Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - Хто ти та­ка? Чи ти То­до­зя, чи то мо­же То­до­зи­на тінь сно­ви­гає от­тут в сад­ку? - про­мо­вив Єремія у вікно, не­на­че сам до се­бе, не йму­чи віри своїм очам.

    - Це я! То­до­зя, - ти­хо обізва­лась во­на з-під кущів.

    - А ко­ли ти То­до­зя, то не тікай хоч те­пер від ме­не! прис­ту­пи до вікна. Не бійсь ме­не! - ска­зав Єремія.

    - Я те­бе й не бо­юсь, і прис­туп­лю до те­бе.

    І То­до­зя покірли­во, як овеч­ка, прис­ту­пи­ла до вікна й гля­ну­ла Єремії прос­то в вічі.

    Єремія по­чу­тив, що на йо­го сер­це, як на су­ху зем­лю, не­на­че впа­ла ро­са, а ду­шу не­на­че обвіяло яки­мись рай­ськи­ми па­хо­ща­ми, в сто раз приємніши­ми й со­лод­ши­ми за тро­ян­ди та фіялки. Йо­го зму­че­на, стри­во­же­на, чор­на од не­на­вис­ності ду­ша не­на­че од­ра­зу по­ясніша­ла, поз­до­ров­ша­ла, не­на­че він тільки що ле­жав не­ду­жий і в од­ну мить оду­жав, наб­рав­ся си­ли й здо­ров'я. Сер­це зраділо й заг­ра­ло. Вже дав­но Єремія не заз­на­вав та­кої ра­дості, та­ко­го спо­кою, який те­пер зли­нув на йо­го нес­подіва­но, не­на­че з ро­же­во­го не­ба, з цвіту тро­янд та з по­ди­ху вес­ни.

    - Не тікай хоч те­пер від ме­не! Ти вли­ла в мою ду­шу спокій, - ска­зав Єремія і прос­тяг ру­ки че­рез вікно, вхо­пив То­до­зю за що­ки і дов­го ди­вив­ся в її темні, але ясні очі, не­на­че пив з тих очей щас­тя і спокій.

    - Я й дум­ки не маю тіка­ти од те­бе, ко­ли я са­ма сю­ди прий­шла. Я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ти, кня­зю, по­вер­нув­ся до Лу­бен, що ти не сьогодні-завт­ра вис­ту­пиш звідсіль і виїдеш мо­же і навіки. Як тільки свіну­ло, я прий­шла сю­ди, блу­ка­ла кру­гом па­ла­цу, ни­ка­ла по сад­ку, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє на моєму віку, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Чого ж вос­таннє? А мо­же не вос­таннє?

    - Ой в ос­танній раз я те­бе оце ба­чу. Вже ти не вер­неш­ся сю­ди в Лу­бен­щи­ну, - ска­за­ла То­до­зя й важ­ко зітхну­ла.

    Єремія вхо­пив То­до­зю за го­ло­ву, при­хи­лив її до своїх персів і га­ря­че поцілу­вав. Він по­чу­вав, що То­до­зя мо­же й прав­ду ка­же.

    - Заходиться на Ук­раїні ве­ли­ка ко­лот­не­ча. Ду­ша моя пе­ред­по­чу­ває, що ти сю­ди більше не вер­неш­ся. Я прий­шла розп­ро­ща­тись з то­бою на віки вічні, - ска­за­ла То­до­зя і рап­том зап­ла­ка­ла.

    - Чого ж тобі про­ща­тись! Я те­бе візьму з со­бою, їдь слідком за мною. Де бу­ду я, там бу­деш і ти. Я не хо­чу про­ща­тись з то­бою.

    - Ой го­лу­бе мій си­зий! Не піду я за то­бою. Ти ме­не лю­биш, ко­ли схо­чеш, ко­ли за­ма­неться твоєму сер­цю ко­хан­ня. Я для те­бе, як об­ла­ма­на ка­ли­на, роз­ки­да­на по стежці. Ко­ли твоя лас­ка, ти наг­неш­ся, піднімеш пу­чок і ми­лу­ва­ти­меш­ся; ко­ли твоя не­лас­ка, то по­топ­чеш зо­ло­ти­ми підківка­ми чер­во­ну ка­ли­ну. Не поїду я за то­бою слідком. По­кинь ме­не ту­теч­ки і за­будь ме­не навіки.

    - Я не бу­ду тобі го­во­ри­ти, що те­пер по­чу­ває моя ду­ша. Не для те­бе мені оповіда­ти, що те­пер криється в моєму серці. Але ка­жу тобі, що ти од­на не­на­че ллєш ліки в мою ду­шу. З твоїх очей не­на­че ли­не спокій на моє сер­це, ли­не радість в мою ду­шу. Ти од­на моя втіха, ко­ли ме­не ніщо не мо­же втіши­ти. А ти хо­чеш, щоб я те­бе тут по­ки­нув!

    - Я для те­бе втіха тільки тоді, як ти на дов­гий час за­бу­деш, що навіть жи­вотію на світі, а потім десь вгля­диш ме­не, і знов про­ки­неться твоє бурх­ли­ве сер­це і за­па­литься вог­нем. А я ж те­бе те­пе­реч­ки люб­лю, і день і ніч не пе­рес­таю лю­би­ти. І сподіва­юсь - не діжду­ся то­го дня, тієї го­ди­ни, ко­ли ти, як те осіннє сон­це, вий­деш з чор­них хмар і блис­неш на ме­не лас­кою. А ко­ли такі го­ди­ни трап­ля­ються в те­бе? Ні, не поїду я з то­бою. Я хо­чу те­бе за­бу­ти. Я тоді бу­ду знов щас­ли­ва, ко­ли і са­мий слід тво­го ви­ду зник­не з моєї пам'яті.

    - Тодозю! їдь зо мною! Я те­бе зба­га­чу, я те­бе озо­ло­чу. Дам тобі се­ло, за­пи­шу йо­го на те­бе й на твоїх на­щадків. Чи то ж в ме­не ма­ло сіл, ма­ло землі?

    - Я й се­ла тво­го не візьму. Що б про ме­не ска­за­ли лю­де та ко­за­ки, як­би я взя­ла од те­бе се­ло? Ска­за­ли б, що я про­да­ла свою кра­су, про­да­ла рідний край і ку­пи­ла собі за ті гроші се­ло. Та й се­ла ти не спро­мо­жеш­ся по­да­ру­ва­ти, бо швид­ко й сам не ма­ти­меш сіл, - про­хо­пи­лась То­до­зя й за­мовк­ла.

    Єремію не­на­че кольну­ло но­жем в сер­це. Прос­та лю­ди­на не­на­че підка­за­ла йо­му ту гад­ку, що десь гли­бо­ко вже не раз во­ру­ши­лась в йо­го го­лові. То­до­зя торк­ну­ла­ся об бо­лю­чу Єреміїну ви­раз­ку. Він на­су­пив чорні бро­ви і спах­нув.

    - Звідкіль ти знаєш, що я й сам швид­ко не ма­ти­му сіл?

    Тодозя спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

    - Це твоє ли­хо пе­ред­по­чу­ває моя ду­ша. Ду­ша мені це ка­же.

    - Скажи мені усю прав­ду. Чуєш, То­до­зю? Усю прав­ду, як пе­ред бо­гом: чи не ду­ма­ють ту­теч­ки підня­тись мої пан­щанні хло­пи і прис­та­ти до ко­заків, до яко­гось гультяя Бог­да­на Хмельницько­го?

    - Нічого я про це не знаю. Та мені ніхто цього б і не ска­зав. Я не ко­зак, і не піду ж я з спи­сом та руш­ни­цею до війська. І не пи­тай, яс­но­вельмож­ний, про це, бо я нічо­го не знаю.

    Єремія ско­са зир­кав на То­до­зю й дов­го кру­тив дов­го­го ву­са. Йо­му хотілось ви­пи­та­ти і вивіри­ти прав­ди в То­дозі.

    - Ти ме­не не лю­биш, то й не ка­жеш. Як­би ме­не лю­би­ла, усю б прав­ду мені ска­за­ла, - про­мо­вив хит­ро Єремія.

    - І люб­лю те­бе те­пе­реч­ки, мій го­лу­бе си­зий, як свою ду­шу, і прий­шла до те­бе, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє, а цього не ска­жу, бо нічогісінько не знаю. Та хоч би я й зна­ла, то про це тобі не ска­за­ла б, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя, див­ля­чись до­до­лу, на кінчи­ки чер­во­них че­ре­виків.

    - А все-та­ки я те­бе тут не по­ки­ну, си­лою те­бе візьму й ви­ве­зу звідсіль, бо ти для ме­не, не­на­че до­ро­га шаб­ля. Без шаблі та без те­бе я не обійду­ся.

    - Силою, кня­зю, не візьмеш ме­не. Про це й не го­во­ри, бо й сам доб­ре то­му відо­мий. Я тільки дум­ка­ми літа­ти­му за то­бою по твоїх слідоч­ках. Ото моє усе щас­тя те­пе­реч­ки. Та­ка вже до­ля без­та­лан­них ко­за­чок.

    - Вчора при­був сю­ди з Сенчі пан Суф­щинський з жінкою та з дітьми. Па­нок бо­яз­кий, а йо­го жінка ще по­лох­ливіша: бо­яться обоє тут зос­та­ва­тись. Він виїде слідком за мною та за військом, їдь з ни­ми до Бра­ги­на. Дам тобі я на до­ро­гу і на про­жит­тя уся­ко­го доб­ра. Я по­вер­ну­ся ту­ди до кня­гині, як поб'ю ко­заків, по­вер­ну­ся й до те­бе.

    - І вже, кня­зю! Чо­го мені, си­ро­тині, за­би­ва­тись в да­ле­кий чу­жий край? Бит­ви підуть за бит­ва­ми. Ти ки­неш­ся в бит­ву, і мо­же й твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу. Про­щай, кня­зю! Про­щай, сер­це, вос­таннє! Я те­бе вже більше не по­ба­чу.

    Тодозин го­лос зат­ремтів. Сльози по­ли­лись з очей. То­до­зя впа­ла го­ло­вою на Єреміїне пле­че й за­ри­да­ла. Сльози ли­лись річкою й ду­ши­ли То­до­зю, не­на­че за­ли­ва­ли її пер­са роз­топ­ле­ним залізом. Князь об­няв її за го­ло­ву і схи­лив свою го­ло­ву.

    - Вже я вип­ла­ка­ла усі сльози. Вже заіржа­ли коні в ста­нях. Лю­де не­за­ба­ром повс­та­ють. Бо­юсь, щоб ме­не ча­сом хто не вглядів тут в сад­ку. Зир­не сон­це на зем­лю з-за дібро­ви, і лю­де вгля­дять ме­не от­тут, і про­па­де навіки моя доб­ра сла­ва. Про­щай навіки! - ска­за­ла То­до­зя й в од­ну мить од­хи­ли­ла го­ло­ву, про­жо­гом ки­ну­лась в квітник і побігла стеж­кою з сад­ка. Тільки по­ру­шені кущі тро­ян­ди та буз­ку за­гой­да­лись, затріпа­лись, і з їх по­си­па­лась гус­та ро­са на півонію та тюльпа­ни. То­до­зя зник­ла, і слід її щез. Єремія сто­яв і тільки по­зи­рав за нею слідком, до­ки во­на не­на­че по­то­ну­ла в зе­ле­них ку­щах та пиш­них квітках.

    Не встиг­ла То­до­зя прибігти до­до­му, як за дво­ром зас­ту­котів візок, і в То­до­зи­ну ха­ту увійшов уп­ра­ви­тель Суф­щинський з своєю жінкою Ма­ри­сею. Єремія пос­лав їх вмо­ви­ти То­до­зю й ви­вез­ти її з со­бою в Бра­гин. Він сподівав­ся, що Ма­ри­ся, як жінка, кра­ще за йо­го зуміє підійти з хит­ро­ща­ми та лес­то­ща­ми, підлас­ти­тись до То­дозі й по-жіноцьки на­мо­ви­ти її виїха­ти до Бра­ги­на, а потім на Во­линь до Виш­нев­ця. То­до­зя вгляділа панків і од­ра­зу пос­те­рег­ла, чо­го во­ни приїха­ли та­кої ранньої до­би. Тітка Мав­ра за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти сніда­нок. То­до­зя поп­ро­си­ла па­на Суф­щинсько­го і йо­го жінку сіда­ти.

    - От і нам до­ве­лось по­ки­да­ти Лу­бен­щи­ну, - по­чав го­во­ри­ти ку­ценький та круг­ленький Суф­щинський, - не­без­печ­но нам ту­теч­ки зос­та­ва­тись. Хло­пи збун­ту­ються, як тільки князь виїде й ви­ве­де військо. Не бу­де ко­му нас обо­ро­ня­ти. Во­ни за­по­губ­лять нас.

    - От і шко­да, що виїжджа­ють мої давні знай­омі. Мені бу­де жаль за ва­ми, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Їдьмо вкупі з на­ми, То­до­зю, то й не до­ве­деться тобі жал­ку­ва­ти за на­ми, - по­ча­ла Ма­ри­ся. - Князь на­да­рує тобі се­ла. Бу­деш жи­ти, як у бо­га за двер­ми.

    Тодозя до­га­да­лась, що Суф­щинська знає все про неї, що Єремія її ко­хає.

    - Ми, То­до­зю, знаємо усе про те­бе, - по­чав Суф­щинський. - Сер­ця не по­таїш од лю­дей, як не хо­вай­ся з ним! їдь з на­ми до Бра­ги­на. Князь дає на до­ро­гу гроші, дає й на твоє про­жит­тя, за­пи­ше тобі се­ло, не до жи­вот­тя, а навіки тобі й твоїм на­щад­кам.

    - Не хо­чу я ні се­ла, ні гро­шей і не поїду з ва­ми ні за які гроші, - смут­но обізва­лась То­до­зя і од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

Пошук на сайті: