Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2182
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2705
    «Не хо­чу я, сест­ро, за сто­ли са­ди­тись, а бу­ду я, сест­ро, на те­бе ди­ви­тись», - заспівав ти­хенько На­зарів далі на­род­ну пісню й зир­нув бист­ро на Софію Ле­онівну.

    - Та співай­те ж далі! Я люб­лю слу­хать, як співа­ють пісень, та ще й гар­но, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, доб­родію га­мар­ни­ку, за стіл, - гук­нув ве­се­лий Лев­ко й по­тяг з усієї си­ли гос­тя за ру­ку до сто­ла. Гість вип­ру­чу­вавсь. Йо­му бу­ло ніяко­во пе­ред ма­туш­кою за та­кую па­ру­боцьку Лев­ко­ву вих­ват­ку. Але Лев­ко цуп­ри­ку­вав йо­го за ру­ку. Гість опи­навсь. Во­ни, жар­ту­ючи, по­ча­ли вой­ду­ваться. Лев­ко ви­хав гос­тем, не­на­че ко­цю­бою, і не­на­ро­ком за­че­пив за­каб­лу­ком ули­ка. Улик пе­ре­ки­нувсь, за­че­пив дру­го­го ули­ка, і той улик пішов упе­ре­кидь.

    - Ну та й дуріють же оці хлоп­чиська! Чис­то не­на­че ко­ше­ня­та, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ки­ну­лась піднімать та ста­ви­ти ули­ки на місця.

    - Оці жев­жи­ки, оці джи­гу­ни, не­на­че ті вед­меді влізли в пасіку та й по­пе­ре­ки­да­ли ули­ки, - обізвавсь Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Правда, що ули­ки, тільки без щільників, - обізва­лась ма­туш­ка, слідку­ючи за гос­те­вим во­рушінням.

    Назарів ки­нувсь і собі до ули­ка, вмить пос­та­вив і при­мос­тивсь на йо­му. Свіжий, пов­ненький, як мо­ло­дий огірок, чор­ня­вий та струн­кий, цей ви­пе­ще­ний кра­сунь-гість зда­вав­ся ма­тушці якимсь за­ча­ро­ва­ним ца­ре­ви­чем, про яко­го роз­ка­зу­ють в каз­ках, і що цей ца­ре­вич, кот­рий десь поб­ли­зу був за­ча­ро­ва­ний, спав сто год десь в діброві, а це тільки що про­ки­нувсь та нес­подіва­но, ніби якимсь чу­дом, з явив­ся тут на прос­тацько­му причілку, тро­хи не в пасіці в кат­разі, та й сів на ули­ку. Ма­туш­ка зир­ну­ла на Софію Ле­онівну до­пит­ли­вим оч­ком. Софія Ле­онівна од­ра­зу аж посвіжіша­ла на ви­ду й не­на­че побіліша­ла. Очі ста­ли ве­селі, не­на­че аж гра­ли: ус­та раз у раз осміха­лись. Пог­ляд її став лас­кавіший. Во­на по­добріша­ла, сіла на зас­те­леній ки­лим­ком призьбі ко­ло ма­туш­ки й по­ча­ла роз­мов­лять з нею лю­бенько та при­яз­но, мов близька й щи­ра при­ятелька. Кра­са зро­би­ла не­на­че якісь ча­ри, не­на­че по­ди­ху­ва­ла на їх обох по­ди­хом по­езії.

    Софія Ле­онівна бу­ла не­во­руш­ли­ва лю­ди­на, навіть для­ва і, мо­же, че­рез те во­на ду­же лю­би­ла жва­вих лю­дей, а най­більше про­вор­них та ве­се­лих мо­ло­дих та жар­тов­ли­вих па­ничів жев­жиків та джи­гунів. Во­ни її на­ди­ли тим, що ба­ви­ли й роз­ва­жа­ли її, а во­на сиділа не­по­руш­но, ди­ви­лась на їх та ми­лу­ва­лась ни­ми.

    Левко аж си­лу­вав то­ва­ри­ша сісти за кар­ти, але він усе од­ма­гавсь.

    - Оце при­че­пи­лась при­че­па! Од­че­пись ти од моєї душі. Ще встиг­ну до­волі наг­раться в кар­ти. Мені оце після до­ро­ги за­ма­ну­лось ску­па­тись отам в став­ку або в річці під оти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. На шля­ху бу­ла ве­ли­ка ку­ря­ва, і я за­по­ро­шив се­бе усього на то­му кур­но­му шля­ху од вок­за­лу. Мені хотілось ску­паться в став­ку по до­розі, та візник не зго­дивсь спи­няться та га­яти час.

    - То й ходім оце та й бу­де­мо ку­па­тись, бо мені од то­го вой­ду­ван­ня з то­бою аж душ­но ста­ло, - обізвавсь Лев­ко, в кот­ро­го дум­ки та ба­жан­ня ви­ни­ка­ли рап­том і наг­ло і так са­мо наг­ло й швид­ко зни­ка­ли.

    - А після ку­пан­ня про­шу на чай до нас у са­док, - зап­ро­шу­ва­ла Ольга Павлівна усіх, - але стри­вай­те на хви­лин­ку! Ось за­раз я приш­лю вам най­мич­кою прос­ти­ряд­ло, гребінець та шма­ток ми­ла, - до­да­ла во­на на ході ко­ло причілко­во­го вікна.

    Незабаром про­вор­на Ївга при­ка­та­ла й при­нес­ла всі ку­пальницькі при­чан­да­ли. Отець Зіновій на­ван­та­жив Лев­ка ти­ми при­чан­да­ла­ми, і ку­пальни­ки поп­рос­ту­ва­ли че­рез ви­гон проз церк­ву, пе­релізли че­рез пе­ре­лаз в ба­тю­щи­ну ле­ва­ду й пішли до річки навп­рос­тець, че­рез людські су­купні го­ро­ди по бо­роз­нах, де в одній са­дибі сли­ве щод­ня ку­па­лась уся ба­тю­щи­на сім'я.

    На причілку зос­та­лась са­ма Софія Ле­онівна. Під вер­бою од­ра­зу ста­ло ти­хо, аж ніби мерт­во, та ще після га­му та го­лос­ної бучі, яку зби­ли мо­лоді жев­жи­ки. Спо­чат­ку ще бу­ло чуть зда­ле­ки го­лос­ну роз­мо­ву з ви­го­ну, але зго­дом і той гомін за­тих і за­мер. Гості од­ра­зу зник­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Са­ме в жни­ва на ви­гоні нігде не во­ру­ши­лось ані жи­во­го людсько­го ду­ху, тільки чиїсь ове­ча­та ни­ка­ли попід ти­на­ми, хап­ком те­ре­би­ли свіжу зе­ле­ну тра­ву та ба­дил­ляс­те збут­лявіле зілля, що постіка­ло в завсідньому хо­лод­ку.

    На Софію Ле­онівну нес­подіва­но спа­ла за­ду­ма, а потім і нудьга. Пе­ред її очи­ма все ніби ма­нячіли мо­лоді го­во­рючі та ве­селі жев­жи­ки й на­га­ду­ва­ли про ве­се­ле мо­ло­де то­ва­рист­во в її житлі в Києві. Во­на зга­да­ла усіх па­ничів, але ніхто з їх не при­па­дав їй так до впо­до­би, як кра­сунь На­зарів. І во­на й нез­чу­лась в тій глу­шині, як йо­го іскряні карі очі та ніби на­мальовані чорні бро­ви зас­ло­ни­ли і Фле­гон­тові карі очі, і всіх па­ничів та все ви­ни­ка­ли в її думці й на­ди­ли до се­бе і ве­селістю, і лас­кавістю, і ко­хан­ням.

    Софія Ле­онівна озир­ну­лась навк­ру­ги. Пе­ред очи­ма прос­то про­ти неї стримів ста­рий час­токіл. За ви­го­ном зе­леніла ле­ва­да, об­сад­же­на вер­ба­ми, а далі на гор­би­ку на чо­ло­поч­ку ста­ра церк­ва ніби по­то­па­ла в ви­со­ких ли­пах та ди­ких гру­шах. І нігде ні жи­во­го ду­ху! Не­на­че усе се­ло ви­мер­ло. На Софію Ле­онівну най­шов сум. Во­на не ви­дер­жа­ла далі тієї сільської мерт­во­ти й тиші, схо­пи­лась з призьби, побігла мерщій в по­кої, на­ла­па­ла в ко­моді прос­ти­ряд­ло й по­хап­цем побігла й собі до став­ка прос­то шля­хом до греблі.

    Софія Ле­онівна не зна­ла тих за­ку­точків по го­ро­дах, зас­ло­не­них гус­ти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми, де зви­чай­но ку­па­лись по­таєнці мо­ло­диці й дівча­та, і поп­ря­му­ва­ла прос­то на греб­лю. Озир­нув­шись на ста­вок та на ши­ро­ке пле­со ниж­че од греблі під спус­том, во­на зійшла з греблі до пле­са. Їй зда­ва­лось, що во­на схо­ва­лась од людських очей за греб­лею в хо­лод­ку і в за­хисті, бо греб­ля бу­ла ви­со­ка, сли­ве на два сажні, а ниж­че од пле­са рос­ли старі вер­би та осо­ко­ри за ти­на­ми в людських го­ро­дах. Во­на по­ча­ла роз­ля­гаться ко­ло са­мої греблі й скла­дать оде­жу на хво­рос­ти­ни та хмиз, що ви­со­ву­вавсь з-під греблі й та­ра­су.

    Але Софія Ле­онівна не зна­ла, що че­рез греб­лю йшов ве­ли­кий трахт на повіто­ве місто і че­рез греб­лю вря­ди-го­ди їха­ли лю­де й сно­ви­га­ли євреї.

    «Одже жме­не вид­но з греблі. Але мені бай­ду­же за тих му­жиків, пас­тушків та міських жидів. Це ж не па­ни», - по­ду­ма­ла не ду­же-то со­ром­ли­ва панія й полізла в во­ду.

    Ця книж­ко­ва сто­лич­на де­мок­рат­ка вва­жа­ла на се­лян, ніби на якусь ху­до­бу, пе­ред кот­рою мож­на бу­ло й не со­ро­миться.

    «Це ж не лю­де, а якісь яг­ниці. А хіба ж мені со­ром пе­ред во­ла­ми та яг­ни­ця­ми?» - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, роз­ко­шу­ючи в дрібненьких хвильках та бри­жах на плесі.

    На греблі все ма­нячіли во­зи й лю­де. Який­сь місце­вий чо­ловік віз са­мо­туж­ки бідкою кулі, зу­мис­не спи­нивсь і по­чав роз­мов­лять з чо­ловіка­ми з пит­ля та ди­виться на неї: їм зда­лось, що то ку­пається жінка Лей­би, пи­са­ря з пит­ля, бо во­на без со­ро­му завж­ди ку­па­лась в плесі, нев­ва­жа­ючи на те, що її бу­ло вид­но з греблі. Софія Ле­онівна й тро­шеч­ки не со­ро­ми­лась і од то­го ча­су все ку­па­лась в спусті, ок­ре­ме од сво­го чо­ловіка й Лев­ка.

    Але тро­хи зго­дом се­ля­ни довіда­лись, що там ку­па­лась не Лей­би­на жінка, а панія.

    - Це ма­буть, якась про­ява, а не панія, ко­ли ку­пається на вид­ноті й лю­дей не со­ро­миться, - за­го­моніли лю­де по всьому селі.

    Обполоскавшись наш­вид­ку в плесі, Софія Ле­онівна з ве­ли­кою труд­нацією доп­лен­та­лась до­до­му: після ку­пан­ня в неї все тіло ніби об­важніло й ос­лаб­ло. Во­на не­на­че впа­ла на стілець і при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, аж ніби мерт­во. Тільки ве­се­лий промінь вечірнього сон­ця про­ми­ку­вавсь че­рез вікна, ся­гав на усю дов­жи­ну по­коїв і зве­се­ляв чис­то побілені стіни. Софія Ле­онівна взя­ла зо­лоті се­реж­ки й по­чеп­ля­ла їх, потім наділа чис­ту квітчас­ту блуз­ку, ніби об­си­па­ну пун­цо­ви­ми квіточ­ка­ми польово­го ма­ку. Після ку­пан­ня в спусті в хо­лод­них дже­ре­лах, що би­ли з дна в плесі, в неї вид став біліший і ба­га­то делікатніший. Во­на вже нап­ра­ви­ла­ся йти на чай до ма­туш­ки в са­док, як нес­подіва­но під вікна­ми за­ту­потіли па­ничі й рап­том убігли в по­кої. Софія Ле­онівна жалілась, що після ку­пан­ня не­на­че розімліла й лед­ве во­ло­че но­ги. Па­ничі в жар­ти вхо­пи­ли її з обох боків попід ру­ки і по­ве­ли че­рез гряд­ки та че­рез ви­со­ку міша­ни­цю й на­ро­би­ли па­то­лочі, не­на­че че­рез міша­ни­цю хтось проїхав во­зом.

    В сад­ку під гру­шею сто­яв зас­те­ле­ний стіл з са­мо­ва­ром, сто­яли по­на­ли­вані ста­ка­ни чаю й хо­ло­ли. Ма­туш­ка все тур­бу­ва­лась, що па­ничі над­то за­га­ялись в школі, а чай хо­ло­не. Гля­ну­ла во­на в двір по­верх шта­хетів, аж па­ничі ве­дуть уд­вох Софію Ле­онівну попід ру­ки й ре­го­чуться. Софія Ле­онівна й собі ре­го­та­лась.

    - Ну та й ве­селі ж ваші па­ничі, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив отець Зіновій.

    - Ведуть Со­ню, не­на­че бо­яри те­щу до зя­тя на пе­резві, - до­дав Фле­го­ит Пет­ро­вич і побіг од­чи­нять хвіртку в са­док на­зустріч па­ни­чам.

    - Ну та й дуріють же оці жев­жи­ки - обізва­лась ма­туш­ка Ольга Павлівна до от­ця Зіновія. - Знать ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла їх обох.

Пошук на сайті: