Іван Нечуй-Левицький - Навіжена (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.docx184 Кб1849
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_navizhena.fb2218 Кб2028
    - Тільки, бо­га ра­ди, не ха­пай­те за го­ло­ву, як сторч летіти­му, бо поп­суєте мені ко­афю­ру,- ска­за­ла ко­кет­но Мар­та Ки­рилівна.

    - Ми вас вхо­пи­мо за ру­ки та й не пус­ти­мо,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - І чо­го оце ви при­че­пи­лись до Ма­русі? Ви ду­маєте, що во­на ба­га­та, має засіб, має гроші? В бан­ку ле­жать гроші мої, а не її. Ви вхо­пи­те об­лиз­ня, нічо­го не діста­не­те,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Мені нічо­го й не тре­ба. Я не візьму од вас ні ша­га! Маю кла­поть батьківської землі, маю освіту, маю го­ло­ву на пле­чах, і якось про­жи­ве­мо з Ма­ру­сею на світі,- ска­зав Ло­мицький.

    - Хіба ви не знай­де­те собі якої іншої в Одесі, чи в Ки­ши­неві? Ма­ло вам паннів, чи що?- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Мені ніко­го не потрібно, окрім ва­шої доч­ки. Я без неї не мо­жу жи­ти,- ска­зав Ло­мицький.

    - Ви її не лю­би­те? Па­ничі же­няться не по лю­бові, а зад­ля гро­шей! Ви усі ду­рисвіти. Ко­ли є на світі честь, сумління, щи­ра лю­бов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Ма­русі не лю­би­те,- ре­пе­ту­ва­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Ба люб­лю!

    - Ба ні! Чим же ви до­ка­же­те, що її так ду­же ко­хаєте?

    - Чим же вам до­вес­ти? Не ска­ка­ти ж мені з оцієї кручі в мо­ре!- ска­зав Ло­мицький.

    - Скакайте, то пой­му віри,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Але ж я собі скру­чу в'язи!- крик­нув Ло­мицький.

    - Скрутіть, то тоді пой­му віри!

    Ломицький по­чер­вонів. В йо­му про­ки­ну­лось дрімав­ше зав­зят­тя. Йо­го гу­би й ніздрі тремтіли, зат­ру­си­лись й ру­ки. Він вий­няв го­дин­ник і рво­нув шну­рок з шиї, од­чи­нив од­ну де­ку, од­ло­мив і швир­нув до­до­лу, потім од­ло­мив дру­гу і ки­нув до­до­лу, потім бряз­нув го­дин­ни­ком об камінь.

    Годинник задз­венів і роз­си­пав­ся на шма­точ­ки.

    - Отаке те­пер в ме­не роз­би­те сер­це! Ви пот­ро­щи­ли

    і моє сер­це і не моє тільки, а ще й дру­ге сер­це,- ска­зав Ло­мицький.

    І га­ря­че ко­хан­ня, і ве­ре­ду­ван­ня ста­рої роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу енергію, роз­во­ру­ши­ли при­шиб­лені на цвіту нер­ви… Ка­ра­лаєва витріщи­ла очі; во­на пой­ня­ла віри: енергія ко­хан­ня сер­ця, душі в такій буцім тихій лю­дині не­ви­мов­но її зди­ву­ва­ла.

    «Є на світі лю­бов!» - по­ду­ма­ла во­на і схи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Ті дум­ки по­летіли да­ле­ко, вер­ну­лись в ми­нувшість, в дав­ню дав­ни­ну…

    Дух пал­ко­го ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах не­на­че повіяв на неї кри­лом, навіяв спо­мин про її дав­ню, мо­ло­ду лю­бов. Во­на зга­да­ла, як са­ма ко­лись бу­ла мо­ло­да, як їй бу­ло сімнад­цять років. Над­ворі вес­на крас­на… Вечір в сад­ку в Ки­ши­неві… Во­на гу­ляє в алеї з во­лоських горіхів. По­руч з нею мо­ло­дий ку­че­ря­вий Бич­ковський. Над­ворі теп­ло, ти­хо. Со­лод­кий за­паш­ний дух акації три­во­жить нар­ко­тич­но нер­ви, дра­тує га­ря­че сер­це. Во­ни обоє щас­ливі, щас­ливі без міри, без кінця… То­му вже ми­ну­ло двад­цять два ро­ки…

    На Мар­ту Ки­рилівну ніби повіяло па­хо­ща­ми теї вес­ни, по­ди­хом то­го ве­чо­ра, то­го щас­ли­во­го ча­су мо­ло­дості, як повіває дух по­езії з про­чи­та­ної по­еми.

    «Батько зло­мив мою мо­ло­ду во­лю… Од­дав ме­не не за бідно­го та ко­ха­но­го, а за не­лю­ба. А не­люб розвіяв по­ло­ви­ну моїх гро­шей, за­па­гу­бив мій вік і сам по­мер. До смерті я не за­бу­ду тієї му­ки, яку вчи­нив мені батько,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна: зло­мив він ме­не, мо­ло­ду, як вітер оче­ре­ти­ну. І сер­це моє за­ниділо і заш­ка­руб­ло, як су­ха оче­ре­ти­на; ду­ша зде­ре­веніла… А яка я бу­ла б щас­ли­ва з ним! Як я йо­го тоді лю­би­ла! Ка­за­ла я йо­му: втечім од батька, повінчай­мось, а він не пос­лу­хав ме­не, по­бо­яв­ся. Нікчем­на лю­ди­на! Нікчемні во­ни усі!»

    Каралаєва підве­ла го­ло­ву. Її сер­це пом'якіша­ло, як віск на сонці. Во­на вже хотіла ска­за­ти дочці: йди, доч­ко, за то­го, ко­го вірно лю­биш, і бу­деш щас­ли­ва. Але во­на зга­да­ла, що зіста­неться в хаті од­ним од­на, як па­лець, і її сер­це знов ста­ло ка­ме­нем: її на­ту­рис­та егоїстич­на вда­ча пе­ре­ва­жи­ла роз­суд­ливість й добрість.

    - Мамо, ви боїтесь, що зос­та­не­тесь самі, як я вий­ду заміж, еге?- ска­за­ла Ма­ру­ся, і її го­лос зат­ру­сивсь, і очі зай­шли сльоза­ми.- Бу­де­те жи­ти з на­ми. Я бу­ду слу­жи­ти вам, як най­мич­ка; я дог­ляд­жу вас на ста­рості літ.

    - Авжеж!- пе­ре­би­ла ма­ти.- Бу­ду я ди­ви­тись вам в ру­ки та сподіва­тись од вас лас­ки, як ста­рець-про­хач ми­лос­тині. Не діжде­те цього од ме­не! І я люб­лю не­за­лежність та са­мостійність, як і ти і твої мо­лоді то­ва­риш­ки,- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

    - Де ж ва­ша логіка!- крик­нув і собі Ло­мицький.- Хо­че­те для се­бе са­мостійності, а для доч­ки її не по­пус­каєте. Це ви не га­разд ро­би­те. Ви ла­маєте її во­лю, роз­би­ваєте її сер­це, не по­пус­каєте для неї при­род­но­го пра­ва са­мостійності, пра­ва сер­ця.

    - Це вже моє діло, а не ва­ше,- ска­за­ла сер­ди­то Мар­та Ки­рилівна.- Ва­ша логіка! Ку­ди ж пак! Доб­ре, що в вас, в муж­чин, уся логіка в ку­ла­ках…

    - А мо­же, і в го­лові трош­ки,- обізвав­ся Ло­мицький.

    Він тільки мах­нув ру­кою, одійшов да­ле­ченько над кру­чу, згор­нув ру­ки і без надії вту­пив очі в да­лечінь мо­ря. Ма­ру­ся поз­би­ра­ла роз­би­тий го­дин­ник, зав'яза­ла в хус­точ­ку, схо­ва­ла в ки­ше­ню й про­мо­ви­ла:- Ці шма­точ­ки я схо­ваю на спо­мин про цей день, на пам'ятку про на­шу щи­ру лю­бов…

    - Ховай, хо­вай! А все-та­ки твій Ло­мицький лю­ди­на, як з клоч­чя батіг: на­си­лу ста­ло зав­зят­тя, щоб пот­ро­щи­ти й роз­би­ти та­ку нікчем­ну річ, як оцей го­дин­ник… Ма­буть, на цю вих­ват­ку він вит­ра­тив усей за­пас зав­зя­тості, а на більше діло йо­го вже не ста­не.

    «Треба йо­му знов да­ти од­ко­ша. Надісь не ви­дер­жить: од­че­питься! Доч­ка ще мо­ло­да; че­рез років три-чо­ти­ри тра­питься, мо­же, кра­щий же­них, ніж оцей при­ходько в Ки­ши­неві, який­сь за­во­ло­ка… А тим ча­сом… мо­же, й я вий­ду заміж»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

    Ломицький знов прис­ту­пив до Мар­ти Ки­рилівни.

    - А все-та­ки доч­ки за вас не од­дам!- крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна до Ло­мицько­го і схо­пи­лась з місця як опе­че­на.- Цур вам, пек вам! Тільки ме­не дра­туєте та збу­рюєте мій спокій. Вте­чу од вас хоч на той ма­як, вилізу на са­мий вер­ше­чок та й зап­русь.

    Вона побігла втіка­ти до ма­яка. Ма­ру­ся й Ло­мицький сто­яли та сум­но ди­ви­лись їй услід. Мар­та Ка­ра­лаєва пішла по­над кру­чею і швид­ко схо­ва­лась між акаціями, що рос­ли кру­гом ма­яка. Ма­ру­ся сто­яла й пла­ка­ла. Тільки що ма­ти зай­шла за акації, во­на без си­ли опус­ти­лась на камінь. Для неї зда­ва­лось, ніби сон­це на небі од­ра­зу по­гас­ло, ніби на мо­ре впа­ла тем­на ніч. Дум­ки за­мер­ли в го­лові, в душі по­хо­ло­ло. Ма­ру­ся впа­ла на камінь, як при­би­та ор­лом пти­ця, кот­ра схо­дить кров'ю, з кот­рої крап­ля­ми ви­хо­дить жи­вот­тя. Ло­мицький сто­яв ко­ло неї і сум­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на мо­ре,- ди­вив­ся і нічо­го не ба­чив.

    Довго во­ни мов­ча­ли. Ло­мицький опам'яту­вав­ся, підвів Ма­ру­сю, взяв її під ру­ку і повів до гос­ти­ниці.

    Маруся по­чу­ва­ла, що ду­же роз­сер­ди­лась на матір пер­ший раз на віку. Гнів її мішав­ся з жа­лем та сльоза­ми, як бу­ває в ду­шах ду­же доб­рих, м'яких: во­на і сер­ди­лась, і пла­ка­ла, і по­чу­ва­ла, що ко­ло сер­ця щось ду­шить важ­ке-важ­ке, на­че камінь. Та­ким гнівом з сльоза­ми сер­дяться діти та ду­же добрі на вда­чу лю­де.

    «Покину матір! Дов­ше не ви­дер­жу»,- ду­ма­ла Ма­ру­ся. І во­на по­чу­ва­ла, що та дум­ка все на­ма­гається, все вер­титься в го­лові. Сот­ню раз во­на про­мо­ви­ла ти­хенько цю дум­ку, йду­чи з Ло­мицьким до гос­ти­ниці.

    - Знаєте що?- обізвав­ся Ло­мицький.- Я ба­чу, що ва­ша ма­ма не хо­че ви­да­ти вас за ме­не заміж і не ви­дасть.

    - Не ви­дасть, ніко­ли не ви­дасть!- аж крик­ну­ла сер­ди­то Ма­ру­ся, так що Ло­мицький зди­ву­вав­ся.

    - Втечіть од неї, та й повінчаємось в Ки­ши­неві по­тай од ма­тері. Як це пош­ко­дить мені на службі, то я знай­ду іншу служ­бу: не тільки світу, що в вікні; за вікном йо­го більше. Тікай­мо од ма­тері!- ска­зав Ло­мицький.

    Він по­чу­тив, що в йо­му не­на­че ожи­ло при­род­не зав­зят­тя, про­ки­ну­лась во­ля, що вже бу­ла по­ча­ла за­ми­ра­ти. При­биті нер­ви, розд­ра­то­вані навіже­ною упер­тою Ка­ра­лаєвою, нес­подіва­но одійшли, як квітки, при­биті мо­ро­зом, і наб­ра­лись си­ли. Не все в йо­му по­мер­ло, а тільки за­мер­ло од важ­ких несп­ри­я­ючих обс­та­вин.

    - Тікаймо! Я дов­ше не ви­дер­жу цієї му­ки. Ма­ти нас мо­ро­чить. Я лад­на й по­ки­ну­ти матір, так мені оця уся тя­га­ни­на ос­то­гид­ла,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Вона од­ра­зу пе­рес­та­ла пла­ка­ти, їй сльози од­ра­зу ніби ви­сох­ли.

    - Ввечері жда­ти­му вас в Одесі на вок­залі залізниці, їдьте прос­то на вок­зал. Вийдіть з но­ме­ра буцімто по­гу­ля­ти та й їдьте прос­то на одеський вок­зал,- ска­зав Ло­мицький.

    - Сьогодні вве­чері ма­ма йде в гості до Хрис­ти­ни на кар­ти, а я діста­нусь до­ма. Я виїду до вас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Пошук на сайті: