­ва­та жорс­то­ка лю­ди­на бу­ла здат­на пла­ка­ти.

    «Треба ук­ла­да­тись, тре­ба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись з краю, бо я тут не встою і з військом. Здається, я звелів заб­ра­ти по­хап­цем усе потрібніше й ціно­витіше; і сріблом об­ко­ва­ну збрую, і до­рогі шаблі, і по­ви­ши­вані зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми сідла, і срібний по­суд… Але щось я не­на­че за­був­ся взя­ти, щось най­миліше. Щось я не­на­че тут ки­даю най­любіше, і ніяк мені нев­тям­ки, що я ки­даю, ніяк не при­га­даю, що та­ке…»

    Думки йо­го плу­та­лись між срібни­ми гнуз­деч­ка­ми та сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, між шаб­ля­ми та кіньми. Він схо­пив­ся з ліжка, став про­ти вікна і знов за­ду­мав­ся, і не міг при­га­да­ти, про що він за­був­ся. Він од­су­нув за­сув, од­щип­нув защіпку ко­ло вікна й од­чи­нив йо­го. Са­док та квітник не­на­че дих­ну­ли па­хо­ща­ми в кімна­ту. У вікно не­на­че впурх­ну­ла са­ма вес­на з ро­же­ви­ми крильця­ми, з па­хо­ща­ми фіялок та тро­янд, ве­се­ла, співу­ча, з піснею та ще­бе­тан­ням. Єремія про­чу­мав­ся, опам'ятавсь, про­тер очі й примітив, що під ку­ща­ми буз­ку та тро­янд стоїть якась пиш­на мо­ло­да жіно­ча пос­тать, в бла­кит­но­му літни­ку, в чер­во­них че­ре­вич­ках, як май­ська тро­ян­да. Він при­ди­вив­ся й крик­нув:

    - Тодозя! Он що я за­був­ся взя­ти! То ти? Ти не ма­ра? - крик­нув ней­мовірний Єремія, не­на­че не йняв віри своїм очам.

    Після важ­кої ночі, після страш­них снів Єремії зда­ло­ся, що і те­пер ще про­тя­гується який­сь сон, але вже інший, пиш­ний, радісний, се­ред май­ської кра­си сад­ка, се­ред ро­же­во­го квіту. Йо­му при­вид­жу­ва­лось, що йо­го ру­кою якась по­тай­на си­ла од­чи­ни­ла вікно в рай, пов­ний квіток, пов­ний май­ських па­хощів, об­ли­тий вранішнею ро­сою, а під тро­ян­да­ми сто­яв ян­гол, пос­ла­ний од бо­га, щоб за­га­си­ти слід страш­но­го сну нічної до­би.

Пошук на сайті: