Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    Польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький пе­ревів польське військо за Дніпро й звелів ха­па­ти ко­заків та се­лян, що хо­ди­ли у повс­тан­ня. Він обс­та­вив шлях од Києва до Ніжи­на залізни­ми па­ля­ми і по­са­див на їх заб­ра­них ко­заків. Він зу­мис­не проїхав тим шля­хом, щоб по­ди­ви­тись на му­ки тих не­щас­них му­че­ників Ук­раїни. По­ля­ки впійма­ли й мо­ло­до­го Ки­зи­ма і за­би­ли в кай­да­ни. Але ко­зацька спра­ва ще не за­ги­ну­ла. В Січі виб­ра­ли за ота­ма­на Ост­ря­ни­цю. Він, не га­ючись, за­раз ру­шив у Лу­бен­щи­ну з за­по­рож­ця­ми. Ко­за­ки й се­ля­не за­раз поздійма­ли по­таєнці з паль по­ка­ра­них ко­заків і повтіка­ли до Ост­ря­ниці. Ост­ря­ни­ця дійшов з військом до Голт­ви під Хо­ро­лом. Ми­ко­лай По­тоцький виїхав тоді в Пруссію й пос­та­вив над військом за гетьма­на сво­го не­бо­жа Станісла­ва По­тоцько­го. Цей По­точ­чен­ко ки­нув­ся сміли­во на ко­зацький стан. Але ко­за­ки пок­ла­ли в пень дві ро­ти по­ляків і роз­би­ли сім ко­ро­гов жовнірів. Ост­ря­ни­ця ру­шив далі й став ста­ном за Луб­на­ми над Су­лою.

    Саме тоді в місяці маї Єремія привів на­вер­бо­ва­не на Во­лині військо. Він при­був у Луб­ни і по­ба­чив тільки руїни кляш­то­ра та ста­ро­го батьківсько­го зам­ка. Єремія роз­лю­ту­вав­ся й ру­шив 27 мая до ста­ну По­точ­чен­ка.

    Остряниця ру­шив з ко­за­ка­ми далі од Лу­бен. По­ля­ки пог­на­лись за ним і дог­на­ли йо­го під Жов­ни­ном, Єреміїною сло­бо­дою. Ост­ря­ни­ця сам ки­нув­ся в Су­лу, пе­реп­лив і втік в Мос­ковське царст­во. Але ко­за­ки ота­бо­ри­лись в кру­жок і замк­ну­ли в то­му круж­ку три польські ко­рог­ви. Виш­не­вецький вда­рив на табір раз, але ко­за­ки йо­го од­би­ли, вда­рив він уд­ру­ге й втретє, а ко­за­ки все йо­го од­би­ва­ли.

    Але на­решті він та­ки прор­вав табір і замк­нуті польські ко­рог­ви якось та­ки та вис­ко­чи­ли з та­бо­ру. Це був єди­ний сміли­вий вчи­нок Єреміїн в битві.

    Замість Ост­ря­ниці ко­за­ки виб­ра­ли собі за гетьма­на Дмит­ра То­ма­ше­ви­ча-Гу­ню. Єремія Виш­не­вецький з По­тоцьким вда­ри­ли на ко­зацький табір. Ко­за­ки по­да­лись до Дніпра, ста­ли та­бо­ром над річкою Ста­ри­цею, де во­на впа­дає в Дніпро, і об­ко­па­лись ва­лом. В іюні, 22 дня при­був з-за Дніпра з свіжим польським військом польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький.

    Довго обо­ро­ня­лись ко­за­ки за око­па­ми. Ба­га­то по­ляг­ло й по­ляків од ко­зацьких куль. Але польсько­го війська бу­ло більше. В ко­заків не ста­ло харчі. По­чав­ся го­лод. І ко­за­ки му­си­ли йти на мир. Гу­ня не по­ко­рив­ся й втік в Мос­ковське царст­во з вольни­ми не реєстро­ви­ми ко­за­ка­ми. Ко­за­ки му­си­ли прий­ня­ти важкі для се­бе умо­ви­ни од По­тоцько­го: во­ни втра­ти­ли пра­во од то­го ча­су ви­би­ра­ти собі гетьма­на й пол­ков­ників. По­ля­ки нас­та­но­ви­ли над ни­ми за стар­шо­го шлях­ти­ча Пет­ра Ко­ма­ровсько­го, пол­ков­ни­ка­ми в усіх ко­зацьких пол­ках ста­ли шлях­тичі по­ля­ки. Од ко­заків од­ня­ли їх давні пра­ва, ще й за­бо­ро­ни­ли се­ля­нам при­пи­су­ва­тись в ко­за­ки.

    Знов за­па­ну­ва­ли єзуїти на Ук­раїні. Ті па­ни, що повтіка­ли з Ук­раїни, знов по­вер­та­лись в свої маєтності. На­род му­сив пла­ти­ти па­нам важкі по­даті й ро­би­ти пан­щи­ну. Ко­зацька си­ла при­тих­ла. Єремія вер­нув­ся з не­до­бит­ка­ми сво­го війська до Лу­бен. По се­лах, по містах скрізь стриміли ши­бе­ниці та залізні палі. По­ля­ки ло­ви­ли ко­заків та се­лян, котрі прис­та­ва­ли до ко­заків, віша­ли на ши­бе­ни­цях та на­ти­ка­ли на залізні палі. За Дніпром скрізь тя­ну­ло тру­пом та кров'ю му­че­ників, про­ли­тою за рідний край. Єремію тішив той дух трупів та крові, не­на­че він на­би­рав­ся од йо­го здо­ров'я та си­ли.

    Молодий князь при­був у Луб­ни. З п'яти ти­сяч йо­го двірсько­го війська по­вер­ну­лось до Лу­бен кільки со­тен. Бер­нар­динський мо­нас­тир чорнів, не­на­че обс­ма­ле­на го­ло­веш­ка. Ста­рий за­мок йо­го батька Ми­хай­ла сто­яв пуст­кою. Гаківниці, при­ве­зені йо­го батьком і пос­тав­лені в зам­ку, щез­ли. Ку­рені для двірсько­го війська бу­ли спа­лені. Єремія ог­ля­нув руїни і за­си­чав од злості. Од то­го ча­су він став лю­тим во­ро­гом ко­заків і сво­го на­ро­ду.

    До Єремії прис­ту­пив йо­го лу­бенський ста­рос­та шлях­тич Ко­ля­да.

    - Що бу­де­мо чи­ни­ти, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - ска­зав ста­рос­та, ук­ло­нив­шись ни­зенько кня­зеві.

    - Невже ще яка біда тра­пи­лась? Бу­де вже з нас однієї біди! - крик­нув Єремія і по­ка­зав пальцем на руїни кляш­то­ра та ку­ренів.

    - Це ще не все ли­хо! - обізвав­ся Ко­ля­да. - По­ля­ки віша­ють ко­заків та хлопів схиз­ма­тиків по твоїх се­лах, а хло­пи втіка­ють в Мос­ков­щи­ну до Пу­тив­ля. Вже їх втікло ма­буть ти­ся­ча, ко­ли не більше. Ми осад­жуємо сло­бо­ди, а сло­бо­ди по­рожніють, пус­ту­ють. Вже повтіка­ли в Пу­тивль і ченці з Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря з своїм ігу­ме­ном. Нас­то­ро­чи­лись до втеків і ченці з Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Що маємо чи­ни­ти в та­ко­му ви­пад­кові?

    - Вернути хлопів з Пу­тив­ля! - крик­нув Єремія.

    - Вернути б, як­би то во­ни вер­ну­лись, яс­но­вельмож­ний, але во­ни доб­рохіть не вер­нуться, - ска­зав Ко­ля­да.

    - Гм, гм, - за­ми­кав Єремія, - по­га­на спра­ва: не бу­де ко­му пан­щи­ни ро­би­ти.

    Єремія по­ба­чив, що тре­ба зміни­ти спосіб діяння, щоб ча­сом йо­го сло­бо­ди не спус­то­ши­лись зовсім вкрай, до реш­ти. Він за­бо­ро­нив віша­ти лю­дей і пок­ли­кав до се­бе ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Са­ме тоді ки­яни об­ра­ли архіманд­ри­та Пет­ра Мо­ги­лу за мит­ро­по­ли­та. Єремії ніяко­во бу­ло пе­ред своїм дядьком на­вер­та­ти мо­нас­тирі та на­род на унію та на ка­то­лицьку віру.

    - Нехай яс­но­вельмож­ний князь втішиться, - ска­зав Ко­ля­да, - з Києва маю звістку, що пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма і йо­го си­на, кот­рий зруй­ну­вав кляш­тор та вирізав князівських че­ля­динців ка­то­ликів, гетьман По­тоцький звелів наст­ро­ми­ти на залізні палі на горі Кисілівці пе­ред зам­ком. Їх наст­ро­ми­ли при са­мо­му гетьма­нові.

    Єремія за­ре­го­тав­ся злим ре­го­том, а потім за­ду­мав­ся.

    - Ну те­пер ко­за­ки вже не ма­ють си­ли, щоб бун­ту­ва­тись. Ми од­ру­ба­ли гідрі усі го­ло­ви. Те­пер спокійненько осе­люсь в Луб­нах. Ко­зацт­во за­ги­ну­ло навіки. Бу­ду пи­са­ти до Пу­тивльсько­го воєво­ди, щоб вер­нув моїх підда­них з Мос­ков­щи­ни, - ска­зав Єремія, - а тим ча­сом тре­ба по­нов­ля­ти те, що зруй­ну­ва­ли ко­за­ки.

    І Єремія за­ду­мав зовсім осе­ли­тись в Луб­нах, щоб вти­хо­ми­ри­ти край і за­се­ли­ти по­рожні землі по­над Су­лою. Він знов оповістив че­рез своїх ста­рост по Ук­раїні, щоб лю­де йшли в Лу­бен­щи­ну на сло­бо­ди. З Київщи­ни, з Во­лині, з Білої Русі лю­де втіка­ли од панів, од ксьондзів і осе­ля­лись на пус­тих зем­лях по­над Су­лою та Хо­ро­лом.

    Єремія на не­дов­гий час осе­лив­ся в одній простій хаті. А тим ча­сом вик­ли­кані з Виш­нев­ця май­ст­ри по­но­ви­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, збу­ду­ва­ли за­мок, пос­та­ви­ли ку­рені для двірсько­го війська. Ста­рос­ти мо­ло­до­го кня­зя вер­бу­ва­ли у військо гу­ля­чих убо­гих шлях­тичів, вер­бу­ва­ли за­хо­жих німців та ук­раїнців пе­ре­вертнів, що поп­рис­та­ва­ли до унії та ка­то­лицької віри, а зго­дом на­би­ра­ли й ко­заків. Знов за­во­ру­ши­лись лю­де на ви­со­ких го­рах. За­па­ла­ло ба­гат­тя. Заіржа­ли коні. За­куріли ря­ди печів, де го­ту­ва­ли обіди для війська.

    - Оттам на ви­сокій горі пос­тав­лю собі здо­ро­вий па­лац, вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких! - ска­зав Єремія до своїх ста­ростів. - Пос­тав­лю міцний ли­царський за­мок-твер­ди­ню на страх ко­за­кам, хло­пам і та­та­рам. Я по­ка­жу, що князі Виш­не­вецькі міцніші за міцний камінь, не тільки за ко­заків та хлопів.

    Князь вик­ли­кав майстрів з Вар­ша­ви і з-за гра­ниці.

    Незабаром наїха­ли май­ст­ри. Єремія сип­нув батьківськи­ми та дідівськи­ми червінця­ми, не­на­че по­ло­вою, - і на­ди­во здо­ро­вий та ви­со­кий па­лац виріс за од­не літо на го­рах, не­на­че якимсь ди­вом. Не­за­ба­ром май­ст­ри по­но­ви­ли й ка­то­лицький мо­нас­тир. Знов наїха­ли з Польщі нові па­те­ри. Пра­вос­лавні ченці по мо­нас­ти­рях знов стри­во­жи­лись, вглядівши здо­ро­вецький па­лац, схо­жий на твер­ди­ню, й до­га­дав­шись, що князь Єремія має гад­ку осе­ли­тись в йо­му, а не у Виш­невці на Во­лині. Во­ни зля­ка­лись та­ко­го страш­но­го сусіди, не­без­печ­но­го для їх мо­нас­ти­ря й для бла­го­чес­ти­вої віри. Во­ни бо­ялись, що те­пер Єремія, за­во­дя­чи ка­то­лицький мо­нас­тир, по­однімає од мо­нас­тирів землі, на­да­ро­вані пред­ка­ми мо­ло­до­го кня­зя, пра­вос­лав­ни­ми кня­зя­ми Виш­не­вецьки­ми. Бо­ялись ченці, щоб Єремія вкупі з па­те­ра­ми не за­хо­див­ся на­вер­та­ти їх і усей на­род до унії.

    Ігумен Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря поїхав до Єремії про­си­ти, щоб князь зат­вер­див уд­ру­ге своїм за­пи­сом землі за мо­нас­ти­ря­ми.

    - А мені бай­ду­же про вас! Живіть собі там до моєї лас­ки! - ска­зав двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми князь.

    «Ласка кож­но­го па­на ви­сить на во­ло­синці, а як увірветься, тоді геть з маєтності к чор­ту»! - пи­сав гус­тинський ігу­мен до ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря.

    Ігумени Гус­тинсько­го та Ла­динсько­го мо­нас­тирів вже тоді бу­ли повтіка­ли з чен­ця­ми в Мос­ковське царст­во в Пу­тивль, ще й пе­рек­ли­ка­ли до се­бе ченців Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. За ни­ми утіка­ли й се­ля­ни з слобід.

    Єремія по­ба­чив, що діло ви­хо­дить по­га­но, пок­ли­кав до се­бе мгарсько­го ігу­ме­на і зас­по­коїв йо­го. Мгарський ігу­мен за­раз та­ки на­пи­сав лис­ти в Пу­тивль до втікачів-ченців, ще й кеп­ку­вав з їх, що во­ни пе­ре­ля­ка­лись якоїсь унії.

    - Чого ви так зля­ка­лись тієї унії? Хіба во­на з ро­га­ми, чи з ци­ба­ти­ми но­га­ми, чи з ву­са­ми, чи з здо­ро­вою бо­ро­дою. Невідо­мо, чи во­на пішки хо­дить, чи їздить.

Пошук на сайті: