Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 2)

    - Та так…- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ма­ру­ся і справді пре­чу­до­ва, врод­ли­ва дівчи­на, гар­на на вро­ду, мо­тор­на на вда­чу, але її ма­ма… бу­де­те ма­ти з нею ба­га­то кло­по­ту.

    - Та чо­го ж так? - спи­тав тро­хи з пе­ре­ля­ком Ло­мицький.

    - Це та­ка ба­ба, в котрій си­дить дві бабі; си­дять і од­на од­ну за ко­си сми­ка­ють та ску­буть,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Не ро­зумію ва­шої за­гад­ки: пе­ре­ложіть її на зви­чай­ну людську мо­ву,- ска­зав Ло­мицький.

    - Про цю ба­бу мож­на ска­за­ти так: ко­ли во­на ка­же- над­ворі го­ди­на, то ро­зумій, що йде дощ,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Цебто во­на неп­рав­ди­ва лю­ди­на?

    - Зовсім-таки брех­ли­ва. Бач­те, до доч­ки ча­сом зби­ра­ються її мо­лоді то­ва­риш­ки, ду­же лібе­ральни­ча­ють, го­во­рять про жіно­че пи­тан­ня. Ста­ра нас­лу­ха­лась, і їй зда­лось, що во­на й са­ма мо­ло­денька, лібе­рал­ка, бо во­на й справді має се­бе за мо­ло­деньку. Знаєте пісню:

    Захотіла ста­ра ба­ба мо­ло­дою бу­ти:

    Натикала за намітку зе­ле­ної ру­ти.

    - Знаю, знаю,- ска­зав Ло­мицький.

    - Оце ж во­на й є! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- Во­на на сло­вах і лібе­рал­ка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служ­би пан­чо­ху пле­те, а крадько­ма мо­лебні та со­ро­ко­ус­ти най­має. Ка­же, що чи­та­ла і Дарвіна і Спен­се­ра.

    - Чи справді ж чи­та­ла? - спи­тав Ло­мицький.

    - Читала во­на так са­мо, як я,- тільки чу­ла, як доч­ка ча­сом чи­та­ла. Ще ска­жу вам, що во­на ва­шо­го бра­та, па­ничів, не­на­ви­дить, бо, бач­те, пал­ко встоює за жіно­че пи­тан­ня…

    - Невже! - аж крик­нув Ло­мицький.

    - А що, зля­ка­лись? Але ж з вас і па­нич! Гей ви! йдіть на прис­туп ско­ком-бо­ком, ко­ли це з ва­шим хис­том,- ска­за­ла Хрис­ти­на і знов штовх­ну­ла хлоп­ця під бік.- Тільки пам'ятай­те про двох бабів в одній бабі; прис­ту­пай­те до тієї, кот­ру по­ду­жаєте.

    - Оце ви ме­не аж на­ля­ка­ли,- ска­зав Ло­мицький.- А мо­же, ви го­во­ри­ли так собі, щоб по­жар­ту­ва­ти, бо ви та­ки лю­би­те жар­ти.

    - Цебто я бре­шу? Ви­ба­чай­те, бо я інсти­тут­ка, а інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, а не бре­ху­хи,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Йдіть вже, йдіть! Бо­же вам до­по­мо­жи впійма­ти за ро­ги та за­ли­га­ти то­го мод­но­го, хоч і ста­ро­го, Дарвіна чи Дарвінку,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

    Ломицький вий­шов од Хрис­ти­ни Ми­лаш­ке­ви­че­вої і за­ду­мав­ся. «Хоч Хрис­ти­на й ка­же, що інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, але, здається, ця свя­ти­телька та­ки лю­бить брех­ну­ти на свою обихідку. На­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни,- ма­буть, щоб ме­не на­ля­ка­ти в жар­ти. Во­на ка­же, що я та­ки доб­рий стра­хо­по­лох…»

    Ломицький йшов, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Але він зга­дав, що за­раз по­ба­читься з Ма­ру­сею, і йо­го сер­це заг­ра­ло. Над­ворі повіва­ло ранньою вес­ною. Бу­ло ти­хо й теп­ло, хоч іще бу­ли перші дні квітня. Не­бо синіло делікат­ним яс­ним кольором, що пе­ре­хо­див на­ни­зу по­над го­ра­ми в про­зо­рий, опа­ло­вий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виг­ля­да­ли гілки аб­ри­косів, об­си­па­них цвітом, не­на­че білим пу­хом. Вес­ня­не повітря вли­ва­ло свіжість в гру­ди, ве­се­ли­ло ду­шу.

    Ломицький по­ве­селішав; йо­го сер­це, доб­ре зро­ду, пом'якіша­ло, по­добріша­ло. В чис­то­му небі ви­ла­ся ціла хма­ра си­зих та білих го­лубів. Ло­мицький за­ди­вив­ся на їх, і йо­му зда­ва­лось, що й го­лу­би не­на­че раділи і на ра­до­щах гра­ли в небі ве­се­лим пур­хан­ням.

    Він прий­шов до воріт Ка­ра­лаєвої. На­зустріч з хвіртки вибігла со­бач­ка. Ло­мицький пок­ли­кав її лас­ка­во і пог­ла­див по го­лові. Він увійшов у не­ве­лич­ку світлич­ку. Світлич­ка бу­ла світла, хо­ча не­ба­га­то обс­тав­ле­на. Ко­ло стіни сто­яло гар­неньке блис­ку­че п'яніно. Над ним висіла ста­рин­на чу­до­вої ро­бо­ти кар­ти­на, при­ве­зе­на з-за гра­ниці ще батьком ста­рої Ка­ра­лаєвої. На кар­тині був на­мальова­ний го­ря­ний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, ви­ши­тий білим бісе­ром; під ске­лею був на­мальова­ний млин з здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми. По обид­ва бо­ки тієї кар­ти­ни висіли порт­ре­ти Мо­цар­та й Бет­хо­ве­на. В гос­тинній бу­ло чис­то, як у віноч­ку. Ма­ру­ся сиділа на ка­напі і ши­ла со­роч­ку. Жму­ти біло­го по­лот­на жуж­мом вкри­ва­ли її коліна і спа­да­ли хви­ля­ми до­до­лу. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав по­лот­но, і білі од­лис­ки си­па­лись на чор­ня­ву го­ло­ву, на рум’яні Ма­ру­сині що­ки. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі карі очі; чорні бро­ви зда­ва­лись чорніши­ми, рум'яні гу­би - чер­воніши­ми. Ма­ру­ся вста­ла з ка­на­пи і привіта­лась до Ло­мицько­го. Він узяв стілець і сів ко­ло сто­ла про­ти неї.

    - От і спа­сибі вам, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що ви не по­цу­ра­лись на­шої ха­ти. По­си­ди­мо, по­ба­ла­каємо. А я оце за ро­бо­тою,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- зви­чай­не жіно­че діло.

    - Як я ба­чу, ви не лю­би­те дур­но сидіти згор­нув­ши ру­ки,- ска­зав Ло­мицький.

    - Нам не мож­на сидіти згор­нув­ши ру­ки - тре­ба ро­би­ти. Та я й не люб­лю дур­но сидіти; без ро­бо­ти ме­не нудьга бе­ре,- обізва­лась Ма­ру­ся, за­тя­гу­ючи нит­ку в уш­ко гол­ки.

    Ломицький озир­нув­ся кру­гом. На йо­го повіяло спо­коєм хатнього ти­хо­го жит­тя. Стінний го­дин­ник цо­кав десь в кімнаті за две­ри­ма од­номірне. На столі пе­ред Ма­ру­сею бу­ли роз­ки­дані нож­ниці, ка­туш­ки ни­ток, чер­воні пас­ма за­по­лочі, ва­ля­лись обрізки по­лот­на. Че­рез вікна бу­ло вид­но старі аб­ри­ко­си, старі во­лоські горіхи в не­ве­лич­ко­му са­ду.

    «От тут би осістись мені на ввесь вік! - по­ду­мав Ло­мицький.- Ма­ру­си­на ма­ти має хоч ста­рий і не­ве­лич­кий, але свій влас­ний дімок, має са­до­чок. Знаю, що во­на по­зи­чи­ла де­сять ти­сяч од­но­му мол­давсько­му па­нові за чи­малі про­цен­ти. Ма­ру­ся гар­на, здо­ро­ва, ро­бо­ча, ха­зяй­но­ви­та. Замк­нув­ся б от ту­теч­ки в хатньому житті… за­був би усякі гро­ма­дянські пи­тан­ня, ні в які соціальні спра­ви не втру­чав­ся… щоб ме­не ніхто не зачіпав. Знав би свою служ­бу, хоч і неп­риємну, і го­див би на­чальству… І жив би собі з Ма­ру­сею ти­хо, спокійно, ні в що не­без­печ­не не вми­ку­ючись…»

    - Чого це ви за­ду­ма­лись? - спи­та­ла в Ло­мицько­го Ма­ру­ся.

    - Це на ме­не повіяло спо­коєм в ва­шо­му домі. Як у вас світло та чис­то,- ска­зав Ло­мицький,- яка гар­на ста­рин­на кар­ти­на! заг­ра­нич­ної давньої ро­бо­ти?-спи­тав Ло­мицький, див­ля­чись на швай­царський го­ря­ний виг­ляд чу­до­вої ро­бо­ти, в здо­ро­вих ра­мах.

    - Це ще мій дід привіз з-за гра­ниці. От пок­рутіть отой цвя­шок збо­ку ра­мок: ме­ханізм за­во­диться, як в го­дин­ни­ку,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Ломицький встав і завів ме­ханізм. Во­да з бісе­ру за­во­ру­ши­лась і ніби по­тек­ла з го­ри в до­ли­ну і впа­ла під мли­нові ко­ле­са. Двоє коліс, вик­ла­дені з ни­ток чор­но­го бісе­ру, по­ча­ли кру­ти­тись. Ти­хо, без шу­му па­да­ла во­да з гір. В хаті ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник за две­ри­ма цо­кав од­номірно. Ло­мицький по­чу­вав, що ця ти­ша, ця мерт­во­та ду­же сприяє йо­го втом­ле­ним, при­шиб­ле­ним, змал­ку приг­ноб­ле­ним нер­вам, при­би­тим ще за­мо­ло­ду вто­мою од ве­ли­ких лекцій, од мерт­во­ти кла­сич­них мов, од су­во­рої дис­ципліни. При­шиб­лені слабкі нер­ви пот­ре­бу­ва­ли мерт­во­го спо­кою. «Ця кар­ти­на - іде­альна емб­ле­ма мо­го жит­тя: во­да па­дає без шу­му, ко­ле­са кру­тяться без сту­ко­ту, млин ме­ле без гур­ко­ту… І діло буцім йде, і ти­хо, мерт­во… спокійно. А я люб­лю та­кий спокій; мої нер­ви не ви­дер­жу­ють тур­бо­ти… Люб­лю, щоб хо­ди­ли в хаті сли­ве навш­пиньки, го­моніли сли­ве ни­щеч­ком. Люб­лю та­кий квієтизм жит­тя… хоч та­кий квієтизм не­да­леч­ке од соціальної смерті, а мо­же, й од мо­ральної,- підка­зав ро­зум Ло­мицько­му,- але… але… те­пер так ліпше»,- по­ду­мав Ло­мицький.

    Ломицький ки­нув оком на м'яке ста­ро­мод­не здо­ро­ве крісло, що сто­яло в кут­ку ко­ло сто­ли­ка. На сто­ли­ку ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. На книжці ле­жав кістя­ний ніж. Крісло бу­ло пом'яте на сидінні. Вид­но бу­ло, що тут хтось не­дав­неч­ко сидів, встав і вий­шов…

    Там сиділа Ма­ру­си­на ма­ти, Мар­та Ки­рилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ло­мицький, во­на схо­пи­лась і втек­ла в кімна­ту.

    - Як же вам по­до­бається ва­ша скар­бо­ва служ­ба в конт­рольній па­латі? Ма­буть, не ду­же ве­се­ла; лік та циф­ри, та ще циф­ри? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

    Ломицький не од­ра­зу од­повідав Ма­русі. Він ніко­ли не од­повідав од­ра­зу на пи­тан­ня, не по­ду­мав­ши. Цю обе­режність та обачність в сло­вах він пос­теріг ще на третьому курсі в універ­си­теті. Він ще тоді доб­ре втя­мив, що тре­ба го­во­ри­ти, ог­ля­да­ючись на усі бо­ки, що не­без­печ­но го­во­ри­ти те, що ду­має чо­ловік, що має на мислі… І він сам нез­чув­ся, як з обе­реж­но­го став не­щи­рим, а потім і хит­рим, а врешті за­рані вже зро­зумів сут­тя су­час­но­го жит­тя. «Як ска­жу, що служ­ба мені не до впо­до­би, то це ча­сом мо­же дійти до ву­ха на­чальни­ка. Ко­ли слу­жиш, то ка­жи, що лю­биш служ­бу, бо не швид­ко підеш вго­ру… А служ­ба і справді та­ка, що з нудьги здуріти мож­на»,-по­ду­мав Ло­мицький.

    - Нічого собі… Служ­ба по мені, по моєму сма­ку і вдачі. Я люб­лю ма­те­ма­ти­ку, люб­лю циф­ри. Це ме­не навіть за­бав­ляє…- ска­зав пе­ре­го­дя Ло­мицький.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1893
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2057

Пошук на сайті: