Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6295
    «Ненавидять ме­не маг­на­ти, зас­ту­па­ють мені стеж­ку, зас­ту­па­ють світ до сла­ви. Не­на­вид­жу їх. Я ла­ден і за­раз по­ки­ну­ти Польщу та виїха­ти в який чу­жий край. Ме­не скрізь прий­муть з чес­тю. Але мені тре­ба пдмсти­тись над ко­за­ка­ми. Тільки че­рез це я не по­ки­ну Польщі. Ну пот­ри­вай­те ж те­пер, мої во­ро­ги! Прий­де час, і ви самі ме­не про­си­ти­ме­те, бу­де­те мені ко­ри­тись та кла­ня­тись, щоб я взяв при­вод­ницт­во над армією. А це пев­но бу­де! а це пев­но ста­неться не­одмінно, тра­питься не­за­ба­ром. Наг­лу­зу­юсь тоді й я з вас, при­ни­жу вас до землі, нас­туп­лю на ва­шу шию, при­чав­лю вас і по вас, нікчем­них, та­ки підне­сусь вго­ру до сла­ви, до по­ша­ни, вий­ду ви­со­ко-ви­со­ко і тоді глу­зу­ва­ти­му з вас. Увірвавсь мій тер­пець! Але я знаю, що я один спа­су Польщу».

    Єремія вер­нув­ся до на­ме­ту, як вже не­бо на сході ясніло. За­во­ру­ши­лись в та­борі жовніри і по­де­ку­ди за­ма­нячіли. ви­хо­дя­чи з на­метів. Коні заіржа­ли. Табір про­ки­дав­ся. Од­но­го Єремію не брав сон до біло­го дня.

    Вранці пол­ков­ни­ки поп­ри­хо­ди­ли до Єремії. Прий­шов і шлях­тич Дзеньковський. Во­ни гля­ну­ли на Єремію й не впізна­ли кня­зя: він став та­кий змарнілий, за­ниділий, та­кий страш­ний, не­на­че ті не­мирівські му­че­ни­ки пе­ред смер­тю, що бу­ли розп'яті на хрес­тах та на стов­пах.

    - У кож­ної лю­ди­ни своє щас­тя й інші му­ки. Кож­ний му­читься по-своєму, - про­мо­вив Дзеньковський до пол­ков­ників, вер­та­ючись од кня­зя. - Чи це ж не мрець, що встав уночі з до­мо­ви­ни і вий­шов до нас в на­меті? Ма­буть ве­ликі му­ки він пе­ре­терпів цієї ночі!

    

XIII

    

    Сливе че­рез місяць після Кор­сунської бит­ви з по­ля­ка­ми, 20 лип­ня 1648 ро­ку по­мер ко­роль Вла­дис­лав IV. Хмельницький довідав­ся про смерть ко­ро­ля в Бо­гус­лаві тоді, як він ішов з військом з Кор­су­на на Білу Церк­ву. Між ко­за­ка­ми прой­шла чут­ка, що па­ни от­руїли ко­ро­ля за те, що він був при­хильний до ко­заків. Те­пер ко­ро­ля не ста­ло. В Польщі усім пра­вив сейм, усьому да­ва­ли ряд па­ни.

    Дійшовши до Білої Церк­ви, Хмельницький став та­бо­ром і за­раз пос­лав до Вар­ша­ви своїх комісарів з лис­том до ко­ро­ля, не­на­чеб­то він не знав, що ко­ро­ля вже не­ма на світі. Бог­дан про­сив в ко­ро­ля ви­ба­чи­ти йо­му, що він підняв повс­тан­ня, бо му­сив зро­би­ти це че­рез панські здирст­ва, і жалівся на польських панів, що во­ни приг­ноб­лю­ють ко­заків, по­одніма­ли в їх землі, лу­ги, сіно­жаті, став­ки, мли­ни, ви­га­ня­ють з своїх маєтностів ко­зацьких удов та сиріт, не пус­ка­ють ко­заків на Дніпро ло­ви­ти ри­бу. Окрім то­го, він жалівся, що па­ни та ксьондзи си­лою за­во­дять на Ук­раїні унію, бе­руть ве­ликі по­даті, навіть з ко­зацьких удов, бе­руть оп­лать з кож­ної ха­ти, з пасік, з то­ва­ру, з мли­ва, а реєстро­вим ко­за­кам вже не пла­тять за служ­бу з скар­бу п'ять років. В кінці сво­го лис­та Бог­дан про­сив збільши­ти ко­зацьке військо ще на шість ти­сяч, вер­ну­ти їм давнє пра­во ви­би­ра­ти са­мим гетьма­на й пол­ков­ників, по­од­да­ва­ти церк­ви, одібрані в унію. Для пе­ре­го­ворів він про­сив прис­ла­ти комісарів з Вар­ша­ви.

    Прочитавши на сеймі Бог­данів лист, па­ни пос­та­но­ви­ли не прий­ма­ти Бог­да­но­во­го про­хан­ня і, не га­ючись, йти на йо­го з військом. А тим ча­сом Бог­дан розіслав з Білої Церк­ви лис­ти по всій Ук­раїні, щоб хло­пи йшли в ко­за­ки і при­бу­ва­ли до йо­го та­бо­ру, а сам зняв­ся й ру­шив далі на Во­линь. Ко­зацький табір дійшов до річки Случі. Хмельницький став та­бо­ром не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

    - От те­пер «знай, ля­ше, що по Случ на­ше!» - го­во­ри­ли ко­за­ки, ота­бо­рив­шись над Случ­чю.

    Тим ча­сом ко­зацькі пос­ланці вер­ну­лись з Вар­ша­ви й при­нес­ли звістку, що сейм дав при­каз не­за­гай­но зби­ра­ти польське військо й приз­на­чив над ним трьох при­водців:

    Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га.

    - Перина, ди­ти­на й ла­ти­на! оце наші суп­ро­тив­ни­ки те­пе­реч­ки! З ци­ми не­ба­га­то бу­де нам кло­по­ту та тя­га­ни­ни! - сміявся Бог­дан, прик­ла­да­ючи прізви­ща но­вим при­вод­цям польсько­го війська.

    Тим ча­сом сейм ви­дав за­гад па­нам зби­ра­тись на війну. Кож­ний ба­га­тий пай зби­рав військо з дрібних шлях­тичів і вис­тав­ляв йо­го на війну на свій кошт. Кож­ний шлях­тич в повітах, що хотів іти на війну, був по­ви­нен вис­ту­па­ти на збірче місце своїм кош­том. З та­ких шлях­тичів скла­да­лись «ко­рог­ви». Кож­на «ко­рог­ва» зва­лась по повітові. З кількох ко­рогвів скла­дав­ся полк. Пол­ки зва­лись на ймен­ня по своїх воєво­дах. Уся армія уяв­ля­ла з се­бе ніби ма­леньку Польщу. Збірним місцем для війська приз­на­чи­ли Гли­ня­ни за трид­цять верс­тов од Льво­ва.

    Збір війська по­чав­ся ще се­ред літа. По­тяг­ли­ся до Гли­нян па­ни з усієї Польщі. Польські то­го­часні па­ни, вкрай ви­пе­щені та без міри спанілі в роз­коші, не мог­ли знес­ти не­до­го­ди військо­во­го та­бо­ро­во­го жит­тя й їха­ли на війну, не­на­че на який­сь бен­кет, в до­ро­гих ка­ре­тах з ве­ли­кою си­лою уся­ких служ­ників, слідком за ни­ми йшли вал­ки хур, на­ван­та­же­них уся­ким незлічен­ним доб­ром. На ху­рах вез­ли ме­ди, ви­на, горілку, ва­рен­ня, кон­фе­ти, ок­са­ми­то­ве та шов­ко­ве праз­ни­ко­ве уб­ран­ня, со­бо­лячі шу­би, до­рогі ок­са­ми­тові ма­терії на кун­туші, теплі ук­ри­ва­ла, по­душ­ки, пе­ри­ни й м'які мат­ра­ци, ки­ли­ми і вез­ли безліч фар­фо­ро­во­го та срібно­го по­су­ду: срібні тарілки, ва­зи, по­лу­мис­ки, куб­ки, пу­гарі. Ба­гаті маг­на­ти вез­ли навіть срібні та­зи й уми­вальни­ки і зо­лоті куб­ки та чар­ки до­ро­го­го ви­ро­бу. Ба­гатіші па­ни по­за­би­ра­ли з со­бою навіть ван­ни для ку­пан­ня. За кож­ним па­ном їха­ло стов­пи­ще слуг та ку­харів. Ку­харі вез­ли усякі свої ку­харські при­чан­да­ли. Польський літо­пи­сець пи­ше, що в тодішньому та­борі пев­не бу­ло більше срібла, ніж оли­ва в ку­лях. Ба­гаті па­ни не­на­че ма­ли на думці вис­тав­ля­тись та чва­ни­тись в та­борі один пе­ред од­ним своїм ба­гатст­вом, зо­ло­том та сріблом, та брильянта­ми, як вис­тав­ля­лись в своїх пиш­них па­ла­цах на бен­ке­тах.

    Військовий табір роз­ки­нув­ся по ши­рокій до­лині ко­ло Гли­нян. Па­ни по­на­пи­на­ли здо­рові на­ме­ти з по­лот­на та повсті, об­лицьовані чер­во­ни­ми та жов­ти­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми та бе­реж­ка­ми. Кру­гом на­метів розс­та­ви­ли во­зи. Уся до­ли­на бу­ла зас­тав­ле­на во­за­ми та кіньми. Возів наб­ра­ло­ся більше, ніж сто ти­сяч. Між во­за­ми ма­нячіли гу­са­ри в пиш­них убо­рах, піхо­та, коні в до­рогій збруї. За ху­ра­ми бу­ло не вид­ко й гар­мат. Усей табір був схо­жий на през­до­ро­вий яр­ма­рок на сте­повій Ук­раїні, за­ки­да­ний ху­ра­ми та во­за­ми, на кот­ро­му не знать, чи більше возів, чи більше лю­дей. Уся до­ли­на ніби гу­ла, кле­котіла, не­на­че здо­ро­вий яр­ма­рок.

    Розкішний на­мет кня­зя Домініка сто­яв на при­гор­ку. На йо­го білих реб­рах чер­воніли сму­ги з до­ро­го­го сук­на. Звер­ху на­ме­ту бли­ща­ла по­зо­ло­че­на кня­жа ко­ро­на. Кру­гом на­ме­ту чорніли ряд­ка­ми гар­ма­ти. Зас­лавський розс­та­вив військо з сво­го воєводст­ва по се­лах ко­ло Льво­ва і вер­нувсь до та­бо­ру. Як він при­був до та­бо­ру, йо­го стріли па­ни й військо з гу­ком гар­мат та радісни­ми кри­ка­ми. Гу­са­ри й кінне військо вис­ту­пи­ло на при­гор­ку йо­му на­зустріч.

    Військо зди­ву­ва­ло й засліпи­ло са­мо­го Зас­лавсько­го нез­ви­чай­но розкішни­ми убо­ра­ми. Гу­са­ри чва­ни­лись один пе­ред од­ним до­ро­ги­ми бас­ки­ми кіньми та кінською збруєю: лу­ки на сідлах бу­ли усе срібні, чап­ра­ки по­ви­ши­вані шов­ком та зо­ло­том, стре­ме­на по­зо­ло­чені, шаблі й дер­жал­на по­цяцько­вані зо­ло­том. На гу­са­рах бу­ли кун­туші ок­са­ми­тові, підбиті шов­ком й об­ля­мо­вані до­ро­ги­ми со­бо­ля­ми. На ши­ях бли­ща­ли зо­лоті важкі лан­цюж­ки. З ви­со­ких ша­пок, надітих на­ба­кир або навс­ко­си спа­да­ли ки­тиці, об­си­пані брильянта­ми. Чер­воні й жовті сап'янці бли­ща­ли срібни­ми й зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми й підківка­ми. За по­яса­ми стриміли до­рогі кин­жа­ли з срібни­ми по­зо­ло­че­ни­ми дер­жал­на­ми. Піше військо бу­ло так са­мо уб­ра­не в ба­гаті квітчасті кун­туші. Простіші жовніри з сірач­ко­вої шлях­ти не одс­та­ва­ли од панів і підби­ра­лись під їх впо­до­бу в пиш­но­му уб­ранні. За ви­да­ну впе­ред за три місяці з скар­бу пла­ту во­ни посп­рав­ля­ли собі су­конні кун­туші, на­чеп­ля­ли на го­ло­ви квітчасті су­конні шап­ки з чер­во­ни­ми вер­ха­ми та ки­ти­ця­ми. Збит­ки в уб­ранні бу­ли ней­мовірні. Па­ни, зро­ду чванько­виті на вда­чу, вис­тав­ля­лись своїми до­ро­ги­ми убо­ра­ми один пе­ред од­ним, не­на­че на бен­кеті пе­ред па­нян­ка­ми.

    Пани з'їха­лись не­на­че не на війну, а на бен­кет. Во­ни й справді да­ва­ли в та­борі бучні бен­ке­ти і сил­ку­ва­лись по­ка­за­ти свою щедрість та пи­ху, не­на­че в своїх па­ла­цах. На бен­ке­тах гра­ли му­зи­ки. Ку­харі розк­ла­да­ли ба­гат­тя й го­ту­ва­ли усякі панські пот­ра­ви. По усьому та­борі йшли бен­ке­ти, скрізь гра­ли му­зи­ки, не­на­че скрізь справ­ля­ли весілля. Ви­но, ме­ди роз­ли­ва­лись річка­ми. В ба­га­тих прос­то­рих шат­рах ста­ви­ли сто­ли. Сто­ли зас­тав­ля­ли срібним по­су­дом; ку­харі по­да­ва­ли до­рогі пот­ра­ви. По тодішньому пансько­му зви­чаю ста­ви­ли на сто­ли ви­роб­лені з са­ха­ру де­ре­ва, тро­ян­ди, ко­зи, ле­ви, олені й уся­кові чу­дер­нацькі фігу­ри.

    Як гля­неш на усе військо, пи­ше тодішній польський літо­пи­сець, то тобі здається, що па­ни з'їха­лись не на війну, а на весілля. А тодішні ук­раїнські літо­писні за­пи­са­ли, цю польські па­ни з'їха­лись не­на­че на яр­ма­рок, по­на­во­зи­ли срібла, зо­ло­та та до­ро­го­го уб­ран­ня пев­но для то­го, щоб заміня­ти їх на ко­зацькі ряд­на та повс­тяні по­по­ни.

Пошук на сайті: