Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    - І зійшла ва­ша ре­зе­да? Ох, як я люб­лю ре­зе­ду! Це для ме­не най­кращі в світі квітки! Як мені хотілось би по­ди­ви­тись на ва­шу ре­зе­ду! - про­мо­вив з па­лом Фе­сен­ко.

    - Приїдьте та й по­ба­чи­те! - ска­за­ла Ма­ня й са­ма зди­ву­ва­лась своїй сміли­вості.

    - А ви мені доз­во­ли­те нар­ва­ти пу­че­чок на пам'ятку та на згад­ку? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Добре! - ска­за­ла Ма­ня, і знов в неї що­ки по­чер­воніли.

    - Я той бу­кет схо­ваю в срібну та пер­ло­ву скриньку й дер­жа­ти­му на пам'ятку до са­мої смерті! - знов гук­нув з уда­ва­ним па­лом Фе­сен­ко.

    - Нащо ви йо­го бу­де­те хо­ва­ти в скриньку? хіба він та­кий гар­ний? Є квітки ба­га­то кращі, ніж ре­зе­да, - ска­за­ла наївно Ма­ня.

    - Ні, для ме­не не­ма кра­щих квіток, як ре­зе­да, бо, бо… бо ви її лю­би­те. А що лю­би­те ви, те люб­лю й я, - ска­зав Фе­сен­ко й заг­ля­нув Мані в самі очі.

    Маня за­со­ро­ми­лась. Ще ніхто не го­во­рив їй та­ких чуд­них компліментів. Во­на тро­хи стур­бу­ва­лась і хутчій по­вер­ну­ла стеж­кою на­зад.

    «Треба до­хо­ди­ти до са­мо­го діла, бо вже до гос­ти­ниці й до ма­ми не­да­леч­ке», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - А ре­зе­ду ви вже ма­лю­ва­ли на кар­тин­ках? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Ні, ще не ма­лю­ва­ла. Я най­більше люб­лю ма­лю­ва­ти нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Чому так! - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Я най­більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

    - І я най­більше люб­лю нар­ци­си. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як без­винні пан­ни, ще й рум'янці в осе­ред­ку! Нар­цис - то квітка вес­ни, то по­езія, то вес­на, то сон­це, то май, то лю­бов! лю­бов біла, чис­та! - і Фе­сен­ко піднімав го­лос, мов ора­тор в пар­ла­менті, і в кінці аж крик­нув так, що Ма­ня тро­хи зля­ка­лась то­го па­лу, ущух­ла, якось зщу­ли­лась і поп­ря­му­ва­ла хутчій по доріжці до сто­ла, де гор­нич­на вже ви­но­си­ла нас­тав­ле­ний са­мо­вар.

    - Я дос­та­ну вам бу­кет з нар­цисів, - знов по­чав базіка­ти Фе­сен­ко.

    - Тепер літо: нар­ци­си вже одцвілись, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Я піду в оран­же­рею й дос­та­ну там нар­цисів. Я зве­лю са­дов­ни­кам по­са­ди­ти нар­ци­си в ва­зоні. Не­хай во­ни при­си­лу­ють їх вдру­ге, втретє зацвісти для вас! Я ви­пи­шу вам нар­цисів з-за гра­ниці, з тих країв, де в час на­шо­го літа бу­ває вес­на! - про­мо­вив Фе­сен­ко.

    - Оце! для ме­не так бу­де­те кло­по­та­тись? - ска­за­ла Ма­ня.

    - Буду! я ла­ден усе зро­би­ти для вас, бо не мо­жу жи­ти без вас! - ска­зав Фе­сен­ко ти­хо, тро­хи не на са­ме вуш­ко Мані. Ма­ня пе­ре­ля­ка­лась і вже тро­хи не бігла до сто­ла, де сиділа ма­ма й на­ли­ва­ла чай.

    - Я люб­лю вас, люб­лю стра­шен­но! Я вас по­лю­бив од то­го ча­су, як по­ба­чив ваші карі очі, - го­во­рив Мані на ву­хо Фе­сен­ко, ха­па­ючись поспіша­ти за Ма­нею, бо во­на вже не йшла, а сли­ве підтюп­цем бігла до сто­лу. Во­на не зна­ла, ку­ди йти, де схо­ва­тись од тієї роз­мо­ви, зби­лась з стеж­ки і йшла по траві. Добігла во­на до сто­лу і впа­ла на стілець, не­на­че під кри­ло своєї неньки-обо­рон­ниці, як те кур­ча, що хо­вається од шуліки під квоч­ку. Тут тільки Ма­ня лед­ве опам'ята­лась. Нав­роцька гля­ну­ла на Ма­ню, на її стри­во­же­не та чер­во­не, як жар, ли­це і зраділа.

    «Щось бу­ло між ни­ми, щось бу­ло! Не­дур­но ж Ма­ня так по­чер­воніла й за­са­па­лась. Бідна дівчи­на! Аж ву­ха по­чер­воніли».

    Навроцька зраділа. Во­на гля­ну­ла на Фе­сен­ка спри­я­ючи­ми со­ло­деньки­ми очи­ма. Усе її бліде ма­то­ве ли­це од­ра­зу, ста­ло не­на­че со­лод­ке, не­на­че во­на лиз­ну­ла аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня.

    - Що це ви? вже й на­гу­ля­лись? так швид­ко? - спи­та­ла Нав­роцька в Мані.

    - Вже, ма­мо, - обізва­лась Ма­ня. - Я тро­хи вто­ми­лась, і в ме­не ніби чо­гось но­ги об­важніли.

    - Мабуть, ма­ло хо­ди­те, ма­ло гу­ляєте? Еге так? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Мало. Ми більше си­ди­мо вдо­ма вдвох з ма­мою, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Вранці хо­ди­мо в мо­нас­тир до церк­ви, а вве­чері хо­ди­мо ку­па­тись, та й до­волі з нас цього, - обізва­лась лас­ка­венько Нав­роцька. - В ме­не, бач­те, та­ка дум­ка, що мо­ло­дим пан­нам не го­диться швен­дя­ти по всіх усю­дах та да­ле­ко од­би­ва­тись од до­му.

    - Правда, Раїсо Ми­хай­лівно, свя­та прав­да. Для жен­щи­ни най­кра­ще місце дім, а для на­шо­го не­гар­но­го по­лу - служ­ба, - ска­зав Фе­сен­ко.

    «От са­ме доб­рий час поп­ро­си­ти Ма­ни­ної ру­ки в ста­рої! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Са­ме доб­рий час! Ста­ра те­пер пом'якіша­ла, як віск ко­ло вог­ню… Тільки Ма­ня, ли­бонь, зля­кається… та ще й дре­ме­не з пе­ре­ля­ку в ха­ту… Але поп­ро­шу ру­ки, поп­ро­шу… Що бог дасть!»

    Нетерплячка бра­ла Фе­сен­ка. Він лед­ве вдер­жав зу­ба­ми язи­ка. Двад­цять п'ять ти­сяч ма­ни­ли йо­го, аж не­на­че драж­ни­лись.

    «Це я третій раз в їх в гос­тях, - сну­ва­лась дум­ка в Фе­сен­ка. - Ма­буть, бу­де геть-то швид­ко. Я й там, в куп­ця, впіймав об­лиз­ня, бо тричі був в йо­го в гос­тях і за­раз поп­ро­сив ру­ки йо­го доч­ки… Ста­ра ду­же ети­кет­на да­ма. Ще не час, ще не час… Але не ви­дер­жу, ой, не ви­дер­жу!»

    Сам язик ви­ла­зив у йо­го з ро­та. Він вже роз­зя­вив ро­та й хотів сва­та­тись.

    - Добривечір вам! - про­мо­вив по­зад йо­го ста­рий Нав­роцький.

    Фесенко схо­пив­ся з місця, як опе­че­ний. За Нав­роцьким сто­яв Ко­маш­ко, а ко­ло йо­го Са­ня.

    - Доброго здо­ров'я! доб­ро­го здо­ров'я! - ска­зав Фе­сен­ко й лап­нув ру­кою го­ло­ву. Ру­ка не знай­шла на го­лові циліндра й лап­ну­ла на­да­рем­но лоб. Фе­сен­ко вхо­пив стілець і по­дав йо­го Нав­роцько­му; потім вхо­пив дру­гий і по­дав Сані.

    - Не кло­почіться; я й са­ма візьму собі стільця, - ска­за­ла Са­ня.

    - Щоб зро­би­ти вам приємність… делікатність, - го­во­рив Фе­сен­ко й ухо­пив третього стільця й су­нув йо­го… Ко­маш­кові.

    - Не тур­буй­тесь на­да­рем­но. Я й сам знай­ду собі місце, - ска­зав Ко­маш­ко, осміха­ючись.

    - Щоб зро­би­ти вам приємність, приємність, - мим­рив Фе­сен­ко підсо­лод­же­ним го­ло­сом, зви­ва­ючись граціозною гнуч­кою га­дюч­кою на усі бо­ки. Він по­дав ру­ку Ко­маш­кові. Той тільки здвиг­нув пле­чи­ма й тик­нув йо­му свою ру­ку: на, мов, ко­ли хоч!

    «Мабуть, вчи­нив мені знов якусь по­тай­ну ка­пость, - по­ду­мав Ко­маш­ко, - бо ко­ли Фе­сен­ко до ко­го ду­же ввічли­вий, ко­му ни­зенько кла­няється, по­да­ючи ру­ку, то на­пев­но він вже вчи­нив будлі-яку по­тай­ну ко­вер­зу».

    Навроцький гля­нув на Ма­ню, Ма­ня горіла, як не­опа­ли­ма ку­пи­на. Гля­нув він на жінку - в жінки на лиці й в очах бу­ла якась бла­го­дать.

    «Щось ста­лось! Накльовується, ма­буть, дру­гий зять, а мо­же, вже й нак­лю­нув­ся, - по­ду­мав ста­рий. - Оце лиш­ко! Як же мені те­пер го­во­ри­ти з дво­ма зя­тя­ми? Це бу­де та­ка дип­ло­матія, що й сам Бісмарк не пот­ра­пив би, на яку сту­пи­ти. З од­ним го­во­ри - ски­дай маш­ка­ру, з дру­гим го­во­ри - на­су­вай маш­ка­ру на ввесь вид. Тре­ба бу­ло пос­лу­ха­ти жінки. Ка­за­ла ж во­на: ніко­ли не ски­дай те­пер маш­ка­ри й спи в маш­карі. А бо­дай не­чис­тий взяв цього Фе­сен­ка! Зав­дав мені на старість ро­бо­ту».

    Усі посіда­ли й дов­генько мов­ча­ли. По один бік сиділо три душі, і по дру­гий три душі й тільки пог­ля­да­ли че­рез стіл одні на од­них. Усі по­чу­ва­ли ду­же ви­раз­но, що за сто­лом си­дить «пра­ва й ліва». Ста­ра Нав­роцька зна­ла це доб­ре й по­чу­ва­ла, що їй до­ве­деться за­во­ди­ти ма­ши­ну, бо ма­ши­на бу­ла лад­на сто­яти хоч би й до страш­но­го су­ду.

    «Треба по­чи­нать самій. Нічо­го не по­мо­же, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Але з чо­го по­ча­ти? Па­ничі вчені лю­де… Тре­ба по­ча­ти за щось вче­не або при­най­мні щось схо­же на це».

    І в її го­лові швид­ко по­тяг­ли­ся, як ра­зок на­мис­та, те­ми для роз­мо­ви: го­ди­на, не­го­да, гор­нич­на, ку­хо­вар­ка, аб­ри­ко­со­ве ва­рен­ня, сині бак­ла­жа­ни, вчо­рашній нес­мач­ний борщ…

    «Ні, не ви­па­дає! Ну ніяк собі не знай­ду доб­ро­го сю­же­ту. Оце мо­ро­ка мені!» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    Надворі бу­ло ти­хо, як в вусі. Ко­ли нес­подіва­но схо­пив­ся з мо­ря вітрець і ніби гост­рою стрілою пе­ре­летів че­рез акації. Лист за­шумів, за­ше­лестів, не­на­че тро­хи по­го­монів, і знов сти­ши­лось над­ворі. Один лис­то­чок впав на стіл. Фе­сен­ко схо­пив­ся, вхо­пив лис­то­чок і делікат­но пус­тив на тра­ву, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не роз­бив­ся. Усі мов­ча­ли й не­на­че чо­гось сер­ди­лись.

    - Вітер… - про­мо­ви­ла Нав­роцька. - Яка чу­до­ва цього ве­чо­ра по­го­да! - в кінці всього про­мо­ви­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Еге! - обізвав­ся Фе­сен­ко. -Див­ний, пиш­ний вечір!

    Саня осміхну­лась. Нав­роцька зир­ну­ла на Са­ню сер­ди­то.

    - Що ж ви те­пер чи­таєте? - спи­та­ла Нав­роцька в Ко­маш­ка й аж зраділа, що та­ки знай­шла ви­со­ку ма­терію для роз­мо­ви.

Пошук на сайті: