Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - Деріть з но­го шку­ру жив­цем! - крик­нув Єремія на жовнірів. - В'яжіть ста­ру со­ба­ку до стов­па й лупіть з йо­го шку­ру; оббілуй­те усього, як ба­ра­на!

    Жовніри ки­ну­лись до Пар­хо­ма і в од­ну мить здер­ли з йо­го оде­жу. Дран­тя по­си­па­лось з діда, як пір'я з півня. Су­хо­реб­ро­го Пар­хо­ма прив'яза­ли до стов­па. Жовніри по­чер­ка­ли Пар­хо­мові спи­ну сму­га­ми од са­мої шиї. Спи­на ста­ла схо­жа на смуг­нас­тий си­тець. Не­за­ба­ром об­дерті сму­ги шку­ри позвішу­ва­лись з спи­ни, не­на­че чер­воні стрічки.

    - Ото як гар­но приб­рав Ярем­ка мою спи­ну! Обвішав мою спи­ну чер­во­ни­ми стрічка­ми, не­на­че мо­ло­ду до вінця. Вбе­ри, Ярем­ко, от­так са­мо й свою кня­ги­ню! - кри­чав дід Пархім, по­вер­нув­ши го­ло­ву до кня­зя.

    - Лупіть йо­го кру­гом! Щоб по­чу­вав, як йо­го му­чать! - кри­чав Єремія з ко­ня.

    Жовніри баб­ля­лись в Пар­хо­мовій крові, на­че різни­ки в різни­цях.

    Дід не кри­чав, навіть не стог­нав.

    - Гей ви, підчих­вос­ти Ярем­чині! Мерщій до­би­рай­тесь до печінок, бо князь їсти хо­че! По­не­си, Ярем­ко, ще й своїй кня­гині, щоб на­пек­ла собі пи­рогів, бо й во­на пев­но вже ви­го­ло­да­лась! - кри­чав дід під но­жа­ми і тим кри­ком та жар­та­ми, оче­ви­дяч­ки, при­го­лом­шу­вав свої му­ки.

    - Зачепіть йо­го га­ком за реб­ро та по­чепіть на стовпі на са­мо­му вер­шеч­ку на снідан­ня во­ро­нам! - крик­нув князь.

    - Чи ти ба! Ото наст­ра­хав! Я про це ди­во дав­но знав; ще як ме­не прий­ма­ли в Січ, то взя­ли з ме­не обітни­цю: а чи хо­чеш, Пар­хо­ме, щоб те­бе за віру й за Ук­раїну спа­ли­ли, вто­пи­ли, за­мор­ду­ва­ли, га­ком за реб­ро по­че­пи­ли… А він…

    Дід не до­го­во­рив: залізний гак вп'явся йо­му в реб­ра, мов п'явка.

    Дід опи­нив­ся на вер­шеч­ку стов­па й теліпав­ся, не­на­че спе­че­ний чер­во­ний рак.

    Знов вся гро­ма­да, як один чо­ловік, зня­ли шап­ки. Усі пе­рех­рес­ти­лись за вічний покій Пар­хо­мо­вої душі.

    В той час польські жовніри приг­на­ли на май­дан трьох свя­ще­ників. В усіх ру­ки бу­ли позв'язу­вані на­ли­га­ча­ми по­зад спи­ни і скру­чені цур­ка­ми. З по­каліче­них рук дзюр­ча­ла кров. На­ли­гачі поп­ро­ти­на­ли ру­ки до кісток.

    - Ви навіщо дзво­ни­ли в дзво­ни на гвалт? - крик­нув Єремія.

    - Щоб скли­ка­ти міщан і підня­ти повс­тан­ня про­ти тво­го війська, - обізвав­ся один свя­ще­ник.

    - Виведіть їх се­ред май­да­ну! Не­хай одп­рав­лять схиз­ма­тицьку па­на­хи­ду за не­чес­тиві бунт­ливі міщанські душі. Да­вай сверд­ла! - крик­нув Єремія.

    Безталанних свя­ще­ників ви­ве­ли се­ред май­да­ну й по­во­лок­ли на ви­со­кий поміст на підніжках. Зва­лив­ши з ніг, жовніри вик­ру­ти­ли їм очі сверд­ла­ми, а потім од­тя­ли їм со­ки­ра­ми ру­ки й но­ги і мерт­вих пос­ки­да­ли з по­мос­ту до­до­лу. Єремія звелів по­од­ти­на­ти їм го­ло­ви, по­наст­ром­лю­ва­ти на ви­сокі кілки і пос­та­ви­ти на око­пах ко­ло ца­ри­ни.

    - Тепер за­ко­чуй­те ру­ка­ви та хва­тай­те по де­сят­ку отих гультяїв та бун­тарів, - крик­нув Єремія.

    Жовніри од­лу­чи­ли од стов­пи­ща де­сять чо­ловіка. Єремія звелів розп'яти їх на де­ся­ти стов­пах. Не­щас­ли­вим міща­нам підня­ли ру­ки вго­ру, поп­ри­би­ва­ли кілка­ми та цвяш­ка­ми до­лоні до ко­ло­док і по­за­ко­пу­ва­ли ко­лод­ки в зем­лю ряд­ком. Чо­ловіки зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли.

    Князь звелів прив'яза­ти дру­гий де­ся­ток міщан до стовпів і лу­пи­ти з їх жив­цем шку­ру сму­га­ми. Жовніри по­за­ко­чу­ва­ли ру­ка­ви й по­ча­ли чер­ка­ти но­жа­ми по спи­нах та од­ди­ра­ти шку­ру сму­га­ми. Му­че­ни­ки за Ук­раїну кри­ча­ли та стог­на­ли. Се­ред на­тов­пу по­чу­лись кри­ки й плач. Бо­язкі жид­ки вей­ка­ли од стра­ху, виг­ля­да­ючи з вікна. Жидівки й мо­ло­диці мліли й па­да­ли на зем­лю.

    - Мучте їх! Ріжте! Ка­туй­те! щоб во­ни по­чу­ва­ли, як їх му­чать, - кри­чав Єремія і все кру­тив­ся ко­нем поміж ряд­ка­ми стовпів, де кор­чи­лись в му­ках без­та­ланні не­мирівці.

    Кров дзюр­ча­ла, стіка­ла патьока­ми на зем­лю. На землі чер­воніли цілі ка­люжі людської крові. Жовніри баб­ля­лись в крові, не­на­че різни­ки, навк­ру­ги об­ля­пані кров'ю, за­ма­зані й за­баг­нені чер­во­ни­ми бриз­ка­ми. Єремія зну­щавсь над не­мирівця­ми і оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тією кар­ти­ною, зга­ня­ючи злість. Очі горіли й світи­лись яко­юсь ди­кою ве­селістю, радісною помс­тою, не­на­че він ба­вив­ся на пиш­но­му бен­кеті, се­ред ве­се­лих гос­тей за куб­ком вен­герсько­го ви­на в ру­ках. Якась са­та­ня­ча радість бриз­ка­ла бриз­ка­ми з йо­го здо­ро­вих чор­них очей, як він ог­ля­дав ряд­ки пок­ри­вав­ле­них, поріза­них своїх жертв, во­див очи­ма по об­дер­тих спи­нах, по кри­ва­вих сму­гах, що висіли струж­ка­ми та стьожка­ми і до­ся­га­ли до землі.

    - Так вам і тре­ба, бун­та­рям, схиз­ма­ти­кам! Ото слу­хай­те ме­не й панів. Це вам за те, що не ко­ри­лись мені! Муч­те їх гірше! Ха­пай­те й штри­кай­те й тніть но­жа­ми глиб­ше! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія і все кру­тив­ся ко­нем то на­зад, то на­пе­ред.

    Кінь прих­кав, ста­вав гоп­ки, од­вер­тав­ся од стовпів, од кри­ва­вих тіл, не­на­че стра­хав­ся то­го страш­но­го ви­до­ви­ща. Єремія лед­ве здер­жу­вав бас­ко­го ко­ня за по­во­ди. Вітер гой­дав чер­воні струж­ки та пок­ри­вав­лені сму­ги шку­ри на жи­вих лю­дях. За­баг­нені кров'ю ру­ки в жовнірів лисніли на сонці. Кінь, оче­ви­дяч­ки, ха­ра­пу­див­ся од та­кої страш­ної кар­ти­ни, а князь Єремія з ди­ки­ми очи­ма не ля­кав­ся, а ще гірше злос­ту­вав на міщан.

    Облуплених міщан по­ки­ну­ли, поп­рив'язу­ва­них до стовпів, щоб во­ни ко­на­ли в му­ках. Князь Єремія гук­нув на жовнірів, щоб во­ни вхо­пи­ли ще один де­ся­ток міщан. Од­них по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі, дру­гих повіша­ли на ши­бе­ни­цях. Кільки чо­ловіків роз­пи­ля­ли пил­ка­ми, по­роз­ру­бу­ва­ли со­ки­ра­ми по­по­ло­вині. Се­ред май­да­ну вже доб­ре роз­горілось ба­гат­тя. Ка­за­ни з во­дою за­кипіли і окріп вже вби­вав­ся в ключі.

    - Тепер ведіть до ка­занів най­пер­ших при­водців. Роз­дя­гай­те їх, позв'язуй­те їм но­ги та по­ли­вай­те ок­ро­пом! Не­хай зна­ють, як бун­ту­ватнсь про­ти Польщі, про­ти кня­зя Виш­не­вецько­го, - кри­чав Єремія.

    Нещасливих міщан по­роз­дя­га­ли, пов'яза­ли їм ру­ки, за­би­ли но­ги в ди­би. Жовніри заб­ра­ли довгі чер­па­ки і по­ча­ли чер­па­ти з ка­занів окріп та по­ли­ва­ти їх звер­ху кип'ятком. Підняв­ся страш­ний крик по­пе­че­них, що про­ни­кав до сер­ця тих лю­дей та жидів, котрі ди­ви­лись на ту страш­ну смерть. Без­та­ланні му­че­ни­ки кор­чи­лись, по­би­ва­лись, а жовніри чер­па­ли окріп і все по­ли­ва­ли їх звер­ху по всьому тілі од ніг до го­ло­ви. Усі гля­дачі, міща­ни й жи­ди зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли, не­на­че й їх са­мих хто по­ли­вав ок­ро­пом. Де­котрі про­би­лись поміж ря­да­ми жовнірів і ки­ну­лись нав­те­ки. Жовніри ха­па­ли їх, би­ли й штур­ха­ли спи­са­ми і гна­ли на се­ре­ди­ну май­да­ну. Ба­гацько жидів впа­ло на зем­лю в кор­чах. А князь Єремія не­на­че ска­зивсь, га­няв ко­нем та все кри­чав:

    - Поливайте їх частіше! Не шко­дуй­те ок­ро­пу! Муч­те їх гірше, щоб по­чу­ва­ли, як їх ка­ту­ють.

    Сонце звер­ну­ло з півдня й шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но. Од здо­ро­во­го ба­гат­тя лив­ся жар по усьому май­дані. Усей май­дан був за­ли­тий кров'ю. Зем­ля чер­воніла, не­на­че після ве­ли­ко­го бой­ови­ща або ко­ло здо­ро­вих різниць. Свіжа кров сто­яла ка­лю­жа­ми і па­ру­ва­ла на га­ря­чо­му сонці. Увесь май­дан не­на­че стог­нав і кри­чав в страш­них му­ках, не­на­че стог­на­ла са­ма зем­ля, про­ми­ну­та кров'ю та му­ка­ми. Гус­тий дим од ба­гат­тя ви­со­ко гнав­ся в синє не­бо. Май­дан став схо­жий на страш­ний жер­тов­ник вавілонських богів. Зда­ва­лось, ніби Єремія вер­нув­ся в ті давні вар­варські ча­си і при­но­сив страшні жерт­ви Ва­алові та Мо­ло­хові: то бу­ли й справді жерт­ви - польським па­нам. Вже самі ка­ти по­то­ми­лись, вже со­ки­ри і пил­ки по­щер­би­лись та по­ви­зуб­лю­ва­лись. Жовніри ку­па­лись в своєму поті та га­рячій людській крові. Май­дан став пек­лом. Вто­мив­ся й сам пер­ший кат князь Єремія і пішов од­по­чи­ва­ти.

    Другого дня вранці він нак­ли­кав міщан ї про­мо­вив до їх:

    - Бачили му­ки ва­ших схиз­ма­тиків при­водців, що підби­ва­ли вас вста­ти на Польщу та на ме­не? От­так я вчи­ню й вам усім, як ви прис­та­не­те до Хмельницько­го або до Кри­во­но­са. Те­пер я вам да­рую про­ви­ну і про­щаю. Ви­дай­те моїм дра­гу­нам харчі. Ідіть до­до­му і за­ка­зуй­те й де­ся­то­му прис­та­ва­ти до но­ваків.

    Міщани пок­ло­ни­лись кня­зеві, але не по­дя­ку­ва­ли йо­му за лас­ку. Кож­ний з їх ниш­ком прок­ли­нав кня­зя Єремію і тільки й мав на думці як­най­швид­ше прис­та­ти до ко­заків на згу­бу Єремії й усім польським па­нам. Кож­ний тільки й мав на думці помс­ти­тись.

    Виїхав Єремія з міста, заб­рав­ши провіант. Він по­ки­нув у Не­ми­рові дві сотні своїх дра­гунів, щоб во­ни сте­рег­ли місто од ко­заків.

    Тільки що Єремія вис­ту­пив з міста, міща­ни ки­ну­лись на май­дан. Одні впізна­ва­ли між му­че­ни­ка­ми своїх батьків, другі шу­ка­ли своїх синів та братів. Мо­ло­диці й дівча­та го­ло­си­ли. Не од­на ма­ти при­па­да­ла до ніг розп'ято­го си­на, не од­на дівчи­на про­ли­ва­ла сльози, при­па­да­ючи до ніг по­сад­же­но­го на па­лю ми­ло­го. Зап­ла­кав, за­го­ло­сив усей май­дан, не­на­че він став кла­до­ви­щем, де ра­зом хо­ва­ли де­сят­ки й сотні мерців.

Пошук на сайті: