Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.docx269 Кб2176
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_gastrolyah_v_mikityanah.fb2306 Кб2699
    - Флегонт Пет­ро­вич як­би зміг, то заб­рав би з со­бою в Київ усі лу­ки з оче­ре­та­ми й кач­ка­ми, як Ле­онід Се­ме­но­вич ба­жав заб­ра­ти з со­бою пи­тель і ста­вок з острівця­ми й то­по­ля­ми, - го­во­рив всмішки отець Зіновій. - Ці ар­тис­ти і справді не ду­же-то стат­ко­виті лю­де. Я вже в то­му пе­ресвідчив­ся, бо пос­теріг їх по­етич­ну вда­чу. В їх душі, пев­но, пов­сяк­час тільки й сно­ви­га­ють співи та цвіте по­езія.

    Софія Ле­онівна сиділа й мов­ча­ла. Во­на бу­ла сер­ди­та й на­суп­ле­на і лед­ве здер­жу­ва­ла свою злість. Але ар­тист нес­подіва­но вбіг у світли­цю й по­чав по­хап­ком про­щаться та дя­ку­вать за да­чу й за підмо­гу хар­ча­ми. Софія Ле­онівна вста­ла з ка­на­пи, нед­бай­ли­во й не­щи­ро поп­ро­ща­ла­ся і навіть не по­дя­ку­ва­ла за коні й підво­ду, і за харч.

    Вони приїха­ли на вок­зал вже тоді, як дзво­ник продз­во­нив втретє. Ба­гаж­ний лед­ве встиг ку­пить біле­ти, а па­ни на­си­лу встиг­ли вско­чить у ва­гон. Служ­ни­ки вже на ході ва­го­на лед­ве встиг­ли пов­ки­да­ти у ва­гон усякі па­кун­ки та за­виніння.

    - Так і знать, що ар­тис­ти: «вид­но па­на по по­хо­ду», - по­жар­ту­вав на­чальник станції, ки­нув­ши на­род­ну при­каз­ку слідком за ни­ми.

    Після од'їзду ар­тис­та й йо­го сім'ї отець Зіновій та йо­го жінка по­чу­ти­ли ніби по­легкість, не­на­че од­бу­ли якусь по­винність або пан­щи­ну. В домі і в оселі знов за­па­ну­вав покій та мир­но­та. На полі возії вже ріши­ли ро­бо­ту ко­ло ози­ми­ни. Нас­та­ва­ли ярові жни­ва. Че­рез завсідню тя­га­ни­ну овес пе­рес­то­яв, ук­ляк і по­чав си­паться, і ко­сарі з ве­ли­кою труд­нацією ко­си­ли по­лег­лий овес та все наріка­ли на гос­тей.

    

IX

    

    Через три неділі після приїзду до Києва, са­ме на дру­гу пре­чис­ту, Софія Ле­онівна за­ду­ма­ла їха­ти в Пе­тер­бург ніби­то до ма­тері в гості і щоб одвідать ро­ди­ну.

    - Про ме­не. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і по­ша­на, що ти ша­нуєш і чтиш свою ста­ру матір і ро­даєшся з своєю убо­гою ріднею та не цу­раєшся її. Тільки, бо­га ра­ди, не ба­рись та не гай­ся там; без те­бе за Пет­ру­шею не бу­де ніяко­го дог­ля­ду, бо Маші ніко­ли дог­ля­дать йо­го, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

    Саме на дру­гу пре­чис­ту Софія Ле­онівна влаш­ту­ва­ла­ся в до­ро­гу ще зран­ня, доб­ре посніда­ла й виїха­ла. Але во­на поп­ря­му­ва­ла не на вок­зал, a вгос­ти­ни­цю не­да­леч­ко од вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, шо Нар­кис там вже її жде, бо він пи­сав до неї й приз­на­чив день, ко­ли він при­бу­де в Київ і жда­ти­ме її в тій гос­ти­ниці, щоб вкупі з нею ви­ря­диться в до­ро­гу.

    Софія Ле­онівна най­ня­ла но­мер і по­ча­ла роз­пи­ту­вать про Нар­ки­са На­за­ро­ва. Але їй ска­за­ли, шо та­ко­го сту­ден­та о гос­ти­ниці не­ма й не бу­ло в ос­танні дні. Во­на зас­му­ти­ла­ся, бо ду­ма­ла, що він вже приїхав і жде її в гос­ти­ниці. Увійшла во­на в но­мер, од­чи­ни­ла вікно на ву­ли­цю, сіла ко­ло вікна й за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    «Може, не він опізнив­ся, десь за­га­яв­ся в місті, шо й досі не з'являється ту­теч­ки в гос­ти­ниці. А мо­же, тра­пи­лась на селі якась нес­подіва­на при­ти­чи­на. Поїзд од­хо­де в Пе­тер­бург че­рез го­ди­ну са­ме опівдні: мо­же, він над'їде й до­дер­же свою обіцян­ку, як пи­сав мені в листі».

    Вона сиділа й жда­ла, див­ля­чись на ву­ли­цю, ло­ви­ла очи­ма кож­ну зво­щицьку дрож­ку, до­див­ля­лась до кож­но­го, хто прос­ту­вав до вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, що двері от-от не­за­ба­ром од­чи­няться і Нар­кис вле­тить в но­мер, швид­кий, як вітер, і ки­неться до неї, вхо­пить в обнімок.

    Хтось за­чов­гав в ко­ри­дорі й не­на­че наб­ли­жав­ся до две­рей. Во­на схо­пи­ла­ся з місця, мерщій побігла до две­рей і рап­том од­чи­ни­ла їх.

    В дов­гелсцько­му ко­ри­дорі бу­ло по­ночі, не­на­че смер­ком. Хтось хап­ком ус­ко­чив у двері близько­го но­ме­ра й схо­вав­ся там. Софія Ле­онівна знов вер­ну­лась і сіла ко­ло вікна. На вок­залі свис­нув свис­ток; вже при­був той поїзд, кот­рий мав йти на Пе­тер­бург че­рез півго­ди­ни. Ду­ша в неї стри­во­жи­лась, і во­на сли­ве без свідо­мості ди­ви­лась на ву­ли­цю, навіть не ба­чи­ла, як по ву­лиці поспіша­ли, сли­ве бігцем бігли, лю­де й екіпажі на вок­зал.

    Софія Ле­онівна зітхну­ла важ­ко й не зна­ла, що ро­бить, що по­ча­ти, і потім, ніби знес­тям­ки, рап­том вибігла на ву­ли­цю, сіла на дрож­ку й по­ка­та­ла на вок­зал, їй зда­лось, що во­на там зостріне Нар­ки­са. Поїзд вже сто­яв на­по­го­тові в до­ро­гу. В вок­залі не веш­тав­ся ні один па­са­жир. Во­на вибігла на плат­фор­му й ог­ля­да­ла бист­рим оком вікна ва­гонів. Їй зда­ва­лось, що во­на вгля­де Нар­ки­са, як він ди­ви­ти­меться у вікно. Але па­ро­воз свис­нув, ніби крик­нув, і поїзд ру­шив на Пе­тер­бург.

    Софія Ле­онівна важ­ко зітхну­ла. Сльози ду­ши­ли її, але во­на не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла не здат­на пла­ка­ти й ніко­ли не пла­ка­ла. Во­на вер­ну­лась у гос­ти­ни­цю й зос­та­лась но­чу­вать. Їй зда­лось, що Нар­кис, пев­но, за­га­яв­ся на селі й опізнив­ся на поїзд і що він кон­че при­бу­де на дру­гий день.

    Але вранці на дру­гий день її вглядів у вікні один сту­дент, кот­рий ча­сом за­хо­див у гості до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вер­та­ючись з вок­за­лу, він ви­пад­ком стрівся з ар­тис­том і ска­зав, що ба­чив Софію Ле­онівну в гос­ти­ниці, як во­на сиділа ко­ло вікна й ди­ви­лась на ву­ли­цю, підпер­ши до­ло­ня­ми го­ло­ву.

    - Може, коні по­но­си­ли, як во­на їха­ла на вок­зал, і її ви­ки­ну­ло на мос­то­ву. Мо­же, во­на си­дить в гос­ти­ниці че­рез те, що ви­вих­ну­ла но­ги або ру­ки. За­раз поїду й довіда­юсь сам за все, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­хап­цем ско­чив на дрож­ку.

    В йо­го не­са­мохіть май­ну­ла дум­ка про Нар­ки­са. Він ще й пе­редніше вКиєві примітив, що Нар­кис над­то лип­нув до неї і що во­на ду­же при­хильна до йо­го. Але він не ду­же-то вва­жав на те за­ли­цян­ня, бо з сво­го досвіду знав, що до мо­ло­дої й гар­ної панії за­ли­ця­ються і па­ни, і па­ничі. Але він нес­подіва­но чо­мусь зга­дав сто­ро­жа Яко­ва, як він роз­ка­зу­вав за ви­ряд­жан­ня Нар­ки­са з шко­ли, як во­на са­ма про­во­ди­ла йо­го до ца­ри­ни, зга­дав йо­го осміх при то­му оповіданні, зга­дав, що він чо­гось ніби за­со­ро­мив­ся й за­мовк. І заздріння блис­кав­кою май­ну­ло в йо­го душі й не­на­че но­жем шпи­го­ну­ло йо­го в сер­це, і сер­це за­ни­ло.

    Скочивши з дрож­ки ко­ло гос­ти­ниці, він побіг вго­ру по схо­дах, роз­пи­тав, в кот­ро­му но­мері бу­ла Софія Ле­онівна, і рап­том убіг у кімна­ту.

    Софія Ле­онівна сиділа ко­ло вікна, обер­ну­лась і витріщи­ла на йо­го зди­во­вані очі. Їй чо­мусь зда­лось, що в но­мер убіг Нар­кис.

    - Чому ти оце не поїха­ла в Пе­тер­бург та заст­ряг­ла в цій гос­ти­ниці? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че про­ше­потів або про­си­чав.

    - Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, мо­же, я вин­на, що за­га­ялась, бо тра­пив­ся зво­щик, в кот­ро­го бу­ла якась шка­па, та ще й но­ро­вис­та.

    - Чому ж ти не вер­ну­лась до­до­му но­чу­вать?

    - Навіщо? Я не вер­ну­лась тим, що ду­ма­ла їхать нічним поїздом. А вночі зас­па­ла, бо ме­не не збу­ди­ли оті гультяї но­мерні. Ду­маю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спа­ти­му й не засп­лю, - го­во­ри­ла далі Софія Ле­онівна і якось плу­та­лась в вип­рав­ду­ванні за свій чуд­ний вчи­нок.

    - Ти ко­гось жда­ла, ко­гось сподіваєшся? Ти ждеш Нар­ки­са? Тн ма­ла на думці їха­ти з ним в Пе­тер­бург? Я не ду­мав, що ти зрад­ли­ва. Це ж зра­да! - крик­нув не­са­мо­ви­то Фле­гонт Пет­ро­вич. Він зга­дав якісь на­тя­кан­ня сво­го бра­та, хоч і не­ясні, на котрі він тоді ма­ло звер­нув ува­гу.

    Він спах­нув, прис­ко­чив до Софії Ле­онівни й сікав­ся до неї, чер­во­ний на ви­ду, з ка­ла­мут­ним пог­ля­дом очей. Зблизька він примітив, що на їй бу­ло но­ве гар­не уб­ран­ня, хоч тро­хи й поб­га­не, не­на­че во­на ви­ряд­жа­лась не в до­ро­гу, а ку­дись в гості. Це ки­ну­лось йо­му в очі і ще більше пе­ресвідчи­ло йо­го, що во­на ко­гось сподіва­лась в гос­ти­ниці.

    - Схаменись! од­че­пись ти од моєї душі! Ко­го б я ту­теч­ки жда­ла? Хіба ж лю­де ча­сом не опізню­ються на поїзд? Опам'ятай­ся! пе­рех­рес­ти ли­шень сво­го ло­ба. Що за нісенітни­цю ти вер­зеш, не­на­че збо­же­волів або со­ба­чої бле­ко­ти наївся, -справ­до­ву­ва­лась Софія Ле­онівна.

    Флегонт Пет­ро­вич з нес­тям­ки не знав, що й ро­бить, і бігав од кут­ка до кут­ка, як неп­ри­ка­яний, мов роз­лю­то­ва­ний лев по залізній кучі. Очі бли­ща­ли лютістю. Він по­чер­вонів, по­са­танів та ре­пе­ту­вав на всю гос­ти­ни­цю. Софія Ле­онівна витріщи­ла на йо­го очі. Цей завж­ди смир­ний, доб­рий та по­мирлн­вий чо­ловік ніко­ли ні на ко­го так здо­ро­во не сер­див­ся й не кри­чав, а те­пер став не­са­мо­ви­тий, не­на­че збо­же­волів. Десь у йо­го взя­лось та­ке зав­зят­тя, та­ка па­лючість, що Софія Ле­онівна тільки ди­ви­лась на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма й слідку­ва­ла за кож­ним йо­го ру­шен­ням. Її брав ост­рах навіть за своє жи­вот­тя. Але в такій лю­тості та в нес­тямці Фле­гонт Пет­ро­вич зда­вав­ся їй кра­щим і навіть більше по­до­бав­ся їй, як і Нар­кис На­зарів ду­же по­до­бав­ся їй в час сво­го ве­ре­ду­ван­ня та гніву. Па­ничів і чо­ловіків з го­лу­би­ною смир­ною вда­чею во­на не лю­би­ла; навіть нех­ту­ва­ла ни­ми; їй бу­ли упо­добні чо­ловіки й па­ничі палкі, що в усьому трош­ки ски­да­лись на хи­жих звірів.

    - Флегонте! вга­муй­ся! Ти дур­но сер­диш­ся й мор­дуєш се­бе та й ме­не своїм без­тям­ким заздрінням. Я й дум­ки не ма­ла їхать з кимсь в Пе­тер­бург і те­бе ки­да­ти. Поїду, та й знов приїду, хоч, мо­же, й дов­генько там зад­ля­юсь, бо я ж дав­но бу­ла в ма­тері, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вона доб­ре зна­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич лю­бить її щи­ро й без міри і, че­рез свою лю­бов та добрість, прос­тив би їй, хоч би во­на йо­го й зра­ди­ла.

    - Де це в те­бе взя­лась та­ка лю­бов до своєї рож­де­ниці? Ти ж бу­ло з нею тільки сва­риш­ся та лаєшся що­бо­жо­го дня. Мо­же, тобі за­ман­дю­ри­лось ви­ла­яться з нею всмак, бо ви дав­но вже ла­ялись. Про ме­не, й їдь! Я те­бе не си­лую зос­та­ваться. Але як ти мені не вер­неш­ся че­рез де­сять день або й швид­ше, то я усе спро­даю і хіба що вартніше в хаті одішлю до бра­та на схо­ван­ку, а сам пе­рей­ду на пе­редніше бур­ла­ку­ван­ня в мебліро­вані по­кої. Чуєш? Про­щай! - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і рап­том вибіг з но­ме­ра.

    Софія Ле­онівна му­си­ла опівдні їха­ти в Пе­тер­бург са­ма, смут­на та за­жу­ре­на.

    «Щось з Нар­ки­сом тра­пи­лось. Мо­же, він їхав вкупі з то­ва­ри­ша­ми, і йо­му бу­ло ніяко­во заїздить сю­ди до ме­не й їха­ти ра­зом зо мною. І мо­же, він че­рез що по­ми­нув Київ, поїхав прос­то в Пе­тер­бург і жде ме­не там в Зна­менській гос­ти­ниці. Він же лю­бить ме­не так, що був ла­ден тікать зо мною в Швей­царію або й в Аме­ри­ку», - ду­ма­ла ду­му Софія Ле­онівна, си­дя­чи в ва­гоні.

    Прибула во­на в Пе­тер­бург і з вок­за­лу поїха­ла не до своєї рож­де­ниці, як во­на бре­ха­ла чо­ловікові, а прос­то в Зна­менську гос­ти­ни­цю, да­ле­ко од осе­ред­ка міста, сли­ве, ко­ло Лав­ри. Пи­та­ла во­на й роз­пи­ту­ва­ла в гос­ти­ниці і в служ­ників, і в кон­торі і довіда­лась, що там не­ма й не бу­ло ніяко­го Нар­ки­са На­за­ро­ва.

    «Це, ма­буть, йо­го роз­ра­яли, щоб він не їхав в ме­ди­цинську ака­демію, або, мо­же… він ме­не й зра­див. Цей пе­ще­ний кра­сунь та­кий лег­ко­дум­ний, як ма­ла ди­ти­на. Я не ду­же йня­ла віри йо­го обіцян­кам ще й на селі. Дур­но тільки їха­ла в та­ку да­леч та вит­ра­ти­ла ба­гацько гро­шей. Але… мій Фле­гонт не ску­пий, і як розс­та­рається гро­шей на гаст­ро­лях, то й ма­ти­му гроші».

    В той час, як Нар­кис ще про­бу­вав на селі в ма­тері, до сусіднього знай­омо­го діди­ча приїха­ла йо­го ро­дич­ка, інсти­тут­ка, та­ка гар­на, що він за ва­кації за­був і за Софію Ле­онівну, і… за свою лю­бов до неї й обіцян­ку. Ніхто й не роз­ра­яв йо­го з Софією Ле­онівною. Роз­ра­яло їх са­мо Нар­ки­со­ве по­чу­ван­ня, са­мо мо­ло­де та змінли­ве сер­це.

    Софія Ле­онівна по­бу­ла кільки день в ма­тері. На пер­ший день во­на роз­ка­зу­ва­ла ма­тері за своє жит­тя на селі та за київські но­вин­ки. Але на дру­гий день во­ни якось не­са­мохіть по­ча­ли зачіпать од­на од­ну, а потім пішли в їх якісь до­ко­ри, якісь неп­риємні бог зна ко­лишні згад­ки, як у їх обох зви­чай­но це трап­ля­лось сли­ве щод­ня й пе­редніше, а потім зго­дом во­ни вже пос­ва­ри­лись і по­ла­яли­ся, бо бу­ли обидві не­по­мир­ливі на вда­чу. Софії Ле­онівні швид­ко на­до­ку­чи­ло завсіднє зма­ган­ня та свар­ка. Во­на по­бу­ва­ла в усіх своїх ро­дичів, по­ба­чи­ла­ся з ни­ми, на­ба­ла­ка­лась дос­хо­чу й за­раз вер­ну­лась до­до­му.

    Флегонт Пет­ро­вич зострів її радісно.

    - Сонце моє знов зійшло для ме­не й освіти­ло ме­не, - ска­зав він, радіючи; а Софія Ле­онівна цмок­ну­ла йо­го в ус­та і в що­ку, і він ухо­пив її в обнімок і при­гор­нув до се­бе.

    Після пал­кої вих­ват­ки в гос­ти­ниці він і справді знов спо­до­бав­ся їй.

    Наркис, кот­ро­го за­дер­жа­ла на селі кра­су­ня, че­рез кільки неділь сам поїхав в Пе­тер­бург, і Софія Ле­онівна зовсім зник­ла і з йо­го сер­ця, і навіть з йо­го пам'яті.

    Левко вий­шов з універ­си­те­ту й став земським док­то­ром в од­но­му містеч­ку в Київській гу­бернії. Він так лю­бив співи, що завів чу­до­вий хор, на­би­рав у півчу не тільки шко­лярів, але й чо­ловіків, котрі пе­редніше вчи­лись у школі, і навіть дівчат та мо­ло­диць, котрі ма­ли гарні го­ло­си. Він при­во­зив свій хор в Умань, а потім і в Київ і да­вав кільки кон­цертів, на кот­рих хор співав не тільки ук­раїнські на­родні пісні, але й хо­рові п'єси з ук­раїнських опе­ре­ток.

    Левка од­на­че тяг­ла до співів, до сце­ни ніби якась не­пе­ре­мож­на си­ла. Він на­решті та­ки не всто­яв про­ти ве­ли­ко­го при­род­же­но­го по­тя­гу до співів та ар­тиз­ма, по­ки­нув земську служ­бу на селі, поїхав у Пе­тер­бург, дов­генько вчив­ся в кон­сер­ва­торії, а потім на кур­сах про­фе­со­ра Еве­рарді й вис­ту­пив на сцені в опері з та­ким ве­ли­ким поспіхом, що не­за­ба­ром йо­го зап­ро­си­ли в пе­тер­бурзький імпе­ра­торський те­атр за ве­ли­ку річну пла­ту.

    Минуло кільки год. Лев­ко оже­нив­ся на Ук­раїні і вже мав си­на. Але з ним нес­подіва­но тра­пи­лось не­щас­тя. Він зас­ту­див в мок­ро­му та баг­нис­то­му Пе­тер­бурзі гру­ди. Слабість ки­ну­лась на гор­ло. Го­лос йо­го став хрип­кий, а потім зовсім про­пав.

    Левко не ви­дер­жав та­ко­го не­щас­тя, що од­ня­ло од йо­го і сла­ву ар­тис­та, і засіб. Він за­жу­рив­ся, впав у ту­гу; на йо­го най­шла ме­лан­холія. Док­торські ліки до­ро­го кош­ту­ва­ли й нічо­го не по­ма­га­ли. І він з нес­тям­ки та з од­чаю вибіг в пе­кар­ню, вхо­пив но­жа, пе­рерізав собі гор­ло й двічі штрик­нув но­жем собі в бік. Пал­ка, жва­ва та нер­во­ва вда­ча доп­ро­ва­ди­ла йо­го до сум­но­го кінця й за­па­гу­би­ла ве­ли­кий та­лант.

    Чутка про йо­го нес­подіва­ну слабість і смерть дійшла че­рез га­зе­ти і в Ми­ки­тя­ни до от­ця Зіновія й Ольги Павлівни і ду­же їх зас­му­ти­ла.

    - Чи ти пак знаєш, що як Лев­ко був ще ма­лим хлоп­цем, то був ду­же нерв­ний та ве­ред­ли­вий, та лай­ли­вий, - про­мо­вив отець Зіновій. - Ча­сом як поч­не бу­ло ве­ре­ду­вать, ко­ли йо­му трап­ля­лась в чо­му-не­будь якась не­до­го­да, то він пла­кав і ве­ре­ду­вав цілісіньку го­ди­ну, до­ки бу­ло зас­по­коїться і зовсім вга­мується. А як приш­ле бу­ло батько за ним коні, щоб їхать до­до­му на ва­кації або на свят­ки, то на йо­го на­хо­ди­ла та­ка нер­во­ва радість, що він бу­ло бігає по кімнаті, стри­бає, ма­хає ру­ка­ми, дриґає но­га­ми, ре­го­четься, аж кри­чить. Я пос­терігаю, що стра­шен­на ту­га й до­са­да до­ве­ли йо­го до та­ко­го сум­но­го кінця. Шко­да мені і йо­го, і йо­го ве­ли­ко­го та­лан­ту, що за­ги­нув так нес­подіва­но.

    1903 ро­ку.

    Київ

    

Сторінка 31 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: