Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    По один бік Пи­ляв­ки чорніло та чер­воніло пек­ло. За­те по дру­гий бік річки не­на­че цвів рай. Польські пол­ки вис­ту­па­ли з та­бо­ру одні за дру­ги­ми на лу­ча­ну ни­зи­ну. Вис­ту­пи­ли гу­са­ри й ула­ни на ко­нях, вис­ту­пи­ли й піші пол­ки, усі пиш­но уб­рані в ясні кун­туші, не­на­че па­ни приб­ра­лись не на бит­ву, а на який­сь ба­га­тий бен­кет. Гу­са­ри чер­воніли, не­на­че гряд­ка півонії та польово­го ма­ку, при­си­па­на зо­ло­тою су­хозліткою. Уланські пол­ки мріли, не­на­че клум­би розкішних ро­же­вих тро­янд, са­ме в цвіту. Піші пол­ки то жовтіли, то чер­воніли, не­на­че клум­би якихсь тропічних жов­то-га­ря­чих, синіх та ро­же­вих квіток. Уся ни­зи­на, усі лу­ки ста­ли схожі на який­сь ко­ролівський пиш­ний парк з нез­ви­чай­но гар­ни­ми квітни­ка­ми, пов­ни­ми див­них квіток. А на ті квіти не­на­че якимсь ди­вом впав зо­ло­тий та брильянто­вий дощ і об­си­пав квітки і зо­ло­том, і сріблом, і пер­ла­ми, і діаман­та­ми. Скрізь блиск, зо­ло­то та срібло на па­нах і на ко­нях. На вечірньому сонці усе те лисніло, бли­ща­ло, ми­готіло, пе­ре­ли­ва­лось ти­ся­ча­ми блис­ку­чих сутінків, не­на­че якась каз­ко­ва зо­ло­та й срібна ро­са впа­ла на ди­вог­лядні чу­дер­нацькі квітни­ки, ви­ко­хані ба­гатст­вом та розкішшю, по­рослі на гряд­ках, виг­ноєних му­жицьким по­том та кров'ю.

    - Ото рай! Ото пиш­ний панський рай! Ой вше­ле­па­ються в те­бе че­рез ти­ни та пе­ре­тин­ки наші ко­за­ки і на­пе­ле­ха­ють рай­ських яб­лу­чок повні при­по­ли й па­зу­хи, - сміявся Кри­воніс, ог­ля­да­ючи ті приб­рані панські пол­ки, - ото на­са­ди­ла Польща на Ук­раїні квіток! А які на­ме­ти! Ото ця­ця! Пев­но, до­ро­генько кош­ту­ють оті квітки для Ук­раїни! Наш табір чорніє, не­на­че по­ле після спа­шу. Ви­би­ли йо­го й ви­то­ло­чи­ли па­ни, але оце ж по­па­дуться й самі во­ни в зай­ма­ну до нас. За­же­не­мо їх на ви­пас в Крим до та­тар, щоб не бри­ка­лись. Ви, ко­за­ки, не бійтесь отих цяцьок. Та там не самі па­ни! Там доб­ра мет­ка польських паннів та паній, що вбра­лись в ли­царські ок­са­ми­тові ша­ти. Там такі білі та рум'яні лич­ка, не­на­че ви­роб­лені з са­ха­ру. Во­ни од­ра­зу по­чадіють од по­ро­хо­во­го ди­му та й по­хо­ва­ються по зо­ло­тих ка­ре­тах.

    - Не бійтесь, ко­за­ки, отих цяцьок! Вдар­те сміли­во. Між ни­ми ба­га­то пе­реб­ра­них жидів, - жар­ту­вав Бог­дан. - Не ля­кай­тесь отих цяцьок. Над ти­ми цяцька­ми вер­хо­во­дять та пра­ву­ють не ли­царі: один пе­ри­на, дру­гий ди­ти­на, а тре­тя ла­ти­на, та ще й ста­ра, як сторічна ба­ба: їй тільки ка­хи­ка­ти в запічку та дітей ко­ли­ха­ти, а не би­тись з ко­за­ка­ми.

    Маленька річка Пи­ляв­ка тек­ла по ши­рокій роз­логій до­лині і розділя­ла обид­ва во­рожі та­бо­ри. По­над бе­ре­га­ми по обид­ва бо­ки річки тяг­ла­ся ни­зи­на, по­де­ку­ди вкри­та баг­ня­ни­ми пле­са­ми, мо­ча­ра­ми та ка­лю­жа­ми. Са­ме про­ти се­ре­ди­ни та­борів на Пи­лявці бу­ла греб­ля. Вже смер­ком Бог­дан ви­ря­див за греб­лю ко­заків і звелів розміси­ти бо­ло­тя­ний грунт кінськи­ми ко­пи­та­ми, по­ви­би­ва­ти ба­каї, по­ко­па­ти ши­рокі ко­пан­ки та ро­ви і по­на­си­па­ти ва­ли.

    - Та роз­би­вай­те грунт доб­ре! Місіть гли­ну та баг­но м'якенько, щоб бу­ло м'якенько сту­па­ти панським сап'янцям, - ска­зав Бог­дан і слідком за ни­ми вис­лав Кри­во­но­са на засідки з по­ти­лиці польсько­го війська.

    Обачний Кри­воніс прош­миг­нув по­таєнці з пол­ком поміж дво­ма польськи­ми та­бо­ра­ми й засів в до­лин­ках та ярах між гор­ба­ми, збо­ку ве­ли­ко­го Домініко­во­го та­бо­ру, щоб вда­ри­ти на панів нав­пе­рей­ми, як­би їм до­ве­лось втіка­ти, ос­ту­пив­шись од бе­ре­га Пи­ляв­ки.

    Раннім ран­ком двад­ця­то­го сен­тяб­ря, в по­неділок ви­со­ко підня­ло­ся зна­ме­но над на­ме­том кня­зя Домініка: то був знак нас­ту­па­ти на ко­заків. Зат­ру­би­ли в тру­би, заг­риміли в буб­ни. На при­гор­ку вда­ри­ли му­зи­ки. Польські пол­ки ки­ну­лись до річки трьома ла­ва­ми в трьох місцях. Пан Осінський пе­рес­ко­чив з своїм пол­ком че­рез греб­лю й вда­рив на полк слав­но­го Іва­на Чор­но­ти. Самійло Лащ та князь Ко­рецький пе­рей­шли че­рез Пи­ляв­ку вбрід ви­ще греблі. Пан Ми­хай­ло Йор­дан пе­ре­хо­пивсь з пол­ком че­рез річку ниж­че греблі. Чор­но­та не ви­дер­жав на­тис­ку і ос­ту­пив­ся од греблі за ло­зи, вільши­ну та вер­боліз. Бит­ва роз­по­ча­лась, по тодішньому зви­чаю, гер­ця­ми. З польських полків вис­ка­ку­ва­ли жовніри, піші й кінні, й вик­ли­ка­ли ко­заків на герці. Ко­за­ки, по­засідав­ши й по­хо­вав­шись в ку­щах, нес­подіва­но вис­ту­па­ли про­ти їх. На всю лінію війська впо­довж бе­регів по­ча­ли­ся герці. Там вис­ка­ку­вав з ря­ду шлях­тич, а про­ти йо­го з вер­бо­ло­зу вип­ли­гу­вав ко­зак. Чорні жу­па­ни збіга­лись з чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми кун­ту­ша­ми, ки­да­лись один на од­но­го, як два бадьористі розд­ра­то­вані півні. Шаблі дзвеніли, бли­ща­ли на сонці, аж скре­го­та­ли, не­на­че в їх бу­ли зу­би, і ча­сом ла­ма­лись. І нес­подіва­но вмить па­дав до­до­лу або ко­зак, або ок­са­ми­то­вий кун­туш. Де-не-де з кущів вис­ка­ку­вав чер­во­ний за­по­ро­жець на коні й ма­хав кри­вою шаб­лею по­над своєю чер­во­но­вер­хою шап­кою. Про­ти йо­го вис­ка­ку­вав шлях­тич на коні. Коні прих­ка­ли, не­на­че й во­ни бра­ли спіл в герці, ста­ва­ли гоп­ки, би­ли один од­но­го ко­пи­та­ми, ку­са­лись за ву­ха. А над кінськи­ми го­ло­ва­ми ми­готіли дві нап­руд­жені ру­ки, два стис­нуті здо­ро­вецькі ку­ла­ки. Цупкі пальці од нап­ру­ги не­на­че одуб­ли й зак­ляк­ли на дер­жалні ша­бель. Дві шаблі лисніли, не­на­че дві спле­тені навх­рест скал­ки блис­кав­ки, ніби два ска­жені вов­ки ку­са­лись, аж кла­ца­ли та скре­го­та­ли зу­ба­ми. І па­дав з ко­ня або кун­туш, або жу­пан в чор­не баг­но. І кінь топ­тав ко­пи­та­ми в баг­но до­ро­гий ок­са­мит.

    Одні дру­гих вик­ли­ка­ли ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми і пе­ре­ки­да­лись лай­кою навіть яс­но­вельможні шлях­тичі, не­на­че дві во­рожі улиці, дві юр­би сього­час­них па­рубків з двох во­ро­жих кутків на селі.

    Чорнота по­дав­ся далі з пол­ком, не всто­яв про­ти гус­тих куль з шля­хетських руш­ниць. По­зад па­на Осінсько­го за­раз ру­ши­ли жовніри че­рез по­рож­ню греб­лю. Шлях­та зраділа.

    - Бийте ра­зом! до­бу­вай­те пи­ля­вецький Бог­данів ку­рят­ник! - кри­ча­ли шлях­тичі, біжу­чи че­рез греб­лю. - Ось ми пе­рет­ре­мо вас на та­ба­ку! Ось не­за­ба­ром чор­ти ню­ха­ти­муть з вас та­ба­ку в пеклі та чха­ти­муть на усе пек­ло. Ва­шим гетьма­ном сам са­та­на наб'є завт­ра свої чорні во­ло­хаті ніздрі!

    З пе­редніх рядків польських полків шлях­тичі раз у раз вик­ли­ка­ли ко­заків на герці, драж­ни­ли їх ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми та прик­ла­да­ли усякі по­гані прізви­ща.

    - Гей ви, сви­но­па­си! Чи вам же би­тись з на­ми! Ось ми за­раз за­бе­ре­мо вас, як ку­рей на сідалі, з ва­ши­ми тор­ба­ми та клун­ка­ми з хлібом та ци­бу­лею. За­бе­ре­мо в вас ці старцівські ваші рид­ва­ни. Про­пащі ви з ва­ши­ми рид­ва­на­ми! - гу­ка­ли шлях­тичі, вис­ту­па­ючи на герці.

    - Гей ви, хло­пи, го­лод­ранці, безш­таньки, тор­бот­ру­си! - крик­нув Самійло Лащ, вис­ко­чив­ши на­пе­ред на коні. - Гай­да на пан­щи­ну! Гай­да до сви­ней! Вам, ко­за­кам, тільки свині за­га­ня­ти в хліви та че­ре­ду пас­ти, а не з на­ми, мосьци­ви­ми па­на­ми, во­юва­ти. Ви наші слу­ги, наші че­ля­динці, наші най­ми­ти, а не ли­царі.

    - Он я ба­чу і сво­го ко­ню­ха Стецька, і сво­го ку­ха­ря Пхай­ла! - крик­нув один шлях­тич з ря­ду. - То це ж во­ни повтіка­ли до ко­заків ще з Гли­нян! Гей ви, най­ми­ти! Он там в та­борі сто­ять мої срібні по­лу­мис­ки не­миті, лож­ки та ножі не­терті! Гай­да до ро­бо­ти! Гай­да ви­но­си­ти по­миї та сміття! Ану, до по­мий­ниці!

    - Які ви в дідька па­ни! - кри­чав Ган­жа на коні. - Які ви те­пер ли­царі! Он­деч­ки на вас дівчачі спідниці та на­мис­та на ши­ях! Пов­би­ра­лись, не­на­че дівки на му­зи­ки. Вам тільки б з ста­ри­ми ба­ба­ми вов­ну пряс­ти, а не во­юва­тись з на­ми. Ось по­же­не наш гетьман вас усіх в Крим. Бу­де­те ви там па­тин­ки та­та­рам здійма­ти, та­тар в п'яти цілу­ва­ти, а та­тар­кам па­тин­ки язи­ка­ми чис­ти­ти. Ку­ди вже вам би­тись з ко­за­ка­ми! Скуб­ти б вам тільки вов­ну з та­тар­ка­ми та пір'я дер­ти та­тар­кам на пе­ри­ни та та­тарських дітей в ко­лис­ках ко­ли­ха­ти! От які ви те­пер ли­царі! Ви вже зусім зам'яки­ни­лись і пе­ре­ве­лись на іцько­ву суч­ку.

    - Ви пас­ту­хи, греч­косії, че­ред­ни­ки, по­го­ничі, хло­пи, хар­циз­ни­ки, та­тарські най­ми­ти, та­тарські по­пи­хачі! - кри­чав чванько Лащ з ко­ня.

    - А ви всі па­ни ку­роїди, па­ни кач­коїди, гу­соїди, ко­зоїди, сви­ноїди! Ще й до то­го жа­боїди! ще й до то­го па­ни дерії й лю­доїди! Ви мо­ло­диці, ви ба­би, а не ли­царі! - кри­чав Ган­жа й ви­хав шаб­лею над го­ло­вою.

    З вер­бо­ло­зу вис­ко­чив за­по­ро­жець на коні й крик­нув:

    - Ось ми швид­ко пов'яже­мо вам білі руч­ки си­ри­цею та й по­же­не­мо в Крим. Ось дивіться, якої чу­до­вої си­риці на­го­ту­ва­ли вам ко­за­ки.

    І ко­зак зняв з сідла пу­чок си­риці й за­ма­хав ним по­над го­ло­вою.

    - Та й гар­на ж ки­ти­ця! Хоч на панську шап­ку чіпляй! По­куш­туєте й ви ту­рецької та­вол­ги на га­ле­рах. Там-то смач­на, як вен­герське ви­но! - крик­нув Ган­жа.

    - Понастромлюємо ми вас на залізні палі, як наст­ром­лю­вав ко­заків ваш дур­ний По­тоцький, та обс­та­ви­мо шля­хи од Києва аж у Крим. Ото бу­дуть гарні віхи з вас на зи­му!

    - Та не­варт на їх збав­ля­ти й паль! Ось ми пос­та­ви­мо оті чер­воні опу­да­ла по своїх го­ро­дах ля­ка­ти го­робці та во­ро­ни, - крик­нув один ко­зак з хлопів. - Ось з вас зос­та­неться швид­ко са­ма мер­ва та пе­реїди! са­ма не­потріб та по­терть. Ви при­ходьки на Ук­раїні, приб­лу­ди, а ми тут па­ни.

    Один шлях­тич, розд­ра­то­ва­ний лай­кою, не втерпів і вис­ко­чив на коні та й крик­нув до Ганжі:

Пошук на сайті: