Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - По одній чарці ви­пи­ти мож­на й у по­ході: це не шко­дить і ніко­му не за­ва­дить, - ска­зав Єремія. Він по­час­ту­вав гос­тей. Гості ви­пи­ли по куб­кові ви­на й ста­ли тро­хи сміливіші й го­во­рючіші. Для зви­чаю і князь Єремія при­гу­бив чар­ку і став при­хильніше пог­ля­да­ти на пиш­но уб­ра­них гос­тей. Роз­мо­ва пішла вольніша. Самійло Лащ, ви­хи­лив­ши пу­гарів зо три смач­но­го ви­на, роз­ба­ла­кав­ся й справді до­по­ма­гав своїм верт­ким язи­ком вес­ти роз­мо­ву, що рва­лась щох­ви­ли­ни, ніби гни­ла рвач­ка нит­ка.

    - Вже як хо­че­те, ва­ша ми­лость, а без вас, кня­зю, ми не роз­поч­не­мо бит­ви з ко­за­ка­ми. Ва­ша ру­ка, ваш ро­зум, ва­ша сміли­ва вда­ча потрібні нам те­пер, як ман­на не­бес­на бу­ла потрібна ізраїльтя­нам в пус­тині, - роз­по­чав роз­мо­ву Тиш­кевнч.

    Князь Єремія трохії по­добрішав. Тиш­ке­вич не­на­че пог­ла­див йо­го за шерс­тю.

    - Тільки шко­да, кня­зю, що горілки не п'єш. Як­би ти пив так, як оце ми дуд­ли­мо, ти б дав­но прис­тав до зго­ди з на­ми, - бовк­нув Лащ, став­ши од­ра­зу за­панібра­та з кня­зем. - In vi­no еst pax. Це свя­та прав­да: ви­пий, кня­зю, до нас оцей цілий жбан та не бор­сай­ся й не бри­кай­ся.

    Киязь Єремія спах­нув і ки­нув сер­ди­ти­ми очи­ма на Ла­ща.

    - Ваші жовніри, кня­зю, вже ви­мушт­ро­вані в бит­вах з за­го­на­ми, вже приз­ви­чаєні до борні з ко­за­ка­ми, а наші ще й по­ро­ху не ню­ха­ли. В тобі си­ла, кня­зю, а не в нас. Ти пер­ший ли­цар на всю Польщу. Твої жовніри не вби­ра­ються в до­рогі ша­ти, не звик­ли до ла­сих пот­рав, - го­во­рив князь Зас­лавський.

    - Твій табір, кня­зю, та­ким прос­тим здав­ся нам, що князь Домінік аж пе­ре­ля­кав­ся: ду­мав, що наші провідці, хло­пи, зап­ро­ва­ди­ли йо­го в який­сь загін Кри­во­но­са або Вов­гу­ри. На взір твій обоз - чис­тий хлопський загін: жовніри в прос­тих жу­па­нах чи в сви­тах, но­чу­ють в со­лом'яних ку­ре­нях, їдять куліш з са­лом. Зовсім не по-шля­хетсько­му! - ви­па­лив, як з руш­ниці, дур­ний Лащ.

    Єремія схо­пив­ся з дзиґли­ка, на­че опе­че­ний, і не­на­че зашк­вар­чав, як вишк­вар­ка на ско­во­роді.

    - На ко­заків-гай­да­мак і я гай­да­ма­ка. Гай­да­ма­ка князь не рівня кня­зям гетьма­нам польсько­го війська.

    Єремія од­ки­нув по­лот­ни­ще завіси до дру­гої по­ло­ви­ни на­ме­ту, вско­чив ту­ди, спус­тив завісу й схо­вав­ся там.

    Усі па­ни вста­ли і витріщи­ли очі. Лащ ки­нув лож­ку в куліш і ви­ря­чив з ди­ва очі на завісу. Завіса ще хи­ли­та­лась, але за завісою не чу­ти бу­ло навіть ду­ху.

    Магнати пос­то­яли, по­ди­ви­лись один на од­но­го і мовч­ки вий­шли з на­ме­ту.

    - Ну та й те­леп­нув же ти, Ла­щу, не­на­че обу­хом по го­лові! - ска­зав князь Домінік.

    - Ото «до сто дзяб­лув!» Вже був і за­ли­гав за ро­ги кня­зя, та не довів до Глинсько­го та­бо­ру. Не вдер­жав на­ли­га­ча. бо князь геть-то вже на­ту­рис­тий та брик­ли­вий. Хіба сам чорт за­ли­гає кня­зя Єремію за ро­ги. Як­би він пив горілку! От­тоді я по­са­див би йо­го в пляш­ку та й повіз в наш табір до Гли­нян, як Со­ло­мон чортів на вавілонське по­ле. Але цей князь хитріший за са­мих чортів. Тре­ба пре­муд­ро­го Со­ло­мо­на, щоб йо­го за­ли­гав та при­волік до на­шо­го та­бо­ру в Гли­ня­ни, - про­мо­вив Лащ.

    - А бо­дай не­чис­тий був за­ли­гав тобі язи­ка! - ви­ла­яв­ся Тиш­ке­вич та зак­рек­тав з до­са­ди, лізу­чи в ка­ре­ту.

    Пани сіли в ка­ре­ти і, пох­ню­пив­ши го­ло­ви, поїха­ли до Гли­нян. Навіть коні од ве­ли­кої спе­ки не бігли, а йшли підтюп­цем. не­на­че зна­ли, що ве­зуть сум­них панів.

    

XIV

    

    Тим ча­сом Адам Кисіль, виїхав­ши з коміса­ра­ми на Ук­раїну ще два­над­ця­то­го серп­ня, блу­кав по уся­ких містах поміж ко­зацьки­ми за­го­на­ми тро­хи не цілий місяць і не доб­рав­ся ні до Бог­да­но­во­го та­бо­ру, ні до Києва. За­го­ни зу­мис­не не пус­ка­ли Кисіля і чи­ни­ли йо­му в до­розі усякі при­ти­чи­ни, щоб не до­пус­ти­ти йо­го до Бог­да­на. Коміса­ри втя­ми­ли, що їх тільки мо­ро­чать, і вер­ну­лись до польсько­го та­бо­ру з по­рожніми ру­ка­ми. Па­ни пос­те­рег­ли, що во­ни по­ши­лись в дурні, що Бог­дан і гад­ки не має ми­ри­тись і тільки дляється з умо­ва­ми, бо сподівається щод­ня та­тар.

    Приводці зня­ли табір і ру­ши­ли на Во­линь на­зустріч Хмельницько­му.

    Польський табір йшов усіма шля­ха­ми до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва, не­на­че Ба­тиєва ор­да на Київ. За та­бо­ром тяг­ло­ся більше як сто ти­сяч возів з ва­гою, на­ван­та­же­них уся­ким доб­ром, уся­ки­ми скар­ба­ми. По­тяг­ли­ся вал­ка­ми до­рогі ка­ре­ти, зап­ря­жені впрос­тяж до­ро­ги­ми кіньми. За обо­зом че­ля­динці гна­ли цілу че­ре­ду то­ва­ру, овець та ба­ранів на заріз для пансько­го сто­лу. Армія спи­ни­лась ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й ота­бо­ри­лась над річкою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од міста. Ста­рий Кос­тян­тинів вже був в ру­ках ко­зацько­го за­го­ну. Але п'ять ти­сяч ко­заків вис­ту­пи­ли з міста й пе­рей­шли до Бог­да­но­во­го та­бо­ру. Князь Домінік ба­чив зруй­но­вані й по­па­лені костьоли, ба­чив по­жа­ри­ща, але прос­тив міщан, котрі впус­ти­ли в місто ко­заків, і за­бо­ро­нив ка­ра­ти їх, щоб не розд­ра­ту­ва­ти ук­раїнсько­го на­ро­ду й при­хи­ли­ти йо­го до се­бе.

    Польський табір роз­та­шу­вав­ся над річкою по­над бе­ре­га­ми та по не­ви­со­ких гор­бах, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Зда­ва­лось, ніби над Пи­ляв­кою нес­подіва­но ви­рос­ло в од­ну мить ціле здо­ро­ве якесь чуд­не місто. Ни­зи­на й гор­би не­на­че бу­ли за­ки­дані ху­ра­ми, біли­ми та квітчас­ти­ми на­ме­та­ми. Скрізь во­ру­ши­лись жовніри в квітчас­тих кун­ту­шах, веш­та­лись че­ля­динці. Ко­ло на­метів скрізь куріло ба­гат­тя: ку­харі го­ту­ва­ли па­нам обіди. Коні іржа­ли. За та­бо­ром попід лісом пас­ли­ся цілі че­ре­ди то­ва­ру, сви­ней та овець, не­на­че в якоїсь ко­чо­вої ор­ди. Па­ни з нудьги бен­ке­ту­ва­ли в своїх пиш­них на­ме­тах. Шум, гам, га­лас та кри­ки п'яних, біга­ни­на та веш­тан­ня че­ля­динців, кінське іржан­ня при­га­ду­ва­ли Ба­тиєву ор­ду під Києвом, що за Дніпром ота­бо­ри­лись з своїми во­за­ми, гар­ба­ми, верб­лю­да­ми, з ста­да­ми ко­ней, з че­ре­да­ми то­ва­ру, жінка­ми й дітьми. Зда­ва­лось, ніби який­сь цілий на­род ру­шив з місця, пе­ре­ко­чу­вав з за­хо­ду на во­линський ши­ро­кий простір і ота­бо­рив­ся обо­зом над річкою Пи­ляв­кою. Так він роз­ки­нув­ся і ши­ро­ко, і да­ле­ко!

    В та­борі кня­зя Домініка наб­ра­лось жовнірів трид­цять шість ти­сяч. Але з слу­га­ми й че­ля­дин­ця­ми, здат­ни­ми до війни, війська бу­ло втроє більше. Над Пи­ляв­кою сто­яло більше ніж сто ти­сяч польсько­го війська.

    Заславський став з своїм та­бо­ром тро­хи не по­руч з та­бо­ром кня­зя Єремії. Але князь Єремія і не ду­мав, і не га­дав, щоб Домініків табір пог­ли­нув йо­го військо вкупі з ним са­мим. Князь Єремія був «упер­тий, як ру­син», як ка­же при­каз­ка, бо й справді він був ру­син.

    Вже де­які па­ни за­го­моніли й по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на кня­зя Домініка, що він не ми­рить з Єремією. Старі жовніри вва­жа­ли на кня­зя Єремію як на пер­шо­го ли­ца­ря в Польщі, хва­ли­ли йо­го за прості но­ро­ви, за лас­кавість до прос­тих жовнірів, за панібратст­во й єднан­ня з ни­ми. Де­які старі шлях­тичі жовніри ще з Гли­нян по­пе­ре­хоп­лю­ва­лись по­таєнці до Єреміїно­го та­бо­ру. Сам Тиш­ке­вич всто­ював за Єремію і, не по­го­див­шись з кня­зем Домініком, пе­рей­шов з своїм пол­ком до Єреміїно­го та­бо­ру, а слідком за ним пе­рей­шов і мо­лод­ший Ка­ли­новський та Ко­нец­польськнй, кот­рий дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру Вар­ва­ру.

    Тим ча­сом Бог­дан, пе­ре­чув­ши, що польське військо вже ота­бо­ри­лось над Пи­ляв­кою, по­су­нув і свій табір ближ­че до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й став обо­зом ко­ло се­ла Пи­ля­ви в од­но­му по­ки­ну­то­му пи­ля­вецько­му зам­ку. До йо­го та­бо­ру схо­ди­лись роз­ки­дані по Ук­раїні й Білій Русі ко­зацькі за­го­ни. Прий­шов з за­го­ном слав­ний Кри­воніс з-під Кам'янця, Ко­лод­ка з Мінщи­ни од Слуцька, і Ли­сен­ко з своїми вов­гурівця­ми, і Гай­чу­ра з сте­по­ви­ка­ми з-по­над бе­регів Росі та Собі, й Не­ба­ба та Го­ло­вацький з Білої Русі од Мо­ги­ле­ва, і Ган­жа з подністря­на­ми; при­був і Но­сач з га­лицьки­ми втіка­ча­ми од панів, і Ти­ша з Польщі з-під Вар­ша­ви, і Не­чай, і Мо­ро­зен­ко: все то ймен­ня, що ста­ли славні в на­род­них ук­раїнських піснях. Од бе­регів Са­ма­ри йшли до Бог­да­на ди­ку­ваті лу­гарі та сте­по­ви­ки, зліта­лись вольні си­ни вольно­го Таш­ли­ка, не­на­че вольні сте­пові ор­ли. За­го­ни йшли з усієї Ук­раїни до Пи­ляв­ки проз са­мий польський табір, не­на­че сте­пові ор­ли зліта­лись до­ку­пи. Все то бу­ли се­ля­ни, що по­ча­ли ко­за­ку­ва­ти, повтікав­ши од польських дідичів-панів, все то бу­ли втікачі, що шу­ка­ли волі, спа­са­ли своє жи­вот­тя й свою во­лю в лісах та нет­рах та в роз­ло­гих лу­гах та сте­пах. Йшли во­ни з мішка­ми та з тор­ба­ми, на пле­чах нес­ли свою харч. Кру­гом Бог­да­но­во­го та­бо­ру не­на­че звідусіль на­со­ву­ва­лись чорні хма­ри, їх пог­ли­нав Бог­данів табір. І хма­ра все збільшу­ва­лась, все рос­ла і зас­ла­ла не­на­че півне­бок­ру­га на схід сон­ця од Пи­ляв­ки.

    Тиміш Хмільницький вже йшов з та­та­ра­ми. Бог­дан до­жи­дав йо­го що­го­ди­ни, бо та­та­ри вже пе­рей­шли че­рез Дніпро й наб­ли­жа­лись до Пи­ля­вець. Один польський жовнір прис­ка­кав у Єрсміїн табір і приніс Єрсмії звістку, що вже за­го­ни з усієї Ук­раїни зби­ра­ються в Бог­данів табір, що та­та­ри вже наб­ли­жа­ються. Єремія по­са­танів і так роз'ярив­ся од та­кої неп­риємної для йо­го звістки, що став ніби не­са­мо­ви­тий, ви­хо­пив шаб­лю з піхов і по­ру­бав жовніра на смерть.

Пошук на сайті: