Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Дід ви­хо­де на кру­чу й по­рається ко­ло ка­биці. Блис­нув огонь. Дід за­па­лив су­хий оче­рет і вки­нув в піч. Огонь блис­нув ши­ро­кою яс­ною сму­гою. Дід вис­ту­пив у тій плямі в білій со­рочці, ввесь яс­ний, на­че про­зо­рий, ніби він ви­хо­пивсь прос­то з яс­но­го дня, та пот­ра­пив в чор­ну ніч і приніс на собі світ сон­ця, і не­на­че од йо­го стла­лось навк­ру­ги со­няч­не проміння. Мені ціка­во ди­ви­тись на йо­го. По­лум'я язи­ка­ми вис­ка­кує з печі й ли­же чорні че­люсті, не­на­че ко­ро­ва об­ли­зує свій чор­ний ніс.

    Я за­ди­вив­ся на той виг­ляд, і мої хлоп'ячі ду­ми по­летіли в інший да­ле­кий край, за да­ле­ке мо­ре. Я тоді са­ме на­чи­тав­ся Май­н-Ріда… та так на­чи­тав­ся, що мені за­ма­ну­лось тіка­ти з дво­ма то­ва­ри­ша­ми в Аме­ри­ку, та тільки я не знав, ку­дою їха­ти: чи су­хо­до­лом, чи мо­рем. При­га­да­лись мені виг­ля­ди з Май­н-Ріда, при­га­да­лась якась річка ши­ро­ка. Над річкою ліс тро­хи не до не­ба. На пальмах, на фіку­сах по­ви­лись ви­со­ко ліани. На їх чер­воні та жовті здо­рові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На де­ре­вах ска­чуть мав­пи, гой­да­ються на гілках, за­че­пив­шись хвос­та­ми. Літа­ють якісь, як жар, чер­воні птиці. Я йду в ліс, гус­тий та ста­рий. В лісі темнішає. Якісь чудні звірі та га­дю­ки пла­зу­ють попід де­ре­вом. А тінь густішає. Стає по­ночі, як уночі. От у лісі про­га­ли­на. Го­рить ба­гат­тя, кру­гом йо­го сто­ять чер­воні індійці. Ко­ло ба­гат­тя стоїть дівчи­на, прив'яза­на до де­ре­ва. Оде­жа на їй біла, як сніг. Чорні ко­си роз­пу­щені й в'ються по білій одежі. Мені здається, що її бу­дуть мор­ду­ва­ти, ка­ту­вать, різать. От-от по­те­че чер­во­на- кров по білій одежі. Мені шко­да її.

    Сич крик­нув десь в го­рах. Пе­ре­чи­тані кар­ти­ни в Май­н-Ріда не­на­че сто­ять пе­ред моїми очи­ма. Мені стає сум­но й страш­но. Я кри­чу до діда Хто­до­ся. Мій го­лос, мій крик не­на­че про­га­няє ті стра­хо­ви­ща й до­дає сміли­вості. «Діду, гов!» - кри­чу я на ввесь го­лос. І мій дзвінкий го­лос пішов лу­ною по­над Дністром, по­над оче­ре­та­ми, десь да­ле­ко вда­рив­ся об кру­чу, задз­венів і пор­вав­ся, не­на­че склян­ка впа­ла десь, задз­веніла й пош­ма­ту­ва­лась. Дід Хто­дось, ви­со­кий, пле­чис­тий, си­вий, з дов­ги­ми ву­са­ми, але жва­вий та про­вор­ний, як хло­пець, ве­се­лий, як па­ру­бок. Бу­ло, як вип'є, то й ко­зач­ка тан­цює.

    - Паничу, гов! - об­зи­вається до ме­не дід з кручі на ввесь свій здо­ро­вий го­лос, йо­го здо­ро­вий ни­зо­вий бас по­ко­тив­ся лу­ною по­над Дністром, не­на­че вес­ня­ний грім, десь ввірвав­ся об ви­со­ку кру­чу й не­на­че впав залізною довб­нею на ске­лю, гуп­нув і за­мер. Ме­не це ба­вить, і я знов кри­чу:

    - Діду Хто­до­сю, гов-в-в! гов! гов!

    - Паничу, гов-в! - аж ре­ве дід Хто­дось, бо знає, що я жар­тую. Він і собі жар­тує.

    Його го­лос в тем­ряві й тиші знов за­гув, мов тру­ба, й увірвав­ся да­ле­ко під кру­чею. Мені стає смішно.

    - Діду, гов! - кри­чу я втретє.

    - На цей вечір до­волі! Не­хай ще на завт­ра! Завт­ра а мішком, сьогодні з тор­бин­кою! - гук­нув до ме­не дід.

    - Діду! Ви звідсіль ко­ло вог­ню схожі на ди­ко­го індійця, - кри­чу я.

    - Брешеш-бо, па­ни­чу! Дикі лю­де пе­си­го­ловці, з од­ним оком на лобі, а в ме­не, хва­лить бо­га, обидві баньки цілі, по­ки який­сь ста­но­вий не виб'є, - кри­чить дід, а я ре­го­чусь, бо мені смішно, що дід пле­те якусь нісенітни­цю, невідо­му в ге­ог­рафії.

    - Песиголовців з од­ним оком нігде в світі не­має, - кри­чу я до діда. - Хіба ви, діду, ба­чи­ли пе­си­го­ловців?

    - Бачити на свої очі - не ба­чив, а чув. Ка­жуть, десь во­ни жи­вуть за мо­рем та лю­дей їдять, - обізвав­ся дід. - А в книж­ках як же пи­шуть?

    - Пишуть, що не­має! - кри­чу я. - Є лю­де чер­воні, чорні, жовті, жов­то­га­рячі…

    - А мо­же й зе­лені є? - кри­чить дід і ре­го­четься. - Ма­буть, і книж­ки ча­сом бре­шуть, - гу­кає до ме­не дід. - От чорні лю­де так дійсно є. Я сам на свої очі ба­чив в Одесі: ара­па­ми звуться; при­че­пи хвос­та та ро­ги, то б го­то­вий чор­тя­ка.

    - В Аме­риці жи­вуть чер­воні дикі лю­де; їх звуть індійця­ми, - кри­чу я до діда.

    - Коли ж во­ни чер­воні? Чи тоді, як ва­рені, як-от, приміром, ра­ки, чи й сирі чер­воні! - обізвав­ся дід з жар­том.

    - І живі чер­воні, - ка­жу я.

    Знов за­ку­ку­вав сич: ку­ку­вав, ку­ку­вав! Дід пе­ред­раж­нює си­ча то­неньким го­ло­сом: «Ку­ку­вав», «ку­ку­вав!» - дійсно, на­че кри­чав сич. Я ре­го­чусь з усієї си­ли.

    - Діду, кажіть каз­ки! - кри­чу я до діда.

    - Цебто звідсіля? Ну та й не­помірко­ва­ний ти хло­пець! - обізвав­ся дід. - Цеб­то: ка­жи каз­ки в Бен­де­рах, а я бу­ду слу­ха­ти в Акер­мані! На­гав­кав­ся б дід та­ки доб­ре! Не­хай же прибіжить з заб­род­чи­ка­ми Бров­ко, то я йо­му за­га­даю ка­за­ти тобі каз­ки; той тобі мо­же й гав­ка­ти­ме звідсіль.

    Курені сто­яли од печі та­ки да­ле­ченько. Дідові й мені тре­ба бу­ло та­ки доб­ре на­пи­на­тись, щоб пе­ре­гу­ку­ва­тись. І мені не хо­четься вста­вать та йти до діда. Мені гар­но ле­жать на спині в теплі й ди­ви­тись на не­бо, ди­ви­тись зда­ле­ки на ба­гат­тя, на освіче­но­го, ніби про­зо­ро­го діда. І на ко­го це схо­жий дід Хто­дось? Десь я ба­чив та­ко­го чи, здається, чи­тав про та­ко­го здо­ро­ва­ня, ста­ро­го ко­зар­лю­гу, що й кінь під ним вги­нається. Ага! Гон­та. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді про­чи­тав Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Ні… Та­рас Бульба! - май­ну­ло в ме­не в думці. І я зга­дав, як вчи­тель чи­тав нам в класі урив­ки з «Та­ра­са Бульби», ті розкішні кар­ти­ни, що раз про­чи­таєш і повік не за­бу­деш.

    Знов плу­та­ються в го­лові мої дум­ки, як ри­ба в ме­режі. Та­ра­са Бульбу по­ля­ки розп'яли на старій вербі, десь там вго­ру далі над Дністром і підпа­ли­ли вер­бу. Я див­люсь на во­гонь в печі, на освіче­но­го діда ко­ло печі, див­люсь дов­го-дов­го і ніби ба­чу про­чи­тані страшні події на Ук­раїні. Ба­чу во­гонь під вер­бою. Вер­ба па­лає вни­зу; по­лум'я чер­во­ни­ми язи­ка­ми ли­же Та­ра­сові но­ги. А йо­го ли­це, ви­со­ке чо­ло гор­до й зне­важ­ли­во підня­те вго­ру. Очі го­рять, як огонь. Він ди­виться на ши­ро­кий степ за Дністром, де б'ються ко­за­ки з ля­ха­ми, по­дає го­лос, пра­вує ко­за­ка­ми, не по­чу­ває му­ки. І мені вви­жається ще страшніша подія. Ніч тем­на, зо­ря­на. Го­рить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, го­рить Дуб­но. Місто на горі. Огонь, дим, пек­ло! Кру­гом по­жежі чорніють ви­сокі зуб­часті му­ри, баш­ти. А за му­ра­ми па­лає, аж кле­ко­тить огонь. Дим ле­тить під хма­ри, зак­ри­ває зорі. Вид­но, як удень, по­логі лу­ки, річку, да­лекі се­ла, церк­ви. Білі го­лу­би в'ються над ог­нем. Од­чи­ня­ються бра­ми. Ви­хо­де польське військо. Військо ве­де Андрій, зрад­ник, син Ук­раїни, син Та­расів.

    Я по­чу­ваю в душі, що не­на­вид­жу Андрія й ла­ден вби­ти йо­го. Ко­за­ки нас­ту­па­ють на во­ро­га, б'ються. Лю­де па­да­ють. Кров ллється й те­че течіями, сли­зить по траві. Я ла­ден ста­ти з ко­за­ка­ми й би­тись з во­ро­га­ми. По­чу­ваю, що не­на­вид­жу во­рогів. Але ба­чу ріки чер­во­ної, за­пе­че­ної крові, ба­чу по­ле, вкри­те тру­пом. Мені стає страш­но, ме­не бе­ре жаль. Як був я ма­леньким, я не міг ди­ви­тись на ра­ни, на кров, не міг ди­ви­тись, як ріжуть пти­цю, як во­на заріза­на тріпається на траві.

    Я од­вер­таю очі на дру­гий бік, не­на­че зад­ля то­го, щоб не ба­чи­ти тих страш­них подій, по­жежі й крові. І ба­чу, за ли­ма­ном не­на­че десь да­ле­ко-да­ле­ко щось зай­мається. Та яс­на пля­ма на небі здається мені од­лис­ком пе­ре­ду­ма­них страш­них кар­тин. Прис­лу­ха­юсь, - дід Хто­дось, по­ра­ючись, за­тя­гує ти­хо якоїсь пісні, не­на­че ниш­ком про­мов­ляє го­ло­сом. Пісня смут­на-смут­на, як го­ре. Ма­буть, во­на при­га­ду­ва­ла дідові за якісь-то при­го­ди в йо­го сум­но­му житті. Мені тро­хи чуд­но, що ве­се­лий дід співає та­кої смут­ної пісні.

    - Діду, а ну­те втніть ве­селішої, бо ця щось ду­же смут­на! - гу­каю я.

    - А ти й чуєш? А якої ж тобі? Мо­же, про Са­ву Ча­ло­го? - гу­кає дід.

    - А хто ж то був Са­ва Ча­лий? - пи­таю я в діда.

    - Був ве­ли­ке ле­да­що. Був ко­зак за­по­ро­жець, та зра­див ко­заків, прис­тав до ля­ха! - гу­кає дід.

    - О тряс­ця йо­го ма­тері! - кри­чу я до діда. І я по­чу­ваю, що зне­на­видів то­го зрад­ни­ка, як і Андрія.

    - Ото з та­ких-то Ча­лих і ви­хо­дять ті, що най­гірше б'ють. Ад­же ж і той пол­ков­ник, що мені ко­лись ви­бив зу­би ло­ма­кою, був з Ча­лих! - гу­кає дід, бо дід ча­сом різав прав­ду прос­то в вічі.

    - Діду Хто­до­сю! он щось го­рить в сте­пу. Чи не скир­ту хліба хто підпа­лив в сте­пу? - кри­чу я до діда.

    - Вчишся ти в школі, та, як ба­чу, не­ба­га­то тя­миш, - гу­кає до ме­не дід. - То місяць схо­де.

    З чор­но­го сте­пу ви­со­вується здо­ро­вий чер­во­ний місяць, не­на­че зак­ра­дається, щоб заг­ля­ну­ти в ли­ман. От він ви­ко­тив­ся над сте­пом, здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний, як жар. А з ли­ма­ну, з-під чор­ної низької сму­ги бе­ре­га, ви­ко­тив­ся дру­гий, та­кий са­мий. Я за­бав­ля­юсь ни­ми. Сто­ять два місяці, не­на­че па­ра зо­ло­то-чер­во­них коліс. Пос­то­яли вкупі, не­на­че на­го­во­ри­лись, мов які при­ятелі, та й розійшлись, як во­ро­ги: один вго­ру, дру­гий на­низ. Швид­ко поп­лив місяць по небі. Я слідкую за ним очи­ма. Я ба­чу, як він плав­ко, ве­лич­но, на­че лебідь по воді, пли­ве вго­ру та вго­ру. Світ па­лає на вер­хи круч, на вер­хи гір. Го­ри ніби виг­ля­да­ють з тем­ря­ви. Вер­би ста­ло вид­но од вер­ху до ни­зу. Світ освітив всю Дністро­ву до­ли­ну. Тільки чор­на сму­га попід кру­ча­ми в'ється по­над оче­ре­том, як чор­на га­ди­на. От місяць заг­ля­нув в се­ре­ди­ну ли­ма­ну, і од міся­ця до бе­ре­га прос­тяг­лась не­на­че дов­га-дов­га стеж­ка, по­си­ла­на зо­ло­тим піском.

    - Діду Хто­до­сю!-кри­чу я до діда.

    - А чо­го там звеш? Щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть?

Пошук на сайті: