Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2187
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2714
    Флегонтів Пет­ру­ша тро­хи ски­нувсь на мав­пу, бо стра­шен­но лю­бив ла­зить по покрівлях та по де­ре­вах. Ле­онідів си­нок теж дря­пав­ся слідком за ним на ви­со­чезні старі вишні. Во­ни да­ва­ли привід о цьому й ма­ту­щи­ним дітям. І ті дер­лись слідком за ни­ми на гіля­ки. Пет­руш­ка виліз на виш­ню й драж­нив­ся звідтіля з дітьми. Ма­ту­щин си­нок дос­тав йо­го за но­гу й по­че­пивсь на їй. Пет­ру­ша геп­нув з вишні й дав по­ля­па­са Іва­севі, а Івась дав йо­му здачі по по­ти­лиці. Хлопці зче­пи­лись, як півні, і под­ря­па­ли один дру­го­му що­ки. Пет­ру­ша гам­се­лив Іва­ся. Івась луп­цю­вав ку­ла­ка­ми Пет­ру­шу. Ма­ша бу­ла в сад­ку, але во­на не ду­же ни­ми пек­лю­ва­лась і за­га­лом наг­ля­да­ла за дітьми тільки зда­ле­ки. Із сад­ку підняв­ся крик. Бра­ти ос­ту­пи­лись за Іва­ся й ки­ну­лись на Пет­ру­шу. Скоїлась справ­деш­ня ба­талія. Ма­тері по­вибіга­ли в са­док, їм з пе­ре­ля­ку уяви­лось, що, мо­же, кот­рий хло­пець упав в кри­ни­цю, бо в сад­ку бу­ла кри­ни­ця з жу­рав­лем.

    Почали роз­би­рать ту спра­ву. Пет­ру­ша рів, Івась ре­пе­ту­вав. Ма­ша на­пев­но не мог­ла зна­ти, хто з хлопців пра­вий, а хто вин­ний, але вип­рав­до­ву­ва­ла сво­го па­ни­ча й ски­да­ла пе­ню та про­ви­ну на Іва­ся.

    Софії Ле­онівні ста­ло жаль син­ка. Во­на на­ду­лась, аж роз­чер­вонілась на ви­ду й од то­го ча­су не го­во­ри­ла з ма­туш­кою, навіть од­вер­та­лась од неї. Ма­тушці так са­мо бу­ло шко­да сво­го Іва­ся, але во­на бу­ла зви­чай­ніша од гості й здерж­ли­ва і не по­ка­зу­ва­ла сво­го нев­до­во­лен­ня пе­ред гістьми.

    Але вве­чері знов тра­пи­лась подія вже в пе­карні. Ївга й най­ми­ти, зви­чай­но, як слу­ги, бу­ли за­вид­ливі до Маші, шо во­на завсігди б'є бай­ди­ки, нічо­го не ро­бе й Ївзі ні в чо­му не по­ма­гає. Дівча­та змо­ви­лись: во­ни собі й най­ми­там пок­ла­ли кращі лож­ки за ве­че­рею, а пе­ред Ма­шею пок­ла­ли ста­ру лож­ку, ви­щерб­ле­ну на но­си­ку, з ви­зуб­нем сли­ве до се­ре­ди­ни лож­ки.

    - От те­пер Ма­ша, мо­же, не по­хо­питься ви­ло­вить в мисці усі га­луш­ки щер­ба­тою лож­кою! - ска­за­ла Ївга до най­митів. - А то ця про­жир та­ка спішна та не­на­жер­ли­ва, що за нею й не по­хо­пиш­ся з їжею: не жує га­лу­шок, а прос­то гли­тає, не­на­че індик. Я не встиг­ну про­ковт­нуть однієї га­луш­ки, а во­на вже прог­ли­не дві! Я лічи­ла, скільки га­лу­шок во­на прог­ли­не за ве­че­рею, - сли­ве вдвоє більше за ме­не; я лічи­ла-лічи­ла та й лік по­гу­би­ла.

    Але як най­мич­ки сіли за ве­че­рю. Ма­ша взя­ла лож­ку й за­раз пос­те­рег­ла, що та­кою щер­ба­тою лож­кою не мож­на до­нес­ти юш­ки до ро­та. Во­на пож­бу­ри­ла лож­ку до по­ро­га, а далі спе­ре­сер­дя вста­ла з по­ку­тя, вхо­пи­ла щер­ба­ту лож­ку й побігла в по­кої жалітись на Ївгу. Ма­туш­ка му­си­ла са­ма йти до пе­карні й за­ла­го­дить ую спра­ву, знай­шла новішу лож­ку на мис­ни­ку й по­да­ла Маші. Але роз­лю­то­ва­на Ма­ша вже й не сіла за стіл і вий­шла з пе­карні. Софія Ле­онівна ба­чи­ла ту лож­ку, і їй чо­мусь зда­лось, що тут зне­ва­жа­ють її най­мич­ку че­рез те, що, надісь, зне­ва­жа­ють й її са­му. Во­на ще гірше на­су­пи­лась. Кмітли­ве ма­ту­щи­не око й не приміти­ло. Ма­туш­ка зо­би­ди­лась.

    - Ой ко­ли б ці гості хутчій пе­ре­би­ра­лись в своє жит­ло. Дам їм усе, що потрібно в гос­по­дарстві, дам і над­дам, аби во­ни швид­ше ви­хо­ди­ли й жи­ли собі нарізне од нас в опрічнім домі, - го­во­ри­ла Ольга Павлівна до от­ця Зіновія ни­щеч­ком.

    - Та то ти вже ду­же пек­люєшся тією Ма­шею. Ти не ду­же їй по­ту­рай та пад­куй ко­ло неї, бо во­на та­ка ж са­ма, як і Ївга, тільки на селі кир­пу гне, ніби­то во­на справж­ня пан­на, - го­во­рив о. Зіновій до жінки.

    Але ма­туш­ка бу­ла доб­ра, і їй бу­ло шко­да й Маші, що во­на че­рез свої ве­ре­ди та го­ро­дянські гор­дощі зос­та­лась без ве­чері. Во­на пок­ли­ка­ла Ма­шу в при­хо­жу, вкра­яла доб­ру пар­ти­ку па­ля­ниці, нак­ри­ши­ла на тарілоч­ку са­ла й по­да­ла Маші. Ма­ша взя­ла з якимсь нех­ту­ван­ням в очах, сіла на стільці ко­ло сто­ли­ка й по­ча­ла уплітать па­ля­ни­цю й са­ло на всі зас­та­ви.

    В по­ко­ях знов по­ча­лось веш­тан­ня та го­ту­ван­ня до па­ра­до­вої ве­чері, зас­те­лян­ня сто­ла та розс­тав­лян­ня па­ра­до­во­го по­су­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич аж ох­рип од співів. І Фле­гонт, і отець Зіновій вже пе­ре­си­ти­лись ти­ми співа­ми й за­мовк­ли. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла гос­тей сіда­ти за ве­че­рю. По­да­ли сма­жені кур­ча­та.

    - Та ти, сест­ро, не ду­же-то пек­люй­ся мною. Мені не ду­же-то уподібні усякі панські пун­ди­ки. Ти мені зго­туй гре­чані га­луш­ки з вишк­вар­ка­ми, - оце так ко­зацька іжа! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, при­мос­тив­шись ко­ло сто­ла.

    - Коли тобі ця пот­ра­ва до сма­ку, то я зве­лю тобі при­нес­ти. Сьогодні Ївга ва­ри­ла слу­гам на ве­че­рю гре­чані га­луш­ки. Ма­ша не схотіла ве­че­рять, то в горш­ку їх, ма­буть, зос­та­лось до­волі. Підіть, Ма­шо, та спи­тай­те в Ївги, -го­во­ри­ла ма­туш­ка.

    Незабаром Ма­ша ввійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла оеред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем тарілку з га­луш­ка­ми.

    - Оце так за­по­розький по­жи­вок! І смач­ний, і трив­ний. Люб­лю сільську стра­ву більше од усього, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Він і справді їв га­луш­ки з жа­до­бою, бо в Києві ску­чив за цією сільською пот­ра­вою.

    Після ве­чері знов по­ча­лась біга­ни­на - стеління та ук­ла­дан­ня дітей в пос­телі. Ле­онід Се­ме­но­вич знай­шов до­рож­ню ба­тю­щи­ну теп­лу бур­ку з відло­гою й ска­зав усім доб­раніч.

    - Куди ж це ти йдеш? Чи не в по­рожній школі ча­сом ду­маєш спа­ти? - спи­та­ла сест­ра.

    - Піду в клу­ню та ля­жу в зас­то­рон­ку на со­ломі. Мені най­упо­добніша ота се­лянська постіль. Пам'ятаєш, Фле­гон­те, як ми ко­лись ма­ли­ми ви­ка­чу­ва­лись в клуні на па­ху­чо­му сіні та на вівсяній со­ломі сли­ве до півдня! Та й доб­ре ж спа­лось на па­хучій вівсяній со­ломі! А ходім, Фле­гон­те, в со­ло­му! - зап­ро­шу­вав він ар­тис­та.

    Але Фле­гонт вже спанів і тільки осміхнув­ся ро­же­ви­ми ус­та­ми, пов­ни­ми й свіжи­ми, мов у па­нян­ки.

    - Було ко­лись гар­но на сіні, а те­пе­реч­ки на по­душ­ках та­ки кра­ще й догідніше, ніж на со­ломі, - од­повів він.

    - Та тільки не куріть там в зас­то­рон­ку, щоб ча­сом не на­ро­би­ли по­жежі. По­киньте в хаті оте ку­ре­во, -обізвавсь отець Зіновій.

    - Це ти боз­на-що ви­га­дав! Ще схо­пиш якусь хво­ро­бу, - ска­за­ла сест­ра.

    Вранці Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нувсь і по­чу­тив, що в йо­го в бо­ку ко­ле колька. В зас­то­рон­ках пе­ред жни­ва­ми зви­чай­но бу­ває по­рожньо. На поді зас­то­рон­ки ва­ля­лась тільки вог­ка мер­ва та якась по­терть з со­ло­ми, що миші пе­ресікли за літо, та ще й вог­ка. Ле­онід Се­ме­но­вич зас­ту­див один бік. Він поп­ро­сив у сест­ри спир­ту й дов­го роз­ти­рав бо­ка, до­ки пе­рес­та­ла колька.

    - А бач! Я ж тобі ка­зав, що ми вже зам'яки­ни­лись і спаніли од го­ро­дянсько­го жит­тя. От і «не ви­дер­жав пост­ри­гу», як при­ка­зу­ють. Ото дру­гий раз не квап­ся спа­ти на за­по­розькій пос­телі або в сад­ку про­ти не­ба на землі. Гре­чані га­луш­ки не за­ва­ди­ли, а вог­кий діл в зас­то­рон­ку пош­ко­див, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Мабуть, ми вже ска­цапніли. А влий, будь лас­ка, сест­ро, в чай з півста­ка­на ро­му. Мо­же, теп­ло прой­ме ме­не й промк­неться в порібри­ну, де са­ме зо­се­ре­ди­лась колька, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Це зна­читься, що нам вже годі спус­каться до клуні та до ха­ти, а на­пе­ре­верт: тре­ба піднімать се­лянську ха­ту й се­лян вго­ру до се­бе, до на­шо­го рівня, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - А на це тре­ба ве­ли­кої нап­ру­ги сил і дер­жав­них, і на­ших по­один­чих.

    Якби в наш час бу­ла За­по­розька Січ, Ле­онід Се­ме­но­вич з йо­го вольно­любст­вом та по­тя­гом до прос­то­ти, пев­но, опи­нив­ся би в Січі й був би зав­зя­ту­щим ко­за­ком-за­по­рож­цем.

    

IV

    

    За чаєм Софія Ле­онівна сиділа за­ду­ма­на та бун­дюч­на. Во­на на­си­лу го­во­ри­ла з гос­по­ди­нею ра­ди зви­чай­ності, бо не мог­ла за­бу­ти за оби­ду сво­го Пет­руш­ки та й своєї Маші.

    «Певно, моя ятрівка зла, ко­ли на­ду­лась, як індик. Боз­на-чо­го дметься! Малі хлопці усі за­водіяки й ладні би­тись щод­ня, що­го­ди­ни. Після чаю тре­ба за­ход­жу­ваться ко­ло пе­ре­но­син в шко­лу», - ду­ма­ла Ольга Павлівна, ско­са зир­ка­ючи на ятрівчи­не ли­це, на кот­ро­му бу­ло знать сутінок нев­до­во­лен­ня.

Пошук на сайті: