Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - Та їдь бо, То­до­зю! Ото дур­на! - ска­за­ла тітка Мав­ра. - Як­би мені князь да­вав се­ло, я б за­гар­ба­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми. Бу­деш панією на усю гу­бу, бу­деш жи­ти в добрі, одя­га­тись в ок­са­ми­тові кун­туші та шов­кові намітки.

    - Їдь - і не ду­май, і не гай­ся, і не зма­гай­ся. На те­бе впа­ло не­на­че з не­ба та­ке щас­тя, впав та­кий та­лан, про який тобі не сни­лось і не при­вид­жу­ва­лось, - по­ча­ла пані Ма­ри­ся. - Що з то­го, що князь ка­то­лик і став по­ля­ком? «Ляхів гудьмо, а з ля­ха­ми будьмо», ка­жуть в при­казці. І я ж ко­лись бу­ла шлях­тян­ка бла­го­чес­ти­вої віри, а як вий­шла за сво­го Ка­зиміра, то й прис­та­ла на ка­то­лицьку віру та й жи­ву ж якось на світі за своїм чо­ловіком. Так зро­би й ти.

    Марися бу­ла пра­вос­лав­на сіряч­ко­ва шлях­тян­ка ро­дом з Во­лині. Вий­шов­ши заміж за по­ля­ка, пан­ка Суф­щинсько­го, во­на по­ча­ла хо­ди­ти з своїм Ка­зиміром до костьолу, як овеч­ка за ба­ра­ном, і не­за­ба­ром з Ма­русі ста­ла Ма­ри­сею. Во­на ду­ма­ла, що й То­до­зя з ве­ли­кою охо­тою піде слідком за нею і вчи­нить так са­мо.

    - Ні, я цього не зроб­лю. Я не здат­на та­ке вчи­ни­ти. Не хо­чу я ні царст­ва, ні панст­ва! Не хо­чу я, щоб мені хто до­ко­ряв, що я по­ши­лась в пе­ре­вертні за ба­гаті князівські по­да­рун­ки, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Та їдь, дур­на! Бу­деш їзди­ти в ко­лясі на бас­ких ко­нях, не їсти­меш пе­че­ної кар­топлі, як у се­бе вдо­ма. Та й ме­не зго­дом пе­рек­ли­чеш до се­бе. І мені мо­же ко­лись спра­виш шов­ко­ву плах­ту, та мо­же й ме­не пос­ва­тає який­сь во­линський пру­ди­ус. Бог по­си­лає тобі та­кий та­лан, а ти ще й ко­ми­зиш­ся й кир­пу де­реш.

    - Їдь, сер­це То­до­зю, бо й те­бе не ми­не ли­хо. Ска­жу тобі усю щи­ру прав­ду: про твою лю­бов вже зна­ють в Луб­нах ко­за­ки, зна­ють і хло­пи. Те­бе вже усі ту­теч­ки звуть ляхівкою та драж­нять ка­то­лич­кою, хоч ти й не ка­то­лич­ка. Бо­ро­ни бо­же не­щас­тя, те­бе вб'ють от­тут твої ж сусіди, як ки­нуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наг­лої смерті. Тікай і ти, сер­це, та ще й швид­ко! - ска­за­ла пані Ма­ри­ся.

    Тодозя втер­ла сльози і вваж­ли­ве слу­ха­ла.

    - Тікай, То­до­зю, - обізвав­ся пан Суф­щинський. - За­ги­неш от­тут вкупі з шлях­тою ні за ца­по­ву ду­шу. На те­бе не по­див­ляться, що ти ко­зач­ка. Кня­зя не­на­ви­дять ук­раїнці вже дав­но. На те­бе впа­ла йо­го лас­ка - і ти без­пе­реч­но за­ги­неш тільки за те, що він те­бе лю­бив. Тікай з на­ми. Пе­ре­бу­деш ли­ху ко­лот­не­чу - знов вер­неш­ся до гос­по­ди. А те­пер те­бе не по­ми­лу­ють і не по­жаліють.

    Полохлива тітка Мав­ра витріща­ла очі од пе­ре­ля­ку на То­до­зю. То­до­зя прис­лу­ха­лась.

    - Ти, То­до­зю, і втям­ку не маєш, що тут в Луб­нах мо­же скоїтись. Тікай­мо заз­да­легідь! На­що тобі на­да­рем­но, з доб­ро­го ди­ва нак­ла­да­ти го­ло­вою? - ска­зав пан Ка­зимір.

    Тодозя за­ла­ма­ла ру­ки і зас­тог­на­ла. Сльози її од­ра­зу ви­сох­ли.

    - Боже мій ми­лий! Чим я прогніви­ла те­бе, що ти нас­лав на ме­не та­ке не­щас­тя? Нев­же ме­не драж­нять ляхівкою та ка­то­лич­кою? Це ви ма­буть тільки підби­ваєте ме­не вдвох, щоб я їха­ла слідком за кня­зем. Це ви ме­не спо­ку­шаєте, - го­во­ри­ла То­до­зя.

    - І не підби­ваємо те­бе й не ду­ри­мо. Те­бе усі в Луб­нах і по­за Луб­на­ми так драж­нять. Те­бе жде на­да­рем­на смерть, і смерть лю­та. Вже й те­пер те­бе заздріва­ють, звуть князівською хвірткою, бо ти хо­ди­ла в па­лац до кня­гині Гри­зельди. Тікай за­раз, бо не сьогодні-завт­ра за­ги­неш от­тут в своїй гос­поді, та ще й мо­же вкупі з тіткою. І твою ха­ту спа­лять.

    - Оце ли­хо! Ще й мені прий­деться нак­лас­ти го­ло­вою за князівські прим­хи. Тікай собі, То­до­зю, звідсіль! Пе­ре­будь на Во­лині який­сь там час, а потім, як вти­хо­ми­риться ко­лот­не­ча, вер­неш­ся до гос­по­ди, - ска­за­ла тітка.

    - І брат те­бе, То­до­зю, не обо­ро­нить, бо то, бач, си­ла! І зме­те ця си­ла те­бе, як вітер по­ро­ши­ну, - ска­зав сум­ним го­ло­сом пан Ка­зимір. - За­раз одя­гай­ся, лаш­туй­ся, ук­ла­дай­ся, а ми візьме­мо прудкіші та баскіші коні та за­вер­не­мо за то­бою та й навтіка­ча слідком за військом! Не­ма тобі чо­го ду­ма­ти та га­да­ти. Га­ятись те­пер не­без­печ­но. Військо опівдні вис­ту­пає, їдь і не спе­ре­чай­ся! - ска­зав пан Ка­зимір, встав­ши з ос­ло­ну.

    Пан і пані Ма­ри­ся вий­шли. То­до­зя не­на­че за­мер­ла на ос­лоні. Тітка мовч­ки по­ра­лась ко­ло печі. Страш­на гад­ка па­на Ка­зиміра не­на­че підстре­ли­ла двох ве­се­лих та жар­тов­ли­вих ко­за­чок.

    - Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові. Годі тобі сльози ли­ти. Вста­вай та ла­годься в до­ро­гу, ук­ла­дай своє доб­ро в скри­ню, бо не­за­ба­ром пан Ка­зимір заїде за то­бою.

    Тодозя вста­ла й зас­тог­на­ла, зняв­ши ру­ки до об­разів. Їй бу­ло жаль ки­да­ти свою ха­ту, свою зе­ле­ну ле­ва­ду. Шко­да бу­ло й тітки.

    - Не плач, То­до­зю! Ти ж і справді не навіки од'їжджаєш на чу­жи­ну. Ми­не який­сь час, ли­хо за­тих­не, то ти й знов вер­неш­ся до гос­по­ди, - го­во­ри­ла тітка.

    - Ой, чує моє сер­це, що я вже більше не по­ба­чу ні те­бе, тітко, ні своєї ха­ти, ні своєї оселі. А я ж тут зрос­ла, тут я діву­ва­ла, тут я пісень співа­ла і щас­тя з ми­лим заз­на­ла, й тут з'єдна­ли моє вінчан­ня, тут ме­не на по­сад за­ве­ли і гільце мені зви­ли. Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Завіщо ти ка­раєш ме­не, без­щас­ну?

    І То­до­зя впа­ла на ослін, пок­ла­ла го­ло­ву на стіл і знов за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла, аж по­би­ва­лась, тільки мо­ло­де тіло двигтіло та го­ло­ва, схи­ле­на на стіл, не­на­че дри­жа­ла.

    Тітка ба­чи­ла, що са­ма То­до­зя не здат­на ні за що ду­ма­ти, за­хо­ди­лась ук­ла­да­ти То­до­зи­ну оде­жу в скри­ню та го­ту­ва­ти харч на до­ро­гу. То­до­зя підве­ла очі, гля­ну­ла на скри­ню і ще гірше за­ри­да­ла.

    - Оттаких світи­лок та сва­шок вдру­ге діжда­лись ми! Бо­дай та­ких світи­лок ніхто не діждав, хто жи­ве на світі. Не бо­яри та друж­ко ви­не­суть твою скри­ню з батько­вої ха­ти, ви­ве­зуть з батько­во­го подвір'ячка, - го­во­ри­ла тітка й тільки жа­лю зав­да­ва­ла бідній То­дозі.

    А тим ча­сом Єремія ха­пав­ся ви­би­ра­тись з до­му, не­на­че йо­го хтось ви­га­няв з йо­го влас­но­го дво­ру. Слу­ги веш­та­лись, ви­но­си­ли, ха­па­ли, не­на­че з по­жежі, що бу­ло не­за­ва­ле­не, що мож­на бу­ло швид­ше вхо­пи­ти і вбга­ти у во­зи, не­на­че князь втікав од та­тарської ор­ди, кот­ра над­хо­ди­ла вже до Лу­бен, буцім бу­ла вже десь за ца­ри­ною й бу­ла лад­на що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни ввірва­тись в осе­лю. Пол­ков­ни­ки зібра­ли військо на май­дані.

    Погоничі вже ви­во­ди­ли коні, зап­ря­га­ли в ка­ре­ту. Єремія по­обідав по­хап­цем, пок­ли­кав тих слуг, кот­рих ки­дав у па­лаці, й до­ру­чив їм ключі. Він оки­нув очи­ма кімна­ти. Пішов на­го­ру, пе­рей­шов усю за­лу в ос­танній раз, ог­ля­нув сто­ли, ог­ля­нув, чи не за­був­ся чо­го потрібно­го та ціно­ви­то­го на сто­лах або в шух­ля­дах, і ос­танній раз ки­нув оком по залі. З зо­ло­тих рам на стінах ди­ви­лись на йо­го давні пред­ки, князі Виш­не­вецькі, пог­ля­дав ве­се­ли­ми чор­ни­ми очи­ма ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький з гус­тою чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з са­гай­да­ком в правій руці й не­на­че сміявся з Єремії, з йо­го хап­ли­во­го виїзду, схо­жо­го на вте­ки, пог­ля­дав су­во­ри­ми очи­ма йо­го батько Ми­хай­ло, йо­го дід, дядько Юрій, й усі во­ни не­на­че про­во­ди­ли Єремію сер­ди­ти­ми очи­ма за те, що цей навісний на­ща­док ки­дав їх на бо­жу во­лю, мо­же й на ганьбу, ос­ту­пив­шись лег­ко­дум­но навіки од сво­го слав­но­го ро­ду і йо­го вчинків.

    Військо вже зібра­лось на май­дані. Пол­ков­ни­ки гар­цю­ва­ли на ко­нях по­пе­ред війська. Єремія ско­чив на ко­ня й вибіг з дво­ру, щоб ог­ля­ну­ти пол­ки. Гля­нув він очи­ма й зди­ву­вав­ся: війська ста­ло вдвоє мен­ше.

    - Чого це вий­шло на май­дан так ма­ло жовнірів? - гук­нув Єремія до пол­ков­ників.

    - Усі жовніри схиз­ма­ти­ки оце повтіка­ли. Ті «лай­да­ки» вже од­ни­ку­ва­ли од пол­ка й по­ча­ли пот­ро­ху втіка­ти ще тоді, як ми вер­та­лись на­зад од Пе­ре­яс­ла­ва. Те­пер військо ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, од­ра­зу вдвоє по­мен­ша­ло. Зос­та­лось тільки три ти­сячі жовнірів ка­то­ликів та й годі! - обізвав­ся один пол­ков­ник.

    В Єремії тьохну­ло в серці. Він до­га­дав­ся, що втікачі до­ко­неш­не поп­рис­та­ють до пан­щан­них се­лян і піднімуть повс­тан­ня. Під йо­го но­га­ми не­на­че роз­та­ва­ла та ла­ма­лась крих­ка кри­га се­ред ши­ро­кої без­бе­реж­ної річки, і він доб­ре знав, що от-от не­за­ба­ром кри­га пок­ри­шиться на крихкі ни­точ­ки, і він за­ва­литься й шу­бовс­не в бе­зод­ню.

    «Треба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись заз­да­легідь», - по­ду­мав Єремія й дав за­гад військові вис­ту­па­ти.

    Він ско­чив з ко­ня й вско­чив в ка­ре­ту так швид­ко, не­на­че втікав од яко­гось во­ро­га, не­на­че йо­го чиїсь ру­ки ха­па­ли за по­ли. Ще раз оки­нув він очи­ма свій пиш­ний па­лац. Йо­го зду­ши­ло ко­ло сер­ця й він зап­ла­кав. Сльози рап­том по­ли­лись з очей, не­на­че за­би­ло ви­пад­ком роз­ко­па­не дже­ре­ло.

    - Тодозю! одя­гай­ся в до­ро­гу, бо вже військо ви­хо­дить, - ска­за­ла тітка, заг­ля­нув­ши у вікно, - он­деч­ки вже й пан Ка­зимір за ворітьми спи­нив коні.

    Марися вбігла в ха­ту. По­го­нич, пан Ка­зимір та тітка ви­нес­ли То­до­зині по­жит­ки і поск­ла­да­ли на прос­тий віз.

Пошук на сайті: