Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743

 

Іван Нечуй-Левицький

Неоднаковими стежками

І

    

    Одного дня в третій го­дині вже пе­ред обідом, Таїса Андріївна Сватківська, ну­дя­чись без ро­бо­ти, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми в своїй спо­чи­вальні й по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу. Во­на про­чи­та­ла мо­лит­ви й пе­ре­чи­ту­ва­ла з нудьги вже п'ятий ака­фист, бо бу­ла ду­же бо­го­бо­яща й бо­гомільна. Не ма­ючи ніякісінької ро­бо­ти, во­на сли­ве щод­ня хо­ди­ла в мо­нас­тир на служ­бу бо­жу або дов­го мо­ли­лась вдо­ма і сли­ве щод­ня пе­ре­чи­ту­ва­ла по п'ять ака­фистів. В прос­торній спальні бу­ло чис­то й гар­но, як у віноч­ку. Ка­нап­ка й двоє крісел бу­ли об­биті новісіньким, гар­ним яс­ним кре­то­ном, ніби за­си­па­ним жов­ту­ва­тим осіннім лис­том та чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. З та­ко­го са­мо­го кре­то­ну бу­ли повішані драпіров­ки над біли­ми завіса­ми по­над вікна­ми і над две­ри­ма. В кут­ку, на ко­син­чи­ку лисніли два об­ра­зи в срібних ша­тах, в зо­ло­тих ши­ро­ких ра­мах. В спо­чи­вальні бу­ло все но­ве й гар­не, бо ста­ренька Таїса не­дав­неч­ко посп­рав­ля­ла собі но­ву обс­та­ву: і мебіль, і завіси.

    Таїса Андріївна бу­ла не­ви­со­ка на зріст, пов­ненька й цуп­кенька. Го­ло­ва в неї бу­ла си­ва, аж біла, але на ви­ду во­на бу­ла зовсім мо­ло­да. Во­на бу­ла дов­гоб­ра­за. Вид в неї й те­пер був гар­ний, сли­ве кла­сич­ний. Тем­но-карі чи­малі, дов­го­васті очі бу­ли блис­кучі, але смутні, за­ду­мані. По очах бу­ло знать, що ця си­ва, аж біла лю­ди­на, але з мо­ло­дим чу­до­вим ви­дом, пе­ре­бу­ла якусь ве­ли­ку скор­бо­ту, ма­ла в житті якусь при­го­ду. Во­на вже дав­но розійшлась з чо­ловіком і потім ов­довіла. В по­коїчку і в усіх прос­тор­них гор­ни­цях бу­ло ти­хо, аж мерт­во. Таїса го­лос­но про­мов­ля­ла сло­ва мо­лит­ви, не­на­че чи­та­ла їх на кри­ласі в церкві, як десь да­ле­ко по­чув­ся шум та ніби ше­лест.

    «Чи не вітер оце схо­пивсь?» - май­ну­ла в Таїси дум­ка й пе­ре­би­ла її мо­лит­ву.

    Вона зир­ну­ла в здо­ро­ве вікно на са­док. Старі груші та каш­та­ни сто­яли не­по­руш­но. Навіть не хи­ли­та­лось лис­тя, вже по­жо­лоб­ля­не та по­жовк­ле по­де­ку­ди. А за стіна­ми та за две­ри­ма в да­ле­ких гор­ни­цях усе щось шуміло та на­че ше­лестіло.

    В той час зас­ту­котіли десь од­чи­нені двері… В за­лу ввірвав­ся гомін та шум. Бу­ло чуть, що в при­хожій за­веш­та­лись лю­де, за­чов­га­ли та за­ша­руділи че­ре­ви­ка­ми. Таїса Андріївна згор­ну­ла зо­ло­то­обрізний ака­фист­ник в гарній шку­ря­тяній оп­раві й пок­ла­ла на ко­син­чи­ку під об­ра­за­ми, а са­ма для­вою хо­дою поп­рос­ту­ва­ла з спальні в па­ра­дові гор­ниці. Її дрібненькі ніжки якось ніби зне­хо­тя по­со­ву­ва­лись по смуг­нас­то­му ки­лим­ку-доріжці че­рез по­кої. На ви­ду і в тем­них очах ви­яви­лось нев­до­во­лен­ня лю­ди­ни, стур­бо­ва­ної се­ред спо­кою й тиші, та ще й на мо­литві. Во­на заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю. З при­хо­жої вхо­ди­ла дав­ня її знай­ома й под­ру­га, пол­тавська дідич­ка Тек­ля Опа­насівна Гу­ко­ви­че­ва, ви­со­ка та пле­чис­та, а за нею про­жо­гом вис­ко­чи­ла її доч­ка Ме­ла­ся, низька, при­сад­ку­ва­та, але швид­ка та верт­ка, як дзиґа. По­зад їх ви­зи­ра­ла гор­нич­на Мок­ри­на, жва­ва та ле­пет­ли­ва. Усі во­ни втрьох за­ра­зом го­во­ри­ли, аж тріща­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­на од­ну. Гомін роз­ля­гавсь по прос­тор­них, ви­со­ких гор­ни­цях, аж лу­нав попід ви­со­ки­ми сте­ля­ми, пре­гар­но об­ве­де­ни­ми ши­ро­ки­ми кар­ни­за­ми. Обидві го­во­рючі, ве­селі гості не­на­че спо­ло­ха­ли мертві по­кої й єди­ну в їх жи­ву лю­ди­ну - бо­гомільну ха­зяй­ку.

    - А! це ви, Тек­лю Опа­насівно! - про­мо­ви­ла ти­хим, м'яким го­ло­сом гос­по­ди­ня, роз­тя­гу­ючи сло­ва, не­на­че во­на їх співа­ла сти­ха.

    - Це ми, свої, Таїсо Андріївно! Здо­рові бу­ли! - ска­за­ла го­лос­но Тек­ля Опа­насівна.

    - Добридень вам! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся го­лос­но, не­на­че стрельну­ла з руш­ниці.

    Гості привіта­лись і поцілу­ва­лись з ха­зяй­кою по тричі. Таїса Андріївна й Тек­ля Гу­ко­вич­ка вкупі вчи­лись в Києві в пансіоні й бу­ли ве­ли­ки­ми при­ятелька­ми ще змал­ку. Во­ни ра­зом вий­шли й заміж. Таїса Андріївна вий­шла за інже­не­ра Сватківсько­го та­ки в Києві, а Тек­ля Опа­насівна - за мо­ло­до­го архітек­то­ра Гу­ко­ви­ча, кот­рий од­на­че за­раз по­ки­нув свою ро­бо­ту в Києві й пе­реїхав на се­ло в жінчи­ну дер­жа­ву, щоб ха­зяй­ну­вать на селі, в маєтності своєї жінки. Влітку во­ни час­тенько зап­ро­шу­ва­ли до се­бе в се­ло на тиж­день або на два своїх при­ятелів на од­по­чи­нок та на ку­пан­ня.

    - Чи не по­тур­бу­ва­ли ми ча­сом вас? Ви, пев­но, оце спо­чи­ва­ли? - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, див­ля­чись на Таїсин вид, не­на­че тро­хи зас­па­ний.

    - Ні! де там! Я oцe тільки що до­мо­ли­лась бо­гу. Про­шу сідать. От і не­дур­но цієї ночі снив­ся мені сон, не­на­че в наш са­док при­летіли дві паві, та такі здо­рові! А за ни­ми при­летів па­вич, роз­пус­тив хвос­та та й ки­нувсь би­ти пав, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка.

    - То це, ма­буть, ми ті дві паві! А па­вич це, пев­но, ваш зять Елпіди­фор… Як же ва­ше здо­ров'я? -спи­та­ла ма­ти.

    - Як по­чу­ває се­бе ва­ша доч­ка Лю­ба? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - А Елпіди­фор Пет­ро­вич, ма­буть, ще не вер­нув­ся з служ­би? - пе­ре­би­ва­ла ма­ти.

    - Де ж це Лю­ба? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. Обидві во­ни пи­та­ли за­ра­зом, го­во­ри­ли го­лос­но, по-се­лянській, аж ля­ща­ли, не­на­че во­ни роз­мо­ву ве­ли не в гор­ни­цях, а десь на го­роді або в се­бе в дворі гу­ка­ли на най­митів та най­ми­чок. Taїcу, оче­ви­дяч­ки, вра­жав той ляск, те гу­кан­ня се­ред мерт­вої тиші, та ще й після пе­рер­ва­ної мо­ли­тов­ної нап­ра­ви. Во­на аж су­пи­ла свої чу­дові, тонкі та густі бро­ви. Її за­ки­да­ли пи­тан­ня­ми, не­на­че по­си­пальни­ки, що по­си­па­ють на но­вий рік го­ро­хом та паш­нею. Во­на не зна­ла, кo­му­од­повідать, і од­повіда­ла нав­ман­ня.

    - Спасибі… Лю­ба десь… - во­на, хва­лить бо­га, вже не сла­бує… - десь пішла з візи­та­ми. Пев­но, за­то­го вер­неться, - го­во­ри­ла Таїса Андріївна, а в неї в дум­ках ще зос­та­ва­лись сло­ва з ака­фис­та свя­то­му Ми­ко­лаєві, і во­на че­рез си­лу до­би­ра­ла не­мо­ли­товні сло­ва для од­повіді на обид­ва бо­ки.

    - Чи не сла­бу­ва­ли ви ча­сом? Щось ви трош­ки по­марніли, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, при­див­ля­ючись до біло­го, тро­хи змарніло­го ви­ду в Таїси Андріївни.

    Таїсин вид і справді тро­хи ски­дав­ся на вид в за­сид­же­них крав­чих або в шва­чок: був і пов­ненький, але попід ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма бу­ло знать ма­ленькі пру­жеч­ки та бліду­ваті сму­жеч­ки.

    - Я час­то нез­ду­жаю, але те­пер, хва­лить бо­га, не мо­жу нарікать на здо­ров'я. Лю­ба го­не ме­не з ха­ти, ка­же, що я за­сиділась, як квоч­ка в оби­чай­ці. А я, ска­за­ти по правді, не люб­лю швен­дять, люб­лю сидіти вдо­ма та не ри­па­тись, - ска­за­ла гос­по­ди­ня й по­ма­леньку, для­во вмос­ти­лась в крісло, об­би­те яс­но-виш­не­вим пли­сом.

    - А чом оце Андріян Кнри­ло­вич не приїхав? Як йо­го здо­ров'я? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

    - Нема йо­му ча­су! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - Звелів кла­няться вам обом.

    - Покинули та­та на ха­зяй­стві. Не­хай си­дить до­ма та дог­ля­дає ха­зяй­ст­ва, - ска­за­ла доч­ка.

    - Він усе по­рається на то­ку, - про­мо­ви­ла ма­ти. - В нас са­ме до­мо­ло­чу­ють овес.

    - Чи це в вас но­ва мебіль? - спи­та­лась доч­ка.

    - Нова. Оце не­дав­неч­ко обс­та­ви­лись, - од­повіла Таїса Андріївна. - Це Лю­ба та зять так обс­та­ви­лись.

    - Ой яка чу­до­ва, ху­дож­ня мебіль! - крик­ну­ла ма­ти.

    - В яко­му ма­га­зині ку­пу­ва­ли? Ой гар­на ж! Ццц! - аж цма­ка­ла доч­ка з ди­ва.

    - Почому пла­ти­ли за ар­шин ок­са­ми­ту на гар­ди­ни та портьєри? - до­да­ла ма­ти.

    - Дорого кош­тує со­фа та крісла? І дзер­ка­ла нові? Еге, нові? - пи­та­ла, аж ля­ща­ла доч­ка на­зах­ват і за­ра­зом з матір'ю.

    Таїса знов бу­ла за­ки­да­на пи­тан­ня­ми й по­чу­ва­ла, що не мо­же й вип­ру­чаться з тих пи­таннів, бо не всти­га­ла на два бо­ки од­ка­зу­вать. Пи­тан­ня ціка­вих сільських ле­пе­тух ки­да­лись на неї, на­че рій кус­ли­вих мух.

    - Це Лю­ба та Елпіди­фор зро­би­ли собі усю цю об­нов­ку. Усе ста­ре посп­ро­ду­ва­ли та наб­ра­ли в ма­га­зині но­вої мебілі.

    Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся зо­ри­ли очи­ма по світлиці й не всиділи-та­ки на місці: не­за­ба­ром во­ни повс­та­ва­ли з крісел, щоб га­разд при­ди­виться зблизька до кож­ної но­вої речі, та ще й по­ла­пать пальця­ми.

    В тем­но-фіоле­товій сукні, ви­со­ка та пос­тав­на, навіть тро­хи ог­ряд­на, Тек­ля Опа­насівна по­ма­леньку по­ди­ба­ла до две­рей, ста­ла й звідтіль, од­далік, по­ча­ла ог­ля­дать но­ву обс­та­ву, зир­ка­ючи своїми не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма по всіх за­кут­ках. Про­ти здо­ро­вецько­го вікна од яс­но­го проміння в неї на чорній го­лові, на­ма­щеній по­ма­дою, бу­ло знать ніби срібні нит­ки. Але вид в неї був здо­ро­вий, свіжий. На ши­ро­ку­ва­тих що­ках ще бу­ло знать рум'янці, не­на­че во­на не­дав­неч­ко хо­ди­ла на сонці й на­пек­ла свій вид.


    Невисока, тро­хи ши­ро­ка в пле­чах і в тілі, Ме­ла­ся бу­ла на взір не­по­га­на, але ли­це в неї бу­ло якесь чуд­не. Ло­бок вузький і низький, що­ки дов­генькі й повні, ніби во­на на­ду­ла їх, за­хо­пив­ши повітря. І те повітря роз­ду­ло їх вни­зу. Ку­ценький, тро­хи кир­па­тий, круг­ленький но­сик не­на­че був утк­ну­тий в до­линці, а чи­малі товс­тенькі ро­жеві ус­та вип­ну­лись на ши­ро­ко­му підборідді. Усей її вид був не­на­че вип­ну­тий, а більше за все бу­ли вип­нуті здо­рові по­дов­жасті очі з чис­ти­ми білка­ми, з чу­до­ви­ми ка­ри­ми зіни­ця­ми, ясні, бистрі та во­руш­ливі. Ці блис­кучі, швидкі карі очі бу­ли єди­ною кра­сою в Ме­ласі.

    Мелася біга­ла од кут­ка до кут­ка, од од­ної речі до дру­гої, при­див­ля­лась, ла­па­ла пальця­ми, тро­хи не ню­ха­ла; ог­ля­ну­ла двоє ви­со­ких, до са­мої стелі, дзер­кал з мра­мор­ни­ми кон­со­ля­ми, а потім спи­ни­лась пе­ред од­ним дзер­ка­лом і ви­див­ля­лась в йо­го: ог­ля­ну­ла свою пос­тать, свій стан, щільно обліпле­ний яс­но-буз­ко­вою сук­нею, свої розкішні тем­но-русі ко­си та все ди­ву­ва­лась і го­лос­но ой­ка­ла, аж цма­ка­ла. І ма­ти й доч­ка го­во­ри­ли за­ра­зом, не спи­ня­ючись, не­на­че їх язи­ки дов­го пісню­ка­ли на селі, а це в Києві роз­говілись на всі зас­та­ви. Пов­ненька, ку­ценька Ме­ла­ся не пур­ха­ла по світлині, як ластівка, а не­на­че ко­ти­лась, ще й на ході підска­ку­па­ла, мов різи­но­ва опу­ка.

    Обстава в світлиці бу­ла чу­до­ва і, вва­жа­ючи на за­со­би Таїси, над­то до­ро­га. Розкішна ху­дож­ня горіхо­ва мебіль лисніла зо­ло­че­ни­ми смуж­ка­ми на обідках і бу­ла об­би­та яс­но-виш­не­вим до­ро­гим ок­са­ми­том. Пе­ред сто­лом сто­яла долі ви­со­ка лам­па на тон­ко­му та ви­со­ко­му підніжку, опо­ви­то­му стеб­лом гнуч­ко­го ла­тат­тя з трьома біли­ми квітка­ми й з трьома зе­ле­ни­ми лист­ка­ми. На сто­ли­ку ко­ло стіни сто­яли два чу­дові, рясні кан­де­ляб­ри з по­зо­ло­че­ної брон­зи. Ко­ло две­рей в сто­ло­ву по обид­ва бо­ки так са­мо стриміли дві ви­сокі лам­пи; їх дер­жа­ли в ру­ках чорні арап­ки в по­зо­ло­че­них ку­ценьких спіднич­ках та по­ясах, в по­зо­ло­че­них кільчас­тих се­реж­ках. Ара­пок обтіню­ва­ли ви­сокі старі пальми в ва­зо­нах. На вікнах над біли­ми про­зо­ри­ми завіса­ми бу­ли по­чеп­лені гар­ди­ни з чер­во­но­го пли­су. Пли­сові над­двер­ни­ки опо­ви­ва­ли двоє две­рей жму­та­ми. По кут­ках під стіна­ми бу­ли ніби нед­бай­ли­во роз­ки­дані стільчи­ки з двох ок­са­ми­то­вих по­ду­шок, пок­ла­де­них од­на на од­ну навх­рест ріжка­ми. На ріжках теліпа­лись зо­лоті ки­тиці. На двох вікнах сто­яли два ва­зо­ни ка­мелії са­ме в цвіту: од­на біла, дру­га ро­же­ва. Дві чу­дові кар­ти­ни ху­дожньої ро­бо­ти висіли на стінах, об­би­тих срібни­ми шпа­ле­ра­ми з зо­ло­ти­ми взірця­ми.

    Салон аж лиснів і новісінькою мебіллю, і новісінькою брон­зою; лиснів чис­тий, на­вос­ко­ва­ний пар­кет. Ніби цвіли свіжі квітки на чу­до­во­му ки­лимі під сто­лом ко­ло ка­на­пи. Обс­та­ва бу­ла зроб­ле­на з вмінням і з ве­ли­кою впо­до­бою.

    - Ой яка пиш­но­та! Усе бли­щить, лис­нить! Усе аж сяє! Як гар­но та пиш­но! - вик­ри­ку­ва­ли з ди­ва обидві панії.

    - А по­чо­му пла­ти­ли за ар­шин оцього яс­но-виш­не­во­го ок­са­ми­ту на кріслах та стільцях? - пи­та­ла Ме­ла­ся, пе­рес­ко­чив­ши опу­кою до шес­ти чи­ма­лих фо­телів, що сто­яли побіч сто­ла по обид­ва бо­ки.

    - А по­чо­му пла­ти­ли за цей плис в портьєрах? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти.

    - А які пишні ви­сокі лам­пи! Почім пла­ти­ли за лам­пи? - знов пи­та­ла доч­ка.

    - Дорого пла­ти­ли, бо мебіль ху­дож­ня; ку­пу­ва­ли в ма­га­зині Ко­на, - обізва­лась Таїса Андріївна, ми­лу­ючись обс­та­вою.

    - Певно, в Елпіди­фо­ра ки­шені ду­же по­за­по­рож­ню­вані грішми! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Ой, пев­но, це все не­де­ше­во кош­тує! - обізва­лась

    Мелася.

    - Та це, ска­за­ти по правді, я про­да­ла свій де­рев'яний до­мок, свою ха­луп­ку та по­ло­ви­ну гро­шей од­да­ла за дов­ги, а за дру­гу по­ло­ви­ну посп­рав­ля­ла оце все, щоб обс­та­вить кімна­ти і гар­но, й ес­те­тич­но, бо й са­ма люб­лю усе гар­не, і мо­лоді люб­лять незгірше ме­не усе пиш­не. Такі вже во­ни обоє вда­лись на вда­чу.

    - Така пиш­но­та, та­ка кра­са, що аж ме­не взя­ла хіть обс­та­вить свої кімна­ти тро­хи кра­ще. В ме­не ж дві доч­ки на ви­данні, - сти­ха про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - То й обс­тав­мо! Чо­му ж пак і нам не обс­та­вить по­коїв? В нас в гор­ни­цях усе та­ке ста­ре та не мод­не, що й со­ром бу­де, ко­ли ча­сом не­на­ро­ком будлі-хто зас­ко­че до нас з Києва, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - І обс­та­ви­ли б, та гро­шей бігма те­пе­реч­ки, - сум­ненько про­мо­ви­ла ма­ти.

    - Адже ж ку­пу­ють у нас де­сять де­ся­тин наші му­жи­ки… То про­дай­мо та й обс­та­ви­мо хоч світли­цю та кабінет.

    - Нехай ли­шень пер­ше по­ду­маємо та поміркуємо з та­том, та вже потім, мо­же, й зро­би­мо діло, - ска­за­ла з за­ду­мою ма­ти.

    - А чо­го тут дов­го мірку­вать? Маємо до­волі гро­шей в ки­шені, то та­ки за­раз при­най­мні хоч на­берім на об­бит­тя та на гар­ди­ни чи ок­са­ми­ту, чи ота­ко­го са­мо­го гар­но­го пли­су, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - І то га­разд: щоб по двічі не та­ра­ба­ни­тись до Києва, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна, трош­ки по­ду­мав­ши.

    - Авжеж по­на­би­рай­те за­раз! Не­ма чо­го для­тись та га­яться, бо, мо­же, оце нес­подіва­но же­ни­хи шусть у ха­ту! - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

    - Що прав­да, то не гріх! - од­повіла Тек­ля Опа­насівна.

    - Як ми скінчи­ли оцю обс­та­ву, то Елпіди­фор за­раз пок­ли­кав фо­тог­ра­фа, і він поздіймав кар­тин­ки з світлиці: од­ну прос­то од две­рей, дру­гу з ото­го ку­точ­ка, тре­тю з ото­го, а чет­вер­ту з йо­го кабіне­ту. Це все на пам'ятку, - про­мо­ви­ла наївно, по-ди­тя­чо­му Таїса Андріївна, - бо мо­лоді обоє люб­лять ті ку­точ­ки, де сиділи вкупці та ми­лу­ва­лись… Це на приємну згад­ку в дальші ча­си. А ось ходім ли­шень та по­дивіться, як зять обс­та­вив свій кабінет. Вар­то теж по­ди­виться! В йо­го теж ба­га­то впо­до­би, як і в Лю­би. Ой як він лю­бе пиш­но­ту, як він лю­бе все гар­не! То вже йо­му, пев­но, бог так дав.

    Таїса Андріївна по­ве­ла гос­тей в кабінет. І в кабінеті бу­ла обс­та­ва так са­мо ба­га­та й зовсім не по Елпіди­фо­ровій ки­шені. Се­ред кабіне­ту сто­яв дов­гий пи­сальний стіл з не­поліро­ва­ної ду­би­ни, чу­до­во по­цяцько­ва­ний впе­ремішку горіхо­вим та чер­во­ним де­ре­вом. По обид­ва бо­ки сто­яли ка­чал­ки-крісла, навк­ру­ги об­биті чер­во­ним пли­сом. Далі сто­яла до­ро­га ку­шет­ка. По стінах бу­ли по­чеп­лені чу­дові по­лич­ки для па­перів, об­ля­мо­вані зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Скрізь бу­ли по­роз­ки­дані дзиґли­ки та стільчи­ки. І нігде в кабінеті і в по­ко­ях не вид­но бу­ло ні однісінької книж­ки, навіть для людсько­го ока, як інко­ли кла­дуть в ба­га­тих світли­цях по сто­лах.

    І ма­ти, і доч­ка, та й сам Елпіди­фор ніко­ли ніяких кни­жок не ку­пу­ва­ли й не чи­та­ли. Про­ва­ди­ли во­ни ча­сом роз­мо­ву за те­атр, за ар­тистів та те­ат­ральні модні вис­та­ви, а най­більше за модні опе­рет­ки, котрі до­во­ди­лось їм ба­чить. І в цьому бу­ла уся їх просвітність…

    - Ой пре­хо­ро­ша обс­та­ва! І тут хо­ро­ше! - го­во­ри­ла ма­ти.

    - Що гар­но - то гар­но! Та з яким ро­зумінням та впо­до­бою усе дібра­но! Яка тон­ка, арис­ток­ра­тич­на впо­до­ба в Лю­би! Як во­на в цьому знається! -ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

    - О! що во­на в цьому ба­га­то тя­ме, то тя­ме й справді. Так, пев­но, їй бог дав. Во­ни обоє такі ар­тис­тичні на вда­чу, що їм обом тільки най­кра­ще та най­до­рож­че при­па­дає до впо­до­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна, тро­хи слаб­ка на ро­зум зро­ду.

    Таїса й її доч­ка справді доб­ре зна­лись в до­ро­го­му й гар­но­му, бо… з ок­са­ми­ту та з шов­ку й не ви­ла­зи­ли. Тільки влітку му­си­ли з цього вилізти, бо в ок­са­миті бу­ло за­над­то га­ря­че та душ­но.

    Надивившись всмак та на­ми­лу­вав­шись но­вою обс­та­вою, во­ни вер­ну­лись до світлиці та все ле­пе­та­ли, ог­ля­да­ючи вдру­ге кож­ну річ.

    - Чи це в вас і ро­яль вже… ніби не той? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Авжеж не той, бо но­вий. Лю­ба без му­зи­ки не мо­же в жи­вотіть. Стра­шен­но лю­бе гра­ти! Пев­но, так бог дав їй. А я ку­пи­ла но­вий ро­яль, бо ста­рий був не ду­же підхо­жий до но­вої обс­та­ви: ду­же за­яло­зе­ний. Все в гор­ни­цях бу­ло но­ве, усе лисніло, тільки ро­яль сто­яв за­мур­за­ний, не­на­че за­мур­за­не му­жи­чи­ня між па­не­ня­та­ми.

    Гості все пи­та­ли, що кош­тує кож­на річ з обс­та­ви. Тра­та гро­шей бу­ла ве­ли­ка, без міри, й, оче­ви­дяч­ки, не по за­со­бах Таїси Андріївни та й са­мо­го Елпіди­фо­ра.

    - Мусила про­дать свій до­мок і не пош­ко­ду­ва­ла гро­шей. Ба­жа­лось мені та­ки до­го­дить дітям, щоб по­жи­ли в добрі та га­разді. Але Елпіди­фор пос­та­чає й нас­та­чить на на­ше вдер­жан­ня, на про­жи­ток і на квар­ти­ру, - ка­за­ла Таїса Андріївна, - в йо­го засіб та­ки чи­ма­лий.

    Рипнули двері в при­хожій: то вер­та­лась з візитів Таїси­на доч­ка, Лю­ба Павлівна. Уздрівши че­рез од­хи­лені двері при­ятельок, во­на, не роз­дя­га­ючись, вско­чи­ла в гос­тин­ну.

    - А! це ви! Яка я ра­да! - гук­ну­ла Лю­ба ще в две­рях. - Доб­ри­день вам!

    - Доброго здо­ров'я! Як жи­ве­те? - гук­ну­ла Тек­ля Опа­пасівна й пішла на­зустріч Любі.


    - День доб­рий! день доб­рий тобі, Люб­ко! - гук­ну­ла Ме­ла­ся й, пос­ка­кав­ши опу­кою, ви­пе­ре­ди­ла ма­му, вхо­пи­ла в ру­ки Лю­бу, при­гор­ну­ла міцно до се­бе й по­ча­ла без ліку цмо­кать її, аж ви­сокі стра­усові білі пе­ра на ка­пе­люші в Лю­би тряс­лись та ко­ли­ва­лись.

    - Як ти, Люб­ко, поз­до­ров­ша­ла та пок­ра­ща­ла! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, сли­ве си­лою ви­ди­ра­ючи Лю­бу в Ме­ласі й цілу­ючи її на­пе­ремінку то в од­ну що­ку, то в дру­гу.

    - Де це ти, Люб­ко, так ба­ри­лась? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Та оце, ко­рис­ту­ючись тим, що над­ворі го­ди­на, по­ро­би­ла візи­ти, бо бу­ла ба­гатьом вин­на цього доб­ра.

    - І, ма­буть, усі візи­ти по­ро­би­ла? - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

    - Кому ж ро­би­ла візи­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Ой не всім! В ме­не цього дов­гу повнісінько, - лед­ве всти­га­ла Лю­ба од­повідать. - Од­да­ва­ла візи­ти ба­гатьом. За­раз роз­ка­жу, пот­ри­вай­те! От я роз­дяг­нусь!

    Люба мит­тю ки­ну­ла на стілець чор­не ок­са­ми­то­ве пальто, а ка­пе­люш з здо­ро­вим білим стра­усо­вим пе­ром пок­ла­ла на кріслі, не­на­че по­са­ли­ла якусь рай­ську пти­цю, що ки­ва­ла кри­ла­ми. Та пта­ха все ки­ва­ла кри­ла­ми, а Лю­ба сіла й усе навіщось мор­га­ла дов­ги­ми бро­ва­ми.

    Люба бу­ла тро­хи схо­жа на матір, але в неї був шир­ший вид і тро­хи більші, жваві та ве­селі карі очі. Во­на бу­ла сли­ве круг­ло­ви­да. Ви­разні ус­та з ямоч­ка­ми, пов­ненькі й ро­жеві, бу­ли вип­нуті й надз­ви­чай­но гарні. Не­ве­лич­ка на зріст, але пов­ненька, як огіро­чок, з розкішни­ми, че­пур­но за­че­са­ни­ми кісьми, з чор­ни­ми, ду­же примітни­ми бро­ва­ми, з пов­неньки­ми на­пуд­ре­ни­ми що­ка­ми, Лю­ба бу­ла ду­же гар­на й по­каз­на, сли­ве кра­су­ня. Тем­но-буз­ко­ва шов­ко­ва сук­ня, з яс­но-жов­ти­ми делікат­ни­ми кру­жев­ця­ми та бри­жа­ми на маніжці, ду­же прис­та­ва­ла до ли­ця.

    Люба пе­рей­шла світли­цю. До­ро­га шов­ко­ва сук­ня на їй спо­чат­ку за­ше­лестіла, а потім не­на­че зас­вистіла. Во­на сіла в крісло, а шов­ко­ва сук­ня все ше­лестіла на їй, як ти­хо й приємно ше­лес­тить осіннє цуп­ке кле­но­ве лис­тя на де­реві, чер­ка­ючись обоспільно од­но об од­но в жовтій гу­ща­вині. В ву­хах за­ко­ли­ва­лись зо­лоті се­реж­ки; яс­но за­ми­готіли в се­реж­ках два чи­малі ал­ма­зи­ки, ніби зай­ня­лись дві іскор­ки по обид­ва бо­ки чу­до­вої го­ло­ви. Лю­ба, з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, з чор­ни­ми різки­ми бро­ва­ми, ски­да­лась на гар­ну гре­ки­ню або во­лош­ку.

    Врівні з нею Ме­ла­ся од­ра­зу не­на­че збляк­ла й по­ли­ня­ла, і по­по­ган­ша­ла, навіть зда­ва­лась не­че­пур­но приб­ра­на че­рез свої то­ненькі па­чо­си ру­ся­во­го во­лос­ся, що завж­ди теліпа­лись в неї кру­гом товс­тенької, цуп­кої ко­рот­кої шиї.

    Серед яс­ної, но­венької обс­та­ви са­ма Лю­ба, в буз­ко­во­му делікат­но­му до­ро­го­му уб­ранні, з зо­ло­тою брош­кою на шиї, в зо­ло­тих брас­ле­тах, і справді зда­ва­лась мо­ло­дою, кот­ра не­дав­неч­ко повінча­лась і обс­та­ви­лась навк­ру­ги усім новісіньким. Тим ча­сом во­на вже про­жи­ла з пер­шим чо­ловіком вісім рік, бо вий­шла заміж ду­же мо­ло­дою, ще як їй бу­ло всього шістнад­цять рік. Один не­мо­ло­дий дідич, кот­ро­му вже ми­ну­ло со­рок п'ять год, ду­же впо­до­бав Лю­бу, як во­на бу­ла ще в чет­вер­то­му класі гімназії. З п'ято­го кла­су во­на вий­шла заміж, а че­рез вісім год чо­ловік ос­то­гид їй, а во­на, че­рез свою ве­ред­ли­ву вда­чу, ос­тобісіла чо­ловікові так, що він зго­дивсь з до­ро­гою ду­шею да­ти їй розвід. Після гуч­но­го пансько­го жит­тя в йо­го Лю­ба й ма­ти жи­ли років зо два в не­ве­лич­ко­му своєму до­ми­кові ти­хо та мир­но, до­ки не тра­пивсь дру­гий зять, Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич.

    Люба жи­ла з Елпіди­фо­ром невінча­на, бо він так са­мо розійшовсь з своєю жінкою. Ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ла їх шлюб і са­ма пе­рей­шла жить до зя­тя. «Любіте­ся, ми­луй­те­ся, мов­ляв, як го­лубів па­ра, ко­ли між ва­ми є щи­ра лю­бов, та й… мені самій не­ма де при­хи­литься». Де­котрі знай­омі да­ми од­кас­ну­лись од їх, пе­рес­та­ли бу­вать у їх і не зап­ро­шу­ва­ли до се­бе. Але та­ких бу­ло ма­ло. Реш­та знай­омих, більше лібе­ральних, не од­цу­ра­лась од їх і одвіду­ва­ла, як бу­ло й пе­редніше.

    - А чом же оце ви не взя­ли Ліди? - спи­та­ла Лю­ба в Теклі Опа­насівни.

    - Та тим, що во­на са­ма не ду­же зо­хо­чу­ва­лась їхать з на­ми. Си­дить там за своїми вче­ни­ми книж­ка­ми. Усе щось чов­пе в кни­гах та й чов­пе. Як по­бу­ла на ви­щих кур­сах в Пе­тер­бурзі два ро­ки, то так вп'ялась в ту на­уку, що й одірва­ти її од кни­жок труд­но, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Вона здається, та­ка вже зро­ду, на вда­чу, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Я пам'ятаю, що во­на й зма­леч­ку все бу­ло пад­кує ко­ло кни­жок.

    - Де ж це ти бу­ла так дов­го з візи­та­ми? - спи­та­ла Ме­ла­ся в Лю­би.

    - Обійшла з де­ся­ток чи й більше знай­омих. Бу­ла в Круп­ницьких, Ула­ши­но­вих, в Ку­ли­ковсько­го. І знаєте, ма­мо, ко­го я стріла до­ро­гою? Ото­го нав­роч­ли­во­го Ли­синсько­го! Як тільки він ме­не спи­тає за здо­ров'я, то за­раз і нав­ро­чить, бо в ме­не дру­го­го дня за­бо­лить живіт до­ко­неч­не!

    - І ме­не, як тільки він спи­тає за здо­ров'я, то вве­чері або дру­го­го дня до­ко­неч­не бу­дуть стис­ки в гру­дях, бо я тро­хи ядуш­на, - ска­за­ла Таїса.

    Мелася не віри­ла в ті уро­ки й засміялась: во­на доб­ре зна­ла, що Любі до ви­пе­ще­но­го та ви­ко­ха­но­го пансько­го ту­лу­ба не­на­че хтось прис­та­вив го­ло­ву сільської ба­би, пов­ну уся­ко­вих за­бо­бонів.

    Люба по­ча­ла оповідать і про Круп­ницьких, і про Ула­ши­но­вих, і Ку­ли­ковських, і про Ко­вальницьких. Оповіда­ла во­на гар­но й з най­мен­ши­ми дріб'язка­ми: і як во­на дзво­ни­ла в дзво­ник ко­ло две­рей, і як вхо­ди­ла в по­кої, ко­го зас­та­ла вдо­ма, ко­го ні, і як зас­та­ла в по­ко­ях. Роз­ка­за­ла во­на, що в ко­го го­во­ри­лось, як хто був уб­ра­ний. Во­на оповіда­ла з та­ким па­лом та крас­но­мовністю, не­на­че пи­са­ла язи­ком цікаві га­зетні фельєто­ни. Цим сли­ве що­ден­ним оповідан­ням про візи­ти, стрічі на улиці та міські сли­хи во­на роз­ва­жа­ла свою дур­неньку рож­де­ни­цю, кот­ра сиділа вдо­ма й з нудьги тільки й чи­та­ла пе­ред об­ра­за­ми по п'ять або й по шість ака­фистів що­бо­жо­го дня. Ма­ти роз­ва­жа­ла се­бе доч­чи­ни­ми оповідан­ня­ми й ду­же лю­би­ла за це свою до­ню. В роз­мо­вах за уб­ран­ня, за мо­ди, в оповідан­нях за знай­омих, за міські скан­да­ли, за чиїсь за­ли­цян­ня ми­на­ли в їх дні за дня­ми. Іншої роз­мо­ви в їх не бу­ло. Лю­ба бу­ла ле­пет­ли­ва на язик незгірше Ме­ласі, тільки ле­пе­та­ла не так швид­ко й не та­ким крик­ли­вим го­ло­сом, як Ме­ла­ся. В неї го­лос був ба­га­то м'якіший і приємний.

    - Ото бу­ла мені оказія в Мальченків! По­ду­май­те собі! Дзво­ню я. Ви­хо­де гор­нич­на й од­чи­няє мені двері. Я роз­дяг­лась та й од­чи­няю двері в світли­цю. Ко­ли зирк! Ко­ло две­рей гру­ба роз­ва­ле­на до по­ло­ви­ни. Кахлі ва­ля­ються суспіль на підлозі ко­ло по­ро­га. Ту­теч­ки ж стоїть шай­ка з гли­ною та з вап­ною. Му­лярі ля­па­ються, як ма­зальниці. Скрізь насміче­но, по­на­ли­ва­но. Я спох­ва­ту ше­лесть прос­то на ті руїни! Зо­па­лу та спох­ва­ту тро­хи не всту­пи­ла в ка­лю­жу. Вий­шов Мальчен­ко та мерщій по­дав мені ру­ку. А я підоб­га­ла сук­ню та й пе­рест­риб­ну­ла, не­на­че на улиці че­рез баг­но…

    - Ото яка ха­ле­па! Чи не зад­ри­па­ла ча­сом шов­ко­вої сукні? - обізва­лась Таїса Андріївна.

    - З візи­та­ми бу­ваєш, то сти­каєшся з уся­ки­ми людьми й з уся­кою нес­подіван­кою, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба. - А в Ку­ли­ковських яка оказія мені тра­пи­лась… Подз­во­ни­ла я, - мені за­раз і од­чи­ни­ли. Пи­таю в ла­кея: «Чи до­ма пан та панія?» Ка­же: «До­ма». Я, не жду­чи дов­го, од­чи­няю двері та про­жо­гом в світли­цю! Аж який­сь тон­кий та дов­гий па­нок в од­них со­роч­ках, з си­га­рою в зу­бах, як уг­ледів ме­не, як дре­ме­не і як стриб­не навтіка­ча в двері! Див­люсь, - в гос­тинній мебіль не та. Скрізь без­лад­дя. Усе по­роз­ки­да­не. «Що це за ди­во? - пи­таю я в ла­кея. - Це ж жит­ло Ку­ли­ковських? їх не­ма, надісь, до­ма?» - «Та Ку­ли­ковські оце на­пе­ре­додні пе­реб­ра­лись на третій етаж, - ка­же ла­кей, - а сю­ди пе­рей­шли Нес­те­рен­ки».

    Мелася за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері осміхну­лись.

    - А знаєте, що Ма­ру­ся Ключківська вже ви­хо­де заміж? Я й же­ни­ха зас­та­ла в їх, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба.

    - Невже? - аж крик­ну­ли усі ра­зом.

    - Виходе! Оце не­за­ба­ром і вінча­ти­муться, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Ота кир­па­та та жов­то­га­ря­ча на ви­ду ви­хо­де заміж? - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся й з ди­ва аж очі витріщи­ла. Її тро­хи бра­ли за­вид­ки, що «жов­то­га­ря­ча» Ма­ру­ся, ба­га­то мо­лод­ша за неї, по­хо­пи­лась знай­ти собі же­ни­ха.

    - Таке м'яло! та­ке мур­ло! - крик­ну­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Таке одо­ро­ба­ло і ви­хо­де заміж?! Це ди­во та й годі! - обізва­лась ти­хо Таїса Андріївна.

    - Таке опу­да­ло, що ним тільки б го­робців в ко­ноп­лях ля­кать! - ляс­ну­ла осуд­ли­ва й за­вис­на Ме­ла­ся.

    - Таке не­по­вер­тай­ло ви­хо­де заміж… бо в неї ба­гацько гро­шей. Ще й же­них її не­по­га­ний, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насІвна.

    - Якби прис­та­вить йо­му дов­шо­го но­са та тро­хи по­об­ти­нать но­жи­ця­ми здо­рові ву­ха, то, мо­же, тоді й був би гар­ний, бо… він кап­ло­ву­хий, - ска­за­ла Ме­ла­ся трош­ки з злістю. - Я б зро­ду не пішла за йо­го заміж.


    - Диво та й годі! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна й на­си­лу вдер­жа­ла зітхан­ня, що Ме­ласі вже стук­ну­ло двад­цять сім год, а во­на ще й досі дівує й не знай­шла собі навіть і кап­ло­ву­хо­го же­ни­ха.

    - А оце, вже вер­та­ючись до­до­му, зостріла на Хре­ща­ти­ку ма­дам По­за­торіцьку, жінку на­шо­го док­то­ра. Яке чу­до­ве осіннє ок­са­ми­то­ве пальто при­вез­ла їй з Відня од­на пря­ятелька! Си­зо-си­зо-сіре, дов­ге аж до землі й навк­ру­ги об­ля­мо­ва­не біли­ми стра­усо­ви­ми пе­ра­ми по­за шиєю й по по­лах аж до самісінько­го до­лу, - роз­ка­зу­ва­ла Лю­ба й ма­ле­сеньки­ми руч­ка­ми об­ве­ла се­бе по­за коміром і до са­мо­го до­лу.

    - Як гар­но! - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Ой! не ду­же! - обізва­лась Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

    - Справді не ду­же гар­но, а більш то­го що по­га­но, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Це щось схо­же на епітрахіль або на ди­яконський орар. Як­би ще до цього дать в ру­ки кро­пи­ло й ка­ди­ло, то з По­за­торіцької вий­шов би про­то­поп, що ла­ден за­раз заспівать али­луя. Я зро­ду-звіку не наділа б та­ко­го пальта з епітрахілем…

    Богобояща Таїса Андріївна бу­ла зо­бид­же­на Ме­ла­си­ною лег­ко­важністю, не­по­ва­жан­ням епітрахілів та орарів і на­су­пи­лась.

    Мелася опам'ята­лась і при­ку­си­ла язи­ка. Во­на й за­бу­лась, що ха­зяй­ка та й її ма­ма ду­же бо­го­бо­ящі й тро­хи навіть кле­ри­ка­ли. Са­ма Ме­ла­ся бу­ла ма­теріалістка, зовсім не при­хильна до церк­ви та до ба­тю­шок.

    - Любко! а ска­жи, будь лас­ка, яка те­пе­реч­ки мо­да на осінні ка­пе­люші? А по­ка­жи ли­шень нам мод­ний жур­нал! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Люба побігла в кабінет і ви­нес­ла звідтіль три ос­танні но­ме­ри мод­но­го па­ризько­го жур­на­лу. Усі чо­ти­ри да­ми вхо­пи­ли но­ме­ри й ки­ну­лись до їх, як бджо­ли до ме­ду. Во­ни пе­рег­ля­да­ли ма­люн­ки й усякі зраз­ки су­конь і, оче­ви­дяч­ки, гра­лись цим, як діти лялька­ми. Наг­рав­шись до­нес­хо­чу, гості знов роз­пи­ту­ва­ли про своїх київських знай­омих, пе­ре­би­ра­ли їх усіх язи­ка­ми до ос­танньої лю­ди­ни. І не­доб­ре ги­ка­лось в той час де­яким їх знай­омим в Києві.

    - Чи ви знаєте, що ста­ра Бор­ковська на­си­лу вже во­ло­дає ру­ка­ми й язи­ком? Ма­буть, не­за­ба­ром вмре, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Яка ти, Лю­бо, доб­ра! І не­ду­жи­ми ціка­виш­ся, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - О, моя Лю­ба, гос­по­ди, яка доб­ра! - обізва­лась ма­ти. - Во­на знає, хто тільки сла­бує з на­ших сусід, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Ходе одвіду­вать їх чи, мо­же, й си­дить ко­ло не­ду­жих? - спи­та­ла Ме­ла­ся. - Я б зро­ду не сиділа ко­ло сла­бих… Як­би мені за­ма­ну­лось доб­родіять, то я знай­шла б для се­бе інший спосіб доб­родіяння, тільки не цей.

    - Ні! - обізва­лась Таїса Андріївна. - Лю­ба ду­же боїться сла­бих, але че­рез те­ле­фон щод­ня роз­пи­тує, як по­чу­ва­ють се­бе не­дужі: чи їм по­луч­ча­ло, чи погірша­ло.

    Люба й справді бу­ла по­чут­ли­ва й доб­ра, але в неї спо­чу­ван­ня до сла­бих бу­ло тільки на язиці. Прав­да, що во­на роз­пи­ту­ва­ла за сла­бих знай­омих, зна­ла, ко­му по­луч­ча­ло, ко­му погірша­ло, хто на що ко­ро­диться, але тільки зад­ля то­го, щоб за це все базікать по гос­тин­них, як за но­вин­ки в місті.

    Люба зня­лась з крісла й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла до кабіне­ту. Не­за­ба­ром во­на ви­нес­ла двоє гар­неньких віялець з зо­ло­ти­ми ки­тич­ка­ми ко­ло дер­жалн.

    - Дивись, Ме­ла­сю, які те­пер но­сять чу­дові віяльця! Це мені вчо­ра приніс Елпіди­фор, вер­та­ючись з служ­би.

    Люба роз­гор­ну­ла од­но віяльце. Ме­ла­ся - дру­ге. Віяльця бу­ли схожі на па­ви­чеві роз­пу­щені хвос­ти з си­зо-зе­ле­ни­ми оч­ка­ми навк­ру­ги, а се­ре­ди­на уся бу­ла суспіль ус­те­ле­на в од­но­му - чу­до­ви­ми фіалка­ми, а в дру­го­му - квіточ­ка­ми жас­ми­ну.

    - Ой які чу­дові жас­ми­ни та фіалки! Ніби аж пах­нуть! - те­ре­веніла Ме­ла­ся й навіщось при­ту­ли­ла до но­са жас­ми­ни, буцімби­то во­на вва­жа­ла на їх, як на живі квітки.

    - Купив тобі Елпіди­фор, бо те­бе лю­бе, - про­мо­ви­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

    - Любе її так, що сли­ве щод­ня геть-то вже втра­чається. Ко­ли не вер­тається з служ­би, то кон­че зас­ко­че в ма­га­зин та й при­не­се Любі будлі-який по­да­ру­нок: чи якісь ди­во­вижні пар­фю­ми, чи ста­туй­ку, чи фа­ян­сові квітки, - ска­за­ла Таїса Андріївна й по­ка­за­ла ма­ле­сенькою руч­кою на кар­низ каміна й на то­неньку, гар­неньку й ви­со­ченьку ета­же­роч­ку ко­ло каміна.

    Камін по кар­низі навк­ру­ги був ніби обліпле­ний ста­туй­ка­ми з гіпсу, з фа­ян­су та брон­зи. Там вип­ну­лись три білі грації ко­ло блис­ку­чо­го фав­на з сопілкою, а далі стри­бав, не­на­че хви­цавсь ра­ко­ти­ця­ми ро­га­тий са­тир, приг­ра­ва­ючи на дудці з оче­ре­ту; а ко­ло йо­го німфа вилізла з во­ди, ніби з ку­пан­ня в ванні; за нею бо­ри­ка­лись та вой­ду­ва­лись два борці, роз­тяг­нув­ши без со­ро­му дов­ге­лецькі но­ги. По обид­ва бо­ки каміна на вуг­лах сто­яли дві за­го­лені вак­хан­ки, підняв­ши вго­ру ру­ки й ви­пи­на­ючись в тан­цях.

    - Дивіться! Ото він її так лю­бе! Так лю­бе, так лю­бе, що ой-ой-ой! - ска­за­ла Таїса Андріївна й не спро­мог­лась вис­ло­вить своєї дум­ки та роз­ви­ти її, бо бу­ла твер­ду­ва­та на тя­му й геть-то не­ба­га­та на дум­ки, як і її до­ня Лю­ба. - Так… так вже їй бог дав, - закінчи­ла во­на свою нек­рас­но­мов­ну роз­мо­ву.

    При цих ма­ми­них сло­вах Лю­ба крут­ну­ла го­ло­вою, за­пи­ша­лась ко­кет­но й приж­му­ри­ла очі, ніби­то во­на уяв­ки ба­чи­ла пе­ред со­бою Елпіди­фо­ра й за­ли­ця­лась до йо­го. В цьому бу­ла уся її си­ла й ніби приз­на­чен­ня са­мо­го її жи­вот­тя на світі.

    - Чи Елпіди­фор Пет­ро­вич вже розвівся з своєю жінкою, чи ще й досі тяг­неться ця спра­ва? - нес­подіва­но спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Ні, ще не розвівся, і йо­му з цієї при­чи­ни не мож­на вінча­тись з Люб­кою. Як він впо­до­бав мою Люб­ку, то ра­див роз­вес­тись з чо­ловіком, а сам обіцяв роз­вес­тись з своєю жінкою й за­раз хотів повінчаться з Лю­бою. Але йо­го жінка зос­та­лась жить в Пе­тер­бурзі й на­че за­тя­лась не да­ва­ти йо­му роз­во­ду. Во­на, як ка­жуть, не­по­га­на й мо­ло­да. Не хо­че брать на се­бе про­ви­ни, бо, ма­буть, і са­ма лад­на вий­ти заміж і, пев­но, хо­че, щоб Елпіди­фор взяв на се­бе про­ви­ну, -ска­за­ла смут­ним го­ло­сом Таїса Андріївна.

    - Оце так шту­ка! До­ве­деться Любці жить в ним невінча­ною, - ска­за­ла Гу­ко­ви­че­ва.

    - А пев­но! Не­хай по­жи­вуть, ко­ли впо­до­ба­ли од­но од­но­го. Аби во­на бу­ла щас­ли­ва. А мені бай­ду­же за все. Отак, як ба­чи­те! Не­ма й не бу­ло мені щас­тя на віку… Не йдеться мені та й годі! Не­до­ля моя! Пев­но, так мені бог дав, - ска­за­ла Таїса Андріївна з жур­бою в го­лосі.

    - Що не по­та­ла­ни­ло вам, то це прав­да, - смут­но обізва­лась Тек­ля Опа­насівна й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - Жила я з своїм чо­ловіком в дос­тат­ках. Засіб в нас був ве­ли­кий. Ро­би­ли ми навіть збит­ки. Я дер­жа­ла до­ро­го­го ку­ха­ра. В нас на обід бу­ло по чо­ти­ри пот­раві щод­ня. Ма­ла я свої коні, свій екіпаж. Хо­ди­ла в шов­ках та ок­са­ми­тах, при­би­ра­ла свою Га­ню й Лю­бу, як вби­ра­ють дітей в арис­ток­ратів. Я жи­ла, як у бо­га за две­ри­ма. Небіжка ма­ма й еко­ном­ка всього дог­ля­да­ли. Я нічим не пик­лю­ва­лась і не кло­по­та­лась, тільки гос­тей прий­ма­ла. Але мій чо­ловік роз­ко­хав ме­не, по­чав гри­мать, що я мар­ную гроші, а далі роз­пив­ся, пос­ва­ривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім зго­дом зовсім роз­ле­дащів. Терпіла я, терпіла, до­ки тер­пець не ввірвавсь. Му­си­ла я йо­го по­ки­ну­ти, а він зовсім роз­пас­ку­дивсь та й по­мер. Не­до­ля моя та й годі! Ще доб­ре, що в доб­рий час, заз­да­легідь, я ку­пи­ла де­рев'яну ха­луп­ку. При­най­мні ма­ла собі прис­та­но­ви­ще.

    - Не тре­ба б бу­ло про­да­вать то­го дом­ка й те­пер, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна прак­тич­ним то­ном.

    Але Таїса Андріївна не­на­че не чу­ла її й тяг­ла далі своє нарікан­ня на свою не­до­лю.

    - Ще моє щас­тя, що Люб­ку впо­до­бав ор­ловський дідич Ме­жов і оже­нив­ся з нею! Жи­ли ми в йо­го селі. Він був ніби й за­мож­ний. І се­ло в йо­го бу­ло чи­ма­ле. Не­на­че й знов осміхну­лась до ме­не до­ля. Лю­ба бу­ла при­хильна до йо­го, бо во­на лю­бе не мо­ло­деньких па­ничів, а лю­дей літніх, по­важ­них, то й при­вер­ну­лась до йо­го. Знов ми за­жи­ли в дос­тат­ках. Жи­ли ми взим­ку в місті, влітку - на селі. Ме­жов був ве­се­лий, лю­бив єднаться з людьми й бо­явсь нудьги, як та­тар­ви. В нас усе бу­ли гості та кар­ти. Але й цей ні за що ні про що взяв та й од­кас­нувсь од Лю­би. Се­ло спро­да­ли за дов­ги, а він пішов по діди­чах еко­но­мом. Знов не­до­ля моя! Отак, як ба­чи­те!

    - Одже ж те­пер вам знов по­та­ла­ни­ло. Не журіться та не впа­дай­те в ту­гу, - ска­за­ла Тек­ля Гу­ковн­че­ва по­важ­ним го­ло­сом.

    - Поталанило ніби оце вже втретє, та от і не­до­ля моя: Елпіди­фо­ро­ва жінка обіця­лась роз­вес­тись, а те­пер ста­ла гоп­ки. «Не хо­чу та й не хо­чу!»

    - Певно, во­на лю­ди­на не в ку­ря­чим ро­зу­мом, - ска­за­ла Ме­ла­ся ніби нав­ман­ня. - Підождіть тро­хи, мо­же, спра­ва якось са­ма нап­ра­виться. Мо­же, йо­го жінка вмре.

    - Де там! Там та­ка глад­ка, здо­ро­ва та жва­ва, що й нас усіх пе­ре­жи­ве. Її рід ду­же жи­ву­чий: ще й досі жи­вуть її батько й ба­бу­ся.

    Тим ча­сом Лю­ба вий­шла з Ме­ла­сею в гар­де­роб­ну кімна­ту, щоб пе­ре­дяг­тись і ски­нуть до­ро­гу візит­ну сук­ню та одяг­тись в простішу. Гар­де­роб­на кімна­та сли­ве уся бу­ла зас­тав­ле­на здо­ро­вецьки­ми ша­фа­ми.


    - Оце по­зав­чо­ра я спра­ви­ла собі но­ву ро­тон­ду, та нез­наю, чи во­на га­разд прис­тає мені до ли­ця, - ска­за­ла Таїса Андріївна до Теклі Гу­ко­ви­че­вої, од­ра­зу за­був­ши за свої нарікан­ня на не­до­лю.

    - А по­кажіть! Ходім та по­ди­ви­мось! - ве­се­ленько про­мо­ви­ла Гу­ко­ви­че­ва.

    Вони вста­ли й по­ва­гом поч­ва­ла­ли до гар­де­роб­ної. Таїса й Лю­ба од­чи­ня­ли ша­фи, не­на­че тим гра­лись. Дов­га гар­де­роб­на на взір бу­ла схо­жа на бібліоте­ку. По обид­ва бо­ки щільно сто­яли здо­рові й ма­ленькі ша­фи, прид­бані Таїсою ще в луччі ча­си жит­тя. В са­мо­му кут­ку сто­яла Лю­би­на ша­фа, зав­ширш­ки тро­хи не на са­жень. Далі сто­яла та­ка са­ма здо­ро­вецька ша­фа ма­ми­на, ще далі - гу­вер­нан­чи­на, а там далі - швач­чи­на шаф­ка. А про­ти їх сто­яла знов Лю­би­на ша­фа та опрічна Елпіди­фо­ро­ва ша­фа, та­ка са­ма за­вальна, як і Люб­чи­на. Елпіди­фор був пе­ще­ний пе­тер­бурзький джиґун та франт і ко­хавсь в уб­ранні незгірше своєї Люб­ки й тещі. В йо­го шафі оде­жа не висіла на кілоч­ках, а ніби сто­яла: бу­ла нап­ну­та на ша­ран­ги та на хре­щаті підстав­ки, не­на­че ри­зи та сти­харі в риз­ниці. В шафі ніби сто­яв дов­гий ря­док Елпіди­форів: один Елпіди­фор - в блис­ку­чо­му, до­ро­го­му мун­дирі, дру­гий Елпіди­фор -в сірту­ку, далі сто­яли Елпіди­фо­ри то в піджа­ках, то в пальтах. Один Елпіди­фор був ніби по­зо­ло­че­ний, дру­гий - чор­ний, третій - ря­бий, чет­вер­тий -сірий. На­ни­зу в шафі сто­яли бо­тин­ки та по­ви­ши­вані зо­ло­том туфлі. Зда­ва­лось, ніби од сто­ячих Елпіди­форів хтось по­об­ти­нав но­ги. На дні впо­довж ша­фи ле­жав ніби спо­ви­тий по­ви­ва­чем в прос­ти­рядлі Елпіди­фор: то ле­жа­ла йо­го шу­ба, за­ви­ну­та в прос­ти­ряд­ло.

    Одна по­ло­ви­на Лю­би­ної ша­фи бу­ла од­чи­не­на. На за­чи­неній по­ло­винці две­рей ша­фи лисніло дзер­ка­ло на всю дов­жи­ну две­рець. В дзер­калі од­би­ва­лась Лю­би­на пос­тать. Зда­ва­лось, ніби дві Лю­би заг­ля­да­ють то в ша­фу, то зир­ка­ють час­то од­на на од­ну.

    Коло надвірної стіни, між дво­ма вікна­ми, сто­яла ок­ро­ми шаф­ка, як цяцька, з дзер­ка­лом знад­во­ру на всі дверці, що од­чи­ня­лись на один бік. Це бу­ла шаф­ка ма­ми­на. Ма­ма зрос­ла на Во­лині, в Луцьку, в сім'ї не­ба­га­то­го уря­дов­ця. Де вже во­на наб­ра­лась тієї сим­патії до гар­де­роб­них опрічних кімнат та дзер­кальних шаф, - за це один бог відає. Зда­ва­лось, ніби во­на бу­ла не бур­жу­аз­ка ро­дом, а якась во­линська польська гра­фи­ня й зрос­ла й вік звіку­ва­ла се­ред арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви. І ма­ти й доч­ка че­рез свою гар­ну та ще й ко­кет­ну вро­ду до­бу­ли собі й ба­га­теньких чо­ловіків, і ша­фи з дзер­ка­ла­ми, і ок­са­ми­ти та шов­ки, і усю до­го­ду в житті. Але про їх знай­омі ка­за­ли, що во­ни обидві - дві чу­дові бон­боньєрки для кон­фектів. І ма­ти й доч­ка тільки й зна­ли, що «по­дай та прий­ми», та вбе­ри, та по­ве­зи в те­атр або в гості, та нак­лич до їх гос­тей; щоб хтось на їх дбав, панькавсь з ни­ми, щоб лю­бив їх, пад­ку­вав ко­ло їх, аж роз­би­вавсь, сам пик­лю­вавсь за все. Щоб ро­би­ти якусь ро­бо­ту - це бу­ло не про їх пи­са­но. В їх ру­ках зро­ду ніко­ли й гол­ки не бу­ло. Во­ни ніко­ли не ви­ши­ва­ли навіть по­ду­шок, як інші гу­лящі панії, і ма­ти й до­ня бу­ли ніби два кущі пиш­них рож цен­ти­фолій, ви­ко­ха­них на доб­ро­му грунті, котрі тільки те й зна­ли, щоб їх по­ли­ва­ли дощі, кро­пи­ла ро­са, щоб їх хтось по­ли­вав, та дог­ля­дав, та ми­лу­вавсь ни­ми. Ви­пе­щені змал­ку, як ду­же ма­зані дітки, ці обидві кра­суні вий­шли ліниві, ле­дачі, не здатні ні до чо­го. Кра­са бу­ла для їх обох і до­лею, і не­до­лею…

    

II

    

    Задзеленькав дзво­ник ко­ло па­рад­них две­рей го­лос­но, шпар­ко. Хтось сіпав ніби з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою, бо дзво­ник не­на­че аж кри­чав. Люб­ка впізна­ла той ніби крик дзво­ни­ка, ки­ну­ла но­ву спідни­цю, кот­ру по­ка­зу­ва­ла при­ятелькам, і мерщій побігла до гос­тин­ної.

    - Це, пев­но, Елпіди­фор йде з служ­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна і, зібгав­ши Люб­чи­ну спідни­цю жуж­мом, ки­нув­ши її, шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла дрібненьки­ми ніжка­ми до світлиці. Її пов­ненька пос­тать за­ко­ли­ва­лась на ході по-ка­чи­но­му.

    Мелася по­че­пи­ла спідни­цю, ог­ляділа се­бе в дзер­калі, при­че­пу­ри­ла тро­хи го­ло­ву і, за­чи­нив­ши ша­фу, по­ка­та­ла й собі до світлиці. За нею, не­на­че навз­догінці, пішла й Тек­ля Опа­насівна.

    Люба ки­ну­лась в при­хо­жу, об­ви­лась ру­ка­ми кру­гом Елпіди­фо­ро­вої шиї й вп'ялась в йо­го ро­жеві ус­та, не­на­че пяв­ка. Не­за­ба­ром по­важ­но всту­пив в світли­цю Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич, не­на­че йшов і… ніс свою осо­бу.

    То бу­ла й справді осо­ба. Ви­со­кий на зріст, рівний, як стріла, ши­ро­кий в пле­чах, тон­кий ста­ном, тро­хи дов­гоб­ра­зий, рум'яний на ви­ду, з тем­но-ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма, Елпіди­фор і справді був ви­пе­ще­ний кра­сунь. Ви­со­ке чо­ло, об­ра­мо­ва­не ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, по­да­лось тро­хи на­зад і над­да­ва­ло ве­лич­ності йо­го пос­таті. Довгі бурці звішу­ва­лись по обид­ва бо­ки, як у пе­тер­бурзьких бю­рок­ратів, а ву­са зак­ру­чу­ва­лись тро­хи вго­ру й роз­си­па­лись ніби промінням по бур­цях. Що­ки бу­ли рум'яні. Ус­та бу­ли повні й чер­воні, як ка­ли­на. На вип­ну­тих гру­дях за жи­лет­кою чер­воніла хус­точ­ка, зак­ла­де­на на білій лис­нючій маніжці. Мун­дир, зо­лоті ши­ро­ченькі по­го­ни на пле­чах, рівна пос­тать та бадьористість над­да­ва­ли йо­му офіцерський виг­ляд, і плечі, і в'язи, і стан бу­ли надз­ви­чай­но рівні, бо… він за­тя­гу­вавсь в цуп­кий гор­сет, а кра­вець на­мо­щу­вав під мун­дир ва­ти на пле­чах і пот­ро­ху на гру­дях, щоб гру­ди ви­пи­на­лись.

    Багато ча­су вранці га­яв Елпіди­фор на своє вби­ран­ня та че­пуріння пе­ред дзер­ка­лом. За­чи­нив­шись в кабінеті, він фар­бу­вав ву­са, ви­шу­ку­вав си­венькі во­ло­син­ки на го­лові та на бур­цях, за­рум'яню­вав та вирівню­вав на що­ках нерівний, пля­му­ва­тий при­род­же­ний рум'янець, за­ма­зу­вав пуд­рою кож­ний ма­ле­сенький при­щик, кож­ну плям­ку та цят­ки лас­то­вин­ня на лиці, кож­ну цят­ку навіть на шиї, на ву­хах. В той час ніко­му не мож­на бу­ло вхо­дить до кабіне­ту. Він гри­мав на те­щу й на Люб­ку, щоб во­ни не веш­та­лись в кабінеті та не за­ва­жа­ли йо­му буцімби­то пе­рег­ля­дать па­пе­ри. Слуг він так са­мо га­няв з кабіне­ту, кри­чав, ла­явсь і тро­хи не да­вав по­по­ти­лиш­ників.

    Елпідифор Пет­ро­вич був син київсько­го уря­дов­ця. Йо­го батько пе­рей­шов на служ­бу в Пе­тер­бург ще як він був в се­редніх кла­сах гімназії. В Пе­тер­бурзі він дов­чив­ся в гімназії й скінчив на­уки в універ­си­теті. Там він і на служ­бу пішов по кан­це­ляріях, потім не­дов­гий час слу­жив в Вятці та в Пермі і знов вер­нувсь до Пе­тер­бур­га. У Київ йо­го прис­ла­ли на знач­не місце: він був на­чальни­ком над тюр­ма­ми в гу­бернії.

    Елпідифор по-офіцерській цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітавсь до гос­тей, не зги­на­ючи цуп­ко стис­ну­то­го гор­се­том ста­ну й навіть не по­вер­та­ючи го­ло­ви. На йо­го ус­тах май­нув осміх до гос­тей, буцімто він був їм ду­же ра­дий. Але той осміх був уда­ва­ний. Цьому сто­лич­но­му уря­дов­цеві не ду­же при­па­да­ли до впо­до­би обидві провінціальні ле­пе­ту­хи че­рез їх язик та «сільську вульгарність», як він ка­зав Любі по­таєнці од ма­ми.

    Дами посіда­ли в крісла. Елпіди­фор Пет­ро­вич побіг в при­хо­жу й виніс звідтіль за­куп­ку. Він роз­гор­нув її й по­дав Любі чу­до­ву брон­зо­ву бон­боньєрку, пов­ну кон­ди­терських кон­фектів, на взір ніби ма­ли­ни, горішків, ріжків та уся­ких гальок.

    - Це тобі, Лю­бо, пре­зен­тик. Иду я Хре­ща­ти­ком, а в вікні ки­ну­лась мені в очі оця чу­до­ва скринька, уся про­зо­ра, ажур­на, ще й на ніжках. Я й зга­дав за те­бе, - ска­зав Елпіди­фор.

    - Спасибі, спа­сибі! Яка чу­до­ва скриньочка! ніби пле­те­на з брон­зи, все­ре­дині обк­ла­де­на чер­во­ним па­пе­ром, чи то пак… ат­ла­сом. Гар­ненька річ!-ска­за­ла Лю­ба й ко­кет­но крут­ну­ла го­ло­вою, ще й лип­ну­ла очи­ма на Елпіди­фо­ра, не­на­че блис­кав­ку ки­ну­ла.

    - Прехороша, ху­дож­ня річ! - ска­за­ла Ме­ла­ся, вхо­пив­ши в ру­ки скриньочку й ог­ля­да­ючи її звер­ху і зспо­ду.

    Елпідифор Пет­ро­вич не пішов, а не­на­че пос­ковз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті, вхо­пив стілець, ніби ки­нув йо­го пе­ред сто­лом і сів на­суп­ро­ти паній по­руч з Люб­кою. Усе це він зро­бив плав­ко, жва­во й зруч­но, не­на­че про­вор­ний мо­ло­денький гу­са­рин-арис­ток­рат.

    Лиснючий гар­ний са­лон прис­та­вав до ви­пе­ще­но­го та підмальова­но­го Елпіди­фо­ра, а він своєю пос­тат­тю прик­ра­шу­вав са­лон. Цей сто­лич­ний уря­до­вець не­на­че вро­див­ся й зріс се­ред розкішної обс­та­ви яко­гось ба­га­ти­ря мільйон­щи­ка або й маг­на­та. Панії, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ним і йо­го делікат­ни­ми ма­не­ра­ми. Лю­ба кру­ти­ла го­ло­вою та пус­ка­ла очі під лоб або зир­ка­ла ни­ми ско­са на Елпіди­фо­ра й при йо­го нез­нач­них жар­тах сміялась ве­се­ленько, дрібненько, але роб­ле­но, не­на­че си­па­ла срібним го­рош­ком та пер­ла­ми по склі.

    - А знаєте, з ким я оце стик­нув­ся в кон­ди­терській?

    - З ким? Мо­же, з ма­дам Оно­ре? - спи­та­ла Лю­ба.

    - З товс­ту­лею Загірньою. Вход­жу я й бе­ру оцю бон­боньєрку з при­лав­ка. А во­на са­ме тоді ко­ло при­лав­ка виб­ра­ла кор­жи­ки та пи­рожні й скла­да­ла в ко­шик. Але по­чув­ши мою роз­мо­ву, це не­по­вер­тай­ло рап­том обер­ну­лось до ме­не, та так нез­руч­но крут­ну­лось, що за­че­пи­ло ко­шик з пи­рож­ни­ми. Ко­шик геп­нув до­до­лу, - кор­жи­ки й по­роз­ко­чу­ва­лись, а кре­мові пи­рожні - ляп­ну­ли та й розлізлись ква­шею по підлозі. А ця ше­ре­па як заґвал­тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох ли­шенько! Пев­но, по­за­ма­зу­ва­лись усі. Ото яка шко­да!..»

    - Хі-хі-хі! хи-хи-хи! - пус­ти­ла сміх го­рош­ком Лю­ба, ще й го­лов­ку од­ки­ну­ла на­зад, щоб по­ка­зать білі зу­би.


    Мелася теж за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері й собі засміялись. Панія Загірня бу­ла в їх сміхо­ви­щем. Елпіди­фор завж­ди піднімав її на смішки та на жар­ти і цим тішив своїх паній.

    - «Ой, го­ренько моє!» - пе­ред­раж­ню­вав далі Елпіди­фор панію Загірню й по­ка­зав, як во­на роз­чепіри­ла пальці та присіла, щоб по­виз­би­ру­вать в ко­шик на­куп­лені ла­сощі, і як во­на все бідка­лась та оха­ла.

    Елпідифор вмів штуч­но пе­ред­раж­ню­вать лю­дей, бо був на вда­чу шту­кар. Він навіть ма­лю­вав на знай­омих і дам, а най­більше на че­ре­ва­тих і вагітних, ду­же смішні ка­ри­ка­ту­ри: то за­ди­рав їх кир­паті но­си вго­ру, то прис­тав­ляв їм здо­ро­вецькі жи­во­ти, то за­ко­пи­лю­вав спідні гу­би, то роз­тя­гу­вав су­хор­ля­вих на зра­зець дра­би­ни та чаплії. Під однією підпи­су­вав: «Сар­ра Бер­нар у Києві», під дру­гою - «Папісса Пія IX на По­долі». За це панії не ду­же лю­би­ли йо­го й тро­хи бо­ялись. Ма­люн­ки, ду­же вдат­но й штуч­но на­мальовані, хо­ди­ли по ру­ках і роз­ва­жа­ли знай­омих.

    Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся вста­ли.

    - Час нам йти! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна до доч­ки.

    - О, не час-бо! Ми вас не пус­ти­мо без обіду, - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

    - Зроду-звіку не пус­ти­мо! - крик­ну­ла Лю­ба і вхо­пи­ла Ме­ла­сю за ру­ку.

    - Та ви ж для нас не го­ту­ва­ли нічо­го зай­во­го на обід! Ми гості ви­пад­кові, - ска­за­ла ма­ти.

    - Нічого - те! На­ша ку­хо­вар­ка нас­та­че їжі на всіх нас. Сьогодні в нас го­ту­ють чо­ти­ри пот­раві. Нас­та­чи­мо по­жив­ку на вас обох, - про­си­ла ста­ра ха­зяй­ка.

    Люба на­хи­ли­лась до Ме­ласі й по­шеп­ки на ву­хо ска­за­ла:

    - Сьогодні в нас обіда­ти­ме од­на ціка­ва осо­ба. Миш­ка Ула­се­вич, - мо­же, й же­них трап­ляється тобі… При­най­мні по­ба­чиш. Ду­же ціка­ва й ве­се­ла осо­ба! Зос­танься бо!

    - Знаю вже, знаю, що то за сек­рет ото ше­по­чеш! - обізва­лась ма­ти. - Зос­та­вай­ся на обід, Ме­ла­сю! Не бу­деш жал­ку­вать! Ми зап­ро­си­ли на обід на­шо­го завсіднього парт­не­ра й давнього знай­омо­го. Ду­же ве­се­ла лю­ди­на. Вар­то поз­най­оми­тись і по­ди­виться.

    Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся й не од­ма­га­лись і од­ра­зу зго­ди­лись на ті зап­ро­си­ни. Бу­ва­ючи у Києві, во­ни так вилічу­ва­ли та при­га­ня­ли свої одвідинн, що в од­них знай­омих пот­рап­ля­ли са­ме на обід, в дру­гих - на вечірній чай, в третіх - на сніда­нок, бо на­пев­но, зна­ли, ко­ли і в якій го­дині в яко­му домі бу­ває снідан­ня, ко­ли обід або підвечірок чи ве­че­ря. Це ро­би­лось ще й зад­ля то­го, щоб роз­ва­жить се­бе, щоб на­ба­ла­каться всмак і дізна­тись за міські но­ви­ни.

    Любка вста­ла, подріботіла в кабінет і ви­нес­ла звідтіля скриньочку з до­ро­ги­ми ци­га­ра­ми. То був вже її пре­зент для Елпіди­фо­ра. Ці пре­зен­ти, теж не де­шеві, Лю­ба пос­та­ча­ла своєму ми­ло­му за вак­ха­нок та фавнів з ки­шені своєї ма­ми. Ос­таннє доб­ро, -остан­ня ха­луп­чи­на, як ка­за­ла її ма­ма, не­на­че роз­си­па­лась в їх ру­ках по цег­лині та де­ре­вині до реш­ти. Сам Елпіднфор не ду­же ква­пивсь пос­та­чать гро­шей на сім'ю. Він дос­та­вав на рік кільки ти­сяч кар­бо­ванців, але ці ти­сячі теж якось розс­та­ва­ли в йо­го га­ря­чих ру­ках і кра­па­ли дрібним до­щем крізь пальці та зо­лоті перстні. В йо­го все бу­ла не­дос­та­ча в гро­шах. Він лю­бив гра­ти в кар­ти та час­то за­гу­лю­вавсь з ве­се­лим то­ва­рист­вом. Грав він в кар­ти ду­же по­га­но. Гроші в йо­го вит­ру­шу­ва­лись та розвіюва­лись, не­на­че по­ло­ва на вітрі. Таїсі Андріївні до­во­ди­лось час­тенько док­ла­дать на ха­зяй­ські потрібки та на своє уб­ран­ня з ос­тачі тієї ж ха­луп­чи­ни.

    Елпідифор взяв скриньочку з ци­га­ра­ми, вхо­пив дрібненьку Лю­би­ну ру­ку з пальчи­ка­ми, сли­ве суспіль об­ни­за­ни­ми зо­ло­ти­ми каб­луч­ка­ми та перст­ня­ми, і, по­тяг­ши вго­ру до своїх ка­ли­но­вих уст, цмок­нув ніби на льоту.

    По світлиці пішов важ­кий, але приємний нар­ко­тич­ний дух до­ро­го­го ку­ре­ва. Таїса Андріївна лю­би­ла той дух і прос­тяг­ла вго­ру свій чу­до­вий, ніби виліпле­ний но­сик, лов­ля­чи той смач­ний ди­мок ци­га­ри. Во­на сту­ли­ла папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла. Тек­ля Опа­насівна од­хи­ли­ла ру­кою прос­тяг­ну­ту до неї скриньку з тю­тю­ном: во­на не ку­ри­ла й навіть несп­ри­я­юче по­зи­ра­ла на ха­зяй­ку, що пах­ка­ла дим­ком прос­то на її об­лич­чя.

    Елпідифор ку­рив і оповідав про своїх знай­омих та їх де­які смішні вчин­ки, про ви­пад­ки то­го дня на службі. Доб­ра ци­га­ра во­ру­ши­ла йо­го нер­ви, над­да­ва­ла охо­ти до роз­мо­ви. Люб­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, а Ме­ла­сю бра­ла за­висність, що Люб­ка зи­ай­шла-та­ки свою до­лю, хоч і невінча­ну, і заз­на­ла ве­ли­ко­го щас­тя з ми­лим.

    Розмова йшла го­лос­но, ве­се­ло, жва­во. Двоє здо­ро­вецьких дзер­кал од­би­ва­ли в лис­ню­чо­му склі ве­се­лу ком­панію. Лю­ба зир­ка­ла в ті дзер­ка­ла й ми­лу­ва­лась і своїм пиш­ним ви­дом, і гар­ною, ви­ко­ха­ною пос­тат­тю сво­го Елпіди­фо­ра, ще кра­щою у дзер­калі, ніж в на­турі.

    - Що ж там в вас на службі сьогодні, усе бу­ло га­разд? - спи­та­ла Таїса Андріївна, як роз­мо­ва на од­ну мить бу­ла пе­рес­та­ла, і во­на сил­ку­ва­лась зв'язать до­ку­пи пе­рер­ва­ну її нит­ку.

    - Усе га­разд, і не все! - обізвавсь Елпіди­фор. - Ма­буть, до­ве­деться мені прог­нать наг­ля­да­ча над тюр­мою. По­ду­май­те собі! Вход­жу я вранці в двір, а під дво­ро­вою стіною ва­ляється чи­ма­ла ку­па якихсь чор­них, зас­мальцьова­них мішків, яко­гось дран­тя. «Що це та­ке?» - крик­нув я на стійчи­ка. «Мішки, - ка­же. - Ще не встиг­ли схо­вать». - «А то навіщо во­ни ту­теч­ки ва­ля­ються?» - ска­зав я і вже по­чу­ваю, що ме­не бе­ре гнів та злість. Я вхо­пив мішки в обе­ре­мок та й ви­ки­нув на ву­ли­цю.

    Люба й Ме­ла­ся ре­го­та­лись, аж за­ли­ва­лись, уяв­ля­ючи собі, як ті білі, в зо­ло­тих перст­нях, ру­ки ха­па­ли в обе­ре­мок за­яло­зе­не дран­тя й швир­га­ли йо­го че­рез стіну на ву­ли­цю.

    - Заглядаю я в дру­гий ку­ток дво­ру, аж там стоїть ко­шик з угіллям. Кру­гом сміття, а в ку­точ­ку стрем­лять якісь ло­ма­ки та мітли. «А це що?» - пи­таю в сто­ро­жа. «Та це я нас­тав­ляв са­мо­вар на­чальни­кові та не встиг поп­рий­мать», - ка­же по­ну­ро сто­рож.

    - Я тоді до йо­го…

    Елпідифор пик-мик! - та й не до­ка­зав і сха­ме­нувсь, бо… він тоді ляс­нув сто­ро­жа «по морді» зо­ло­ти­ми перст­ня­ми так, що той аж маз­кою вмив­ся.

    - Я мерщій вхо­пив мітлу, нашт­рик­нув на неї ко­шик з наг­ля­да­че­вим угіллям та й пож­бу­рив йо­го за стіну, а потім ту­ди ж спе­ре­сер­дя пож­бу­рив і мітлу.

    Елпідифор був надз­ви­чай­ний чис­тюк. Він і сам лю­бив че­пур­но одя­гаться і, по своїй ук­раїнській вдачі, лю­бив, щоб і кру­гом йо­го бу­ло скрізь чис­то та че­пур­ненько. В тюр­мах, в подвір'ї, в ка­ме­рах тю­ряж­ників та в робітніх кімна­тах - скрізь в йо­го бу­ло че­пур­но й чис­то. Але він тільки на це й звер­тав ува­гу, тільки за це й дбав. А як го­ду­ва­ли про­вин­ників та ду­шо­губів, що во­ни їли та пи­ли, - про це йо­му бу­ло бай­дужісінько.

    - Входжу я в робітницькі ка­ме­ри, де на ма­леньких но­вих верс­та­ти­ках ареш­тан­ти ви­роб­лю­ють по­лот­на та ки­ли­ми, де пле­туть туфлі й мор­щать з шку­ри пос­тольці, - аж там сміття, сміття та ни­ток, та ремінців, та уривків од мо­тузків тро­хи не по кісточ­ки! Я роз­сер­дивсь не на жар­ти. Це ж кат зна що!

    Елпідифор, зро­ду оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу, і сам нез­чувсь, як спах­нув: підвівсь з стільця й за­ма­хав ру­ка­ми вже зовсім не арис­ток­ра­тич­но й не по-сто­лич­но­му.

    - Я спро­вад­жу наг­ля­да­ча ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять! Я цьому пас­куді по­ка­жу, як дог­ля­да­ти тюр­ми. Мені щоб бу­ло скрізь чис­то й че­пур­но. Мені щоб нігде не бу­ло ні сміти­ноч­ки, ні по­ро­шин­ки. Про ме­не, стій з дер­ка­чем та й ма­хай щох­ви­ли­ни. А як ні, то, про ме­не, не­хай про­вин­ни­ки хо­ва­ють собі в ро­ти й жи­во­ти нит­ки й ремінці та й ков­та­ють… Ду­ша моя не зно­се цього сміття! Цього я не по­да­рую ніко­му. Цього я не стерп­лю!

    Елпідифор спах­нув, по­чер­вонів, з нес­тям­ки за­ма­хав ру­ка­ми, не­на­че він уяв­ки ба­чив пе­ред со­бою то­го наг­ля­да­ча й то­го стійчи­ка і ла­яв їх на всі зас­та­ви. Йо­му й з го­ло­ви ви­па­ло, що ту­теч­ки бу­ла не тюр­ма, а лис­ню­чий са­лон, і пе­ред ним сто­яли не сто­рожі та стійчи­ки, а сиділи ша­новні панії. Спах злості засліпив йо­му очі, за­ту­ма­нив тя­му. Він ніби по­са­танів: кру­тив го­ло­вою, ма­хав ру­ка­ми. Зо­лоті перстні блис­котіли. Люті карі очі блис­ка­ли. Чер­во­ний вид аж пашів.

    Усі да­ми ущух­ли й з ди­ва ви­ря­чи­ли на Елпіди­фо­ра очі.

    Таіса Андріївна та Люб­ка вже з рік про­жи­ли вкупі з Елпіди­фо­ром і зна­ли йо­го, як ду­же ввічли­ву й делікат­ну ве­ли­косвітську лю­ди­ну. Він пе­редніше й го­ло­су ніко­ли не піднімав вго­ру, не то що не га­ла­су­вав. Але, об­був­шись та огов­тав­шись з да­ма­ми, він те­пе­реньки не вдер­жавсь і нес­подіва­но не­на­че ви­вер­нув се­бе на­ви­воріт і по­ка­зав свою пал­ку оп­риш­ку­ва­ту вда­чу. Таіса Андріївна ще й пе­редніше чу­ла од лю­ден, що пер­ша жінка по­ки­ну­ла йо­го че­рез йо­го пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту вда­чу, але про те нічо­го не ка­за­ла Любці. Те­пер во­на пе­ресвідчи­лась, що чут­ка про Елпіди­фо­ро­ву забісо­ва­ну вда­чу бу­ла прав­ди­ва. Таіса сиділа збен­те­же­на цією вих­ват­кою. Лю­ба пе­рес­та­ла сміяться та кру­тить очи­ма. В по­ко­ях на од­ну мить ста­ло ти­хо, ніби мерт­во. Усім ста­ло якось ніяко­во.


    Коли це в при­хожій щось шарп­ну­ло дзво­ник, і хтось вско­чив в при­хо­жу швид­ко, про­жо­гом. Ме­ла­ся заг­ля­ну­ла че­рез од­чи­нені двері в при­хо­жу. Там щось во­ру­ши­лось. Гор­нич­на по­ра­лась ко­ло вішал­ки. Про­ти заск­ля­них две­рей Ме­ла­ся вгляділа щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, їй спо­чат­ку зда­лось, що то гор­нич­на впус­ти­ла здо­ро­вецьку со­ба­ку, кот­ру привів гість. В сутінках не­на­че за­мет­ля­лись куд­латі та пе­ле­хаті со­бачі ву­ха, май­ну­ла ніби дов­га мох­на­та ца­пи­на бо­ро­да. Ме­ласі зда­лось, що та со­ба­ка ни­кає ко­ло две­рей й об­ню­хує. Але гість ски­нув ко­лоші й підвівся. В Ме­ласі в очах знов май­ну­ла в тем­них су­точ­ках якась чу­дер­нацька пе­ле­ха­та пос­тать.

    «Що во­но за про­ява ниш­по­рить в при­хожій? Не то цап, не то лю­ди­на», - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся, вти­рив­ши очі в ту пос­тать.

    Меласю взя­ла та­ка цікавість, що во­на вже підве­лась з місця й бу­ла на­по­го­тові бігти в при­хо­жу й по­ди­виться, хто то прий­шов. Але та пос­тать не­за­ба­ром роз­дяг­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і ніби вплиг­ну­ла в світли­цю.

    Мелася аж тоді при­ди­ви­лась, що в світли­цю всту­пи­ла й справді тро­хи чуд­на пос­тать, кот­ра своїм дов­гоб­ра­зим ви­дом тро­хи ски­да­лась на ца­па. На го­лові стриміло розкішне дов­ге во­лос­ся, що ви­лось гус­ти­ми, не­на­че посіче­ни­ми ку­че­ря­ми й спа­да­ло тро­хи не на плечі. Довгі вузькі ву­ха стир­ча­ли вго­ру й ски­да­лись ніби на ріжки. Низький лоб лед­ве бу­ло знать під пат­ла­ми. Вис­ки по­за­па­да­ли; дві ви­лиці під очи­ма по­ви­пи­на­лись, не­на­че дві пе­че­риці, а од ви­лиць тяг­лись униз довгі за­палі що­ки, не­на­че цей па­нок втяг їх в рот зу­мис­не. Ніс був тон­кий та дов­гий, і підборіддя бу­ло дов­ге, але ши­ро­ке, а на ши­ро­ко­му, ніби од­ру­ба­но­му підборідді мет­ля­лась ріденька ру­са борідка. Повні, товсті гу­би бу­ли обидві од­на­кові, не­на­че дві ков­бас­ки, сту­лені до­ку­пи, а над гу­ба­ми ви­лись довгі, товсті ву­са, підняті вго­ру й гост­ро зак­ру­чені.

    «Ой чуд­на ж оця лю­ди­на, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся. - Чи во­на гар­на, чи по­га­на? Вид чуд­ний, але які розкішні ку­чері! І очі карі, блис­кучі, і пос­тать рівна, але він чимсь ски­нувсь на ца­па».

    Гїсть поз­до­ров­кавсь за­га­лом з усіма пок­ло­ном, шви­денько побіг до ста­рої ха­зяй­ки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підска­ку­вав на­пе­ремінку на кожній нозі, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки.

    - Михайло Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич! - по­ре­ко­мен­ду­ва­ла гос­тя старій Гу­ко­вичці та Ме­ласі Таїса Андріївна.

    Михайло Ки­ри­ко­вич шкряб­нув но­гою, цок­нув за­каб­лу­ка­ми пo-офіцерській, ще й ніби підско­чив і по­дав їм ру­ку. Ме­ла­ся приміти­ла, що в гос­тя ру­ка бу­ла су­хор­ля­ва, з дов­ги­ми, то­неньки­ми пальця­ми і та­ка цуп­ка та твер­да, не­на­че во­на вхо­пи­ла в ру­ку пу­чок ве­ре­тен, їй навіть зда­лось, що ті ве­ре­те­на аж зас­ту­котіли в її пухкій ку­ценькій ручці.

    «Ой який же чуд­ний вид в цього Ула­се­ви­ча! Чи він по­га­ний, чи він якось по-своєму гар­ний? Він ски­нувсь ніби на німця або на англіча­ни­на. Вид змізернілий, бліду­ва­тий, але карі очі блис­кучі, жваві. Так і во­ру­шаться, не­на­че жи­ве срібло. І ку­чері гарні», - все вертілись дум­ки в Ме­ласі, і во­на все кміти­ла та при­див­ля­лась до чуд­но­го Ула­се­ви­ча.

    Елпідифор Пет­ро­вич взяв гос­тя за тон­кий стан і по­са­див на кріслі по­руч з со­бою. Йо­го гнів на тю­рем­но­го наг­ля­да­ча од­ра­зу про­хо­лов, тільки на що­ках чер­воніли ру­мянці, як слід не­давнього пал­ко­го розд­ра­ту­ван­ня. Він знов став ввічли­вий, зви­чай­ний, і тон йо­го го­ло­су в роз­мові ба­га­то пом'якішав.

    - А ми вас оце жда­ли з обідом, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Ду­ма­ли, що ви вже не прий­де­те.

    - Та я оце зад­лявсь тро­хи. В нас в яхт-клубі тільки що бу­ло засідан­ня. Сьогодні бу­ли ро­кові ви­бо­ри. Я був і досі сек­ре­та­рем. А оце в нас ски­ну­ли стар­ши­ну клу­бу. Нас­то­ятелів на це місце вис­ту­пи­ло два: я та Ре­ва­ко­вич. Тя­га­лись, зма­га­лись і ні на чо­му не ста­ли. Але, здається, на моїй по­ло­вині зго­дом бу­де більшість, - бре­хав Ула­се­вич.

    Його не тільки не оби­ра­ли за стар­ши­ну в яхт-клубі, але навіть тро­хи не вип­ро­ва­ди­ли з са­мої спілки че­рез те, що він завсіди за­тя­гу­вав спільницьку вклад­ку і ча­сом зовсім не пла­тив її. Він втис­ся в той клуб, щоб поєднаться і поз­най­омиться з си­на­ми ба­га­тирів та панів і всу­ну­тись в їх ком­панію. Ним трош­ки нех­ту­ва­ли де­які ба­гатіші спільни­ки яхт-клу­бу. Але скрізь між знай­оми­ми він уда­вав з се­бе пад­ко­ви­то­го діяча, і та­ко­го зав­зя­то­го, що без йо­го нігде й во­да не ос­вя­титься, як ка­жуть на селі.

    «Щось во­но не прос­те оцей Ула­се­вич, - тяг­лась в Ме­ласі дум­ка. - Чи не з арис­ток­ратів він ча­сом, що так пра­вує та вер­хо­во­де там в яхт-клубі, де ску­пи­лись київські ба­га­тенькі пан­ки? Між ве­ли­ки­ми па­на­ми ча­сом трап­ля­ються такі оригінальні лю­де. А гу­би в йо­го не по­гані, хоч і товсті. Тільки язик ши­ро­кий, як ло­па­тень. Так і лізе з ро­та, не­на­че мли­нець ви­со­вується. Якось не­гар­но. За­те ж цей Ула­се­вич, знать, ве­се­лий, бо го­во­рю­чий».

    Але і в са­мої слизько­язи­кої Ме­ласі язик був ши­ро­кий та дов­гий і в роз­мові аж ви­ла­зив з ро­та; тільки во­на то­го в се­бе не приміча­ла й за це не зна­ла, бо лю­де ба­чать чу­же під лісом, а сво­го не ба­чать і під но­сом.

    - От у Пе­тер­бурзі, як я був спільни­ком в яхт-клубі, на ви­бо­рах спра­ва ве­лась якось інак­ше, кра­ще. А ту­теч­ки… Ет! од­ним сло­вом - ди­ку­ни! аф­ри­кан­де­ри київські!

    - А завт­ра ще до­ве­деться засідать в то­ва­ристві ря­ту­ван­ня на во­дах, - про­мо­вив зго­дом Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - То ви й там за­пи­са­лись в спілці? - спи­та­ла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва.

    - Я й там за­пи­са­ний, бо це то­ва­рист­во близьке до на­шо­го яхт-клу­бу. Ми ря­туємо й утоп­ле­ників, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Здорово ж ви лю­би­те цей спорт, ко­ли ря­туєте утоп­ле­ників. Я зро­ду-звіку не поп­лив­ла б їх ря­ту­вать, бо бо­юсь со­бак, во­ди й утоп­ле­ників най­більше, - за­ля­ща­ла Ме­ла­ся.

    - Нема там нічо­го страш­но­го. Вхоп­лю за ру­ку або за чу­ба та й тяг­ну за ду­бом, до­ки гребці ви­тяг­нуть чо­ловіка в чо­вен.

    - Ой страш­но! Я бо­яз­ка й бо­ялась би навіть ди­виться на та­ку подію, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Доб­ре, що в на­шо­му селі в став­ку во­ди - старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів уто­питься, то не змо­же цього зро­бить, хіба б зу­мис­не утк­нув го­ло­ву в баг­но.

    - А я навіть ко­ха­юсь в цьому спорті. Як ся­де­мо бу­ло на ях­ту в Пе­тер­бурзі та як вда­ри­мо вес­ла­ми плис­ком, а потім як роз­же­не­мось та вріже­мось в хви­лю, та­ку завбільшки, як оцей дім, тоді вис­ко­чи­мо на вал та й ско­ти­мось, ніби з го­ри, та в од­ну мить шу­бовс­не­мо, не­на­че в до­ли­ну. Аж дух тобі за­би­ває! Пиш­но! Див­но гар­но! Яка приємність летіти без крил то вго­ру, то униз, не­на­че в чор­то­рию! От гар­на гой­дал­ка! Ож прийдіть будлі-ко­ли до нас та сядьте з на­ми на ях­ту. Ми пус­ти­мо ях­ту вниз се­ре­ди­ною річки, са­ме бист­ри­ною. Це тро­хи на­га­дує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!

    Елпідифор Пет­ро­вич тільки осміхавсь мовч­ки. Він доб­ре знав, що Ула­се­вич, ти­ня­ючись по служ­бах в Пе­тер­бурзі, не був за­пи­са­ний ні в який клуб і ніко­ли не шу­гав на хвилі в чов­нах сто­лич­но­го яхт-клу­бу. Ула­се­вич пов­сяк­час лю­бив то­чить за се­бе брехні на всі зас­та­ви, бо був брех­ли­вий на вда­чу, ще й лю­бив чва­ниться.

    Михайло Ки­ри­ко­вич роз­ба­ла­кавсь. Йо­го ши­ро­кий, мок­рий язик не­на­че ля­павсь об товсті гу­би і все ви­зи­рав ши­ро­ким, зак­руг­ле­ним кінцем з ро­та, не­на­че Ула­се­вич зу­мис­не йо­го ви­со­лоп­лю­вав.

    - Михайло Ки­ри­ко­вич ве­ли­кий ми­тець в уся­ко­му спорті. Він тя­ме і в ска­ко­во­му спорті навіть більше, ніж в во­дя­но­му. Це справ­дешній англіча­нин, що тільки якимсь ви­пад­ком, че­рез якусь по­мил­ку вро­див­ся й зріс у Києві, - обізвав­ся Елпіди­фор Пет­ро­вич і хит­ро осміхнувсь.

    - То ви лю­би­те й скач­ки? - спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - О! ще й як! Так ка­тає! забісо­ва­но ска­че! Як бу­ла я на ска­ко­вищі, то аж тру­си­лась; так за йо­го бо­ялась. Ой як він їзде! Ой як їзде! аж мені бу­ло страш­но, - ска­за­ла Таїса Андріївна за­пи­ку­ючись; во­на й хотіла пох­ва­лить сво­го знай­омо­го, та чо­мусь слів не дос­та­ча­ло в неї.

    - То ви за­пи­сані і в ска­ко­во­му то­ва­ристві? Ви, як ба­чу, на всі ру­ки ми­тець, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    Їй при­па­ла до впо­до­би сміливість цього нез­най­омо­го па­ни­ча, кот­рий міг бо­ро­тись заіграш­ки з страш­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, ще й умів забісо­ва­но ска­кать ко­нем на ска­ко­вищі.

    - А як же! Я й там за­пи­са­ний. Без ме­не й там спра­ва не обійдеться. Я на ска­ко­вищі сли­ве усім за­рад­жую, усім пра­вую. По­за­торік моя ко­няч­ка, ніби на взір і по­га­ненька шкап­ка, взя­ла та й виг­ра­ла пер­ший приз. Бо не ко­няч­ка виг­ра­ла: то я взяв приз, - ле­пе­тав далі Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - Та Ула­се­вич та­кий їздець, що в нас у Києві йо­му й рівні не знай­ти, - обізва­лась Лю­ба.

    - Невже! - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

    - Атож? А ви ж як ду­ма­ли? - про­мо­вив Ула­се­вич. - Для ме­не не­ма в світі більшої приємності, як ско­чить на бас­ко­го ко­ня та пус­тить йо­го нав­за­во­ди на ска­ко­вищі і ка­тать й летіти, що є си­ли, що є змо­ги, так, щоб гри­ва свистіла на повітрі, щоб я свистів і кінь свистів од пруд­ко­го бігу! Страх як люб­лю, щоб мені дух за­би­ва­ло, щоб аж гу­ло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя му­зи­ка! - ле­пе­тав Ула­се­вич.


    І він прос­тяг ру­ки впе­ред, за­дер го­ло­ву й не­на­че нас­то­ро­чив тон­ко­го но­са, щоб роз­ти­нать ним повітря й летіти че­рез стіл прос­то на Ме­ла­сю, ніби стіл та Ме­ла­ся бу­ли ос­танньою при­ти­чи­ною на біго­вищі.

    Його за­пал в роз­мові, во­руш­ли­ва пос­тать та прудкі ру­шен­ня ду­же при­па­ли до впо­до­би Ме­ласі. Очі в йо­го блис­ну­ли гост­ро, про­ни­зу­ва­те. Він був су­хор­ля­вий, ніби спле­те­ний з са­мих жил та нервів. Довгі сухі ру­ки, прос­тяг­нуті впе­ред, ски­да­лись на кри­ла. В роз­мові він підвівся на стільці й справді не­на­че хотів зня­тись з місця й летіть ку­дись. Розкішні ку­чері по­зад го­ло­ви за­мет­ля­лись, не­на­че на їх дмух­нув звідкільсь вітер. Ме­ласі чо­мусь зда­лось, що от-от по­чується в повітрі свист, не­на­чеб­то він і справді ка­тав на пруд­ко­му коні.

    «Одже ж цей Ула­се­вич не­по­га­ний… Зовсім-та­ки не­по­га­ний, хоч спо­чат­ку мені здав­ся чуд­ний. Щось у йо­му є при­над­не, пал­ке, - вертіло­ся в думці в Ме­ласі. - Ті ца­пині прик­ме­ти йо­го ви­ду те­пе­реч­ки не­на­че десь зник­ли або в йо­му десь при­хо­ва­лись. Він не та­кий чуд­ний, як мені спер­шу зда­лось. Яка во­руш­ли­ва, яка пал­ка лю­ди­на! Ду­же ціка­ва особість!»

    - Ви, ма­буть, слу­жи­ли в ка­ва­лерії, що так за­ко­хані в цей ска­ко­вий спорт? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Служив, та не­дов­го, ще тоді, як я був мо­ло­дий та зе­ле­ний, як вий­шов з ка­детсько­го кор­пу­су. Але я швид­ко по­ки­нув ту служ­бу, бо во­на мені не при­па­ла до впо­до­би. Не по моїй вдачі ота нудьгу­ва­та служ­ба.

    - Мишук Ки­ри­ко­вич - лю­ди­на ду­же са­мостійна. А там, знаєте, мушт­ри та мушт­ри… - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич.

    - Та су­бор­ди­нація, та мос­ковська за­лежність. Це мені зовсім не до впо­до­би. Я вольний ко­зак і не ду­же-то здат­ний ко­риться будлі-ко­му, ніби ма­ши­на. Я пе­редв­ва­жаю служ­бу в при­ват­них то­ва­рист­вах або в яких-не­будь кон­то­рах. Тут я тро­хи слу­га, тро­хи й пан. А для роз­ва­ги я собі за­пи­су­юсь в усякі то­ва­рист­ва: і в яхт-клуб, і в то­ва­рист­во ря­ту­ван­ня на во­дах, і в київське слав'янське то­ва­рист­во, і бджільницьке… Бач­те, - сю­ди тиць, ту­ди тиць, то все якось, знаєте, ве­селіше, - бре­хав Ула­се­вич без со­ро­му.

    - То ви й пасіку лю­би­те? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - А як же! Гос­по­ди, як люб­лю! Бджо­ли дзиж­чать в ву­ха, і мені при­вид­жується, буцімто я все ка­таю на коні десь на біго­вищі, все ле­чу й не спи­ня­юсь, і не спи­ня­юсь, - мо­лов Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - Ото шко­да, що мій та­то нез­най­омий з ва­ми! Там так ко­хається в бджільництві, що в йо­го тільки й роз­мо­ви, шо за пасіку. В йо­го през­до­ро­ва пасіка: зо дві сотні пнів. Як поч­не роз­во­диться за рої та трутні, то аж ніби бджо­ли зад­зиж­чать в гор­ни­цях, - обізва­лась Ме­ла­ся. - А як тра­питься ча­сом гість, та­кий при­хильний до пасік, як і він, то цілісінький вечір тільки й роз­мо­ви в їх, що за щільни­ки, та ча­рун­ки, та який­сь гни­лець су­хий, та знов про гни­лець мок­рий, та пер­гу. Як поч­нуть роз­во­диться то не­са­мохіть аж ме­ду за­ма­неться, - мо­ло­ла Ме­ла­ся й собі.

    - Дуже шко­да, що я нез­най­омий з ва­шим батьком. Ду­же, ду­же бу­ло б приємно з ним зійтись та поєднаться в цій справі, - ле­пе­тав Ула­се­вич.

    Любка зир­ну­ла на матір і, без со­ро­му каз­ка, за­ре­го­та­лась, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі. Ма­ти сти­ха осміхну­ла­ся до неї. Во­ни бу­ли доб­ре то­му відомі, що Ми­шук не був за­пи­са­ний ні в яке бджільницьке то­ва­рист­во й ли­бонь чи й був ко­ли на своєму віку хоч в одній пасіці на селі.

    - Хоч і приємно вас слу­ха­ти, але мо­ва мо­виться, а час ми­нає; здається, час вже сідать за обід, - ска­за­ла Таїса Андріївна й, ко­ли­ва­ючись, поч­ва­ла­ла ти­хою хо­дою в сто­ло­ву. Не­за­ба­ром во­на знов вий­шла й поп­ро­ха­ла усіх до сто­лу. В прос­торній, по­дов­жастій сто­ловій стіл був вже зас­те­ле­ний і зас­тав­ле­ний по­су­дом. Се­ред сто­ла сто­яла чи­ма­ла й ви­со­ка ва­за, пов­на астр та ор­гиній. По обид­ва бо­ки ко­ло ва­зи сто­яли плис­ко­ваті скляні ваз­ки на то­неньких ніжках з пірамідка­ми груш, прик­ри­тих звер­ху ки­тя­ха­ми ви­ног­ра­ду. Все бу­ло приб­ра­не й обс­тав­ле­не на ве­ли­ко­панський зра­зець.

    Таїса Андріївна по­са­ди­ла по­руч з со­бою Тек­лю та Ме­ла­сю й поп­ро­си­ла пи­ти по чарці та за­ку­сю­вать. Стіл аж зах­ряс під до­ро­ги­ми за­кус­ка­ми, гра­фи­на­ми на­лив­ки та пляш­ка­ми ви­на.

    Елпідифор Пет­ро­вич ви­пив чар­ку й по­час­ту­вав Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич хильнув од­ну й за­ку­сив всмак, потім зго­дом хильнув і дру­гу і знов за­ку­сив. Обід був чу­до­вий, і трив­ний, і смач­ний, з чо­тирьох пот­рав. І Елпіди­фор, і ста­ра Таїса Андріївна, мав­ши пе­редніше ве­ли­кий засіб, лю­би­ли по­поїсти всмак і не шко­ду­ва­ли на цю спра­ву гро­шей. Таїси­на ха­луп­ка пот­рош­ку пе­ре­роб­лю­ва­лась в до­ро­гу ікру, ба­ли­ки, міно­ги, ліке­ри та ви­на. І ту ха­лу­пу вже ніби до­то­чу­ва­ли ласі й зав­зя­тущі шашлі…

    Михайло Ки­ри­ко­вич, ви­пив­ши доб­ре, все на­ли­вав собі ви­на, вже не жду­чи од ха­зяїна час­ту­ван­ня, і пус­тив сво­го ле­пет­ли­во­го язи­ка нав­за­во­ди, ніби ко­ня на біго­вищі. Він ба­вив своїми брех­ня­ми й ста­ру Таїсу Андріївну, і Люб­ку, то­чив брехні без со­ро­му, і во­ни за це ду­же лю­би­ли йо­го й бу­ли при­хильні до йо­го, як оповіда­ча, з кот­рим ніко­ли не мож­на бу­ло нудьгу­вать, ні на од­ну хви­ли­ноч­ку.

    - А знаєте, Елпіди­фо­ре Пет­ро­ви­чу, що це я на­ду­мав? - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

    - А що ви там на­ду­ма­ли? чи гар­не, чи не­гар­не? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Може, щось ду­же лібе­ральне? Ви ж ко­лись бу­ли зав­зя­ту­щим лібе­ра­лом, чи що, - про­мо­вив Елпіди­фор Пет­ро­вич насмішку­ва­то.

    - На цей час я на­ду­мав і справді щось лібе­ральне: щоб ви за­го­дя заст­ра­ху­ва­ли свою но­ву мебіль в на­шо­му стра­хо­во­му то­ва­ристві, де я слу­жу; бо ко­ли ва­ша мебіль вда­лась на вда­чу та­ка лібе­ральна, як я, то ще, бо­ро­ни бо­же, ко­ли б ча­сом не знавісніла та й не по­горіла на по­жежі, - ска­зав Ула­се­вич. - Це ж ча­сом бу­ває! Еге?

    - Одже ж ви прав­ду ка­же­те, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу. Шко­да бу­де втра­ти, а втра­та бу­ла б чи­ма­ла, - ска­за­ла Таїса Андріївна, зир­нув­ши на Лю­бу, - тре­ба до­ко­неч­не заст­ра­ху­вать.

    - Атож! Мебіль не вип­ру­чається з ог­ню, як я ко­лись в Москві вик­ру­тивсь од поліції. Я тоді був стра­шен­ним лібе­ра­лом. Поліція слідку­ва­ла за мною й тро­хи не га­ня­лась. Мені бу­ло бай­дужісінько про неї. Але раз якось кли­че ме­не поліцмей­стер і дає на бо­мазі за­гад за­раз виїха­ти з Моск­ви. От тобі й на! А як же мені на служ­бу хо­дить в Моск­ву з яко­гось Сер­пу­хо­ва, чи що? Я взяв та й пе­реїхав на пе­редмістя, що бу­ло за­пи­са­не се­лом ко­ло са­мої Моск­ви, як от на­ша Деміївка сли­ве ко­ло Києва. Най­няв я там жит­ло та й їжджу собі в Моск­ву з тієї мос­ковської Демїївки. І ніхто не мав пра­ва до ме­не при­че­питься, бо я був пра­вий: виїхав з Моск­ви, а жив і слу­жив у Москві.

    - Хитро-мудро й не до­ро­гим кош­том, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Але ви вже, ма­буть, ки­ну­ли геть той не­без­печ­ний лібе­ралізм? - спи­тав наз­до­гад Елпіди­фор.

    - Ну йо­го ік не­чис­то­му ту мо­ро­ку! Був кінь, та з'їздив­ся. Я вже дав­но збай­дужнів до уся­кої політи­ки. Ула­се­вич на­лив чар­ку порт­вей­ну й по­час­ту­вав сам се­бе.

    - А бу­ло й та­ке в ті давні лібе­ральні мої ча­си, що я й лібе­ральні вірші скла­дав, - ска­зав він зго­дом.

    - То ви по­ет? ви здатні й вірші скла­дать? - не­на­че аж пис­ну­ла Ме­ла­ся то­неньким го­лос­ком.

    - Атож! Ще як я був в третьому класі військо­вої гімназії, мені на­вис­ла на очі од­на пан­на, доч­ка на­шо­го наг­ля­да­ча.

    - Певно, бу­ла кра­су­ня? - обізва­лась Лю­ба.

    - Була гар­на, як на­мальова­на, але бу­ла стар­ша од ме­не на де­сять рік, а мо­же, й більше.

    - І во­на вам при­па­ла до впо­до­би? - спи­та­ла Лю­ба з за­чу­ду­ван­ням.

    - Ще й як при­па­ла! Я й за лекції за­був. По­ки­нув вчиться, та все шкря­баю вірші, бо за­ко­хавсь нап­ро­па­ли. А та­то раз якось і на­го­дивсь в кімна­ту са­ме тоді, як я шкря­бав про свою лю­бов. Бе­ре й чи­тає го­лос­но: «Она моя, кра­са при­ро­ды, со­вер­шенст­во! Я от те­бя уж без ума! Кто выр­вет де­ву у ме­ня?»

    - І тат­ко, ма­буть, вир­вав у вас «дєву»? - ска­за­ла

    Таїса Андріївна.

    - Видер з рук папір, пош­ма­ту­вав на дрібненькі шма­точ­ки та й ви­ки­нув за вікно, потім сту­лив два пальці до­ку­пи, дав мені но­сат­ку, та ще й при­ка­зав глу­зу­ючи: «Оце тобі лоб­зан­ня! оце тобі «дєва»! Роз­ха­па­ли, ма­буть, миші та па­цю­ки мою лю­бов та й по­роз­но­си­ли десь по но­рах.

    - Але, ма­буть, ви й те­пе­реч­ки скла­даєте ни­щеч­ком вірші, ко­ли по­ча­ли їх пи­са­ти ще за­зе­лень, ще змал­ку? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Не ниш­ком, а та­ки го­лос­но скла­даю, бо в одній га­зеті во­ни й те­пе­реч­ки дру­ку­ються, тільки під чу­жим ймен­ням. Шу­кай­те, - бу­де підпи­са­но «Без­вер­хий»: ото моє прізви­ще по по­езії.

    - Будемо шу­кать. Ціка­во, ду­же ціка­во! Але навіщо ви доб­ра­ли собі такс не­по­етич­не по­тай­не прізви­ще? - спи­та­ла ціка­ва Ме­ла­ся.


    - Для шту­ки. Бо інші до­би­ра­ють вже над­то со­ло­денькі по­тай­ні прізви­ща: «Зай­вий», «Сму­ток». А я - на­те вам - «Без­вер­хий»! От і це мої вірші, прав­да, вже дав­ненькі: «Пе­чаль ме­ня то­мит, ду­ша моя скор­бит…» І це мої вірші, що бу­ли не ду­же дав­но над­ру­ко­вані: «За ок­ном в те­ни мелька­ет ру­сая го­лов­ка. Ты не спишь, мое му­ченье, ты не спишь, плу­тов­ка! Вы­хо­ди же мне навст­ре­чу: жаж­ду по­це­луя!»

    Він доб­ре знав, що пе­ред ним си­дять такі божі корівки, що пой­ня­ли б віри, як­би він наз­вав своїми навіть Пушкінові вірші: че­рез те він і був та­кий на­хаб­ний в брех­нях пе­ред да­ма­ми.

    - Які чу­дові вірші! - про­мо­ви­ла Лю­ба, кот­ра ніякісіньких віршів не чи­та­ла, навіть і Пушкіно­вих. Не до­во­ди­лось їй і співать відо­мо­го ро­ман­су з ти­ми сло­ва­ми, бо во­на не ма­ла го­ло­су й не співа­ла.

    Михайло Ки­ри­ко­вич на­пин­дю­чивсь, якось наїжа­чивсь, про­чи­тав­ши чужі давні вірші, ніби на йо­го й справді най­шло натх­нен­ня.

    - Ви, ма­буть, і в га­зе­тах пи­ше­те? - спи­та­лась Ме­ла­ся.

    - О, ні! бо­ро­ни бо­же! По­езія, вірші - оце інша річ, - бун­дю­чивсь Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пе­ред паніями.

    - От ко­лись з моєї душі ви­ли­лось: «Ты зна­ешь край, где по­ме­ра­нец зре­ет, в са­ду ли­мон жел­те­ет круг­лый год? Ту­да, ту­да бы нам ум­чаться нав­сег­да!» - мо­лов

    Уласевич чи­та­ючи ге­тевські вірші, пок­ла­дені на му­зи­ку, мов свої.

    «Одже ж цей Ула­се­вич і справді пре­ве­се­ла й преціка­ва лю­ди­на!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла зир­ка­ти на йо­го ве­се­ли­ми оч­ка­ми й за­ли­цяться до йо­го. За чет­вер­тою пот­ра­вою Ме­ла­ся на­ли­ла собі ча­роч­ку ви­на, підня­ла вго­ру й про­мо­ви­ла: «За ве­се­ло­го по­етич­но­го сусіда вип'ємо уci ра­зом! За нев­ми­ру­щу по­езію!»

    Вона прос­тяг­ла ру­ку з чар­кою до Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич підвівся й цок­нув своєю чар­кою об її ча­роч­ку. Усі панії поп­рос­тя­га­ли свої ру­ки з чар­ка­ми до йо­го, не­на­че вак­хан­ки напідпит­ку до Вак­ха в га­ях давньої Ел­ла­ди. Ула­се­вич за­ки­нув ку­че­ряві пат­ли ру­кою за ву­ха, на­пин­дю­чивсь, мов той індик. І ве­лич­но, по­важ­но, з пи­хою черк­нувсь чар­кою об ча­роч­ки усіх дам, не­на­че він зас­лу­жив та­ку по­ша­ну, мов справ­дешній по­ет.

    Довгенько ще сиділи во­ни за сто­лом та заїда­ли обід ово­ща­ми, до­ки Таїса Андріївна не поп­ро­си­ла усіх на кофій до світлиці.

    Елпідифор і Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич хо­ди­ли по світлиці й ку­ри­ли ци­га­ри. Ме­ла­ся при­див­ля­лась до ціка­во­го па­ни­ча й ог­ля­да­ла йо­го з усіх боків.

    «Яка чу­до­ва в йо­го пос­тать, як по­ди­виться з пле­чей. з по­ти­лиці. Сам струн­кий, рівний, як то­по­ля; стан тон­кий, гнуч­кий; кру­гом го­ло­ви зо­ло­тисті ку­чері, не­на­че хміль, в'ються. З по­ти­лиці він ба­га­то кра­щий, ніж спе­ре­ду… Що за ве­се­ла та го­во­рю­ча лю­ди­на! З ним не мож­на нудьгу­вать ані на хви­ли­ноч­ку», -йшла дум­ка за дум­кою в Ме­ласі.

    - Михайле Ки­ри­ко­ви­чу! Я заздріваю, що в вас чу­до­вий го­лос; пев­но, ви співаєте. А заспівай­те ли­шень нам будлі-якої пісні, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся вже тро­хи з за­ли­цян­ням.

    - В чо­му вже в чо­му, а в цьому я не ви­нен, і че­рез те нез­дат­ний до­го­дить вам, бо в ме­не був го­ло­сок, та по­зич­ки з'їли, як ка­жуть в при­казці: ко­лись співав, а те­пер не втну, бо старість на­по­ляг­ла на плечі й на­посілась на ме­не.

    - Ще що ви­га­дай­те! Яка ж ва­ша старість? Це тільки в вас од­мов­ка, щоб не співать, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Лучче поп­росім Лю­бу Павлівну, щоб нам заг­ра­ла. Я ду­же люб­лю пос­лу­хать щось ме­ло­дич­не, гар­не. Ко­лись я й сам грав, але по­за­ки­дав усе те на задвірок.

    Уласевич ніко­ли не грав ні на чо­му й на­си­лу ви­дер­жу­вав довгі му­зичні п'єси на фор­теп'яні.

    Люба сіла за ро­яль і заг­ра­ла щось дрібне та ве­се­ле, та швид­ке. Пальчи­ки не­на­че пур­ха­ли по клавішах. Най­трудніші па­сажі ви­хо­ди­ли в неї яс­но й гла­денько. Лю­ба гра­ла, мов пер­ла­ми си­па­ла. Во­на тільки й лю­би­ла щи­ро та­ку ще­бет­ли­ву, пта­ши­ну му­зи­ку. За­ла спов­ни­лась му­зич­но­го ще­бе­ту, не­на­че гай нап­ро­весні - ще­бе­ту пта­шок. Щось пта­ши­не бу­ло навіть в її му­зичній впо­добі, як і в усьому в її вдачі.

    Тоді як її пер­ший чо­ловік, наг­рав­шись нею дос­хо­чу, як гар­ною до­ро­гою лялькою, по­ки­нув її, вна­дивсь до сусіди й за­ко­хав­ся в неї, во­на з нудьги роз­ва­жа­ла се­бе му­зи­кою в са­мо­тині й вив­чи­ла сли­ве на­пам'ять ба­га­то ду­же труд­них п'єс. Во­на та­ки й ко­ха­лась в му­зиці ще змал­ку і вчи­лась її без то­го лінивст­ва, яке завж­ди бу­ває в па­ня­нок, кот­рих час­то си­лу­ють до му­зи­ки.

    - А що, Ми­шук Ки­ри­ко­вич, чи не сісти б нам вве­чері за кар­ти? Мо­же б, і Тек­ля Опа­насІвна в Ме­ла­сею сіли з на­ми. Га? - спи­та­ла Таїса Андріївна.

    - Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

    - Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

    - Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насІвна.

    - А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, -ска­зав Елпіднфор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

    Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

    - А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку? - ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

    - А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве? - спи­та­ла Лю­ба.

    - Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Хоч во­ни й ма­ють маєтність, але гро­шей в їх ли­бонь бігма, а довгів чи­ма­ло в бан­ку й по лю­дях. Це я доб­ре знаю, - обізвавсь Елпіди­фор Пет­ро­вич.

    - Є там в дов­гу в їх і моєї по­зич­ки на ти­ся­чок зо дві. Це ще дав­ня по­зич­ка. Але це дрібно­та. Не вар­то й зга­ду­вать, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - А справді оженім йо­го. До­ки він бу­де ти­ня­тись, ханьки м'ять та бай­ди­ки би­ти? Та й Ме­ласі час би вже дав­но вий­ти заміж. Чо­гось за­сиділась, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Неначе хтось білим ко­нем об'їхав двір, як ка­жуть в нас на Во­лині, - ска­за­ла Таіса Андріївна. - А мені ду­же б ба­жа­лось стать у при­годі Теклі, щоб во­на мерщій ви­да­ла доч­ку заміж. Ми ж вкупі з нею вчи­лись, вкупі роз­пус­ка­ли мо­лоді мрії, в один час і же­нихів собі прид­ба­ли й сли­ве ра­зом шлюб бра­ли. Тре­ба б за­хо­диться ко­ло цього во­ло­цю­ги, цього джиґуна й жев­жи­ка.

    - А за­ходімся ко­ло йо­го й справді та нап­ра­ви­мо йо­го на цю спа­сен­ну дум­ку, - до­да­ла Лю­ба.

    - Треба б йо­го по­ма­леньку на­мов­лять заз­да­легідь, а потім по­ве­зе­мо цього шту­ка­ря й бре­ху­на в Дер­качівку в гості до Гу­ко­вичів, - не­хай сам на свої очі ог­ля­не усе їх доб­ро й ха­зяй­ст­во, - обізвавсь і собі Елпіди­фор Пет­ро­вич, пах­ка­ючи й пус­ка­ючи ди­мок каб­луч­ка­ми вго­ру.

    - Якби то­го ста­ро­го Гу­ко­ви­ча доб­ре струс­нуть, то, пев­но, [з] йо­го мож­на б нат­ру­сить з мірку червінців. Він, ли­бонь, тільки удає з се­бе нег­ро­шо­ви­ту лю­ди­ну, - за­ки­ну­ла Таїса Андріївна.

    - Але ж, ма­мо, час би нам і одя­гаться, бо вже не ду­же ба­га­то ча­су зос­та­лось до спек­так­ля, - ска­за­ла Лю­ба.

    І во­на пішла при­би­раться та че­пу­ри­тись в гар­де­роб­ну кімна­ту, а Елпіди­фор Пет­ро­вич пішов до сво­го кабіне­ту. Там по­чавсь справ­дешній об­ряд вми­ван­ня, уби­ран­ня та прик­ра­шу­ван­ня. Дов­го Лю­ба при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми; так са­мо дов­го вов­ту­зив­ся ко­ло своєї осо­би й Елпіди­фор Пет­ро­вич. При­че­пу­рив­шись, Лю­ба й Елпіди­фор ще по­сиділи який­сь час пе­ред дзер­ка­ла­ми, на­во­дя­чи бро­ви та підмальову­ючи й підво­дя­чи ус­та.

    Аж че­рез дві го­ди­ни, вже при світлі, Лю­ба вий­шла в світли­цю, мов ран­ня зо­ря зійшла. Елпіди­фор вий­шов, не­на­че пов­ний місяць зійшов. На Любі жов­та шов­ко­ва сук­ня в кру­же­вах аж шипіла, аж свистіла по пар­кеті. Пун­сові ви­зубні кру­гом манішки на вип­ну­тих пер­сах надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до чор­них брів та до ка­рих блис­ку­чих очей. В ву­хах блис­ком та іскра­ми си­па­ли діаман­ти на зо­ло­тих се­реж­ках.


    Незабаром влетів і Ула­се­вич, приб­ра­ний в фрак, з пенс­не на носі. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не теліпав­ся, звісив­шись че­рез увесь вид і якось тро­хи змен­шу­вав ви­лиці, що ніби дві пе­че­риці ви­пи­на­лись плис­ко­ва­ти­ми вер­шеч­ка­ми на лиці. Він був ніби ввесь вип­ра­ний, нак­рох­ма­ле­ний і блис­ку­чо виг­лад­же­ний. Зго­дом увійшла в світли­цю й Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею. І Ме­ла­ся та­ки ба­га­то пок­ра­ща­ла, уб­рав­шись в яс­ну, буз­ко­во­го кольору сук­ню та за­вив­ши свою го­ло­ву в пер­шо­го па­рик­ма­хе­ра. Буз­ко­вий колір прис­та­вав їй до ли­ця. Пре­гар­на тро­ян­да, приш­пи­ле­на на білій маніжці в зе­ле­но­му листі, до­да­ва­ла їй мо­ло­дості й свіжості. Во­на дер­жа­ла в ру­ках новісіньке віяльце з жас­минів, та­ке са­ме, яке не­дав­но по­ка­зу­ва­ла їй Лю­ба, бо тільки що ку­пи­ла йо­го в крам­ниці по до­розі. І тро­ян­да, і жас­ми­ни, і буз­ко­ва сук­ня, і русі товсті ко­си над­да­ва­ли її пос­таті й справді щось вес­ня­не, ве­се­ле, лег­ке й навіть за­паш­не. На­па­хав­шись пар­фю­ма­ми, во­на ніби са­ма про­па­ха­лась па­хо­ща­ми жас­ми­ну, буз­ку та тро­янд, ніби пах­ла са­ма, мов крас­на вес­на.

    Уласевич зир­нув на Ме­ла­сю зда­ле­ки, і во­на в той час зда­лась йо­му ба­га­то кра­щою, ніж пе­редніше, навіть якось по-своєму гар­ною. Її пов­ненька, в'юнка, жва­ва пос­тать, Її верткі ру­шен­ня та гуч­на дрібна роз­мо­ва бу­ли якось ущип­ливі, зачіпа­ли нер­ви в мо­ло­до­го хлоп­ця.

    - А прав­да, Ме­ланія Андріянівна має ду­же по­каз­ний виг­ляд в цім уб­ранні? - ти­хенько, сли­ве по­шеп­ки про­мо­ви­ла до Ула­се­ви­ча Таїса Андріївна.

    - Що має, то має. І справді якась по­каз­на й навіть пікант­на. Ве­се­лої ма­тері ве­се­ла доч­ка, - по­шеп­ки од­повів він Таїсі Андріївні.

    - І не без за­собів. Маєтність в їх ду­же доб­ра. В їх в Дер­качівці зем­ля ро­дю­ча. Там та­ка зем­ля, що, як ка­жуть на селі, і ди­ти­ну по­са­ди, то й та ви­рос­те, не тільки пше­ни­ця або тю­тюн. Во­ни сіють тю­тюн. Ой який там тю­тюн ро­де, ой який тю­тюн! А гар­бу­зи на баш­тані на ар­шин зав­довж­ки! Не­на­че льохи го­до­вані по­ви­вер­та­лись на баш­тані! Са­ма ба­чи­ла на баш­тані, на свої очі ба­чи­ла, - ше­потіла ниш­ком Таїса Андріївна.

    - От гар­бузів мені не ба­жа­лось би ба­чить у тій Дер­качівці, - ти­хо обізвавсь Ула­се­вич.

    Покинули во­ни Таїсу Андріївну вдо­ма сте­рег­ти по­кої, а самі хутчій пішли до те­ат­ру.

    Таїса Андріївна пок­ли­ка­ла гор­нич­ну, пішла в гар­де­роб­ну й звеліла дівчині поп­ри­би­рать та повіша­ти в Лю­биній шафі жуж­мом по­ки­дані по стільцях усякі уб­ран­ня та удя­ган­ки. Гор­нич­на по­ра­лась, од­чи­нив­ши ша­фу, де ніби висіло на кілоч­ках п'ять Люб, і білих, і ро­же­вих, і буз­ко­вих, і чор­них. Ха­зяй­ка ні до чо­го не до­тор­ку­ва­лась, бо… бу­ла ліни­ва.

    Вона сиділа й тільки ди­ви­лась. Не­на­ро­ком її пог­ляд впав на Люб­чи­ну ди­тя­чу заск­ле­ну шаф­ку. В шафці з скля­ни­ми две­ри­ма бу­ли схо­вані усі Люб­чині ди­тячі цяцьки. Усі здо­рові, до­рогі ляльки в ок­са­ми­то­вих та шов­ко­вих убо­рах сиділи й сто­яли дов­гим ря­доч­ком, дос­то­ту з та­ким вра­жен­ням здо­ро­вих ка­рих очей, як і в Лю­би. Ці ляльки во­на ко­лись ку­пу­ва­ла для ма­лої Лю­би по де­сять і двад­цять кар­бо­ванців. І її дум­ки не­са­мохіть пе­ре­ли­ну­ли в пе­редніші ча­си, ко­ли Лю­ба бу­ла ще ма­лою й ба­ви­лась ти­ми лялька­ми, і во­на са­ма бу­ла за­мож­на, мо­ло­да й щас­ли­ва, ко­ли чо­ловік ще лю­бив її. Во­на важ­ко зітхну­ла й дов­го сиділа, по­то­нув­ши в згад­ках про щас­ли­ве й гой­не жит­тя в давніші ча­си в своєму домі.

    Театр був повнісінький. Як Лю­ба з Ме­ла­сею ввійшли в ло­жу, сли­ве усі нап­ра­ви­ли біноклі на Лю­бу. Лю­ба ки­да­лась в вічі й кра­сою, й уб­ран­ням. Після пер­шої дії Елпіди­фор взяв Лю­бу під ру­ку й повів її в прос­тор­не фойє. Во­ни всту­пи­ли попліч у за­лу, ніби князь з кня­ги­нею. Елпіди­фор бун­дю­чивсь, ви­пи­нав­ся, бадьорив­ся, не­на­че ге­не­рал на мушт­рах, гор­до­ви­то зир­ка­ючи по па­нах та паніях: він, оче­ви­дяч­ки, по­ка­зу­вав усім і се­бе, і кра­су­ню Лю­бу. Лю­ба кру­ти­ла голівкою та зо­ри­ла очи­ма то на один бік, то на дру­гий. А за ни­ми слідком йшли по­волі і Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею та з Ула­се­ви­чем, не­на­че двірський по­чет, що про­во­див цих двох ви­со­ких особ на па­рад­но­му ви­ході в дворці. Всі за­див­ля­лись на їх і роз­пи­ту­ва­ли за цю надз­ви­чай­но гар­ну па­ру, але ниш­ком ше­потіли, що ця па­ра жи­ве невінча­на.

    Усі ми­лу­ва­лись ни­ми обо­ма. Лю­ба не зна­ла з ра­дощів. на яку но­гу й сту­пить. За цей вихід під ру­ку з та­ким пос­тав­ним та пиш­ним чо­ловіком-кра­су­нем во­на бу­ла лад­на од­да­ти по­ло­ви­ну сво­го віку.

    І пе­ред нею не­на­че май­ну­ло пе­редніше жит­тя в нуд­но­му селі з ста­рим, підтоп­та­ним чо­ловіком в са­мо­тині, де во­на тро­хи не збо­же­воліла з нудьги, де навіть не бу­ло ко­му по­ка­зать свої шов­ки та ок­са­ми­ти. А те­пе­реч­ки яка во­на щас­ли­ва! Як усі при­див­ля­ються до неї й до йо­го! Як зир­ка­ють!

    І щас­ливій Любі при­вид­жу­ва­лось, що во­на ли­не десь в небі, між зо­ря­ми, ви­ще од хмар; уяв­ля­лось, що во­на до­ли­ну­ла до са­мо­го не­ба, до яко­гось раю й увійшла в той пиш­ний рай, по­чу­ва­ла ті ви­сокі не­бесні ра­дощі й ніби ли­ну­ла в яко­мусь ефірі й чу­ла якісь дивні со­лодкі ме­лодії, що прой­ня­ли її сер­це та ду­шу.

    Після те­ат­ру Лю­ба зап­ро­си­ла до се­бе гос­тей на чай. Дов­го во­ни сиділи за чаєм та ба­ла­ка­ли. Ар­тис­ти Кірса­нов та Го­луб­ков роз­во­ру­ши­ли їх нер­ви своїм гран­ням на сцені до ней­мовірності. Да­ми аж оха­ли, аж ой­ка­ли та все не мог­ли на­ба­ла­ка­тись за їх.

    - Ой ма­мо! яка шко­да, що ви не ба­чи­ли Го­луб­ко­ва, як він вис­ту­пав в во­девілі «Де­сять мо­ло­дих паннів і ні однісінько­го же­ни­ха». Як вис­ту­пив з-за де­ко­рації та за­су­нув за жи­лет­ку ве­ликі пальці, од­гор­нув­ши набік по­ли сіртуч­ка, як роз­чепірив ро­жеві пальці та як пішов у та­нець боч­ком-боч­ком, а далі бо­ком і ско­ком, не­на­че ло­ша­чок! Пре­пиш­но! Пре­чу­до­во!

    - А справді по­каз­на пос­тать! Як за­ко­ли­вав ле­генько ку­че­ря­ми та по­су­нув­ся бо­ком, а далі як піде вид­ри­ба­сом та виб­ри­ком, як ка­жуть в нас на селі, а далі як по­чав дріботіть дрібуш­ки… Пре­хо­ро­ше, пре­гар­но! - до­да­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

    Довго ще ба­ла­ка­ли во­ни та пи­ли чай. Ме­ла­ся зачіпа­ла Ула­се­ви­ча й, оче­ви­дяч­ки, на­тя­ка­ла йо­му, що він при­пав їй до впо­до­би. Во­на по­ве­селіша­ла й дзи­го­ри­ла без­пе­рес­тан­ку та все зга­ду­ва­ла про тих «Де­сятьох мо­ло­дих паннів». Вже в глу­пу ніч гості розп­ро­ща­лись. На про­щанні Гу­ко­ви­че­ва зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості усіх і… ніби най­більше Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча.

    - Приїдьте ж та по­ба­ла­каєте з та­том про бджільницт­во та ули­ки уся­кої сис­те­ми. Ото та­то бу­де вам ра­дий! - ска­за­ла Ме­ла­ся на розс­та­ванні до мо­ло­до­го Ула­се­ви­ча, оче­ви­дяч­ки, ба­жа­ючи йо­го за­ма­нить в Дер­качівку.

    - Великий спа­сибі вам за зап­ро­си­ни й по­ша­ну. Як жи­вотіти­му на світі до різдва, то поп­ро­шу Таїсу Андріївну, щоб і ме­не взя­ли з со­бою в Дер­качівку; а як пом­ру, то вже ніяким спо­со­бом не при­бу­ду до вас, - обізвав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    Люба ляг­ла спа­ти, але дов­го й очей не зап­лю­щу­ва­ла од зга­док за той приємний вечір. На кри­лах своєї уяви во­на пе­ре­ли­ну­ла в якесь чу­до­ве ве­ли­ке місто, не­на­че в Па­риж. Їй уяв­ля­лось, що во­на по­ход­жає з Елпіди­фо­ром, поб­рав­шись попід ру­ки, десь в ба­га­то­му блис­ку­чо­му фойє па­ризької опе­ри, що на неї усі за­див­ля­ються, на неї усі див­ляться, про неї усі роз­пи­ту­ють. Усі па­ничі й па­ни ди­ву­ються її красі, за­ли­ця­ються до неї. То знов во­на ніби на кри­лах по­ли­ну­ла в Ніццу са­ме на кар­на­вал, про кот­рий їй то­ро­чи­ла док­тор­ша Гур­ко­вен­ко­ва, бо ця сли­ве що­ро­ку їзди­ла на кар­на­вал. І Любі уяв­ля­лось, що й во­на їзде по ву­ли­цях в Ніцці в екіпажі, за­си­па­но­му квітка­ми. са­ма уся в квітках. На неї з усіх-усюдів ки­да­ють квітки. Кра­су її приміти­ли, її віта­ють, як ца­ри­цю кра­си. За неї пи­шуть і в ніццьких, і навіть в па­ризьких га­зе­тах. Сла­ва за неї йде по усьому світі, і во­на до­сяг­ла вже до сво­го най­ви­що­го іде­алу.

    І Любі уяви­лось, що во­на по­то­пає в ніццьких фіалках, су­неться по них в якусь бе­зод­ню, що во­на са­ма ніби вже ста­ла ніццькою фіалкою, цією пиш­ною ніццькою ба­ди­ли­ною й бур'яни­ною… І в тих мріях про свої іде­али во­на зас­ну­ла, не­на­че за­ва­ли­лась в бе­зод­ню, пов­ну фіалок та жас­ми­ну.

    

III

    


    Деркачівка, Гу­ко­ви­че­ва маєтність, бу­ла за Дніпром, не­да­леч­ко од Києва й од залізної до­ро­ги. То бу­ла дер­жа­ва ко­зацько­го ро­ду Теклі Опа­насівни. Чи­ма­ла Гу­ко­ви­че­ва осе­ля бу­ла край се­ла. Дім був чи­ма­лий, ду­же дов­гий, але ста­ро­давній, низький, не­на­че при­сад­ку­ва­тий, з дов­гим ряд­ком вікон та мальова­них, збляк­лих од сон­ця вікон­ниць, при­чеп­ле­них по обид­ва бо­ки кож­но­го вікна. Дім й уся осе­ля бу­ли на не­ве­ли­ко­му при­гор­ку. А од до­му по зго­рис­то­му ши­ро­ко­му по­каті на­низ до течії слав­ся ста­рий парк, на­сад­же­ний, пев­но, ще прадідом ста­рої Гу­ко­ви­че­вої. Од самісінько­го до­му до течії тяг­лась ши­ро­ка ли­по­ва алея. Столітні ли­пи роз­рос­лись гус­тим гіллям і по­де­ку­ди вгорі позчіплю­ва­лись гілка­ми до­ку­пи. По один бік алеї розрісся ста­рий овощ­ний са­док; а по дру­гий бік алеї по зе­леній траві бу­ли роз­ки­дані столітні ли­пи, бе­рес­ти та ду­би, що роз­рос­лись на волі й роз­пус­ти­ли ши­ро­ке гілля і вго­ру і вшир на всю свою мо­гут­ню си­лу. На­ни­зу в яр­ку лисніла не­ве­лич­ка течія в зе­леній осоці. Про­ти алеї во­да зібра­лась в дов­гий ста­во­чок під кру­ти­ми гор­ба­ми. А за течією на взгір'ї знов пи­ша­лись столітні ду­би та гра­би по два й по три ря­доч­ком, роз­ки­дані нарізно, а по­де­ку­ди скуп­чені кру­жа­ла­ми. Поміж ни­ми біліли старі гіллясті бе­ре­зи, не­на­че на при­гор­ки вий­шли на про­гу­лян­ня па­нян­ки в білих сук­нях. Парк розс­те­лявсь да­ле­ко й ши­ро­ко по гор­бах. А за пар­ком сто­яв зе­ле­ною стіною лісок. В од­но­му кут­ку в пар­ку білів бе­рез­ник, не­на­че пан­ни в білих уб­ран­нях стов­пи­лись до­ку­пи десь на балі. Побіч оселі за до­мом чорніла здо­ро­вецька клу­ня на то­ку. Кру­гом то­ку на око­пах гна­лись ви­со­ко вго­ру ряд­ки ста­рих осо­корів. Давнє дідицьке гнізди­ще навк­ру­ги об­рос­ло й за­рос­ло де­ре­вом і на­га­ду­ва­ло ста­ро­давні дібро­ви ще вольної, не ду­же за­люд­не­ної ста­рої Ук­раїни.

    Андріян Ки­ри­ло­вич Гу­ко­вич тільки що по­обідав, на­дяг­нув теплішу удя­ган­ку, який­сь ку­ценький дра­по­вий чек­мен, і ду­мав йти на тік, де са­ме тоді на ма­шині мо­ло­ти­ли яри­ну. Він зир­нув у двір. До бра­ми пря­му­ва­ли якісь ху­ри, на­ван­та­жені й нап­хані й дов­ги­ми, і ку­ци­ми скри­ня­ми, яки­мись па­кун­ка­ми, по­за­ши­ва­ни­ми в ци­нов­ки. Ху­ра за ху­рою су­ну­лась, не­на­че чи­ма­ла вал­ка чу­мацьких па­ро­виць.

    «Що во­но за про­ява ото сур­га­ниться в мій двір! - по­ду­мав Гу­ко­вич, при­див­ля­ючись пильніше. - Ніко­го ніку­ди та ще й з ху­ра­ми я не по­си­лав, і в ме­не ще ніхто не ста­вав під ху­ру, щоб прис­тав­лять паш­ню на вок­зал. Паш­ню де­яку вже поп­ро­дав, а яри­на ще не змо­ло­че­на. Що це за оказія?»

    Андріян Ки­ри­ло­вич, ви­со­кий на зріст та пле­чис­тий, вже літній, сто­яв на ви­со­ченько­му ґанку з східця­ми й з ди­ву­ван­ням ди­вивсь на ту вал­ку, що су­ну­лась до бра­ми попід осо­ко­ра­ми та ста­ри­ми то­по­ля­ми, кот­ри­ми був об­сад­же­ний тік і та по­во­рот­ка в двір з би­то­го шля­ху попід то­ком. Здо­ро­вий двір заріс гус­тим шпо­ри­шем, і тільки про­ти ґанку зе­леніло дов­го­вас­те кру­жа­ло, за­сад­же­не буз­ком, жас­ми­ном та уся­ки­ми ку­ща­ми. А ко­ло низько­го ста­ро­го фліге­ля та дов­гої надвірної ха­ти, во­зовні й стані і уся­ко­го за­бу­ду­ван­ня по­де­ку­ди стриміли старі ли­пи та здо­рові дикі груші. Гу­ко­ви­чеві бу­ло вид­ко ввесь двір і задвір'я, як на до­лоні.

    Хури прос­ту­ва­ли до воріт. По­го­ничі од­чи­ни­ли бра­му й поп­ря­му­ва­ли в двір, не­на­че ма­ли на думці спи­ни­тись пе­ред самісіньким ґанком.

    Андріян Ки­ри­ло­вич шви­денько зійшов з сходів і сли­ве побіг на­зустріч до хур.

    - А що то ви ве­зе­те в двір? - гук­нув він до чо­ловіків.

    - А хіба ж ми знаємо що? На­чальник станції підря­див нас од­вез­ти оті скрині та­ки до вас, па­не, до ва­шо­го дво­ру, - обізвав­ся один з по­го­ничів, зняв­ши бри­ля й поз­до­ров­кав­шись з па­ном.

    - Що це за ди­во! - ска­зав Гу­ко­вич і пішов далі ог­ля­дать ху­ри.

    Вози бу­ли на­ван­та­жені здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми па­кун­ка­ми з до­ще­чок, схо­жи­ми на скрині. Поміж ни­ми стриміли стільці, по­об­мо­ту­вані со­ло­мою з кулів, стир­ча­ли до­го­ри но­га­ми крісла, по­за­ши­вані в ци­нов­ки.

    - Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це нап­ра­вив­вас вез­ти ці ху­ри до­кон­че до ме­не? Ой, ли­бонь, ви по­ми­ли­лись? Мо­же, ви пот­ра­пи­ли не в те се­ло?

    - Ба ні, па­не! Нас ви­ря­ди­ли та­ки до вас. На станції на­чальник ка­зав нам, що дос­тав од панії лист з Києва й нак­лад­ну, та оце підря­див нас і звелів нам заб­рать оце усе на вок­залі та й вез­ти до вас, па­не, у двір. Ми й прис­та­ви­ли оті скрині та стільці, - ска­зав один з чо­ловіків.

    «Мабуть, жінка й доч­ка на­ку­пи­ли но­вої ме­белі… Але ж і наб­ра­ли! аж п'ять хур! Пев­но, вте­лю­щи­ли не­ма­ло гро­шей. Ма­буть, ще й на­бор бра­ли. Чим же я оце пла­ти­ти­му за оту дур­ну ван­та­гу? Хіба спро­даю яри­ну… Ото ро­зум! Поїхать і, не спи­тав­шись в ме­не по­ра­ди, при­пер­ти з Києва п'ять хур яко­гось не­потрібно­го чор­то­вин­ня, ко­ли йо­го й так є до­волі в по­ко­ях. Це, пев­но, Лю­би­на й Таїси­на на­мо­ва! Це вже во­ни по­по­ра­лись ко­ло їх своєю по­ра­дою і за убо­ри, і за обс­та­ву, бо обидві безг­луз­до охочі й до уборів, і до пиш­ної обс­та­ви. Це од їх пішла нап­ра­ва!» - ду­мав Гу­ко­вич та аж по­ти­ли­цю чу­хав, ски­нув­ши чор­но­го бри­ля. Йо­го здо­рові, сли­ве чорні очі ста­ли од­ра­зу якісь зак­ло­по­тані, сумні. Чорні густі бро­ви, що ніби роз­су­ну­лись да­ле­ко од­на од однієї, те­пер аж збіглись на пе­реніссі. На ви­со­ко­му й ши­ро­ко­му чолі по­набіга­ли дрібненькі зморш­ки та пруж­ки. Він пох­ню­пив го­ло­ву й спе­ре­сер­дя кру­тив дов­ги­ми пальця­ми то од­но­го здо­ро­во­го ву­са, то дру­го­го.

    - Коли це усе прис­тав­ле­но до ме­не, то за­вер­тай­те до во­зовні та й поск­ла­дай­те там усі па­кун­ки тим ча­сом, - ска­зав Гу­ко­вич і поп­рос­ту­вав че­рез шпо­риш та гус­тий чеб­чик прос­то до во­зовні.

    Гукович гук­нув на хлоп­ця, щоб він мерщій побіг в по­кої по ключі. Най­мит­чук побіг шви­денько, і не­за­ба­ром на ґанок вибігла з клю­ча­ми в ру­ках мо­ло­денька Ліда, мен­ша Гу­ко­ви­че­ва доч­ка, шви­денько збігла по схо­дах і побігла стеж­кою до во­зовні. На­ки­ну­та спох­ва­ту здо­ро­ва ря­бенька хуст­ка теліпа­лась по обид­ва бо­ки, не­на­че Ліда тріпа­ла кри­ла­ми на швидкій ході. Во­на трош­ки ски­ну­лась на свою сест­ру Ме­ла­сю, але бу­ла ду­же гар­на з ли­ця, ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, чор­ня­ва та ка­ро­ока, з дов­ги­ми тон­ки­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми щічка­ми. Чи­малі карі очі ду­же ви­раз­но вис­ту­па­ли на її ма­то­во­му біло­му ви­ду, світи­лись без блис­ку, без іскор, якимсь ти­хим рівним світом і бу­ли навіть трош­ки смутні.

    Ліда бу­ла ціка­ва дізна­тись, чо­го то на­вез­ли з Києва аж на п'яти ху­рах.

    - Це ма­ма, пев­но, на­ку­пи­ла но­вої мебілі, - ска­за­ла Ліда до та­та альто­вим, чис­тим, як гук стру­ни, й приємним го­ло­сом.

    - Не бу­ло де дівать гро­шей, то ви­га­да­ли оці ви­гад­ки, - ска­зав батько, ти­ка­ючи ру­кою на ху­ри.

    - Та й ба­га­то ж по­на­ку­по­ву­ва­ли отих ви­га­док! Тут я ба­чу, стільці й крісла. І сто­ли­ки, і ка­мо­ди, і щось ду­же вже за­вальне та дов­ге. Що во­но та­ке? Не­на­че ша­фи або стов­пи? - ска­за­ла Ліда.

    - Писарі ка­за­ли на вок­залі, що там, пев­но, за­биті в дош­ки дві до­мо­ви­ни, - обізвавсь один з чо­ловіків, ду­же прос­тий, трош­ки ніби при­ше­ле­пу­ва­тий.

    Ліда за­ре­го­та­лась. Батько на­су­пив густі бро­ви. Він був лю­ди­на просвіче­на, і усякі за­бо­бо­ни дав­но ви­щез­ли з йо­го світог­ля­ду. Але ці сло­ва з уст сільської пер­во­бут­ної лю­ди­ни якось неп­риємно вра­зи­ли йо­го.

    - Та то пи­сарі, пев­но, жар­ту­ва­ли та глу­зу­ва­ли! - ска­зав Гу­ко­вич. - В нас в оселі, хва­лить бо­га, ні мерців, ні сла­бих не­ма.

    Ліда зир­ну­ла під спід па­кунків і про­чи­та­ла, що там бу­ло на­пи­са­но: «Скло. Обе­реж­но».

    - Та це, пев­но, здо­рові дзер­ка­ла! Це ве­селі до­мо­ви­ни! - ска­за­ла Ліда і знов за­ре­го­та­лась.

    - Та, ма­буть, так, бо де ж є до­мо­ви­ни такі плис­ко­ваті, - знов обізвавсь один з чо­ловіків.

    - Та й ви­со­чезні ж дзер­ка­ла! І де во­ни в гас­пи­да ста­ви­ти­муть такі баш­ти! До­ве­деться, ма­буть, піднімать сте­лю на ар­шин, щоб при­мос­тить такі дзвіниці! На­ку­пи­ли яко­гось кло­по­ту! - бу­бонів сер­ди­тим го­ло­сом ста­рий.

    - Якось та­ки та при­мос­ти­мо, ко­ли вже оці дзвіниці вше­ле­па­лись в подвір'я. Мож­на трош­ки попідти­нать зспо­ду або по­обс­ми­ку­вать вирізані прик­ра­си звер­ху, - ска­за­ла Ліда.

    Чоловіки поск­ла­да­ли й за­вальні, й дрібні па­кун­ки. Гу­ко­вич не­охо­че ви­тяг з ки­шені кап­шу­чок з грішми й розп­ла­тив­ся з візни­ка­ми. Ліда та­ки не втерпіла: по­обс­ми­ку­ва­ла з од­но­го стільця со­ло­му й по­ди­ви­лась, які то бу­ли стільці. Стільці бу­ли з різа­ної ду­би­ни чу­до­вої ро­бо­ти, на які са­ме тоді пішла по­ве­денція.

    - Ой, які ж гарні стільці! Ду­бові, модні, з вирізка­ми з взорців, та з лис­тям, та ще й по­ла­ко­вані. Я не люб­лю но­во­мод­ної мобілі з ду­би­ни не­по­ла­ко­ва­ної: щось та­ке сіре, не­на­че ду­бові поліна. Кат зна що! - обізва­лась Ліда.

    - Може, во­но й гар­но, але що за цю ду­би­ну ма­ма й Ме­ла­ся вте­лю­щи­ли ска­жені гроші, то не мож­на ска­зать, щоб це бу­ло гар­но. А тут, як на ли­хо, в ме­не те­пе­реньки гро­шей об­маль, - бу­бонів Гу­ко­вич, ви­хо­дя­чи з во­зовні й за­ми­ка­ючи бра­му.

    Він поп­рос­ту­вав на тік, розд­ра­то­ва­ний, навіть злий. Дзер­ка­ла, ве­ли­чезні як дзвіниці, все не­на­че ма­нячіля пе­ред йо­го очи­ма й сер­ди­ли йо­го.


    «Це не дзер­ка­ла, а не­на­че й справді дві до­мо­ви­ни вти­ри­ли мені в са­ди­бу оці візни­ки», - якось май­ну­ла в Гу­ко­ви­ча дум­ка, як він зир­нув на по­рожні ху­ри, що су­ну­лись по­во­рот­кою на би­тий шлях попід то­по­ля­ми.

    І щось сум­не за­во­ру­ши­лось в йо­го душі. Сільські за­бо­бо­ни, що ча­сом не­на­ро­ком зас­ка­ку­ва­ли в йо­го по­кої то од ткалі Феськи, то од вівча­ра діда Оникія, то заг­ля­да­ли в йо­го осе­лю че­рез ти­ни од сусід, то бу­ли при­не­сені мо­ло­ди­ця­ми в пе­кар­ню десь ніби в очіпках та плах­тах, якось не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го думці.

    «Це дві до­мо­ви­ни або на ме­не й на жінку, або на двох зятів… кот­рих ще й не­ма», - якось не­доб­рохіть вертілась в йо­го дум­ка й на­во­ди­ла на йо­го неп­риємну за­ду­му, навіть який­сь сум.

    Гукович прий­шов на тік, заг­ля­нув у здо­ро­ву клу­ню, де млин­ку­ва­ли паш­ню. Дві през­до­рові ку­пи пашні пи­ша­лись на то­ку, не­на­че дві роз­ло­жисті та спа­дисті сте­пові мо­ги­ли в Хер­сон­щині.

    «Оце ж, пев­но, од­на сли­ве уся ку­па піде за од­ну дзвіни­цю, а дру­га ку­па - за дру­гу… та ще, дай бо­же, щоб оцих двох куп нас­та­чить на оп­лать».

    І Гу­ко­вич важ­ко зітхнув і за­ду­мавсь. Пішов він до мо­лот­ників та но­сильників, що од­тя­га­ли та но­си­ли со­ло­му, і ви­ла­яв їх з доб­ро­го ди­ва. Обер­нувсь ко­ло оже­ре­да до по­да­вальників - і на тих по­чав гри­мать.

    - Пан чо­гось сьогодні ли­хий: пев­но, не на ту но­гу сту­пив, як ус­та­вав вранці з ліжка. Ма­буть, всу­нув ліву но­гу в па­ти­нок псредніше, ніж пра­ву, - го­моніли ниш­ком та тиш­ком проміж се­бе по­да­вальни­ки та кладії, що скла­да­ли со­ло­му в оже­ред.

    Аж че­рез два дні са­ме опівдні вер­ну­лась до­до­му Тек­ля Опа­насівна та Ме­ла­ся, взяв­ши пош­то­во­го дра­бин­ча­ка на вок­залі. Андріян Ки­ри­ло­вич та Ліда вий­шли до їх на­зустріч на ґанок. Тек­ля Опа­насівна гук­ну­ла на най­ми­чок, щоб по­за­би­ра­ли та поз­но­си­ли з во­за за­куп­ки. За­ку­пок та па­кунків бу­ло та­ко­го ба­га­то, що по­воз­ка бу­ла на­ван­та­же­на ни­ми вщерть, ще й під но­га­ми в по­го­ни­ча був прив'яза­ний на­ли­га­чем доб­рий лан­тух з уся­ким доб­ром.

    Поштар розш­мор­гу­вав вірьовки та по­да­вав дівча­там на ру­ки усякі па­кун­ки та за­виніння й на­ки­дав їх на двох дівчат стільки, що во­ни пішли в по­кої з тією ван­та­гою, не­на­че вер­та­лись з річки з ку­па­ми плат­тя в ру­ках і на ко­ро­мислі, ще й на пле­чах.

    - Добрі ку­чу­гу­ри! гарні ку­чу­гу­ри! - мим­рив сти­ха пан, див­ля­чись, як дві най­мич­ки на­си­лу-си­лу ви­хо­ди­ли по східцях на ґанок.

    - Добрі ку­чу­гу­ри. Ще й на сміх піднімає! Тре­ба бу­ло, то й на­ку­пи­ли отих ку­чу­гур, - обізва­лась якось розд­ра­то­ва­но ста­ра Гу­ко­вич­ка.

    - А мебіль вже при­вез­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, не­на­че пис­ну­ла на все подвір'я.

    - Атож! Не де ж ділась: вов­ки не з'їли в лісі, - грим­нув Андріян Ки­ри­ло­вич сер­ди­то.

    - Ти на нас не сердься, що ми на­ку­пи­ли но­вої мебілі. Дурнісінько сер­диш­ся! Ста­ра на­ша мебіль вже над­то ста­ро­дав­ня та не мод­на, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Вже, ма­буть, вий­шла з мо­ди ще сто год на­зад, і бу­ла в моді за ос­таннього ук­раїнсько­го гетьма­на Ки­ри­ла Ра­зу­мовсько­го, - обізва­лась і собі Ме­ла­ся.

    - Та ви вже знай­де­те при­чи­ну. Ма­буть, на­ди­ви­лись там в Києві на мо­ди в Таїси та в Лю­би. Оці з та­ких, що вже над­то пад­ко­ви­те слідку­ють за уся­ки­ми мо­да­ми! В їх є чо­го нав­чи­тись, - бу­бонів Андріян Ки­ри­ло­вич.

    «Одже вже й по­ча­ли зма­гаться ще ко­ло во­за, а як поч­нуть ко­ло во­за, то, пев­но, скінчать в по­ко­ях і то аж по обіді або до­тяг­нуть і до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ліда, - це дійсно «од Києва до Лу­бен насіяла ко­но­пель», як співа­ють на селі».

    Ліда бу­ла ти­ха на вда­чу й по­мир­ли­ва. Завсідні зма­ган­ня між ста­ри­ми та Ме­ла­сею так їй ос­то­гид­ли, що во­на тіка­ла од їх або в са­док, або до фліге­ля, вхо­пив­ши книж­ку в ру­ки.

    Пакунки поз­но­си­ли й поск­ла­да­ли в при­хожій на ка­напці й долі.

    - Чого ж це ви по­на­ку­по­ву­ва­ли та­ку си­лу? - спи­тав батько.

    - Понакуповували то­го, що тре­ба. По­на­би­ра­ли пун­со­во­го ок­са­ми­ту на об­бив­ку мебілі, по­на­би­ра­ли на завіси до вікон та чер­во­но­го пли­су на гар­ди­ни, на над­двер­ни­ки до две­рей, бо в нас двері голі, як ту­рецькі святі, а в Таїси над две­ри­ма ок­са­ми­тові завіси. Ми ж дідичі! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

    - Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи гра­фині, чи кня­гині, чи банкірші, чи що, щоб їх ку­тать в ок­са­ми­тові сукні та шлей­фи, як ку­тає їх ота навісна бур­жу­аз­на Таїса?! - грим­нув ста­рий.

    - А ма­буть, ста­нуть кня­гині, як їх при­че­пу­ри­мо, і не бу­дуть вже такі ре­пані му­жич­ки ге­пи, як оце те­пе­реч­ки, - ска­за­ла ста­ра.

    - А те­пер то наші двері й справді не­че­пурні, ніби в бу­день наші най­мич­ки, - обізва­лась Ме­ла­ся в жар­ти.

    - Чепуріться, че­пуріться, та й міру знай­те! - ска­зав сер­ди­то Гу­ковнч.

    «Вже роз­го­рю­ються дро­ва. Од­же ж поч­нуть і справді сва­риться, а далі, мо­же, й ла­яться. В їх все свар­ка та зма­ган­ня», - по­ду­ма­ла Ліда, і в неї ясні карі очі од­ра­зу ста­ли смутні та жалібні, не­на­че во­на вгляділа якусь смут­ну кар­ти­ну або на­чи­та­ла в книжці смут­ну подію. Та сім'єва життєва тя­га­ни­на та ра­зу­разні зма­ган­ня на­га­ня­ли на неї нудьгу й сму­ток.

    - Та, приз­на­тись по правді, ми двічі обіда­ли в Таїси Андріївни в її но­во­му житлі, на­ди­ви­лись на її но­ву мод­ну обс­та­ву та й за­ду­ма­ли й собі посп­рав­лять усе но­ве, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Як во­ни, та­ту. пре­хо­ро­ше обс­та­ви­ли свої гор­ниці! Ко­ли б ти, та­ту, по­ба­чив, то, пев­но б, і сам по­ви­ки­дав з на­ших по­коїв оту не­потріб, оту трух­ля­ти­ну, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - В ме­не аж світ за­макітрив­ся, як я увійшла й зир­ну­ла по їх по­ко­ях, по кріслах, по дзер­ка­лах. Модні лам­пи дер­жать на ру­ках чорні арап­ки, чорні, як смо­ла, і в білих за­во­ях та в зо­ло­то­му на­мисті; лам­пи ви­сокі, сто­ять долі й такі зав­виш­ки, як я. А в нас бли­ма­ють якісь ка­ганці… Аж пе­ред гістьми со­ром…

    - Певно, в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча ба­га­то гро­шей в ки­шені: по­на­би­рав гро­шей з ос­тачі за рік з кан­це­лярій, на­ха­пав ха­барів та по­нак­ра­дав з харчі для ареш­тантів, то й ви­га­дує усякі ви­гад­ки отой пе­тер­бурзький пе­ще­ний бю­рок­рат. А в нас не­ма ж ха­барів, не­ма ареш­тантів; в нас гро­шей об­маль, - сум­но обізвавсь батько.

    - Та ти завж­ди так ка­жеш: гро­шей об­маль, гро­шей не­ма. Як­би ми те­бе слу­ха­ли, то хо­ди­ли б босі. Он глянь, які дра­бин­ча­ки в світли­цях! Ми дідичі, дво­ря­ни. Та­ка обс­та­ва нам не ли­чить. Мені те­пер бу­де со­ром прий­ня­ти в гор­ни­цях Таїсу й Лю­бу, - ска­за­ла во­на вже сер­ди­то.

    - То не прий­май їх і не клич! Ку­ди ж пак, які ба­га­тир­ки оті го­ро­дян­ки бур­жу­аз­ки та отой на­ду­тий бю­рок­рат Елпіди­фор! - вже крик­нув Андріян Ки­ри­ло­вич спе­ре­сер­дя.

    - Як то так - не прий­май і не клич? - за­го­моніла сер­ди­то Тек­ля Опа­насівна.

    - А так. Навіщо во­ни тобі зда­лись? Не нам, а їм неч­ля сидіти в нас хоч би й на цих ста­ро­мод­них дра­бин­ча­ках - ми дідичі, ми дво­ря­ни! - обізвавсь сер­ди­то Гу­ко­вич.

    - А як во­ни зап­ро­шу­ють нас і з приємністю прий­ма­ють в се­бе? Нев­же нам тре­ба цу­раться їх? -ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - То ти не їдь до їх і не за­ходь, як бу­ваєш в Києві.

    - Отуди! Як то не їдь і не за­ходь, ко­ли Таїса сли­ве змал­ку мені то­ва­риш­ка й при­ятелька? Ко­ли во­на про­се ж до се­бе, то й я по­вин­на зап­ро­сю­ва­ти до се­бе й її, і Лю­бу, хоч во­ни обидві бур­жу­аз­ки.

    - На дідька во­ни тобі зда­лись? Наїдуть сю­ди та й панькай­ся з ни­ми тиж­день, хоч ки­дай уся­ку ро­бо­ту, - бу­бонів ста­рий.

    - Та ти й так нічо­го не ро­биш, тільки бай­ди­ки б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сли­ве що­тиж­ня в кар­ти з сусіда­ми або хо­диш на вло­ви та блу­каєш по пу­щах та нет­рях поспіли три дні або й дов­ше, - го­моніла далі Тек­ля Опа­насівна.

    - Мабуть, ти, та­ту, ба­жаєш, щоб ми здичіли оту­теч­ки в цій дурній глу­шині? Ми тільки в Києві в знай­омих і по­ба­чи­ли світу, по­ба­чи­ли, які в лю­дей мо­ди і на уб­ран­ня, й на мебіль, і на все, - при­ки­ну­ла слівце й Ме­ла­ся.

    - То, про ме­не, й дичійте! Ко­ли не­ма за що бун­дю­читься та пха­тись в арис­ток­ратію, то й спро­щуй­тесь і про ме­не, й об­му­жи­чуй­тесь! Розт­ринька­ли ви вже ба­га­то гро­шей. На вас двох ніяк не нас­та­чиш гро­шей. Я ко­ло ха­зяй­ст­ва пад­кую, аж чуб в ме­не стає мок­рий. На моє лінивст­во та нед­бай­ливість ви не мо­же­те нарікать: я пад­кую й ко­ло хліба, і ко­ло ху­до­би, і ко­ло пасіки, а ви тільки дур­но мар­нуєте гроші.

    «Вже роз­го­рюється в печі, от-от за­па­лає… Ой яка ну­до­та з ни­ми! Ко­ли б ку­ди втек­ти од їх, або­що», -ду­ма­ла Ліда і все ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву, аж очі зап­лю­щу­ва­ла, ма­буть, щоб не так му­ля­ло та дош­ку­ля­ло в ву­ха.

    - Як не розс­та­раєшся швид­ко гро­шей, то мож­на будлі-де й по­зи­чить або де­ся­тин зо три по­ля про­дать, - обізва­лась Тек­ля Опа­насІвна.

    - Може б, нам по­зи­чи­ла з ти­ся­чу Таїса Андріївна. Во­на ж ка­за­ла, що про­да­ла свою ха­лу­пу, -про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - Це та­ка доб­ра ду­рин­да, що, мо­же, й по­зи­че.


    Ліді ста­ло со­ром за Ме­ла­сю. Во­на лип­ну­ла на неї очи­ма й од со­ро­му опус­ти­ла довгі вії на очі.

    «І при­яте­лює з Таїсою та Лю­бою, і має на думці підду­рить їх обох, ще й зве їх ду­ре­па­ми, нев­ва­жа­ючи на їх добрість», - ду­ма­ла Ліда, і їй ста­ло шко­да доб­рих ду­реп.

    - З те­бе, як ба­чу, не­по­га­на по­рад­ни­ця. По­зи­чать це не муд­ра шту­ка й не ве­ли­ка труд­нація; але як то потім од­да­вать гроші? - го­монів батько. - Он ко­ли то ще ми по­зи­чи­ли в Таїси Андріївни дві ти­сячі, а й досі не вер­ну­ли. Ко­ли во­на зовсім безг­луз­да, то по­зи­че вам і те­пе­реч­ки. Про ме­не, по­зи­чай­те, але… ма­буть, на вічне од­дан­ня. І це пев­на річ, бо ми вже на­по­зи­ча­лись і зап­лу­та­лись в дов­гах в бан­ку, як у па­ву­тинні.

    - Біжи, сер­це Лідко, та ска­жи, щоб по­да­ва­ли обід, бо мені вже ду­же хо­четься їсти, - ска­за­ла ма­ти до Ліди.

    Ліда побігла в пе­кар­ню й за­га­да­ла слу­гам зас­те­лять стіл. В од­ну мить жва­ва гор­нич­на зас­те­ли­ла ска­тер­кою стіл і по­да­ла обід. Усі пе­рей­шли в прос­тор­ну, але з низькою сте­лею сто­ло­ву кімна­ту й сіли за обід. І за обідом не вга­ва­ло зма­ган­ня, а ча­сом і лай­ка, не­на­че за сто­лом сидів ор­кестр та все наг­ра­вав до танців. Ліда мов­ча­ла й слу­ха­ла. Її вже бра­ла не­терп­ляч­ка; вже хотілось зня­тись з місця, вхо­пить книж­ку і втек­ти з по­коїв в са­док. Батько бу­бонів ни­зо­вим ба­сом. Ма­ти пи­ща­ла ви­со­ким те­нор­цем, а Ме­ла­ся різким альтом і тріща­ла, і ля­ща­ла дрібно та різко, як со­ро­ка на ти­ну. Та­то ніби лу­пив на цим­ба­лах, ма­ма не­на­че доб­ре нап­ра­ви­ла скрип­ку й ци­ги­ка­ла смич­ком по стру­нах з усієї си­ли. А Ме­ла­ся ніби лу­пи­ла в бу­бон з бряз­котьола­ми й бряз­ка­ла дрібно, так дрібно та го­лос­но, як зав­зя­тий му­зи­ка на буч­но­му весіллі. За сто­лом не­на­че виг­ра­ва­ли троїсті му­зи­ки, а бідна Ліда бу­ла од­ним і єди­ним слу­ха­чем тих нев­том­них, сли­ве що­ден­них троїстих му­зик.

    Батько й ма­ти Теклі Опа­насівни дов­го не згод­жу­ва­лись ви­да­вать її заміж за Андріяна Гу­ко­ви­ча. Старі доб­ре зна­ли, що во­ни обоє од­на­кові на вда­чу: обоє оп­риш­ку­ваті, нер­вові, лай­ливі й не­по­мир­ливі. Але Тек­ля на­мог­лась і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. Во­на за­ко­ха­лась в Андріяна навіже­но, без тя­ми й ска­за­ла батькові, що як він не зго­диться ви­дать її заміж за Андріяна, то во­на са­ма собі смерть за­подіє або вте­че з ним і піде світ за очі. Батько й ма­ти му­си­ли зго­диться. І до­ки між Тек­лею та Андріяном Гу­ко­ви­чем бу­ла лю­бов, до­ти во­ни жи­ли в згоді й по­мир­ли­во. Але як лю­бов по­ча­ла з літа­ми хо­ло­нуть, во­ни по­ча­ли сли­ве щод­ня заг­ри­заться та зма­гаться з якої-не­будь пус­тої при­чи­ни. І од то­го ча­су во­ни зма­га­лись та гриз­лись, як два люті за­ка­то­вані во­ро­ги, спа­ро­вані навіщось до­ку­пи. Во­ни не­на­че сил­ку­ва­лись зу­мис­не до­пек­ти й на­до­ку­чить од­но од­но­му, ніко­ли ні в чо­му не ви­ба­ча­ли од­но од­но­му.

    - Якби зза­мо­ло­ду не розт­ринька­ли си­лу гро­шей за гра­ни­цею, отам по Па­ри­жах та Лон­до­нах, за­раз після то­го, як ми поб­ра­лись, то й бу­ло б чим пла­тить за оці вит­ре­беньки. І в бан­ку не ма­ли б дов­гу, - обізвавсь Андріян Ки­ри­ло­вич з до­са­дою після дру­гої пот­ра­ви.

    - А хіба ж я са­ма їзди­ла по Па­ри­жах та Лон­до­нах! Ад­же ж і ти ти­няв­ся зо мною і мар­ну­вав гроші незгірше ме­не, - про­мо­ви­ла жінка з злістю.

    - Якби не ти, я сидів би вдо­ма та й не ри­павсь. Я те­бе слу­хав, то й швен­дяв вкупі з то­бою по всіх-усю­дах, ку­ди тобі тільки бу­ло за­ман­дю­риться: чи в Рим, чи в Мад­рид, чи в якесь дур­не То­ле­до та дур­ну Гре­на­ду. Ад­же я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

    - А пев­но, не на свої гроші, бо в те­бе бу­ло завсіди по­рожньо в ки­ше­нях: не­ба­га­то над­бав гро­шей на своїй службі, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

    - Нехай я нед­бай­ли­вий! Але я ніко­ли не гай­ну­вав над­бан­ня так безг­луз­до, як ти з Ме­ла­сею, от хоч би й те­пе­реч­ки на оті п'ять хур яко­гось не­потрібу. Я орю, мо­ло­чу, зби­раю паш­ню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безг­луз­до спо­жи­ваєте моє над­бан­ня, - ска­зав батько.

    - Коли ж, та­ту, так прий­шлось, що са­ме оце до­кон­че тре­ба бу­ло віять та й сіять, - обізва­лась Ме­ла­ся й ско­са зир­ну­ла на матір. - Та­кий ви­па­док тра­пивсь, бач­те…

    - Який же там ви­па­док? Пев­но, той ви­па­док, що отій добрій ду­ринді Таїсі Андріївні за­ма­ну­лось од­да­ти свою доч­ку кра­су­неві, та ще й обс­та­вить то­го пе­тер­бурзько­го прой­дисвіта по-арис­ток­ра­тич­но­му, по-сто­лич­но­му? - ска­зав з кри­ком Андріян Ки­ри­ло­вич, і йо­го чи­малі по­дов­жасті очі аж за­лисніли од гніву й ви­ря­чи­лись на жінку, не­на­че він хотів заст­ре­лить її очи­ма і вби­ти на смерть.

    Ліда сиділа й тільки мовч­ки кміти­ла то за матір'ю, то за батько­ви­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

    «Невже лю­де же­няться тільки зад­ля то­го, щоб гриз­тись та сва­риться що­бо­жо­го дня? - ду­ма­ла Ліда. - Ко­ли цьому прав­да, то я не піду заміж зро­ду-звіку!»

    - Та не про це річ! Не в цьому, та­ту, діло! - крик­ну­ла Ме­ла­ся і, як опе­че­на, підве­лась на стільці. - Не цей, та­ту, ви­па­док, на який ви на­тя­каєте, а який­сь зовсім інший!..

    - Та ко­ли до­ве­лось вже ска­за­ти прав­ду, то ми оце в Києві знай­шли Ме­ласі же­ни­ха. Же­них накльовується! от що! З цієї при­чи­ни ми й за­ду­ма­ли спра­ви­ти но­ву ши­кар­ну обс­та­ву, бо він, ма­буть, оце не­за­ба­ром і при­бу­де до нас. Я вже йо­го й зап­ро­си­ла до се­бе в гості. І він обіцяв приїха­ти з Таїсою та з Лю­бою або з Елпіди­фо­ром Ва­на­то­ви­чем.

    Батько од­ра­зу за­мовк і вга­му­вавсь. На йо­го цим­ба­лах не­на­че од­ра­зу пор­ва­лись ба­сові стру­ни. Го­лос в йо­го пом'якішав і задз­венів, мов на ви­со­ких те­но­ро­вих струн­ках. Блиск гніву та злості од­ра­зу згас в очах. Пог­ляд став м'якіший.

    Андріян Ки­ри­ло­вич підняв вго­ру бро­ви з ди­ва.

    - Цей же­них - Ми­хай­ло Ула­се­вич, той, що час­то бу­ває в гос­тях в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Який це Ула­се­вич? Щось він мені нев­тям­ки, - про­мо­вив вже зовсім спокійним го­ло­сом батько.

    - Та той ви­со­кий, су­хор­ля­вий та ку­че­ря­вий, що бу­ває в гос­тях в Таїси. Він слу­же в яко­мусь стра­хо­во­му то­ва­ристві, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - А! ага! При­га­дую! Ба­чив я йо­го раз в Таїси Андріївни. При­га­дую!

    - Там так при­лип до нас! І в опе­ру хо­див з на­ми, і бу­кет приніс Ме­ласі в ло­жу, ще й цілий фунт до­ро­гих кон­фектів. Ка­зав, що не­за­ба­ром при­бу­де до нас.

    - Що ж! Не­хай приїде. По­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. Та й роз­пи­тать тре­ба за йо­го в лю­дей заз­да­легідь, - про­мо­вив батько вже тихішим і зовсім спокійним го­ло­сом, не­на­че йо­го цим­ба­ли за­гу­ли пісню, звер­ху прик­риті віком або десь в другій кімнаті за две­ри­ма.

    - Цей Ула­се­вич, ма­буть, якась знач­на лю­ди­на в Києві… бо він за­пи­са­ний спільни­ком і в стра­хо­во­му то­ва­ристві, і в слав'янофільсько­му, і в то­ва­ристві спри­ян­ня жи­во­ти­нам, і в то­ва­ристві ска­ко­во­му, і в яхт-клубі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - І в то­ва­ристві бджільницт­ва. Ка­зав, що ду­же ко­хається в пасіках і хо­че з то­бою по­ба­ла­кать дійсно про цю бджільницьку спра­ву, - до­да­ла ма­ти.

    - І пасіки лю­бе! Оце мені ду­же приємно! Чом же ви не ска­за­ли, щоб він привіз мені най­новіші книж­ки про бджільницт­во? - ска­зав вже ба­га­то лас­кавішим го­ло­сом батько.

    - Вже й не пам'ятаю, чи ка­за­ли ми йо­му за це, чи ні. А що Ме­ла­ся впа­ла йо­му в очі, то це доб­ре пам'ятаю. Че­рез те ж то ми й за­ду­ма­ли по­но­вить на­шу обс­та­ву в домі та при­че­пу­рить по­кої, щоб во­ни ма­ли зовсім сього­час­ний, мод­ний, міський виг­ляд.

    - Aгa! Oн як во­но! А ко­ли ж він обіцяв при­бу­ти до нас? - спи­тав батько.

    - А бог йо­го свя­тий знає. При­бу­де, ко­ли йо­му це на дум­ку спа­де, - ска­за­ла ма­ти.

    - Коли так, то, про ме­не, й че­пуріться. До­ве­деться про­дать оце за­раз де­ся­тин зо три по­ля або й п'ять од­но­му чо­ловікові, що дав­но вже на­ма­гається ку­пи­ти, бо за сьогорічну паш­ню підуть гроші на про­цен­ти в банк за по­зич­ку.

    «Слава же тобі, сот­во­ри­те­лю, що бу­ло ніби на­дов­го за­до­щи­лось та за­не­по­го­ди­лось, а це якось нес­подіва­но й ви­по­го­ди­лось в хаті… Аж лег­ше ста­ло на душі!» - по­ду­ма­ла Ліда й са­ма од­ра­зу по­ве­селіша­ла.

    - Завтра приїдуть з Києва два об­бив­щи­ки. Во­ни шви­денько й об­тяг­нуть мебіль і по­чеп­ля­ють ок­са­ми­тові над­двер­ни­ки на две­рях та гар­ди­ни на вікнах. Завіси ми й самі зу­гарні по­чеп­лять, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    Після дру­гої пот­ра­ви батько по­добрішав і по­ве­селішав: на ра­до­щах звелів по­да­ти пляш­ку чу­до­вої смо­ро­ди­нов­ки й сам по­на­ли­вав чар­ки.

    - Вип'ємо ж за но­ву обс­та­ву! От те­пер в нас з по­коїв зник­нуть архірей­ські ста­ро­модні крісла та оті ту­рецькі за­вальні со­фи. Ті ста­ро­модні гар­ма­ти мені ос­то­гид­ли так, що я не мо­жу на їх і ди­виться. А от ми і зди­хаємось-та­ки їх! - ска­за­ла Ме­ла­ся й хильну­ла здо­ро­ву чар­ку й вис­мок­та­ла її до су­хо­го дна.

    Після обіду панії пішли роз­гор­ту­вать та пе­ре­див­ляться ок­са­ми­ти та до­рогі пли­си. Ліда теж заціка­ви­лась тим кра­мом і по­ма­га­ла їм роз­гор­ту­вать та знов згор­тать. Навіть батько зир­нув на той крам не­са­мохіть і тільки цма­кав, розмірко­ву­ючи, яких то ска­же­них гро­шей кош­тує той усей чер­во­няс­тий до­ро­гий крам.


    Другого дня при­ка­та­ли з вок­за­лу пош­то­вою чор­топ­хай­кою два київські об­бивщн­ки й за­хо­ди­лись пок­ри­вать мебіль. Че­рез кільки день ста­ру не­потрібну мебіль ви­нес­ли в флігель, а част­ку по­ган­шо­го трух­на скла­ли в во­зовні на підрях, що теліпа­лись на бан­ти­нах. На­томість розс­та­ви­ли по по­ко­ях чу­до­ву ху­дож­ню мебіль, та­ку дос­то­ту, яка бу­ла і в Таїси Андріївни. Ви­со­чезні дзер­ка­ла та­ки не змісти­лись в не­ви­сокій гор­ниці, і май­ст­ри му­си­ли їх тро­хи підпи­лить зспо­ду та обш­мульгать вирізані звер­ху стер­ча­ки, щоб не об­ко­лу­пать стелі. Дім Гу­ко­вичів був ста­рий, хоч по­коїв в йо­му бу­ло ба­га­то: сте­ля бу­ла низьку­ва­та, вікна не такі здо­рові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але прос­торні гор­ниці, обс­тав­лені чу­до­вою мебіллю та дзер­ка­ла­ми, при свіжих шпа­ле­рах, ма­ли зовсім інший виг­ляд, ніж пер­ше. Роз­па­ку­ва­ли й ви­сокі лам­пи, внес­ли в по­кої й пос­та­ви­ли од­ну чор­ну арап­ку ко­ло сто­ла в світлиці, а дру­гу теж в світлиці аж ко­ло две­рей, що ве­ли в кабінет. Як вно­си­ли з во­зовні в по­кої ті чу­дові чу­дер­нацькі лам­пи, уся че­лядь збіглась ди­виться на те ди­во.

    Горнична й прач­ка по­ки­да­ли й залізка і вибігли ди­виться на те ди­во, не­чу­ва­не й не­ба­че­не на селі.

    - Чи ти ба! Не­суть чортів в по­кої. Дух свя­тий при хаті! - го­моніла ста­ра ба­ба-птич­ни­ця.

    - Їй-богу, не­суть два чор­ти! - крик­ну­ла ку­хо­вар­ка. - Це вже чор­ти світи­ти­муть в по­ко­ях; аж страш­но стає.

    - Я вве­чері бо­яти­мусь і по гор­ни­цях хо­дить, - ска­за­ла гор­нич­на.

    - Та при­ди­вись ли­шень кра­ще! то не чор­ти, а чор­тиці, та ще сли­ве голісінькі, тільки в са­мих ку­ценьких спіднич­ках, - обізвавсь ла­кей.

    - А справді чор­тиці, бо на­че мо­ло­диці: в спіднич­ках та в зо­ло­тих се­реж­ках, ще й у зо­ло­тих на­мис­тах. Ма­буть, ото в пеклі та­ка по­ве­денція в чор­тиць, що во­ни так чуд­но вдя­га­ються, - ка­зав один дід в жар­ти.

    - Ще й білі ло­патні по­витріща­ли, мов сміються аж на кутні зу­би. Та й ро­таті ж та ву­хаті оті чор­тиці, - до­дав один най­мит.

    - Мабуть, не з біса ве­селі, - до­дав дру­гий най­мит, - ди­вись, бра! ще й не­на­че при­танцьову­ють чи навш­пи­няч­ки спи­на­ються, мов напідпит­ку. Ма­буть, ра­денькі, що дер­жать оті ка­ганці в ру­ках.

    - От те­пе­реч­ки не бу­де нам со­ром вітать же­нихів в на­ших по­ко­ях! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, по­ход­жа­ючи по гор­ни­цях та ог­ля­да­ючи обс­та­ву.

    - Шкода тільки, що в нас не­ма каміна з кар­ни­зом, де мож­на б бу­ло пос­та­вить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фав­ни, як їх Лю­ба по­на­ти­ка­ла в се­бе на каміні. Тре­ба б нам до­ко­неч­но за­ло­мить отих міських бур­жу­азок, щоб не ду­же-то пин­дю­чи­лись пе­ред на­ми, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - І навіщо їх за­лом­лю­вать? Чи то ж вар­то пик­лю­ваться за та­ку нісенітни­цю! Во­ни ж вас люб­лять щи­ро, - обізва­лась Ліда.

    - А вже ж пак! Во­ни якісь там нікчемні бур­жу­аз­ки, а ми ж дідичі й дер­жавці: маємо дер­жа­ву з діда-прадіда, - ска­за­ла гор­до­ви­то ма­ти, -ми па­ни, ми дво­ря­ни, а во­ни та­ки бур­жу­аз­ки, хоч во­ни мої й при­ятельки. А за це ніко­ли не за­бу­вай­те, -на­пу­чу­ва­ла до­чок гор­до­ви­та Тек­ля Опа­насівна.

    - Я за це та­ки ніко­ли не за­бу­ва­ла і завж­ди ма­ла це на увазі, що во­ни якісь міські пе­реп­ро­ду­хи та пе­ре­куп­ки, що тільки вхо­пи­ли шмат просвіти, -ска­за­ла Ме­ла­ся. - В Лю­би та­ки є щось міщанське, як і в її рож­де­ниці Таїси Андріївни.

    - Лучче бу­ло б, як­би ви хоч част­ку гро­шей, пот­ра­че­них на цю до­ро­гу мебіль, бу­ли да­ли мені на поїздку в Фінляндію. Бо, приз­на­тись, я оце на­ду­ма­лась поїха­ти в Фінляндію та вив­читься тка­ти фінляндські по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках, - ска­за­ла Ліда, - од­на­че не маю ро­бо­ти, то хоч вчи­ти­му на­ших мо­ло­диць та дівчат ви­роб­лять по­лот­но. Нав­чусь там ро­бить сир: це вже для се­бе. Ту­ди їдуть наші обидві сусіди зад­ля цієї спра­ви. Поїду й я з ни­ми вкупі. Чо­го я бу­ду сидіть оту­теч­ки на селі та бай­ди­ки би­ти?

    - Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла ма­ти. - Що це ти ви­га­да­ла? Це ж кош­ту­ва­ти­ме ска­же­них гро­шей.

    - А як ви їзди­ли в Пе­тер­бург, а звідтіль манд­ру­ва­ли в Фінляндію, щоб по­ди­ви­тись на во­дос­па­ди, то це й нічо­го? Це ж кош­ту­ва­ло теж не­де­ше­во, - обізва­лась Ліда якось сум­но. - Ба­чи­те, яка в світі прав­да!

    

IV

    

    Ще за два ро­ки пе­ред цим Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мен­ший брат Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча, слу­жив за асис­тен­та в слав­но­го в свій час у Києві й за­мож­но­го док­то­ра Іва­на Гур­ко­вен­ка. Яко­вові Ула­се­ви­чеві пе­ре­па­да­ло чи­ма­ло гро­шей на службі. Але не­за­ба­ром йо­го пат­рон вмер наг­лою смер­тю, Ула­се­вич роз­по­чав в місті прак­ти­ку, але сла­бих при­хо­ди­ло до йо­го ма­ло. Гро­шей не ста­ва­ло на про­жи­ток. Йо­го ма­ти по­ма­га­ла йо­му грішми. Але як вмер­ла й ма­ти, мо­ло­дий док­тор, ма­ючи ма­лий за­робіток, му­сив про­сить місця земсько­го ліка­ря. Не­за­ба­ром він дос­тав місце в од­но­му здо­ро­во­му містеч­ку Дри­жи­полі за Дніпром, не­да­ле­ко од Києва, в Пе­ре­яс­лавсько­му повіті.

    Дрижипіль бу­ло здо­ро­ве містеч­ко з трьома церк­ва­ми, між кот­ри­ми од­на бу­ла му­ро­ва­на, ста­ро­дав­ня, ще в давній час збу­до­ва­на од­ним бо­го­бо­ящим ко­зацьким пол­ков­ни­ком. Містеч­ко ши­ро­ко роз­ки­ну­лось на рівній місцині не ду­же да­ле­ко од Дніпра. Ця ни­зи­на тро­хи ски­да­лась на лу­ча­ну бе­ре­го­ви­ну. Тільки по один бік містеч­ка бу­ли при­гор­ки та су­гор­би, і на од­но­му горбі, на чо­ло­поч­ку, ніби пи­ша­лась біла ста­ро­дав­ня му­ро­ва­на церк­ва з трьома вузьки­ми та ви­со­ченьки­ми ба­ня­ми, бу­ла ок­ра­сою ве­ли­ко­го містеч­ка й ніби ди­ви­лась з го­ри та кміти­ла з при­гор­ка за усім містеч­ком, ог­ля­да­ючи йо­го своїми зо­ло­ти­ми маківка­ми. На горбі, далі за церк­вою сто­яв стіною ліс. А на захід сон­ця че­рез по­ля та роз­логі лу­ки в по­го­жий яс­ний день сму­гою виз­на­чу­ва­лись на обрії київські го­ри за Дніпром, не­на­че по­виті си­зою імлою. А на тій смузі лисніли по­зо­ло­чені хрес­ти на ба­нях київських цер­ков, ніби ми­готіли роз­си­пані по­де­ку­ди іскор­ки, котрі то спа­ху­ва­ли, то знов зга­са­ли, на­че в яко­мусь па­ву­тинні.

    Яків Кирн­ко­вич Ула­се­вич, при­був­ши в містеч­ко, най­няв для се­бе жит­ло в од­но­го за­мож­но­го міща­ни­на на одній по­ло­вині гар­ненько­го, сли­ве місько­го дом­ка. Він зай­няв прос­тор­ну світли­цю й дов­гу та ву­зеньку кімна­ту. Ла­за­рет був не­да­ле­ко од йо­го жит­ла. В сльоту та негідь це бу­ло ду­же доб­ре для дог­ля­ду сла­бих в ла­за­реті. Сільська ти­ша, са­мотність та сільська нудьга ще й пе­редніше не ля­ка­ли йо­го. Не був він од­люд­ком по своїй вдачі, але й не лю­бив шу­му та га­му ве­ли­ких міст.

    Захопивши з со­бою з міста тро­хи най­потрібнішої мебілі, щоб обс­та­вить свої по­кої, заб­рав­ши потрібні для опе­рацій зна­ряд­дя, мо­ло­дий док­тор цілий день по­равсь, обс­тав­ля­ючи свої по­кої. Над­вечір до йо­го зай­шов один з фер­шалів Че­пур­ковський, і во­ни обид­ва пішли ог­ля­дать ла­за­рет. Не­за­ба­ром він вер­нувсь до­до­му.

    Тільки що він увійшов в по­кої, над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки. Рип­ну­ли хатні двері. Їх од­чи­ни­ла ха­зяй­ка, вже прис­тар­ку­ва­та міщан­ка, зав'яза­на в чуш­ку, цеб­то без очіпка, чор­ною хуст­кою. Во­на про­пус­ти­ла в двері літню мо­ло­ди­цю, так са­мо за­вя­за­ну чор­ною хуст­кою, за­худ­же­ну й сла­бо­ви­ту. Мо­ло­ди­ця пе­рес­ту­пи­ла че­рез поріг, ста­ла ко­ло са­мих две­рей і несміли­во поз­до­ров­ка­лась.

    - Чи не з ла­за­ре­ту ча­сом те­бе прис­ла­ли сю­ди? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич в мо­ло­диці.

    - Та еге ж! з ла­за­ре­ту, - ска­за­ла мо­ло­ди­ця. - Я бу­ла зай­шла в ла­за­рет, а ме­не там спра­ви­ли до вас: йди, ка­жуть, до док­то­ра, не­хай він те­бе по­ра­де, ко­ли ти ко­ро­диш­ся на живіт або на гру­ди.

    - Ти, пев­но, нез­ду­жаєш? - спи­тав Ула­се­вич, бист­ро оки­нув­ши оком мо­ло­ди­цю й її за­ниділий, за­худ­же­ний вид.

    - Ой па­не! нез­ду­жаю, та вже й дав­но. Ще з осе­ни як за­не­ду­жа­ла на про­пас­ни­цю, та оце й досі во­на не ки­дає ме­не. Взим­ку мені бу­ло й по­луч­ча­ло. А як по­ча­лась вес­на, то мені знов погірша­ло. Ні їсти не хо­четься, ні пи­ти. Ніщо не йде мені на ду­шу. Вже й сповіда­лась, і при­ча­ща­лась. Оце не­дав­неч­ко хо­ди­ла до ба­тюш­ки, щоб ос­вя­ти­ли мені во­ду на го­лові, бо в ме­не по­ча­ло су­до­мить го­ло­ву. А оце прий­шла ще до вас на по­ра­ду. Од­ря­туй­те ме­не, ко­ли ва­ша ми­лость, бо в ме­не ж двой­ко ма­леньких діто­чок. Як я пом­ру, хто ж їх до пут­тя до­ве­де? - І мо­ло­ди­ця од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Го­лос в неї не­на­че пе­рер­вавсь. В неї стис­ло в гру­дях так, що во­на не змог­ла го­во­ри­ти далі й по­ча­ла вти­рать сльози чох­лою ру­ка­ва.

    - То в те­бе про­пас­ни­ця, ка­жеш?

    - Та еге ж! До­по­можіть мені, ко­ли ва­ша лас­ка, бо як «тітка» ме­не не по­ки­не, то вже мені й не жи­вотіти. І си­ли в ме­не вже не­ма до будлі-якої ро­бо­ти, навіть і до не­важ­кої. За­раз втом­люсь. Отак як ба­чи­те! за­чевріла, за­ниділа, хоч ля­гай в до­мо­ви­ну. Ба­тюш­ка ра­див мені якісь ліки та ска­зав най­ня­ти мо­лебствіє, але за­бу­ла, яко­му свя­то­му, бо в ме­не вже й тя­му в го­лові за­би­ло. Скажіть вже ви, ко­ли ва­ша лас­ка, ко­му пра­вить мо­лебінь од про­пас­ниці - чи святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Чи пи­ти нат­ще­сер­це ор­данську во­ду, чи стрітенську? Ба­тюш­ка ка­за­ли мені, та в ме­не вже па­мо­ро­ки одібра­ло, аж інко­ли в очах по­жовк­не. Мені вже й нев­тям­ки, що во­ни ка­за­ли.


    - Тобі, мо­ло­ди­це, тре­ба пер­ше лічи­тись од про­пас­ниці, а про мо­лебствіє це вже як са­ма знаєш, - го­во­рив док­тор.

    І йо­го вра­зи­ла нез­ви­чай­на тем­но­та цієї бідо­лаш­ної лю­ди­ни, в кот­рої бу­ли одні ліки - свя­че­на во­да. Од­на­че він був ра­дий, що ця лю­ди­на обер­ну­лась до йо­го за по­ра­дою, а не… до зна­ху­рок.

    - Вже я й до зна­хур­ки хо­ди­ла. Ту­теч­ки, бач­те, є в нас та­ка, що до неї ко­лись навіть з да­ле­кої сто­ро­ни наїжджа­ли не тільки се­ля­ни, але й па­ни. Зна­хур­ка й одшіпту­ва­ла мені, і підку­рю­ва­ла ме­не уся­ким помічним зіллям. Але й помічне зілля не по­мог­ло.

    Уласевич об­ди­вивсь її, роз­пи­тав за все, за­пи­сав на ліки лікарст­во, за­бо­ро­нив їсти борщ та житній хліб, на­ка­зав­ши знов зай­ти в ла­за­рет че­рез кільки день.

    - Оце ж за по­ра­ду на­те вам кра­ша­но­чок. Прийміть, ко­ли ва­ша лас­ка, та не по­гор­дуй­те мною, прос­тою лю­ди­ною. Чи най­ма­ти мо­лебствіє святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Ви ка­за­ли, а мені все те нев­тям­ки.

    - Та я ж про це тобі нічогісінько й не ка­зав! То, пев­но, тобі так вда­лось, бо в те­бе го­ло­ва за­па­мо­ро­че­на од сла­бості.

    - Котрому ж свя­то­му тре­ба одп­ра­вить мо­лебствіе? Чи, мо­же, вдру­ге ос­вя­тить во­ду на го­лові? Ка­жуть, «тітка» боїться не так ла­да­ну, як смир­ни або свя­че­них ма­ковійо­вих Пет­ро­вих ба­тогів… Цe зе­ло ду­же помічне, ка­жуть…

    Уласевич витріщив очі й тільки здвиг­нув пле­чи­ма, слу­ха­ючи про Пет­рові ба­то­ги. Він не сподівавсь стріну­ти та­кої неп­росвітньоі тем­ря­ви в се­лян.

    - Чи ти ж втя­ми­ла га­разд, що я тобі ра­яв? - спи­тав він в мо­ло­диці.

    - Втямила, сер­це! Де вже пак не втя­мить. І ба­тюш­ка ка­за­ли, щоб я мо­ли­лась од «тітки», і ви ра­ди­те, щоб я мо­ли­лась та пос­ти­ла… та навіть бор­щу не вжи­ва­ла.

    - Та не те бо, щоб ти до­кон­че пос­ти­ла! а щоб тільки не вжи­ва­ла важ­кої нет­рив­ної стра­ви та по­жив­ку, бо як по­поїси всмак бор­щу, то од цього знов вер­неться про­пас­ни­ця та й знов на­па­де те­бе.

    «Доведеться ма­ти ба­га­то мо­ро­ки з цим тем­ним, зовсім не просвіче­ним на­ро­дом», - ду­мав Ула­се­вич.

    - Раяв мені ще наш сусід Канд­зю­ба - це той, що ха­та йо­го стоїть пра­во­руч од нас, без ви­во­ду, - піди, ка­же, Вар­ко, до зна­хур­ки Вівді Стру­ли­хи, не­хай те­бе обіллє не­по­ча­тою кри­ни­ча­ною во­дою під мос­том на річці в глу­пу ніч. Ко­го во­на об­ли­ва­ла во­дою під мос­том і в глу­пу ніч на пи­липівча­не пу­щен­ня або в чис­тий чет­вер, то ті всі по­оду­жу­ва­ли, - ка­за­ла Вар­ка.

    - Невже ви йме­те віри, що та Вівдя до­по­ма­гає лю­дям од уся­кої сла­бості? - спи­тав за­чу­до­ва­ний мо­ло­дий док­тор.

    - Ой сер­це! ще й як по­ма­гає. Оце по­зав­чо­ра Вівдя во­ди­ла в глу­пу ніч під міст Одар­ку, та­ки на­шу сусіду. Але са­ме тоді, як во­на об­ли­ва­ла її, за­гур­котів віз на містку: хтось проїхав че­рез міст, та це пош­ко­ди­ло: Одар­ка, як сто­яла, голісінька, об­ли­та во­дою, та од­ра­зу так і впа­ла. А Вівдя лед­ве одяг­ла її й при­во­лок­ла до­до­му. Ка­жуть, бу­де об­ли­вать вдру­ге.

    - Одже ще за­па­гу­бить та ду­ре­па зна­хур­ка бідну мо­ло­ди­цю! А ве­ди ме­не мерщій до тієї мо­ло­диці. Пев­но, схо­пи­ла якусь хво­ро­бу че­рез ту дур­ну Вівдю, - ска­зав зоз­ла Яків Кирн­ко­вич і вско­чив в кімна­ту, щоб на­ки­нуть на се­бе пальто.

    Варка тим ча­сом вик­ла­ла з хус­точ­ки яй­ця на вікно ря­доч­ком. Док­тор вий­шов а кімна­ти, і Вар­ка по­ве­ла йо­го до ха­ти з ви­щерб­ле­ним ви­во­дом. Ха­та бу­ла не­да­леч­ко.

    - Наробила шко­ди ота ва­ша навіже­на зна­хур­ка, - го­монів док­тор, йду­чи ву­ли­цею. - Во­на, пев­но, на смерть зас­ту­ди­ла оту без­щас­ну Одар­ку, бо ще ж над­ворі хо­лод­но й вог­ко. Про­па­де мо­ло­ди­ця ні за ца­по­ву ду­шу.

    Варка по­ка­за­ла йо­му ха­ту з щер­ба­тим вер­хом бов­ду­ра. Він увійшов у ха­ту й по­ба­чив, що Одар­ка ле­жа­ла на по­лу й горіла, як го­рять діти на кір. Ула­се­вич звелів чо­ловікові, не га­ячи ча­су, од­вез­ти її в ла­за­рет і сам поп­ря­му­вав ту­ди. Ог­лядівши мо­ло­ди­цю, він дав за­гад фер­ша­лові по­пик­лю­ва­тись без­щас­ною не­ду­жою мо­ло­ди­цею й дог­ля­дать її.

    Вже сон­це зай­шло, як Ула­се­вич вер­нувсь до­до­му й зас­тав на столі па­ру­ючий са­мо­вар. З важ­ки­ми ду­ма­ми він сів за стіл і по­чав пи­ти чай, пе­ребіга­ючи очи­ма га­зет­ку. Який­сь сум впав на йо­го мо­ло­ду ду­шу. Очі сли­ве без свідо­мості біга­ли по ряд­ках га­зе­ти. Він лед­ве міг слідку­вать за змістом уся­ких звісток та но­ви­нок. Перші вивідки по селі ду­же стур­бу­ва­ли йо­го, зос­та­ви­ли на йо­го серці який­сь важ­кий слід, навіть сум.

    Увійшла най­мич­ка, прий­ня­ла са­мо­вар, поп­ри­би­ра­ла з сто­ла й вий­шла. Ула­се­вич сів край сто­ла й за­ду­мавсь, втом­ле­ний веш­тан­ням, ук­ла­дан­ням та при­би­ран­ням сво­го но­во­го жит­ла. Над­ворі вже по­ночіло. На селі скрізь по­гас­ло світло в ха­тах. На ха­зяїновій по­ло­вині ста­ло ти­хо. Ніхто не веш­тавсь, не го­монів. І над­ворі, і в по­ко­ях не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку або ше­лес­ту. Тільки чор­на ніч ди­ви­лась в три вікні світлич­ки своїми чор­ни­ми очи­ма. Якась ніби мерт­во­та, мерт­во­та се­ла й глу­ши­ни, за­па­ну­ва­ла в світлиці, опо­ви­ла стіни й вікна, опо­ви­ла навк­ру­ги мо­ло­до­го жва­во­го па­ни­ча й про­ми­ку­ва­лась по­ма­лу, по­ти­хеньку в йо­го ду­шу.

    Він сидів мовч­ки, спер­ши го­ло­ву на до­ло­ню, і несвідо­мо ди­вив­ся на світло лам­пи, не­на­че на жи­ву лю­ди­ну, кот­ра на­тя­ка­ла на жи­вот­тя. І пе­ред йо­го очи­ма май­ну­ли ос­танні події, ос­танні ча­си йо­го про­бу­ван­ня в Києві. Пе­ред ним ви­ник­ли ніби яки­мись ча­ра­ми прос­торні світлиці про­фе­со­ра, в кот­ро­го він слу­жив за асис­тен­та; в їх за­во­ру­шив­ся ве­се­лий на­товп гос­тей, за­лисніли здо­рові дзер­ка­ла, за­ми­готіли гарні уб­ран­ня на пан­нах, ож­вав­ле­них му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. А далі при­га­да­лись ве­селі гості: от ніби май­нув еле­гант­ний док­тор, а по­руч з ним йо­го доч­ка-кра­су­ня. Мо­ло­дий хло­пець лип­нув очи­ма на світло й опам'ятавсь. Мерт­ва ти­ша па­ну­ва­ла, як і пе­редніше, в по­ко­ях, в сад­ку, на селі. Нігде ні най­мен­шо­го ше­лес­ту, не­на­че він опи­нивсь на кла­до­вищі або на ста­ро­давньому цер­ко­виш, і ку­ди ко­лись за­хо­див, про­жи­ва­ючи в батька на селі й гу­ля­ючи смер­ком за ліском.

    «Це я пот­ра­пив в якусь надз­ви­чай­ну глу­ши­ну, в якесь неп­росвітнє мерт­ве царст­во, де й ме­не не­за­ба­ром пог­ли­не оця глу­ши­на. Яка ти­ша! яка мерт­во­та! Які неп­росвітні лю­де навк­ру­ги! Це якась мерт­ва бе­зод­ня, що не­за­ба­ром ве­се й ме­не й за­му­лить в своєму ба­го­винні… Скільки до­ве­деться док­ла­да­ти праці, щоб при­най­мні за­охо­тить цих тем­них лю­дей обер­та­тись не до зна­хурів, а до ме­не, та за­ря­ту­вать їх в біді».

    Десь да­ле­ко на шпилі блис­ну­ло світло в вікні й не­за­ба­ром по­гас­ло, як ос­таннє зіпан­ня по­ми­ра­ючої лю­ди­ни. Десь да­ле­ко гавк­ну­ла со­ба­ка й за­мовк­ла. І знов ста­ло ти­хо, як у мо­гилі, і в хаті, і над­ворі.

    І в йо­го думці май­ну­ли не­дав­но пе­ре­буті ча­си універ­си­тетсько­го жит­тя, при­га­да­лись сту­дентські то­ва­рист­ва, при­га­да­лись не­са­мохіть палкі роз­мо­ви та зма­ган­ня за до­лю Ук­раїни, за культурність, за просвіту й роз­ви­ток тем­ної го­ро­дянської й се­лянської ма­си.

    «От і до­ве­лось мені прик­лас­ти до діла в жи­во­му житті мої пе­ресвідчен­ня, нес­ти просвітність в глу­ши­ну, за­не­ха­яну й усіма за­нед­ба­ну й за­бу­ту. Тре­ба по­на­пи­су­вать тим ча­сом хоч лікарські книж­ки зад­ля тем­но­го на­ро­ду, про­вес­ти світло просвіти в оті струх­лявілі ха­ти. Тре­ба якось за­охо­чу­вать лю­дей, щоб во­ни при­най­мні не цу­ра­лись ліків, не цу­ра­лись ме­не, не обер­та­лись до зна­хурів за ліка­ми під мос­том в глу­пу ніч. І тоді світ на­уки й просвіти осяє на­род…»

    І та світла ідея не­на­че освіти­ла тем­ну ніч, зве­се­ли­ла йо­го по­кої й йо­го са­мо­го. Мрії за­во­ру­ши­лись роєм, мов живі, і не­на­че внес­ли в мерт­ву ти­шу жи­ве жи­вот­тя. Мо­ло­дий хло­пець схо­пив­ся з стільця й по­чав хо­дить по кімнаті. Він по­ве­селішав, ніби кру­гом йо­го за­во­ру­ши­лось ве­се­ле то­ва­рист­во й роз­ва­жа­ло йо­го. Він навіть по­чав сти­ха співать пісню.

    Вже в пізні об­ля­ги по­гас­ло ос­таннє світло на селі й у йо­го кімнаті. І мо­ло­дий хло­пець, на­том­ле­ний біга­ни­ною та веш­тан­ням, впав на ліжко й зас­нув міцним сном нат­руд­же­ної лю­ди­ни. Він спав так міцно, що як про­ки­нув­ся вранці, то ніяк не міг про­чу­маться й га­разд дізна­тись, де це він зна­хо­диться: чи в Києві, чи в гос­тях у батька в повіто­во­му місті. Че­рез ве­ли­ку си­лу він опам'ятавсь, дійшов до свідо­мості й при­га­дав і Дри­жипіль, і сла­бу Вар­ку, і свої одвідинн в Одар­чиній хаті, і ла­за­рет. Він схо­пив­ся з ліжка й по­чав хап­ки одя­га­тись. Най­мич­ка внес­ла са­мо­вар і неш­вид­кою хо­дою, сту­па­ючи навш­пиньки, вий­шла з світлиці.

    Висьорбавши хап­ком два ста­ка­ни чаю, він за­раз взяв­ся за ро­бо­ту: розібрав свої лікарські книж­ки й по­чав пе­ре­див­ляться та чер­ка­ти ка­ран­да­шем по краєчках кни­ги, що бу­ло ду­же потрібно ви­пи­са­ти в по­пу­ляр­ну кни­жеч­ку для на­ро­ду. Ула­се­вич ро­бив цю ро­бо­ту за­люб­ки. Він був з тих пад­ко­ви­тих на вда­чу лю­дей, що ко­ли їм ча­сом щось при­па­де до впо­до­би або за­ма­неться щось зро­бить, то во­ни бе­руться за ро­бо­ту та­ки за­раз, не одк­ла­да­ючи на­далі ні на од­ну хви­ли­ну. І ця ро­бо­та зай­ня­ла йо­го й заціка­ви­ла. І йо­го нудьга десь ділась, не­на­че її сте­по­вий вітер розвіяв по ле­ва­дах та сіно­жа­тях.


    Місяць ми­нув за ро­бо­тою, як один день, так що мо­ло­дий док­тор навіть не зог­лядівсь. Він хо­див щод­ня до ла­за­ре­ту. Кмітли­вий на вда­чу, він вваж­ли­во кмітив і за на­род­ним жит­тям, де тільки при на­годі йо­му трап­ля­лось сти­ка­тись з людьми. Знай­шлось на селі чи­ма­ло просвіче­них лю­дей, з кот­ри­ми йо­му бу­ло приємно поз­най­оми­тись й навіть поєднаться.

    Якось з по­чат­ку мая вже над­вечір зай­шли до йо­го фер­шал Яків Вер­бицький та вчи­тель однієї Дри­жипільської шко­ли Анд­ро­ник Іва­но­вич Па­рафієвський. Во­ни сиділи в світлиці ко­ло сто­ла й пи­ли чай. Роз­мо­ва йшла жва­во, ве­се­ло. І Па­рафієвський, і Вер­бицький бу­ли обид­ва з пе­ресвідчен­ня­ми, спо­чу­ва­ли се­ля­нам і не цу­ра­лись на­ро­ду. Па­рафієвський, вже літній, пле­чис­тий та здо­ро­вий, був ду­же блідий на ви­ду. Він був міща­нин з не­да­ле­ко­го повіто­во­го міста, вчив­ся тільки в міській школі й ви­дер­жав ек­за­мен на вчи­те­ля. Але це був чо­ловік з та­ким ро­зу­мом і та­кий на­чи­та­ний, що, слу­ха­ючи йо­го, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, ніби він вчив­ся в будлі-якій більшій школі. Па­рафієвський завсігди дбав за са­моп­росвітність, лю­бив чи­та­ти, скрізь дос­та­вав книж­ки та жур­на­ли, де тільки мож­на бу­ло їх роз­до­буть. Чи­малі ро­зумні карі очі на блідо­му за­ниділо­му ши­ро­ко­му об­личчі над­да­ва­ли йо­му виг­ляд та­ла­но­ви­тої інтелігент­ної лю­ди­ни.

    Фершал Яків Вер­бицький був ще мо­ло­дий хло­пець з місце­вих міщан. Про­вор­ний та жва­вий, не­ве­лич­кий на зріст та круг­ло­ви­дий, з чор­ни­ми товс­теньки­ми бро­ва­ми, з ма­леньки­ми жва­ви­ми очи­ма, го­во­рю­чий, ціка­вий на язик, він ні на хви­ли­ну не міг всидіть на стільці, все во­ру­шивсь, роз­пи­ту­вав або щось оповідав. Не­ве­лич­ка низько обст­ри­же­на чор­но­во­ло­са го­ло­ва все ніби кру­ти­лась на шиї, а круглі вуш­ка, ду­же за­ко­пир­чені кінчи­ка­ми на­пе­ред, стриміли по обид­ва бо­ки го­ло­ви, не­на­че в хов­раш­ка або в ла­соч­ки. Він ду­же ски­дав­ся на сільсько­го жва­во­го па­руб­ча­ка, пе­ре­дяг­ну­то­го в міське уб­ран­ня.

    Міщанська опрічна по­ло­ви­на дом­ка че­рез сіни тро­хи пок­ра­ща­ла, обс­тав­ле­на віденськи­ми стільчи­ка­ми, обвіша­на ана­томічни­ми ма­люн­ка­ми. Блис­ку­че п'яніно на­да­ва­ло світлиці виг­ляд міський. Яків Ула­се­вич вмів гра­ти на фор­теп'яні. Він вив­чив­ся грать ще вдо­ма в сво­го батька, бо ду­же лю­бив му­зи­ку. П'яніно він ку­пив на вип­лат в од­но­го сусіда док­то­ра, що виїхав на но­ве місце й не ду­же до­ро­жив­ся, спро­дав­ши йо­го на од'їзді сли­ве за півціни.

    На столі па­ру­ва­ли ста­ка­ни з по­на­ли­ва­ним чаєм. Окріп в по­лос­кальниці теж па­ру­вав. По столі бу­ли по­роз­ки­дані ук­раїнські по­пу­лярні, не­дав­но ви­дані кни­жеч­ки. Дія діялась в другій по­ло­вині вісімде­ся­тих років XIX віку, ко­ли здебільшо­го вже по­ча­ли пот­ро­ху про­пус­кать де­які ук­раїнські книж­ки на­родні й дрібні, і чи­малі. Яків Ки­ри­ко­вич ко­хав­ся в ук­раїнсько­му письменстві ще змал­ку. Він те­пер по­ка­зу­вав київські но­вин­ки своїм знай­омим. Па­рафієвський і фер­шал ки­ну­лись до кни­жок, ха­па­ли в ру­ки то од­ну, то дру­гу й пе­рег­ля­да­ли за­го­лов­ки. Їм, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли до впо­до­би ці но­вин­ки. Во­ни обид­ва якось несвідо­мо спо­чу­ва­ли до ук­раїнсько­го письменст­ва, бо ро­ди­лись і зрос­ли між міща­на­ми та се­лю­ка­ми.

    - От спа­сибі вам, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, що ви на­вез­ли нам оцих ціка­вих но­ви­нок, - го­во­рив вчи­тель. - В нас ту­теч­ки та­ка глу­ши­на, що про ці нові ук­раїнські книж­ки нігде навіть не по­чуєш.

    - Не то що їх не по­ба­чиш, а справді ні од ко­го й не по­чуєш, - обізвав­ся фер­шал. - Як­би я оце ви­пад­ком не по­ба­чив їх, то за їх нічогісінько й не знав би до су­ду, до віку.

    - Я слу­жив по кількох се­лах. Бу­ло за­ход­жу до ба­тю­шок, за­ход­жу й до дідичів про­сить будлі-яких кни­жок для чи­тан­ня, бо ду­же люб­лю чи­та­ти, а влітку, на на­ших дов­гих ва­каціях, як не маю ро­бо­ти, ки­да­юсь до кни­жок прос­то-та­ки з нудьги, - ка­зав вчи­тель. - Од­же ж у нашій око­лиці ма­ло кни­жок навіть в дідичів, а ук­раїнських кни­жок я ні в однісінько­го па­на й не ба­чив, опріч хіба Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Я примічаю, що наші ук­раїнці аж над­то вже нецікаві на вда­чу.

    - Одже ж ви вга­да­ли, - обізвавсь Ула­се­вич.

    - От би пус­тить оці кни­жеч­ки між на­ши­ми се­ля­на­ми, - ска­зав вчи­тель.

    - Нам та­ки тре­ба б роз­пус­кать поміж се­ля­на­ми оці кни­жеч­ки. От ми не­за­ба­ром і за­хо­ди­мось ко­ло цієї спра­ви, ко­рис­ної для тем­но­го на­ро­ду. Ко­ли б тільки ще знай­ти кількох просвітніх по­ма­гачів з-поміж са­мих се­лян, чо­ловіків або па­рубків, - го­во­рив далі Ула­се­вич.

    - Є в нас і такі! Во­ни зго­дяться на це, - обізвав­ся Вер­бицький.

    - Це, пев­но, Ни­кон Куч­ма? Еге так? - спи­тав вчи­тель.

    - Атож! Він лю­бе чи­та­ти і навіть сам скла­дає ук­раїнські вірші, завів хор з па­рубків. О, Куч­ма на це ми­тець! Вже пи­тав у ме­не, чи не мож­на б пак ча­сом в вас дос­тать кни­же­чок для чи­тан­ня. Пев­но, не­за­ба­ром прий­де до вас на одвіди­ни.

    - Кучма та­кий! Це прав­да. Він по­ма­гає од­но­му з на­ших вчи­телів цер­ков­ної шко­ли справ­лять півчу, а ча­сом і ре­ген­тує в церкві; слу­жив років зо два за наг­ля­да­ча при вчи­те­леві в школі. Він доб­ре знає но­ти, тя­ме співи, має доб­ро­го ба­ри­то­на й ду­же лю­бе співать, - ска­зав вчи­тель.

    - От як­би по­ко­рис­ту­ва­тись ним, щоб че­рез йо­го роз­пов­сюд­ню­вать наші кни­жеч­ки! - ска­зав Ула­се­вич. - Та ще, будьте лас­каві, на­мов­ляй­те на селі лю­дей, щоб да­ва­ли сла­бих до ла­за­ре­ту, та не кли­ка­ли до їх зна­хурів та зна­ху­рок.

    - Добре, доб­ре! - ска­зав вчи­тель.

    - От і спа­сибі вам! Спа­сибі, що прис­таєте до спілки, - ска­зав Ула­се­вич, ду­же ра­дий, що нат­ра­пив на кількох лю­дей, котрі згод­жу­ва­лись ста­ти йо­му до по­мочі.

    - Ми вам не­за­ба­ром нап­хаємо не­ду­жих «пов­ну ха­ту і кімна­ту, ще й подвір'ячко», як співа­ють в пісні, -ска­зав вчи­тель.

    - Не так-то лег­ко й нап­хать, ко­ли док­то­рам до­во­диться йти на пе­ре­мо­ги з зна­хур­ка­ми, -про­мо­вив фер­шал, осміха­ючись.

    - Побачимо, хто ко­го пе­ре­мо­же. Мо­же, я та­ки якось та пе­ре­мо­жу, - до­дав Ула­се­вич.

    Рипнули двері. В світли­цю увійшов ви­со­ченький, ру­ся­вий та круг­ло­ви­дий па­ру­бок. На йо­му був крам­ний по­пе­ляс­тий ку­ценький жу­пан, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом. Чо­бо­ти з ви­со­ки­ми лис­ню­чи­ми ха­ля­ва­ми бу­ли на кор­ках. Він поз­до­ров­кавсь і привітав­ся з усіма, по­дав­ши ру­ку.

    - От і Ни­кон! За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! - ска­зав фер­шал.

    - Цебто за ме­не? - спи­тав Ни­кон з лед­ве примітним осміхом.

    - Атож! Зга­ду­ва­ли про те­бе та оце са­ме ба­ла­ка­ли та­ки за те­бе, - обізвав­ся вчи­тель.

    Никон якось со­ром­ли­во спус­тив віка й вії і вту­пив очі в поміст.

    - Сідай, Ни­ко­не, до сто­ла та ви­пий ста­кан чаю, - про­мо­вив Ула­се­вич до гос­тя, ски­да­ючи бист­рим оком йо­го тон­ку та струн­ку пос­тать.

    - Як дас­те чаю, то й вип'ю, - ска­зав Ни­кон і все зо­рив по світлині та по стінах. Йо­го, оче­ви­дяч­ки, заціка­ви­ли здо­ро­венькі ана­томічні й інші ма­люн­ки, по­чеп­лені по стінах нарізно од­на од дру­гої.

    - Що це за ма­люн­ки в вас? Чи не такі кар­ти­ни, чи що? - спи­тав Ни­кон, не сіда­ючи на стілець.

    - Цене кар­ти­ни. То, бач, по­на­мальову­ва­не людське тіло й звер­ху, і все­ре­дині з част­ка­ми нут­ра, шлун­ком та печінка­ми, - ска­зав док­тор.

    Никон для­вою хо­дою по­ди­бав попід стіна­ми й ог­ля­дав ду­же вваж­ли­ве кож­ний ма­лю­нок, але нічо­го не втя­мив та все пи­тав у док­то­ра. Ула­се­вич встав і наш­вид­ку оповів йо­му де­що за ма­люн­ки. Ни­кон при­див­лявсь, де в лю­ди­ни ко­са та шлу­нок, де нир­ки, до лег­ке, який на взір мо­зок. Зго­дом потім він сів на стільці, але все зир­кав на ма­люн­ки, котрі, знать, ду­же йо­го заціка­ви­ли.

    - А це що в вас? - спи­тав Ни­кон, по­ка­зу­ючи очи­ма на п'яніно.

    - Це п'яніно, чи фор­теп'ян, на кот­ро­му я граю, - ска­зав док­тор.

    - Я фор­теп'яна ба­чив в од­но­го на­шо­го ба­тюш­ки, а цю шту­ку я ба­чу впер­ше. Чи на йо­му так са­мо гра­ють, як і на фор­теп'яні? - спи­тав Ни­кон.

    - Однаковісінько, - ска­зав Па­рафієвський і, встав­ши, одс­ло­нив віко й торк­нув пальця­ми кілька кла­вишів.

    - Так са­мо мо­ло­точ­ки тор­ка­ють стру­ни, як і в фор­теп'яні? - спи­тав Ни­кон.

    - Достоту так, тільки в йо­му стру­ни по­чеп­лені навс­ко­си, а не впо­довж, як у фор­теп'яні, - ска­зав Ула­се­вич, по­со­ву­ючи ста­кан до Ни­ко­на.

    - Я ду­же люб­лю співи та му­зи­ку, але на моє без­го­лов'я не вмію ні на чо­му гра­ти, тільки ча­сом бав­люсь дур­ною сільською сопілкою, - ска­зав Ни­кон.

    - І то му­зи­ка! Ад­же ж дівча­та ча­сом тан­цю­ють і під сопілку, як не­ма троїстих му­зик, - про­мо­вив фер­шал.

    Никон сьорбав прос­тиг­лий чай не ха­па­ючись та все зо­рив по ма­люн­ках і пильно до­див­лявсь до їх, зацікав­ле­ний та­кою но­вин­кою, якої він зро­ду не ба­чив.

    - Я оце про­чув, що ви при­бу­ли з Києва, і зу­мис­не зай­шов до вас, щоб по­зи­чить яких-не­будь кни­жок для чи­тан­ня, - ска­зав Ни­кон зго­дом, обер­нув­шись до док­то­ра.

    - Я навіз де­яких кни­же­чок. Ко­ли маєш охо­ту до чи­тан­ня, то й по­зи­чу. Он ди­вись! Ото нові ук­раїнські кни­жеч­ки, що по­ви­хо­ди­ли не­дав­неч­ко.


    Никон узяв у ру­ки кни­жеч­ки й пе­рег­лядів їх з цікавістю.

    - Оці ук­раїнські книж­ки най­більше при­па­ли мені до впо­до­би, бо я все до­чис­та роз­би­раю, що во­но по­на­пи­су­ва­но. Та во­ни та­ки цікав­лять ме­не й тим, що в їх пи­са­но все про нас, се­лян, та про на­ше жит­тя, -ска­зав Ни­кон.

    - Та Ни­кон та­ки тя­мить ба­гацько в цій справі, бо на­пам'ять знає сли­ве усього Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Він і сам скла­дає ук­раїнські вірші. З йо­го та­ки доб­рий віршо­маз, - обізвав­ся фер­шал.

    - Напам'ять - не на­пам'ять, а «Коб­за­ря» я про­чи­тав усього, та ще й не раз. Я ду­же люб­лю чи­та­ти вірші, та ще й пи­сані на­шою сільською ук­раїнською мо­вою. І чи­таю. І ніби все співаю та й співаю. І на­чи­та­юсь, і ніби вод­но­раз і наспіва­юсь дос­хо­чу. Аж на душі стає лег­ше й ве­селіше, - ска­зав Ни­кон.

    - А дру­гим хлоп­цям ви чи­та­ли які кни­жеч­ки? - спи­тав док­тор, пе­ре­хо­дя­чи з ти на ви, бо йо­му ста­ло ніяко­во ти­кать на та­ко­го па­руб­ка, кот­рий ба­га­то де­чо­го про­чи­тав.

    - Читав. Я дос­тав «Ка­те­ри­ну» та «Най­мич­ку», дос­тав «Сіру ко­би­лу» та «Гол­ку». Та з тією «Сірою ко­би­лою» бу­ло мені чи­ма­ло кло­по­ту. Тро­хи не з усього кут­ка на­тов­пом збіглись до ме­не па­руб­ча­ки, навіть і чо­ловіки, та все: «Чи­тай та й чи­тай ту «Сіру ко­би­лу»! Вже во­ни мені аж ос­то­гид­ли, бо на­до­ку­чи­ли.

    - То ти чи­тай їм оці новіші кни­жеч­ки, - ска­зав док­тор.

    - Спасибі вам за цю ра­ду! На селі труд­но доп'ясти будлі-яку книж­ку. А ко­ли оце ви на­вез­ли но­вих кни­же­чок, то й лю­де чи­та­ти­муть на­зах­ват, і я сам чи­та­ти­му для їх. Лю­дей на селі тре­ба всіх вчи­ти й на­пу­тю­вать, бо усі лю­де бра­ти і всі по­винні по­ва­жать й лю­би­ти од­но дру­го­го і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цу­ра­юсь і не тям­лю, навіщо то інші лю­де нех­ту­ють ни­ми… Усі лю­де на світі бра­ти.

    «Чи не штунд ча­сом оцей Ни­кон?» - май­ну­ла в Ула­се­ви­ча дум­ка.

    Вчитель і фер­шал одріза­ли собі по шмат­ку ков­ба­си й по­ча­ли по­луд­ну­вать.

    - Полуднуй, Ни­ко­не, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Не хо­чу. Спа­сибі вам! Та мені якось і не при­па­дає до сма­ку м'яси­ще. Їси та й не­са­мохіть все міркуєш, що лю­де за­ко­ло­ли сви­ня­ку, не­на­че якісь ли­ходії, або­що. Це ж все од­но, шо ду­шо­губст­во. Якось во­но тро­хи ніяко­во; аж ги­дуєш, як їси, хоч я й не гид­ли­вий вдав­ся.

    - Але ж усі лю­де. без со­ро­му каз­ка, ріжуть во­ли й вівці та й пжи­ва­ють м'ясо собі на по­жи­вок, не дба­ючи про те, чи го­диться їсти свіжи­ну, чи ні, -обізвав­ся вчи­тель.

    - Воно то так. Але хто має пра­во різа­ти й ко­лоть уся­ку жи­во­ти­ну, ко­ли бог сот­во­рив кож­не створіння зад­ля то­го, щоб во­но жи­ло? Як на ме­не, як на мій пог­ляд, то не тре­ба б і жи­во­тин різать, і нічо­го не вби­ва­ти, навіть мух і ко­марів не ду­шить; нічо­го не вби­ва­ти й не різать, шо жи­вотіє на світі, - ска­зав по­важ­но Ни­кон.

    - А як в вас за­ве­деться ну­жа або бло­хи? Нев­же й нужі не мож­на вби­вать? - спи­тав всмішки вчи­тель.

    - Атож! І ну­жа, й бло­хи, і бло­щиці, і уся­ка не­потріб - все те створіння бо­же, і не ми да­ли йо­му жи­вот­тя. Ну­жу мож­на й не за­во­дить на собі, або ко­ли за­ве­лась, то мож­на ски­нуть з се­бе. Не­хай жи­вотіє будлі-деінде. А бло­щиць і тар­канів в нас у ха­тах не­ма й за­во­ду. То в місті цього доб­ра є до­волі.

    Уласевича й справді заціка­ви­ла та­ка Ни­ко­но­ва філо­софія, що ски­ну­лась на буддійську. Він був пев­ний, що Ни­кон штунд або при­най­мні має по­тяг до штун­ди.

    - Не по­ду­май­те, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, що Ни­кон штунд, - обізвавсь фер­шал, з жа­до­бою го­лод­ної лю­ди­ни упліта­ючи на всі зас­та­ви смач­ну міську ков­ба­су, аж ще­ле­пи в йо­го лу­ща­ли. - Ни­кон не цу­рається й горілоч­ки.

    - Атож! Я й не спо­чу­ваю штун­дам че­рез те, що во­ни за­бо­ро­ня­ють вжи­вать горілку. Чо­му ж пак здо­ро­во­му або нат­руд­же­но­му чо­ловікові не ви­пить чар­ки горілки? - ска­зав Ни­кон.

    - Та Ни­кон вже пе­реріс штун­ду, - обізвав­ся вчи­тель.

    - Еге, Ни­ко­не, ви пе­ре­рос­ли штун­ду? - спи­тав док­тор.

    - Невтямки мені, чи я пе­реріс, чи я не доріс до неї, чи я дійшлий, чи ще не­доліток. Цьому я невідо­мий, - про­мо­вив Ни­кон по­ва­гом, навіть якось бай­дуж­но, вти­рив­ши свої круглі сіру­ваті ясні очі в ма­люн­ки на стіні.

    - Де вже пак лю­де не різа­ти­муть ху­до­би, ко­ли во­ни ріжуть один од­но­го на войні. А ти, Ни­ко­не, ще хо­чеш, щоб лю­де не бра­ли на заріз ка­банів та льох, та волів, - обізвавсь фер­шал.

    - Хіба ж ото гар­но? Лю­де не по­винні різа­тись на войні, не­на­че ска­жені або й бо­жевільні. Мені здається, що во­ни спер­шу збо­же­воліють, а потім вже штри­ка­ють спи­са­ми та шаб­ля­ми один дру­го­го в гру­ди, - ска­зав Ни­кон вже тро­хи зас­му­че­ним го­ло­сом.

    - Та й та вся різа­ни­на діється не доб­рохіть, а під за­га­дом. Хто ж та­ки схотів би доб­рохіть ко­ло­ти та різать лю­дей, як­би не за­га­ду­ва­ли? Ви­га­ду­ють оту різа­ни­ну, ма­буть, якісь навісні лю­де, а не хрис­ти­яни. Ко­му ж при­па­де охо­та різать лю­дей? Еге! усе не ли­хо стається в лю­дей з не­тя­му­чості, - го­во­рив далі Ни­кон і все вваж­ли­во ди­вив­ся на кар­ти­ни ти­хи­ми за­дум­ли­ви­ми очи­ма, не­на­че там ви­чи­ту­вав свої власні дум­ки, ніби во­ни бу­ли по­на­пи­су­вані там десь на ма­люн­ках.

    - Никон ду­же помірко­ва­на лю­ди­на! Ча­сом шу­гає і в еко­номічні вивідки, - ска­зав Па­рафієвський, ско­са по­зи­ра­ючи на Ни­ко­на з осміхом.

    - Де ж пак не шу­гать, ко­ли нам, се­лю­кам, ду­же скрут­но до­во­диться в ос­танні ча­си, - обізвавсь Ни­кон. - Світ поділив­ся на дві по­ло­вині: на ба­га­тирів і на бідно­ту та го­ло­ту. Од­на по­ло­ви­на має все, а дру­га зос­та­лась тро­хи не з по­рожніми ру­ка­ми. І не хо­чеш ду­мать, а дум­ки­та гад­ки самі лізуть в го­ло­ву, аж на­би­ва­ються. А хіба ж це доб­ре? Навіщо то бог дав од­ним ба­гатст­во, а дру­гим злидні та бідність?

    Випивши чай, Ни­кон рап­том підвівся з стільця, по­дя­ку­вав за по­лу­день, а далі підсту­пив до п'яніна, взяв в ру­ки но­ти, дов­генько пе­рег­ля­дав їх, заціка­вив­шись за­го­лов­ка­ми, а далі обер­нув­ся до док­то­ра й ска­зав:

    - А заг­рай­те, ко­ли ва­ша лас­ка, бо я зблизька ніко­ли не чув, як грає фор­теп'ян, а тільки чув зда­ле­ки.

    - Добре! - про­мо­вив Ула­се­вич і, по­хап­цем од­ки­нув­ши віко, сів на стілець і по­чав виг­ра­вать де­які ук­раїнські дум­ки та шум­ки.

    Никон став край вікна й ви­ря­чив очі на гра­чеві пальці, що жва­во біга­ли по клавішах. Він сто­яв і ди­вив­ся на пальці. Дов­генько грав Ула­се­вич, а Ни­кон слу­хав і не по­во­рух­нувсь, не­на­че зде­рев'янів і за­мер на од­но­му місті. Док­тор скінчив гра­ти, підвів очі й зир­нув на Ни­ко­на. Ни­кон все сто­яв не­по­во­руш­но. В йо­го що­ки й увесь вид по­чер­воніли; очі ста­ли блис­кучі й ніби десь блу­ка­ли, ди­ви­лись в да­лечінь. Му­зи­ка ду­же взру­ши­ла йо­го ду­шу.

    - Чи до­ро­го пак кош­тує оцей фортсп'ян? - нес­подіва­но спи­тав Ни­кон, рап­том по­вер­нув­шись до Ула­се­ви­ча.

    - Я взяв йо­го за двісті кар­бо­ванців, та й то не за го­тові гроші, а на вип­лат. А но­вий кош­тує, ма­буть, уд­воє, ко­ли не втроє більше.

    - Не для ме­не роб­лені ці фор­теп'яни. А в ме­не вже бу­ла май­ну­ла дум­ка ку­пи­ти та­кий стру­мент та вив­чи­тись грать на йо­му. Я й день і ніч вчив­ся б, а та­ки вив­чив­ся б, бо ще нічо­го кра­що­го на світі не чув та­ко­го, як оце ви гра­ли: ту­теч­ки ніби співа­ють і дис­кан­ти, і альти, і те­норі, і вод­но­раз ба­си вто­ру­ють. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Гос­по­ди, як гар­но!

    - Це кра­ще, ніж сопілка та скрип­ка. Еге? - обізвавсь вчи­тель насмішку­ва­то.

    - Та, бач­те, хоч сопілкою тро­хи роз­ва­жаю се­бе, ко­ли ча­сом най­де на ме­не нудьга або сму­ток. Як поч­ну виг­ра­вать, то й жур­ба ми­не, не­на­че її вітром ку­дись по­не­се: якось на серці по­чу­ваєш по­легкість, і за­раз ве­селіше мені стає.

    - Коли б ти, Ни­ко­не, знав, що й зо мною так са­мо бу­ває, - обізвавсь Ула­се­вич. - Як ча­сом на сер­це на­по­ся­деться нудьга або жур­ба, то я за­раз ся­ду та й граю, та й граю. І жур­ба десь розвіється, не­на­че її по­не­суть в пущі та нетрі оті стру­ни.

    - Позичте ж мені пе­редніше за все ук­раїнських кни­жок, а я поп­ро­чи­тую та, не га­ячись, за­раз-та­ки поп­ри­но­шу вам. Я справ­на лю­ди­на, і за­бар­ки та за­гай­ки в ме­не не бу­де, - ска­зав Ни­кон і, по­дя­ку­вав­ши за книж­ки, поп­ро­щав­ся та й вий­шов з світлиці по­ма­леньку, ти­хою й для­вою хо­дою.

    V

    Після роз­мо­ви з Ни­ко­ном Ула­се­вич по­ве­селішав, на­лив ста­кан чаю й по­чав пи­ти всмак.

    - Одже ж од то­го ча­су, як я був хлоп­цем і жив в батька, в се­лян, як я ба­чу, та­ки доб­ре по­шир­ша­ли го­ло­ви. Цей Ни­кон тро­хи ме­не зди­ву­вав, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Та ту­теч­ки є та­ки чи­ма­ло та­ких філо­софів, як Ни­кон, - ска­зав вчи­тель Па­рафієвський. - Ча­сом як збе­руться будлі-де дядьки на ви­пи­вач­ку та смик­нуть по чарці, то не один заг­не та­ку за­кар­люч­ку в пи­тан­нях, що й не стя­миш­ся і га­разд не до­бе­реш, яку од­повідь йо­му дать. На­род по­чи­нає мірку­ва­ти та ми­ти­ку­вать пот­ро­ху про вся­ку вся­чи­ну ча­сом безг­луз­до й смішно, а ча­сом влуч­но та ро­зум­но, що з ди­ва тільки очі витріщиш.


    - Не дур­но ж євреї ка­жуть, що те­пер вже не­ма дур­них му­жиків, що дурні му­жи­ки бу­ли ко­лись за пан­щи­ни, ко­ли кож­ний ду­рисвіт та жмик­рут міг об­ду­рить му­жи­ка, - ска­зав фер­шал.

    В дворі за­гур­котів ма­ленький візок. Усі зир­ну­ли в вікно. Пе­ред ґанком спи­ни­лись коні. З візка зла­зи­ла якась мо­ло­да панія. По­го­ни­ча не бу­ло на візку: мо­ло­да панія са­ма по­га­ня­ла коні.

    - Хто б оце приїхав до ме­не? - спи­тав сти­ха док­тор.

    - Це ма­туш­ка з на­шої па­рафії, з тієї, де я учи­те­люю в цер­ковній школі, - сти­ха обізвавсь Па­рафієвський. - Ма­буть, зас­лаб­ла кот­рась ди­ти­на. Ця ма­туш­ка ду­же ро­зум­на, і теж доб­рий ми­тець на усякі пи­тан­ня та вчені зма­ган­ня. Во­на київська єпархіалка. Май­те її на увазі. Мо­же, й во­на зго­диться ста­ти вам до по­мочі.

    «От, мо­же, ще за­лу­чу од­но­го застрільщи­ка культу­ри», - май­ну­ла в док­то­ра нес­подіва­но дум­ка, тро­хи вже нап­рав­ле­на Ни­ко­ном.

    В світли­цю всту­пи­ла панія, приб­ра­на, не­на­че в свя­то. Во­на бу­ла в но­во­му мод­но­му ка­пе­люші з ши­ро­чез­ни­ми кри­са­ми та з бла­кит­ни­ми квітка­ми, схо­жи­ми на ряст, в ясній сіренькій но­венькій сукні і в ру­ка­вич­ках. Не­ви­со­ка на зріст, при­сад­ку­ва­та й тро­хи навіть опецьку­ва­та, во­на бу­ла гар­ненька на вид, дов­гоб­ра­за, з пов­неньки­ми свіжи­ми що­ка­ми і з яс­ни­ми лас­ка­ви­ми, ніби со­ло­деньки­ми оч­ка­ми.

    - Надежда Мокіївна Лад­ковська, жінка од­но­го з ту­тешніх ба­тю­шок, - про­мо­ви­ла гос­тя, прос­тя­га­ючи ру­ку до док­то­ра.

    Ладковська міцно стис­ну­ла йо­го ру­ку, ще й пот­ру­си­ла ду­же сміли­во, якось по-ка­ва­лерсько­му, аж ряст зат­ряс­ся в неї на го­лові.

    Парафієвський і Вер­бицький підве­лись і привіта­лись з гос­тею, як давні знай­омі. Док­тор поп­ро­сив гос­тю сісти й про­сив ви­ба­чить за без­лад­дя на столі після ви­пи­то­го чаю.

    - Нічого - те, нічо­го. Мені бай­ду­же, чи лад, чи без­лад­дя на столі, бо так са­мо бу­ває і в ме­не після чаю, як діти по­на­ки­да­ють ок­рушків, - обізва­лась Лад­ковська, при­мос­тив­шись на стільці.

    Вона швид­ким оком зирк­ну­ла на Ула­се­ви­ча, на йо­го рівну пос­тать і потім ніби вп'ялась очи­ма в йо­го блис­кучі карі чу­дові очі. Вий­шов­ши заміж за от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го, навіть не по­чу­ва­ючи сим­патії до йо­го, На­деж­да Мокіївна вже всла­ви­лась сли­ве в цілій око­лиці тим, що лип­ла до уся­ких па­ничів і за­ли­ця­лась нап­ро­па­ли, чи бу­ли во­ни гарні, чи навіть не ду­же гарні.

    Молодий док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Пе­ред нею сто­яв ру­ся­вий дов­гоб­ра­зий кра­сунь, пос­тав­ний, рівнин ста­ном, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма та з розкішни­ми дов­ги­ми ву­са­ми, що ніби роз­си­па­лись ши­ро­ки­ми кінця­ми, не­на­че промінням. Во­на вже про­чу­ла, що приїхав мо­ло­дий та гар­ний док­тор, але, оче­ви­дяч­ки, не сподіва­лась зострінуть та­ко­го кра­су­ня. Док­тор од­ра­зу при­пав їй до впо­до­би. Во­на осміхну­лась, ніби до давнього знай­омо­го, й не­на­че підсо­ло­ди­ла свої по­дов­жасті сіру­ваті оч­ки, трош­ки приж­му­ри­ла їх, ще й за­пи­ша­лась.

    «Ой гар­ний! Ой який же гар­ний! Які очі, які ву­са!» - пе­редніше за все май­ну­ла в неї дум­ка. І во­на по­чу­ва­ла, що їй хо­четься ки­ну­тись до йо­го на шию, при­гор­нуться й цілу­ва­ти йо­го і в ро­жеві ус­та, і в що­ки, і в очі.

    - Це я приїха­ла про­сить вас, щоб ви одвіда­ли од­ну мо­ло­ди­цю, ду­же не­ду­жу.

    - Добре! то й одвідаю. На те я й при­був сю­ди, - ска­зав Ула­се­вич. - На яку ж слабість во­на за­не­ду­жа­ла?

    - Я й са­ма га­разд не втям­лю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Во­на слу­жи­ла в ме­не за най­мич­ку й вий­шла та­ки од ме­не заміж ду­же мо­ло­дою. Во­на вже вагітна. Здається, в неї або бу­де ди­ти­на не­час­на, або ро­ди­во бу­де важ­ке, бо во­на не так дав­но й за­ва­гоніла. А мо­же, то мені тільки так здається. В неї, ма­буть, якась жіноцька слабість… в…

    Парафієвський і Вер­бицький спус­ти­ли очі до­до­лу. Го­лос в неї був різкий та неп­риємний. Во­на роз­мов­ля­ла го­лос­но та дрібно, як го­во­рять про­ворні, жваві, ще й до то­го ле­пет­ливі мо­ло­диці. Го­во­ри­ла во­на, не­на­че кри­ча­ла, аж ля­ща­ла на всю світли­цю.

    «Сьогочасна лю­ди­на… Такі терміни люб­лять вжи­вать при­люд­но тільки лібе­рал­ки, нітрішки не со­ром­ля­чись і вва­жа­ючи на ці слівця, як на зви­чай­ні на­укові, а не якісь со­роміцькі», - по­ду­мав док­тор.

    - Добре! Поїде­мо, то й по­ди­ви­мось і дізнаємось за її слабість, на яку во­на хо­ро­биться,-обізвав­ся го­лос­но Ула­се­вич.

    - Мені ду­же шко­да її, бо во­на бу­ла та­ка доб­ра най­мич­ка, яких в нас на се­лах те­пе­реч­ки труд­но й на­пи­тать. Так мені шко­да її, що я оце пер­ша му­си­ла зро­бить вам візит. Я тро­хи нех­тую са­лон­ни­ми за­бо­бо­на­ми на цей раз, бо до­кон­че тре­ба од­ря­ту­вать лю­ди­ну, мо­же, й од наг­лої смерті. По­радьте, ко­ли ва­ша лас­ка, й до­по­можіть їй.

    «Яка доб­ро­сер­да лю­ди­на ця мо­ло­да ма­туш­ка… І, пев­но, при­хильна до на­ро­ду. Не­дур­но в неї такі со­лодкі добрі оч­ки…» - по­ду­мав Ула­се­вич, ози­ра­ючи свіжий вид гості та ог­ля­да­ючи ще свіжіше уб­ран­ня.

    - Котра це мо­ло­ди­ця зас­лаб­ла? Як її на прізви­ще? - спи­тав Па­рафієвський.

    - Та Нас­тя Сопілчи­ха! Ще як во­на слу­жи­ла в ме­не, то все бу­ло ко­ро­диться на но­ги або ча­сом і сла­бує: то в неї ча­сом бу­ло су­до­мить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вий­шла заміж, то все чо­гось хо­ро­биться та й хо­ро­биться то на живіт, то на… - вки­ну­ла знов на­уко­ве слівце гос­тя. - Я ви­пад­ком оце зай­шла до неї по­ди­виться та досвідчиться га­разд за все, а звідтіля прос­то до док­то­ра. Я вас од­ве­зу й лад­на на­зад при­вез­ти. Та для неї за­бар­ка бу­де, мо­же, й не­без­печ­на.

    - Я ла­ден слу­жить вам хоч і за­разі - про­мо­вив док­тор і вско­чив в кімна­ту, щоб на­тяг­ти пальто. - Ко­ли в мо­ло­диці щось не­без­печ­не, то їдьмо та­ки за­раз.

    - Які це в вас книж­ки? О! Ук­раїнські! Мож­на в вас по­зи­чить на який час хоч од­ну? - го­во­ри­ла ма­туш­ка.

    - Можна! Я бу­ду ра­дий, що знай­шов чи­тальни­цю! - обізвавсь док­тор з кімна­ти.

    - От і не знаю, яку брать.

    - Беріть ту, кот­ра на вас ди­виться, - ска­зав Па­рафієвський.

    - Коли ж во­ни ніби усі на ме­не див­ляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

    І во­на вий­ня­ла хус­точ­ку, втер­ла собі засніче­не око й пок­ла­ла хус­точ­ку на одібра­ну кни­жеч­ку, на­че наз­на­чи­ла, кот­ру хо­че по­зи­чить.

    Ладковська вста­ла. Гості й собі вста­ли й поп­ро­ща­лись з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна Лад­ковська вий­шла, але за­бу­ла взять кни­жеч­ку й хус­точ­ку. Усі вий­шли на ґанок. Ко­ло ґанку сто­яли коні. Лад­ковська вхо­пи­ла в ру­ки віжки й батіжок, поп­ро­си­ла Ула­се­ви­ча сісти з ліво­го бо­ку, а са­ма сіла пра­во­руч, щоб по­га­нять коні. Во­на підня­ла го­ло­ву, пот­ру­си­ла віжка­ми й мах­ну­ла батіжком. Коні шуг­ну­ли в во­ро­та.

    - Це ви самі по­га­няєте? Приїха­ли без по­го­ни­ча? Ож дай­те мені віжки, я по­га­ня­ти­му! - про­мо­вив Ула­се­вич.

    - Навіщо? Спа­сибі вам! Я люб­лю по­га­ня­ти і вмію доб­ре пра­ву­вать кіньми. Я са­ма без по­го­ни­ча їжджу і на по­ле, ча­сом і до міста: коні плохі, як яг­ниці, -го­во­ри­ла Лад­ковська й якось по-мо­ло­децько­му вип­рос­та­ла стан і знов мах­ну­ла батіжком по ко­нях.

    - Ви оце, мо­же, й не­на­ро­ком підійшли під мій пог­ляд, зак­ли­ка­ючії ме­не до не­ду­жої. Я на­пи­ту­вав отут людців, щоб мені ста­ва­ли до до­по­мо­ги та на­мов­ля­ли лю­дей обер­таться за ліка­ми до ме­не, а не до зна­ху­рок. Се­лян труд­но за­тяг­ти до на­ших ліків або в ла­за­рет. Ла­за­рет ля­кає їх.

    - Добре! Я лад­на прис­тать до спілки: на­мов­ля­ти­му се­лян при на­годі, бо наші се­ля­ни обер­та­ються до док­то­ра ча­сом вже тоді, як смерть ста­не за пле­чи­ма.

    - Тоді, як вже «смерті - не од­пер­ти», як ка­жуть в при­казці. А заз­да­легідь та за­ча­су їм і в дум­ку не при­хо­де, щоб обер­ну­тись до нас за по­ра­дою.

    Повозка бу­ла труська, і на ба­ка­юва­то­му шляш­ку тряс­лась, аж ко­ли­ва­лась. Яків Ки­ри­ко­вич по­чу­вав, що пле­че сусіди все чер­кається об йо­го пле­че, а далі по­чу­тив, що во­на та­ки зу­мис­не при­гор­тається до йо­го усією своєю дри­жа­чою пос­тат­тю.

    «Щось во­на ду­же вже ніби гор­неться до ме­не, все ніби зу­мис­не чер­кається. Гм… ще поч­не за­ли­цяться. Мо­же, во­на зад­ля то­го оце й при­те­ре­би­лась», -май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

    - Я прис­та­ну до ва­шої спілки. Я вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ви гу­ман­на лю­ди­на, пик­люєтесь тем­ним на­ро­дом. Та й мені це не пер­вин­ка, - ці уся­кові сього­часні пог­ля­ди. В нас в єпархіально­му учи­лищі теж бу­ва­ла уся­ка роз­мо­ва, ду­же сього­час­на. Я лад­на на­мов­лять та справ­ля­ти лю­дей до вас, бо зна­хурі при­над­жу­ють їх до се­бе. Є тут в нас на селі од­на зна­хур­ка, до кот­рої наїжджа­ють навіть пан­ки. Над­ба­ла собі ба­ба чи­ма­ло доб­ра й збу­ду­ва­ла собі здо­ро­вецьку ха­ту. Це ва­ша кон­ку­рент­ка, та ще й не­аби­яка.

    - Надісь, ба­га­то дуж­ча за ме­не на селі? - ска­зав док­тор, засміявшись.

    - Певно, дуж­ча, при­най­мні бу­ла дуж­ча до цього ча­су, - обізва­лась Лад­ковська.


    До ха­ти сла­бої мо­ло­диці бу­ло не ду­же близько. Пе­ребігли півсе­ла. Шлях пішов ви­го­ном, а далі яки­мись мо­ча­ра­ми, а за мо­ча­ра­ми пе­рес­ко­чи­ли місток на здвижі, де слизіла течія в баг­но­вищі. Па­рафія Лад­ковсько­го на да­ле­ко­му кут­ку Злодієвці бу­ла ніби на од­шибі, за містеч­ком. Лад­ковська спи­ни­ла коні ко­ло однієї ха­ти. Обоє позс­ка­ку­ва­ли з по­во­зоч­ки й зай­шли в ха­ту. Мо­ло­ди­ця дав­но бу­ла вже вагітна, і в неї нас­та­ва­ло ро­ди­во. Ула­се­вич ог­лядів не­ду­жу й ска­зав, що нічо­го не­без­печ­но­го не­ма, що ро­ди­во час­не й нас­та­не не­за­ба­ром і, пев­но, обійдеться га­разд і без йо­го по­мочі.

    Ладковська вий­шла, знов сіла на по­возці попліч в док­то­ром і по­ка­та­ла на­зад тим са­мим шля­хом. Мо­ло­дий док­тор знов примітив, що во­на ніби зу­мис­не ту­литься та гор­неться до йо­го й заг­ля­дає йо­му в очі.

    «Чи во­на ізде са­ма й по­га­няє коні по-сільській, як роб­лять на се­лах мо­ло­диці, чи, мо­же, підроб­люється під по­ве­денцію між де­яки­ми міськи­ми паніями, що ча­сом чва­няться, їздя­чи по ву­ли­цях без по­го­ничів? -ду­мав док­тор. - Щось во­но ски­дається на ос­таннє! Це якась сього­час­на но­восвітська ма­туш­ка або хо­че вда­вать з се­бе лібе­рал­ку».

    Ладковська хвиська­ла батіжком по ко­нях і бадьори­лась, сіпа­ючи за віжки.

    - Ви зро­би­ли ве­ли­ку по­мил­ку, що за­би­лись на служ­бу в та­ку глу­ши­ну. Я, був­ши на ва­шо­му місці, зро­ду-звіку не виїха­ла б з міста. За­нидієте та за­чеврієте ви оту­теч­ки, - по­ча­ла Лад­ковська, зир­нув­ши ско­са на пе­ле­ха­тий вус, що тро­хи не чер­кав­ся об фіалки та ряст на її ка­пе­люші.

    - Тaк, бач­те, тра­пи­лось. Нам труд­но в місті на­пи­тать служ­бу при ла­за­ре­тах чи будлі-деінде, щоб за щось за­че­питься, як то ка­жуть. А тут я вся­дусь на місці та й сидіти­му спокійненько. Нудьга ме­не не ля­кає нітрош­ки, бо я на­ва­живсь нес­ти світло в цю тем­ря­ву як­мо­га більше. Це бу­де для ме­не й діло, і роз­ва­га, і, мо­же, хоч пот­ро­ху справ­дяться ті наші мрії й гад­ки, котрі в нас бу­ли ще в універ­си­теті вкупі з то­ва­ри­ша­ми.

    - Як я бу­ла в єпархіально­му учи­лищі в Києві, то й між на­ми час­то бу­ла роз­мо­ва про уся­кові сього­часні прин­ци­пи. Але, знаєте, в цій глу­шині ча­сом не­ма з ким навіть по­ба­ла­кать га­разд за щось кра­ще й ви­ще. Ту­теч­ки ча­сом півро­ку не ба­чиш людсько­го ли­ця, - го­во­ри­ла Лад­ковська, ньока­ючи вря­ди-го­ди на коні. - Клопіт по ха­зяй­ст­ву та пик­лю­ван­ня дітьми - ото уся моя й пра­ця й роз­ва­га. Не­ма з ким путнім сло­вом пе­ре­ки­ну­тись. Оце баг­но якось вси­сає те­бе не­доб­рохіть сли­ве з го­ло­вою, хоч і сам то­го якось не примічаєш.

    - А я й тут знай­ду собі роз­ва­гу й пра­цю, опріч моєї ро­бо­ти. Ми маємо на думці роз­пов­сю­дю­вать се­ред цієї глу­ши­ни просвітність то кни­жеч­ка­ми, то роз­мо­вою, жи­вим сло­вом. Шко­да тільки, що ми не зна­хо­ди­мо собі пев­них та надійних по­ма­гачів. Тут при шко­лах чи­та­лень сли­ве не­ма, а ко­ли во­ни де й є, то в їх ва­ляється кільки кни­же­чок або ні до чо­го не­го­ден­них, або пи­са­них мо­вою цер­ков­ною та ве­ли­ко­руською, ма­ло зро­зумілою або над­то вче­ною й зовсім-та­ки не зро­зумілою для се­лян.

    - От і я ста­ну вам до по­мочі, бо маю по­тяг до цієї спра­ви. А хто по­тя­гується до чо­гось ви­що­го й ідей­но­го, то до­кон­че прис­та­не до ва­шої спілки. Мо­же, здійсняться й наші давні шко­лярські мрії та гад­ки… як і ваші, - ска­за­ла Лад­ковська.

    - От я й ра­дий, що нат­ра­пив в глу­шині на жи­ву лю­ди­ну, що лад­на ста­ти до культур­ної праці вкупі зо мною, - ска­зав Ула­се­вич. - От і маємо ще од­но­го спільця на­шо­го то­ва­рист­ва. Спа­сибі вам за спо­чу­ван­ня до на­шої спра­ви.

    Ладковська так за­ба­ла­ка­лась та ви­со­ко по­нес­лась з своїми мріями, що баскі мо­лоді коні збігли на окіп. По­во­зоч­ка пе­рех­ня­би­лась і тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась. Ко­ни­ки бу­ли сво­го хо­ву, бо отець Яків ко­хавсь у ко­нях, мав свій пастівник на чи­ма­лих лу­ках і роз­во­див коні на про­даж. Лад­ковська смик­ну­ла віжки й лед­ве-лед­ве нап­ра­ви­ла коні на шлях, що й пот­ра­пи­ла в баг­нисті ба­каї. Баг­но зах­лю­па­лось. Гря­зю­ка бриз­ну­ла, об­ля­па­ла док­то­рові що­ку й сіла го­роб­цем на фіалки та ряст на го­лові в Лад­ковської.

    - Оце як я за­ба­ла­ка­лась і ста­ла та­ка нев­важ­ли­ва, що тро­хи вас не пе­ре­ки­ну­ла, та ще й у баг­нис­то­му місці, - ска­за­ла Лад­ковська.

    Завезла во­на па­ни­ча до квар­ти­ри на подвір'я, а са­ма по­вер­ну­ла коні на­зад і по­ка­та­ла до­до­му.

    Надежда Мокіївна Лад­ковська вик­ра­лась з до­му до док­то­ра са­ме в той час, як па­нот­ця пок­ли­ка­ли на по­хо­рон, бо па­но­тець її не пус­тив би.

    Ладковська, виїжджа­ючи крадько­ма з гос­по­ди, по­тай од сво­го па­нот­ця, спох­ва­ту за­бу­ла по­ки­нуть до­ма ключі од ша­фи й за­вез­ла їх в ки­шені. Па­но­тець вер­нув­ся з по­хо­ро­ну. Най­мич­ка по­да­ла на стіл са­мо­вар. Ки­ну­лись за клю­ча­ми, па­ри­ли пар­ка, а ключів нігде не знай­шли, і ма­туш­ка десь зник­ла. В шафі був замк­ну­тий чай, са­хар і по­суд. Са­мо­вар кле­котів, па­ру­вав, до­ки й не по­гас. Вже по­ночіло. Ко­ро­ви вер­ну­лись з по­ля, рев­ли за те­ля­та­ми. По­ло­ва й дерть бу­ли по­за­ми­кані: ні з чо­го бу­ло зро­бить обмішку для корів. Най­мичці вже час бу­ло ва­рить ве­че­рю, а ко­мо­ра бу­ла замк­ну­та.

    Вже над­ворі сли­ве по­ночіло, як Лад­ковська приїха­ла.

    - Куди це ти їзди­ла? - спи­тав в жінки отець Яків.

    - Та оце во­зи­ла док­то­ра до Насті. Прибігла до ме­не її ма­ти за по­ра­дою. Нас­тя ду­же зас­лаб­ла. А я по­ки при­вез­ла док­то­ра та по­ки од­вез­ла, то чи­ма­ло ча­су за­га­яла. Ой як же я за­ба­ри­лась! - ка­за­ла ма­туш­ка, од­ми­ка­ючи ша­фу, не роз­дяг­нув­шись і зо­па­лу ніби ки­да­ючи на стіл чай­ни­цю, са­ха­ри­ни­цю й уся­кий по­суд.

    Вона по­хап­цем ски­ну­ла ка­пе­люш і пальто й по­че­пи­ла на кілоч­ку в сто­ловій, де во­ни ча­сом висіли не схо­вані по три дні й при­па­да­ли по­ро­хом сли­ве на па­лець. Во­на не ша­ну­ва­ла одежі й, роз­дя­га­ючись, ки­да­ла її, де трап­ля­лось, і кільки день не хо­ва­ла її в ша­фу, бо… за­бу­ва­лась.

    - Хіба ж не мож­на бу­ло самій старій ма­тері побігти до док­то­ра? Тре­ба бу­ло до­кон­че тобі їха­ти та га­ять час. І в по­ко­ях без­лад­дя, і ко­ро­ви сто­ять не­доєні, і коні об­ро­ку це їли й досі, і ве­че­ря не го­тується, бо й ко­мо­ра й по­лов­ник з по­ло­вою для корів - усе по­за­ми­ка­не, - мим­рив отець Яків сти­ха. Але він не насмілив­ся до­ко­рять жінці. Він вже дізнав­ся з досвіду, що жінка бу­ла оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та, бу­ла лад­на збить бу­чу лай­кою, кри­ком та га­ла­сом і, врешті, вміла якось вик­ру­титься та одб­ре­хаться.

    - Мені ста­ло шко­да Насті. Тре­ба ж вва­жать не тільки на се­бе, але й на ту без­щас­ну бідно­ту, -обізва­лась Лад­ковська.

    - Звідкіль це на те­бе най­шла та­ка охо­та до доб­родіяння? - сти­ха обізвавсь о. Яків.

    - З доб­ро­го сер­ця, а не так собі, з доб­ро­го ди­ва! - од­повіла жінка, бряз­ка­ючи клю­ча­ми.

    - Треба ва­жать і на людський по­говір. Ад­же ж за твої одвіди­ни мо­ло­до­го док­то­ра піде скрізь чут­ка, піде по­го­лос­ка!

    - Нехай іде! Там-то мені кло­по­ту. Я лад­на нап­лю­вать на той по­гозір, бо я ви­ще од то­го. Я вольна лю­ди­на і маю пра­во вво­ля­ти свою во­лю.

    Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим за­раз поч­неться крик та ре­пе­ту­ван­ня, що во­на зас­ту­кає щи­ко­лот­ка­ми об стіл, по­чер­воніє од злості, як упир. Він за­мовк і тільки важ­ко зітхнув, бо вже дізнавсь, що На­деж­да Мокіївна вий­шла за йо­го заміж без щи­ро­го ко­хан­ня, і дав­но пос­теріг, що її сер­це лип­не до па­ничів, як бджо­ла до ме­ду.

    Надежда Мокіївна бу­ла тро­хи чуд­на на вда­чу: не лю­би­ла нігде бу­вать у гос­тях, не ма­ла близьких при­ятельок, ні з ким щи­ро не при­яте­лю­ва­ла й якось дер­жа­лась ос­то­ронь од усіх сусід. Во­на і в се­бе не лю­би­ла прий­мать гос­тей, віта­ла їх з не­охо­тою, бу­ла навіть неп­ривітна до них. Сусіди приміча­ли це пот­ро­ху й од­кас­ну­лись од неї од­ра­зу. Тільки й лю­би­ла во­на їздить в гості до тих сусід, де бу­ли па­ничі, прий­ма­ла в се­бе до­ма тільки па­ничів, як во­ни ча­сом приїжджа­ли до от­ця Яко­ва. Ко­ли вчи­тель трап­ляв­ся гар­ний або в хорі з'являвсь гар­ний па­ру­бок півчий, во­на тоді хо­ди­ла в шко­лу на співки, буцім би­то зад­ля то­го, щоб до­по­мог­ти вчи­те­леві гар­но справ­лять півчу. Але як тільки той гар­ний півчий ви­хо­див з хо­ру, те пад­ку­ван­ня до співів од­ра­зу зни­ка­ло в неї, і во­на пе­рес­та­ва­ла хо­дить на співки. Усіх гар­них чо­ловіків, усіх кра­сунь мо­ло­диць на селі во­на зна­ла, скрізь ло­ви­ла з жа­до­бою кра­су очей та брів і ми­лу­ва­лась ни­ми. До кож­но­го па­ни­ча во­на за­ли­ця­лась, хоч би він був і не ду­же гар­ний. В од­но­го їй при­па­да­ли до впо­до­би гарні ви­разні очі, в дру­го­го чу­дові ву­са, в то­го чер­воні ус­та. Але ко­хан­ня й завсідне за­ли­цян­ня до па­ничів в неї бу­ло ро­ман­тич­не й ніко­ли не за­хо­ди­ло да­ле­ко: во­но ски­да­лось на відо­ме інсти­тутське «оббо­жу­ван­ня».

    О. Яків пос­теріг її но­ро­ви, пос­теріг її ро­ман­тичність і му­сив за­не­ха­ять її за­ли­цян­ня.

    Тим ча­сом Яків Ки­ри­ко­вич, вер­нув­шись до­до­му, по­чав роз­дя­гаться й зир­нув не­на­ро­ком на стіл. На столі біліла нас­тов­бур­че­на хус­точ­ка Лад­ковськоі, а під хус­точ­кою ле­жа­ла та ук­раїнська книж­ка, кот­ру во­на по­зи­чи­ла в йо­го.

    «От і за­бу­лась взять і кни­жеч­ку й хус­точ­ку, надісь, спох­ва­ту. Пев­но, вда­лась над­то вже спішна на вда­чу, або… мо­же, во­на бу­ла ду­же зак­ло­по­та­на сла­бою мо­ло­ди­цею. Пев­но, має ду­же доб­ре й по­чут­ли­ве сер­це», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, по­ра­ючись ко­ло сто­лу та при­би­ра­ючи по­суд.


    Гукнувши в вікно на па­руб­ча­ка най­мит­чу­ка, він од­дав йо­му кни­жеч­ку й хус­точ­ку й звелів за­раз од­нес­ти до Лад­ковської, а сам засвітив світло й при­мос­тивсь на ліжку на спо­чи­нок. Не­давні події не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го уяві. Пе­ред ним не­на­че ма­нячіли й Лад­ковська, і не­ду­жа мо­ло­ди­ця в убогій ха­тині на по­лу, прик­ри­та ряд­ни­ною. Різкий го­лос Лад­ковської все вчу­вав­ся, ніби лу­нав десь не­да­леч­ко од йо­го. Він не­на­че по­чу­вав її м'яке пле­че, що ніби все чер­ка­лось об йо­го. Але ця згад­ка бу­ла йо­му не ду­же приємна. Лад­конська не на­ди­ла йо­го ні кра­сою, ні своєю на­уко­вою роз­мо­вою.

    Він сів за стіл до­пи­су­ва­ти роз­по­ча­ту лікарську кни­жеч­ку для на­ро­ду.

    Наймитчук приніс до о. Яко­ва кни­жеч­ку й хус­точ­ку і пе­ре­дав че­рез най­мич­ку в гор­ниці. О. Яків узяв і одніс жінці.

    - Ти за­гу­би­ла хус­точ­ку. Це вже де­ся­та за­губ­ле­на хус­точ­ка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, не­на­че ци­бу­лю на грядц, - про­мо­вив о. Яків з осміхом.

    - Це ж я спох­ва­ту за­бу­ла в док­то­ра по­зи­че­ну книж­ку. Та­ка вже я вда­лась то­роп­ле­на та спішна, - ска­за­ла Лад­ковська, ук­ла­да­ючи мен­шо­го хлоп­ця в ко­лис­ку, що сто­яла про­ти її ліжка.

    Незабаром во­на, не роз­дя­га­ючись, ляг­ла в постіль, пос­та­ви­ла світло на сто­ли­ку, од­чи­ни­ла вікно в са­док, взя­ла по­зи­че­ну книж­ку, роз­гор­ну­ла й по­ча­ла чи­та­ти. В по­ко­ях сти­ши­лось: ніхто нігде вже не веш­тав­ся й не во­ру­шивсь. Най­мич­ки вже не тур­бу­ва­ли її. В домі ста­ло ти­хо - анічи­чирк! Лад­ковська, вис­пав­шись всмак вдень по обіді, лю­би­ла дов­го чи­тать вже ля­го­ма, ко­ли вся осе­ля ніби за­ми­ра­ла і навіть со­ба­ки над­ворі не гав­ка­ли.

    Вона дов­генько сліпа­ла очи­ма, але зміст ук­раїнської книж­ки не при­па­дав до нап­ра­ви її душі, до нап­ра­ви її ду­мок. Сільські дя­ди­ни та усякі тітки не ціка­ви­ли її ані криш­ки в той час. Гар­ний док­тор своїми блис­ку­чи­ми й тро­хи смут­ни­ми очи­ма все не­на­че вертівся пе­ред її очи­ма. Пе­ред нею все ніби ма­нячіли йо­го очі, ви­сокі рівні бро­ви, ми­готіли пишні, ніби шов­кові пе­ле­хаті ву­са. Во­на ки­ну­ла книж­ку, вста­ла, на­ла­па­ла па столі ро­ма­ни, заб­рані з чи­тальні військо­во­го клу­бу в повіто­во­му місті, де військо літу­ва­ло в ла­гері, і по­ча­ла пе­рег­ля­да­ти й до­би­рать собі ро­ман. Во­на тільки й жи­ла ти­ми фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми. Але з їх най­більше при­па­да­ли їй до впо­до­би ро­ма­ни, повні уся­ких ро­ман­тич­них та страш­них при­год, ро­ма­ни Ксав'є де Мон­те­пе­на та Пон­со дю Те­рай­лля. Лад­ковська на­ла­па­ла пе­редніше по­ча­ту Мон­те­пе­но­ву «Чер­во­ну чарівни­цю», надз­ви­чай­но ди­во­виж­ну, в котрій оповіда­лось, як по­хо­ва­ний небіжчик ожив в до­мо­вині і йо­го ви­пад­ком ви­ко­пу­ють живісінько­го… Во­на чи­та­ла в той вечір з сма­ком, не­на­че пи­ла якесь до­ро­ге ви­но і не мог­ла за­га­сить га­ря­чої та пе­ку­чої жа­ги. На місці ге­роя кра­су­ня маркіза во­на все вба­ча­ла мо­ло­до­го кра­су­ня док­то­ра, а на місці кра­суні маркізи во­на ста­ви­ла се­бе. І їй все ніби уяв­ки при­вид­жу­ва­лось, що цс дійсно вже діється її справ­дешній ро­ман з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, що він ма­не її ру­кою, ніби кли­че по­таєнці десь на са­моті, в яко­мусь лісі, в якійсь зе­леній пре­густій гу­ща­вині, де не­ма й жи­вої душі.

    Надежда Мокіївна од усо­ло­ди та зах­ва­ту аж очі зап­лю­щи­ла. В неї в очах ніби за­веш­та­лись гарні маркізи з пе­ле­ха­ти­ми ву­са­ми. Між ни­ми май­нув один біля­вий кра­сунь, і во­на впізна­ла док­то­ра. Їй не хотілось розп­лю­щу­вать очей, щоб натішить се­бе при­над­ни­ми мріями. Але… во­на й нез­чу­лась, як од­ра­зу зас­ну­ла… Книж­ка ви­па­ла з рук і впа­ла роз­гор­ну­тою на гру­ди. Вікно сто­яло не­за­чи­не­не…

    Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, нес­подіва­но про­ки­нув­ся од вог­кості й хо­ло­ду. Він зир­нув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Вхо­де він ту­ди, а жінка аж хро­пе, не роз­дяг­ну­та. Світло го­рить. Вікно од­чи­не­не. В вікно по­ди­хає вранішній різкий хо­лод. Ди­ти­на в ко­лисці ле­жить розк­ри­та. Він сіпнув жінку за ру­ку. Жінка аж ки­ну­лась і про­ки­ну­лась.

    Отець Яків мовч­ки за­чи­нив вікно, мовч­ки й вий­шов з кімна­ти, чов­га­ючи по підлозі па­тин­ка­ми.

    Через три тижні вве­чері вчи­тель зай­шов до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча на чай. Во­ни в роз­мові зга­да­ли за Лад­ковську: якось так до сло­ва прий­шло­ся.

    - Скажіть, будьте лас­каві, що во­но за лю­ди­на ота Лад­ковська? Не­на­че й гар­но й че­пур­но уб­ра­на, але ду­же вже не­че­пур­но зад­ри­па­на, ніби якась хвой­да. І книж­ку в ме­не за­бу­ла, і свою хус­точ­ку. А як го­во­ре, то не­на­че до ла­ду й ро­зум­но го­во­ре. Ця Лад­ковська ніби й ро­зум­на лю­ди­на й не без сього­час­них гу­ман­них пог­лядів та пе­ресвідченнів, але я примітив, що во­на на­лаз­ли­ва, навіть тро­хи на­хаб­на…

    - Та во­на то го­во­ре доб­ре. Про це не­ма що й ка­зать. Го­во­ре, мов шов­ком гап­тує. Але тільки в неї й вар­тості, що вміє ба­ла­кать та базіка­ти. Во­на го­во­ри­ти­ме вам і за пе­да­гогію, бо за­че­пи­лась в школі за пе­да­гогію, ба­ла­ка­ти­ме й за шко­ли, й за во­лосні спра­ви, і навіть за цер­ковні діла. Во­на лізе в шко­лу, лізе й у церк­ву і навіть дає нап­ра­ву чо­ловікові в цих ділах. Але як­би її пус­тить в шко­лу, то во­на там нічогісінько пу­тя­що­го не ро­би­ла б. Подз­во­ни­ла б тро­хи язи­ком та й пішла б по сад­ку ви­гу­ку­вать то сільських пісень, то мод­них міських ро­мансів, як та дівчи­на в пісні, що співає: «Я нічо­го не ро­би­ла, тільки по са­доч­ку хо­ди­ла»… Во­на скрізь ти­че но­са, в усякі діла ми­кається, але нічо­го не ро­бе. А в своїй ха­зяй­ській справі то чо­мусь не ду­же-то вми­кується. Са­ма ніко­ли не хо­де ніку­ди з клю­ча­ми ні в ко­мо­ру, ні в льох, бо лінивст­во в неї ве­ли­ке. Че­рез це во­на раз у раз до­ру­чає ключі най­мич­кам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А най­мич­ки пос­те­рег­ли її но­ро­ви та кра­дуть мас­ло, са­ло, бо­рош­но й пе­ре­во­дять уся­кий по­жи­вок, де тільки запірвуть. Раз вик­ра­ли з комірчи­ни навіть м'ясо й здо­ро­ву ри­би­ну, а оце за зи­му по­ви­но­си­ли з льоху при­по­ла­ми тро­хи не всю кар­топ­лю. А Лад­ковська нічо­го не дог­ля­дає, тільки базікає про ви­сокі речі та ба­вить се­бе фран­цузьки­ми ро­ман­тич­ни­ми ро­ма­на­ми.

    - Ото по­ми­лив­ся б! А я був ра­дий, що тут в глу­шині тра­пи­лась та­ка гар­на й ро­зум­на лю­ди­на, і га­дав, що во­на прис­та­не до на­шої просвітньої спілки. Ото був би вше­ле­павсь! - го­во­рив док­тор, і йо­го очі не­на­че пой­ня­лись смут­ком та жур­бою.

    - Вона лад­на й прис­тать до ва­шої спілки, але з іншої при­чи­ни… Як бу­ло приїде в шко­лу не­жо­на­тий вчи­тель, то во­на так і при­лип­не до йо­го: зап­ро­шує до се­бе, дає йо­му обід, хар­чує йо­го, панькається ко­ло йо­го. А потім по­чи­нає за­ли­ця­тись, пи­ше до йо­го лис­ти, за­хо­де до йо­го вве­чері на чай, щоб по­ба­ла­кать, а ко­ли не за­хо­де до йо­го в ха­ту, то ни­кає попід ха­тою та заг­ля­дає в вікна. Од­но­му вчи­те­леві так ос­то­гид­ла її на­лаз­ливість та нас­тир­ливість, що він му­сив пе­рей­ти в дру­гу шко­лу при му­ро­ваній церкві. Пи­ше до йо­го лис­ти, що її гри­зе нудьга, що во­на не дасть собі ра­ди ні в чо­му, і всо­вує в по­зи­чені в йо­го кни­жеч­ки оту нісенітни­цю. Це, бач­те, оті єпархіалки ви­но­сять та­кий ро­ман­тизм з сво­го інсти­ту­ту, де їх дер­жать вза­перті за за­су­вом цілі ро­ки, де во­ни з нудьги да­ють во­лю своїм мріям і тільки жи­вуть ни­ми. Сте­режіться її! А її чо­ловік ду­же по­ряд­ний і ро­зум­ний; він і справді мо­же стать на підмо­гу й пос­лу­гу вам в справі, що сто­сується до просвіти на­ро­ду.

    Йезабаром зай­шов на чай і Ни­кон Куч­ма. Ула­се­вич на­мо­вив Ни­ко­на, щоб він зби­рав до се­бе па­рубків та уся­ких лю­дей на свят­ках, чи­тав їм ук­раїнські книж­ки й за­охо­чу­вав їх са­мих до чи­тан­ня. Роз­мо­ва пішла про те, щоб впо­ряд­ку­вать розп­ро­ду­ван­ня де­ше­вих кни­же­чок поміж се­ля­на­ми. Ни­кон дав обіцян­ку взя­тись за цю спра­ву.

    Саме в той час за­гур­котів візок у дворі. Яків Ки­ри­ко­вич по­ди­вив­ся в од­чи­не­не вікно й по­ба­чив гар­ненькі ситі коні. По­га­няв їх хлоп­чик, уб­ра­ний в ря­беньку че­мер­ку й підпе­ре­за­ний ши­ро­ким одеським чер­во­ним по­ясом з дов­ги­ми то­роч­ка­ми. На шта­нях чер­воніли дві по­дов­жасті смуж­ки. Ула­се­вич при­га­дав, що дос­то­ту так вби­ра­ють своїх по­го­ничів і ко­зачків дідичі-ка­то­ли­ки в Київщині, і до­ми­ти­ку­вавсь, чиї то бу­ли коні. Лад­ковська бу­ла ро­дом з се­ла Київської гу­бернії і вби­ра­ла для ши­ку й сво­го по­го­ни­ча на зра­зець київських польських дідичів, своїх пе­реднішнх сусідів.

    Хлопчик зско­чив з ко­зел і в вікно по­дав док­то­рові лис­та. В листі Лад­ковська про­си­ла док­то­ра приїхать та­ки за­раз й ог­лядіть мен­шо­го син­ка, що за­не­ду­жав не­на­че на про­пас­ни­цю, а мо­же, й горів на кір.

    Уласевич, поп­ро­сив­ши ви­ба­чен­ня в гос­тя, за­раз сів на по­воз­ку й мерщій по­ка­тав до оселі от­ця Лад­ковсько­го.

    Отець Яків, ще мо­ло­дий, не­ви­со­кий на зріст і тро­хи при­сад­ку­ва­тий, вибіг на­зустріч до док­то­ра на ґанок, ве­се­ленько привітав­ся з ним і поп­ро­сив всту­пить до світлиці. В світли­цю за­раз увійшла На­деж­да Мокіївна в ясній ря­бенькій сукні з вик­лад­час­тим коміром, не­на­че на­ла­го­ди­лась їха­ти ку­дись в гості. Во­на шви­денько вий­шла, ніби ви­ли­ну­ла з две­рей, по­да­ла док­то­рові обидві ру­ки, ще й доб­ре потіпа­ла йо­го ру­ки, стис­нув­ши їх з усієї си­ли.

    - Спасибі вам, що ви не за­га­ялись, - ска­за­ла Лад­ковська з ле­геньким осміхом на ро­же­вих пов­них товс­теньких ус­тах, з-під кот­рих блис­ну­ли ши­рокі зу­би. - Ось я за­раз при­че­пу­рю сво­го син­ка. Сідай­те, будьте лас­каві! - поп­ро­си­ла ха­зяй­ка гос­тя й од­су­ну­ла тро­хи крісло од сто­ла, а са­ма хап­ком на­че шуг­ну­ла в двері й зник­ла.


    Яків Ки­ри­ковнч сів на кріслі й оки­нув оком не­ве­лич­ку світли­цю з ни­зенькою сте­лею з сво­ло­ка­ми. Світли­ця бу­ла обс­тав­ле­на гар­ненько, але з пре­тензіями. В кут­ках на ко­син­чи­ках ма­нячіли скляні цяцькові ваз­ки з па­пе­ро­ви­ми й крам­ни­ми квітка­ми, котрі вже дав­но збляк­ли, поп­ри­па­да­ли по­ро­хом і бу­ли схожі на сухі бу­дя­ки. Скрізь по вікнах і долі ко­ло вікон стриміли по­жовклі й дав­но не по­ли­вані ва­зо­ни. Лад­ковська час­то за­бу­ва­ла за їх і не по­ли­ва­ла по тиж­ню, хіба вже най­мич­ка або нянька, ба­га­то більше кмітли­ва за ха­зяй­ку, з ми­ло­сер­дя ря­ту­ва­ла ва­зо­ни од наг­лої смерті.

    О. Лад­ковський роз­го­во­рив­ся в док­то­ром про своє жит­тя й по­дав йо­му папіро­си та сірни­ки. Не­за­ба­ром знов ви­ли­ну­ла Лад­ковська, гла­денько при­че­са­на, але в неї на по­ти­лиці й те­пер, як і завж­ди, теліпа­лись ніби па­чо­си або одіржи­ни. Во­на й не че­пу­ри­ла в кімнаті ди­ти­ни, а по­хап­цем че­пу­ри­лась са­ма пе­ред дзер­ка­лом. З кімна­ти вий­шла нянька, ду­же гар­на дівчи­на, чор­ня­ва та тон­ка ста­ном, з чер­во­ною шов­ко­вою стрічкою на го­лові, з чер­во­ним бан­том, при­ту­ле­ним на чо­ло­поч­ку на го­лові тро­хи якось хи­мер­но, не по-сільській. Док­тор і о. Яків пішли в по­коїк, де ле­жав на ліжку хлоп­чик. Вікно бу­ло зу­мис­не зас­ло­не­не товс­тою вов­ня­ною хуст­кою. На столі навіщось горіла лам­па, зас­ло­не­на здо­ро­вецьким ро­же­вим аба­жу­ром. Світло од цієї лам­пи в тем­но­му по­коїку бу­ло ро­же­ве, мрійне. Лад­ковська сто­яла, уся об­ли­та ро­же­вим світом. Во­на ніби посвіжіша­ла й пок­ра­ща­ла при то­му світі. Але док­то­рові за цей мрійний світ бу­ло бай­дужісінько. Він хап­ком од­че­пив хуст­ку з вікна. Лад­ковська опи­ни­лась в різко­му ден­но­му сяйні. Док­тор пильно ог­лядів сла­бо­го хлоп­чи­ка, ог­лядів тро­хи наб­ряклі що­ки й тро­хи заснічені зо­ло­тушні очі од жа­ру.

    - Певно, го­рить на кір, але ще не час од­га­дать, ку­ди по­вер­не те горіння. По­ба­чи­мо потім зго­дом. Слабість ще не ви­яви­лась га­разд, - ска­зав док­тор, присівши ко­ло сто­лу й чер­ка­ючи на лис­точ­ку за якесь лікарст­во на ліки не­дужій ди­тині.

    О. Яків зап­ро­сив док­то­ра до сто­ло­вої кімна­ти, де на столі па­ру­вав са­мо­вар. Посіда­ли за стіл і роз­ба­ла­ка­лись. Лад­ковська на­ли­ва­ла чай, а очей не зво­ди­ла з гар­но­го док­то­ра. Со­лод­кий осміх не зни­кав з її уст ні на хви­лин­ку.

    - Спасибі вам за ук­раїнську книж­ку, що по­зи­чи­ли На­дежді Мокіївні, - дя­ку­вав ба­тюш­ка. - Це вже по­ча­ли ви­хо­дить нові книж­ки. Ми, ще був­ши в семінарії, за­люб­ки чи­та­ли де­які книж­ки, що трап­ля­лось нам ви­пад­ком десь до­бу­ти. От та­ких кни­жок ко­неч­но потрібно для на­ших тем­них сіл! Але як на­род­на літе­ра­ту­ра, зви­чай­но, чер­пає зміст з ши­ро­ко­го за­гально­го письменст­ва, то зад­ля нас до­кон­че потрібна й ши­ро­ка ук­раїнська літе­ра­ту­ра, - го­во­рив о. Яків.

    - Ви не­на­че чи­таєте в ме­не в го­лові мої власні дум­ки та гад­ки, - обізвавсь Ула­се­вич, ко­ло­тя­чи чай ло­жеч­кою.

    - Та й мої, - до­да­ла На­деж­да Мокіївна. - Чо­му б пак і нам не роз­вес­ти ши­ро­ко­го письменст­ва? Хіба ж ми не лю­де, чи що? - ле­пе­та­ла На­деж­да Мокіївна.

    Уласевич по­чу­тив, що на йо­го но­гу нас­ту­пи­ла но­га, але не в чо­боті, а в че­ре­ви­ку, бо бу­ла м'якісінька. Йо­му зда­лось, що На­деж­да Мокіївна, мо­же, не­на­ро­ком, по­ра­ючись ко­ло по­су­ду та ха­па­ючись, торк­ну­лась об йо­го но­гу.

    - Ви доб­ре ро­би­те, що за­хо­ди­лись за­тя­гать до се­бе на ліки на­ших се­лян, - ска­зав отець Яків, - а то в нас зна­хур­ки зовсім-та­ки опа­ну­ва­ли се­лян та й дер­жать їх у своїх ру­ках під своїм містич­ним на­мов­лян­ням.

    - От ми й ста­не­мо вам, док­то­рам, до по­мочі, бу­де­мо на­мов­лять отих не­уків та за­вер­тать до ва­шо­го ла­за­ре­ту, - обізва­лась На­деж­да Мокіївна.

    Вона по­су­ну­ла до гос­тя тарілку з скиб­ка­ми па­ля­ниці. Яків Ки­ри­ко­вич знов по­чу­тив, цю Лад­ковська нас­топ­та­ла йо­му на но­гу вдру­ге, але вже дуж­че, ще й тро­хи при­тис­ну­ла. Йо­му ста­ло ніяко­во: попліч з ним сидів її чо­ловік і міг примітить ту безг­луз­ду вих­ват­ку за­ли­цян­ня.

    «Ой ко­ли б мерщій ви­пи­ти чай та втек­ти од цієї при­че­пи», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

    Він при­ди­вивсь до от­ця Яко­ва. Отець Яків був зовсім не по­га­ний з ли­ця: ру­ся­вий, тро­хи ру­ду­ва­тий, але з ро­зум­ни­ми яс­ни­ми очи­ма. Тільки вид в йо­го був тро­хи ніби плис­ко­ва­тий та ви­лиці на що­ках ви­ти­ка­лись ду­же примітно. В своїй роз­мові він по­ка­зав се­бе ро­зум­ною лю­ди­ною й на­чи­та­ною, кот­ра, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ла з щи­рим сер­цем до ба­жаннів та пог­лядів док­то­ра. Він і справді був ла­ден ста­ти йо­му до по­мочі в просвітніх замірах ба­га­то шир­ше й кра­ще, ніж жінка.

    Яків Ки­ри­ко­вич ви­пив чай і поп­ро­щавсь, обіця­ючи заїхать не­за­ба­ром ще раз до сла­бої ди­ти­ни.

    - Прибувайте ж до нас, ко­ли ва­ша лас­ка, не тільки до сла­бо­го, але й до нас, здо­ровісіньких! - гук­нув з ган­ку отець Яків.

    - Добре! Спа­сибі вам! - обізвав­ся з по­воз­ки Ула­се­вич, здійма­ючи бри­ля й кла­ня­ючись на льоту.

    «Ну й прав­ду ж ка­зав Па­рафієвський за цю єпархіалку! - ду­мав Ула­се­вич. - Хоч во­на й ро­ман­тич­на в за­ли­цянні, але нас­ту­пан­ня на но­гу - це ж вих­ват­ка зовсім-та­ки не ро­ман­тич­на й навіть не по­етич­на. Мо­же, в неї ро­ман­тич­на мрійність по­за­ла­зи­ла і в че­ре­ви­ки. Тре­ба од неї од­ми­ку­вать або й зовсім на який­сь спосіб од­ка­рас­каться».

    Через день Ула­се­вич пішов пішки до от­ця Яко­ва на одвіди­ни сла­бої ди­ти­ни. Він зас­тав са­му На­деж­ду Мокіївну. Отець Яків веш­тав­ся на то­ку. Хлоп­чик оду­жу­вав: по­дуж­чав, по­ве­селішав і грав­ся цяцька­ми під дог­ля­дом няньки. На го­лові в няньки ма­нячіла вже інша до­ро­га шов­ко­ва зе­ле­на стрічка. Довгі кінці мет­ля­лись ниж­че по­яса. На го­лові, на чо­ло­поч­ку, бу­ла приш­пи­ле­на чи­ма­ла ко­кар­да з та­кої са­мої стрічки. На­деж­да Мокіївна начіплю­ва­ла їй на го­ло­ву свої до­рогі стрічки, щоб хоч на­ди­виться на ті стрічки, бо їй самій не мож­на бу­ло за­ра­зом по­начіплю­вать на се­бе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у бу­день.

    Надежда Мокіївна, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась Ула­се­ви­ча. Во­на бу­ла приб­ра­на в яс­но-зе­ле­ну гар­неньку сук­ню. На гру­дях був приш­пи­ле­ний бант з ро­же­вих стьоже­чок. Во­на по­дя­ку­ва­ла док­то­рові за вваж­ливість до не­ду­жої ди­ти­ни. Док­тор не знай­шов нічо­го не­без­печ­но­го в ди­ти­ни. Він навіть заздрівав, що мож­на бу­ло б обійтись і без док­торських ліків і що На­деж­да Мокіївна на­ва­жи­лась зак­ли­кать йо­го для се­бе і зовсім не для сла­бої ди­ти­ни…

    Прибіг отець Яків з то­ку, тро­хи втом­ле­ний веш­тан­ням, і роз­ба­ла­кав­ся з док­то­ром. На­деж­да Мокіівна не­за­ба­ром ви­ли­ну­ла з кімна­ти, сіла в крісло й роз­ве­ла роз­мо­ву за свою стра­шен­ну нудьгу в селі, за не­дос­та­чу пу­тя­щих кни­жок для чи­тан­ня. Вско­чи­ла нянька й оповісти­ла, що вже по­да­ла са­мо­вар. Отець Яків зап­ро­шу­вав Яко­ва Кирн­ко­ви­ча на чай. Але як не про­си­ла йо­го й не на­ма­га­лась На­деж­да Мокіївна, док­тор од­ма­гав­ся, що йо­му не­ма ча­су, бо він поспішає в ла­за­рет. Док­тор зу­мис­не од­ми­ку­вав од при­чеп­ли­вості на­хаб­ної На­деж­ди Мокіївни й хап­ком вий­шов з по­коїв.

    Через кілька день, вже смер­ком, най­мит­чук приніс йо­му книж­ку, кот­ру по­зи­ча­ла в йо­го На­деж­да Мокіівна, за­гор­ну­ту в лис­ток га­зе­ти й за­пе­ча­та­ну сур­гу­чем. Ула­се­вич роз­гор­нув га­зе­ту й узяв книж­ку в ру­ки. З книж­ки ви­ти­кав­ся лис­то­чок пош­то­во­го па­пе­ру з по­мальова­ним ку­точ­ком, де бу­ли на­мальовані го­лу­би на гілочці, що до­тор­ку­ва­лись во­ла­ми й дзьоба­ми. Яків Ки­ри­ко­вич вис­мик­нув по­цяцько­ва­ний лис­ток. То був лист од На­деж­ди Мокіївни.

    «Чи не зас­лаб­ла ча­сом знов ди­ти­на?» - май­ну­ла в йо­го дум­ка.

    Він вхо­пив лис­та, сів ко­ло вікна й по­чав пе­ребігать очи­ма по ряд­ках. Але про слабість ди­ти­ни не бу­ло й мо­ви. Лад­ковська пи­са­ла до йо­го, не­на­че до якої-не­будь своєї давньої то­ва­риш­ки або до близько­го то­ва­ри­ша, кот­рий мо­же втя­мить її без­радісне й нуд­не ста­но­ви­ще в яко­мусь Дри­жи­полі се­ред неп­росвіче­них лю­дей. Во­на роз­во­ди­лась ду­же ши­ро­ко про свій ро­зу­мо­вий роз­ви­ток, про свою на­чи­таність, чва­ни­лась своїми сього­час­ни­ми лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми, шко­ду­ва­ла, що в такій без­тямній глу­шині не мо­же за­побігти своєму ли­ху, не мо­же знай­ти навіть спо­чу­ва­ючих та при­хильних до неї лю­дей.

    «Кругом ме­не все ба­тюш­ки-греч­косії, в кот­рих го­ло­ви нап­хані по­ло­вою та висівка­ми або послідом. Не­ма до ко­го ро­зум­но­го сло­ва про­мо­вить, не то що поділиться моїми дум­ка­ми. А тим ча­сом ме­не гри­зе нудьга без ро­зум­ної праці, без ро­зум­но­го будлі-яко­го гу­маністич­но­го зав­дан­ня й діла. Ме­не бе­ре за­висність, як я зга­даю, що ви знай­шли собі ро­зум­ну пра­цю. Тим ча­сом я ги­ну з нудьги, ги­ну од шу­кан­ня яко­гось ви­що­го, кра­що­го діла і не мо­жу йо­го знай­ти, і не­ма в ко­го по­ра­ди пи­тать; я за­на­па­щаю на­да­рем­но літа свої мо­лоді в цій глу­шині, нуд­жу світом і навіть не зна­ход­жу собі по­ра­ди ні од ко­го».

    «Це підступ… оче­ви­дяч­ки, підступ з підлес­ливістю. Але ж і зу­гар­на во­на підібраться під лю­ди­ну! Знать, що во­на та­ки справді тя­ме сього­часні гу­маністичні пря­му­ван­ня: ма­буть, на­ха­па­лась їх у Києві на ході та нас­ко­ком од ко­гось в роз­мо­вах. Але ме­не не підду­ре! Во­на прос­то злов­жи­ває сього­часні прин­ци­пи, щоб підійти під ме­не, під мої пог­ля­ди. Чуд­на лю­ди­на! Здається, во­на лад­на пус­тить на тор­жок хоч би й лібе­ральні прин­ци­пи, щоб до­бу­тись то­го, чо­го їй тре­ба. Ну, Мокіївно! дзус­ки на цей раз! Ото був би нат­ра­пив на гар­ну спільни­цю! Це бу­ла б доб­ра суп­ря­га! са­ме сього­час­на!»


    Яків Ки­ри­ко­вич так за­ду­мавсь, що за­був­ся й за ста­кан чаю, що вже зовсім про­хо­лов. В світли­цю ввійшов Па­рафієвський. Ула­се­вич опам'ятавсь, вхо­пив лист і схо­вав в ки­ше­ню. Посіда­ли во­ни за стіл і роз­ба­ла­ка­лись за слабість ба­тю­щи­но­го хлоп­чи­ка.

    - Та й тієї сла­бості там в хлоп­ця, як кіт нап­ла­кав! Нічо­го не­ма не­без­печ­но­го і, пев­но, й не бу­ло. Тільки дур­но проїздивсь, та ще й доб­ру про­маш­ку зро­бив пішки, - ска­зав Ула­се­вич і осміхнувсь.

    - А до вас ще не сла­ла листів за свою нудьгу На­деж­да Мокіївна? - спи­тав вчи­тель в жарт. Ула­се­вич за­ре­го­тавсь.

    - То це в тих но­вих єпархіалок та­ка по­ве­денція, чи що? - спи­тав він в Па­рафієвсько­го.

    - Мабуть, та­ка, хоч не в усіх. Зас­ло­няй­те вве­чері вікна щільніше або й за­чи­няй­те вікон­ниці, бо во­на, пев­но, заг­ля­да­ти­ме, «а чи ми­лий спить, а чи так ле­жить, та що її сер­денька не роз­ве­се­лить», - про­мо­вив він сло­ва­ми пісні. - Щоб та­ки всі ці єпархіалки за­га­лом бу­ли однієї вдачі, я цього не ска­жу. Але здебільшо­го во­ни чо­гось за­кар­лю­чи­лись на цю Мокіївну: уда­ють з се­бе міських «ба­ринь» або діди­чок паній, а ко­ли тре­ба, то прис­тав­ля­ються но­ви­ми сього­час­ни­ми людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде са­ма без по­го­ни­ча, коні по­га­няє, не­на­че якась київська лібе­рал­ка. По­го­ни­ча приб­ра­ла в смуг­нас­ту ко­за­чи­ну, підпе­ре­за­ла чер­во­ним по­ясом. На няньку начіплює свої шов­кові стьожки, лю­бе чер­воні сап'янці на най­мич­ках, по­го­ни­ча кли­че не «Гриньку», а «Гри­горій», най­мич­ку зве не «Па­лаж­кою», а «Па­ла­геєю», ніби справж­ня міська «ба­ри­ня». От отець Яків так з охо­тою ста­не вам до по­мочі й прис­та­не до на­шої просвітньої спілки.

    - Коли ж оця Лад­ковська ка­же, що ба­тюш­ки на се­лах нічим щи­ро не пик­лю­ються, тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ють, бо зам'яки­ню­ються на се­лах та ле­дащіють, і що в їх го­ло­ви нап­хані тільки дер­тю та по­ло­вою, - якось про­хо­пив­ся Яків Ки­ри­ко­вич.

    Парафієвський за­ре­го­тавсь. Йо­му ці сло­ва не бу­ли невідомі, бо й у листі до йо­го Мокіївна теж не раз вжи­ва­ла ці самі, упо­добні для неї сло­ва тоді, як за­ли­ця­ла­ся й за­побіга­ла в йо­го лас­ки, підроб­лю­ючись під йо­го світог­ляд та нап­ра­ву.

    «Ну, хва­лить бо­га, вже мені те­пер не тре­ба що­ве­чо­ра зас­ло­нять вікно од ціка­вої сусіди. Знай­шла во­на собі но­ву й кра­щу зачіпку", - по­ду­мав Па­рафієвський.

    Минув рік. Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу час­то до­во­ди­лось їзди­ти по око­лиці лічить сла­бих. Він при на­годі все роз­пи­ту­вав за сусід дідичів, за ба­тю­шок, док­торів та фер­шалів. Він вже чув од Па­рафієвсько­го, що де­які мо­лодші па­ни й панії за­во­ди­ли до­машні спек­таклі, ви­учу­ва­ли гра­ти са­мих та­ки се­лян - дівчат та па­рубків. Дійшла до йо­го чут­ка, що од­на дідич­ка за­во­де в се­бе мо­лоч­ний підва­рок і для се­бе, для своєї ко­ристі, і зад­ля то­го, щоб роз­пов­сю­дить це про­мислівство в око­лиці, а дру­га панія за­во­де в своєму селі уся­ке лікарське зілля, помічне в хво­ро­бах. Він ви­пад­ком дізнавсь, що поб­ли­зу в діди­ча Гу­ко­ви­ча є доч­ка кур­сист­ка, кот­ра ціка­виться сього­час­ни­ми спра­ва­ми. Ни­кон Куч­ма зби­рав до се­бе в ха­ту се­лян і пе­ре­чи­тав на свят­ках ба­гацько но­вих ук­раїнських кни­жок. Просвітність якось пот­ро­ху роз­во­ру­шу­ва­лась. До Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча пот­ро­ху по­ча­ли за­хо­дить слабі лю­де на по­ра­ду та за ліка­ми. Се­ред мерт­во­ти та глу­ши­ни по ти­хих за­кут­ках по­ча­ла накльову­ва­тись просвітня ро­бо­та. Ула­се­вич скуп­чив до­ку­пи де­які не­ве­ликі си­ли для просвітньої спра­ви, які про­яви­лись в око­лиці то з ес­те­тич­ни­ми заміра­ми, то з просвітніми й ха­зяй­ськи­ми.

    

VI

    

    Одного дня, пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням, до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча Гу­ко­ви­ча при­вез­ли з станції те­лег­ра­му. Він спо­чат­ку ду­мав, що то прий­шла звістка за про­даж пашні, але, роз­дер­ши папір, він аж крик­нув до жінки й до­чок. Во­ни швид­ко позбіга­лись на той пок­лик, бо бу­ли ду­же зацікав­лені.

    - Од ко­го те­лег­ра­ма? Пев­но, а Києва? - хап­ком пи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Чи не од Таїси Андріївни ча­сом? - пе­ре­би­ла матір Ме­ла­ся.

    - Та од Таїси ж Андріївни Сват­ковської. Пе­ре­ка­зує, що в неділю вранішнім поїздом при­бу­де до нас в гості на три дні з Люб­кою… і…

    - І Елпіди­фо­ром Пет­ро­ви­чем? - спи­та­ла жінка.

    - Де там з Елпіди­фо­ром? Цей бун­дюч­ний ге­не­рал зро­ду-звіку не спо­до­бить нас та­кої по­ша­ни. Таїса Андріївна приїде з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем Ула­се­ви­чем, ва­шим но­вим при­яте­лем.

    Мелася по­чер­воніла до са­мих здо­ро­вих вух. Її ви­ряч­ку­ваті блис­кучі очі од­ра­зу не­на­че при­па­ли імлою й чорніли, як тер­нові яго­ди, при­павші ро­сою.

    Гуковичка тро­хи не йня­ла віри чо­ловікові, бо він ча­сом її ду­рив, ко­ли бу­ло в їх зма­ган­ня або свар­ка за гроші. Во­на вхо­пи­ла в пуч­ки папір, про­чи­та­ла й на свої очі по­ба­чи­ла й пе­ресвідчи­лась, що то бу­ла прав­да. Ма­ти пе­рег­ля­ну­лась з доч­кою й не­на­че очи­ма ска­за­ла: от і маєш же­ни­ха! Ме­ла­ся ніби очи­ма од­ка­за­ла: і справді, ма­мо! та­ки на­пев­но маю!

    - Ще ж до неділі… От з нес­тям­ки й дні по­гу­би­ла…

    Сьогодні вівто­рок чи се­ре­да? Ли­бонь вівто­рок? -спи­та­ла Гу­ко­вич­ка.

    - Середа. Ви, ма­мо, і справді по­гу­би­ли лік днів, - обізва­лась Ліда, ні криш­ки не збен­те­же­на звісткою, кот­ра до неї не сто­су­ва­лась.

    - Ще до­волі маємо ча­су. Тре­ба ж нам пок­ло­по­таться заз­да­легідь, щоб бу­ло чим прий­нять гос­тей. Мо­же, й справді… - по­ча­ла Тек­ля Опа­насівна, але пик-мик! та й за­мовк­ла, зир­нув­ши ско­са на Ліду.

    - Що це ти ду­маєш вструг­нуть зад­ля гос­тей? Га? Про шик і не ду­май! Не зак­ли­ка­ти ж для їх му­зик та не за­во­дить ба­лу. Це ж наші зви­чай­ні, неп­ро­хані гості… - сти­ха обізвавсь Гу­ко­вич. мірку­ючи по­таємно в душі, чи вий­де що путнє з тих одвідин, чи й ні.

    - Музики не му­зи­ки, а тре­ба ж на­го­ту­вать усього до­волі на три обіди та троє сніданків і на три ве­чері. Тре­ба б побігти в місто та вхо­пить зо дві свіжі шин­ки, та м'яса, та свіжої ри­би. Та й вин в нас сли­ве що не­ма, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, вже зак­ло­по­та­на.

    - Та й шам­пансько­го тре­ба б при­хо­пить хоч зо три або з чо­ти­ри пляш­ки, - про­го­во­ри­лась Ме­ла­ся.

    - Ну! мо­же, ти ду­же вже за­рані дбаєш про шам­панське. Мо­же, й не дійде до шам­па­на, -по­жар­ту­вав батько.

    - Може, не дійде, а мо­же, й дійде, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - «За­пас біди не чи­не, а гу­ща дітей не роз­го­не», як ка­жуть в при­казці. А як нічо­го не вий­де, то ми й самі спо­жи­ве­мо й по­жи­вок, і вин­це. Я ла­са до шам­пансько­го.

    - І я ла­са до йо­го, не­ма що гріха таїти, - по­жар­ту­ва­ла на ра­до­щах Ме­ла­ся й собі.

    - Про ме­не! Ва­ше доб­ро, ва­ша й во­ля. Робіть, як знаєте: вво­ляй­те свою во­лю. Вам, да­мам, більше зна­ти в цій справі, ніж нам, му­ги­рям, - ска­зав Гу­ко­вич і вий­шов з гор­ниці на тік.

    Гуковичка за­раз спи­са­ла на чет­вер­тушці па­пе­ру дов­гий спис за­ку­пок і поїха­ла з Ме­ла­сею до повіто­во­го міста. Там во­ни ску­пи­лись, ще й за­го­ди­ли місько­го ку­ха­ря, щоб приїхав в су­бо­ту й привіз уся­кої свіжи­ни. В то­му спи­сові бу­ло за­пи­са­но й чо­ти­ри пляш­ки шам­пансько­го… на вся­кий ви­па­док…

    - Як не до­ве­деться спо­жить йо­го за­раз, то зос­та­неться на­далі. Але, «як не те­пер, то в чет­вер», а нам, ма­буть, та­ки до­ве­деться по­час­ту­вать ним ве­се­ло­го Ми­шу­ка Ула­се­ви­ча, - ка­за­ла Гу­ко­вич­ка до чо­ловіка, вер­нув­шись з міста з пов­ною по­воз­кою за­ку­пок.

    - Дай бо­же, на­шо­му те­ляті вов­ка впійма­ти! - про­мо­вив Гу­ко­вич до жінки. - Мо­же… мо­же, й не спо­су­диться, а мо­же, скла­деться так, як і не жда­лось, не га­да­лось…

    В неділю зран­ня вис­ла­ли коні на вок­зал. Спо­за­ран­ку по­ча­лось в домі веш­тан­ня та біга­ни­на. Приїхав ку­хар. Най­мич­ки ло­ви­ли по­ро­ся­та, ку­ри та кач­ки. Ку­ри кир­ка­ли, по­ро­ся­та кувіка­ли під но­жем; роз­пуд­жені кач­ки так ках­ка­ли, що в їх тро­хи гор­лян­ки не лус­ну­ли. В подвір'ї й у пе­карні зняв­ся та­кий гар­ми­дер, не­на­че в дворі сподіва­лись приїзду архієрея або гу­бер­на­то­ра. Ку­хар за­хо­див­ся го­ту­вать обід, ку­хо­вар­ка пек­ла па­ля­нич­ки та усякі крен­делі до чаю. Тек­ля Опа­насівна да­ва­ла всьому ряд, кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі.

    Задзвонили на служ­бу бо­жу. Тек­ля Опа­насівна пе­рех­рес­ти­лась і зга­да­ла, що во­на ще й досі бо­гу не мо­ли­лась.

    «Ой бо­же мій! Це ж я за оцим кло­по­том ще й досі не мо­ли­лась бо­гу, навіть ло­ба не встиг­ла пе­рех­рес­тить. Не­хай вже завт­ра вранці по­мо­люсь двічі: за сьогодні й за завт­ра», - ду­ма­ла Тек­ля Опа­насівна, важ­ко зітхнув­ши й підняв­ши очі до об­разів.

    - Меласю, Лідо! вби­рай­тесь ли­шень швид­ше та ходім до церк­ви, по­мо­ли­мось бо­гу, щоб бог пос­лав вам обом та­лан, - гук­ну­ла ма­ти до до­чок.

    - Як бу­де та­лан, то й сам прий­де; «як бог дасть, то й в вікно по­дасть», - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - Ще що ви­га­дай! Не­хай би вже Ліда… то я знаю, що во­на лад­на й у церк­ву не заг­ля­дать, бо в Пе­тер­бурзі так ба­гацько наб­ра­лась ро­зу­му, що в неї ум за ро­зум за­хо­де. А тобі неч­ля та­ке го­во­рить. За­бу­деш за бо­га, то й бог за те­бе за­бу­де.


    - А мо­же, й не за­бу­де! Хіба ж ви пи­та­лись за це в бо­га? - по­жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Йдіть, ма­мо, та моліться й за се­бе, і за нас обох. Ви нас­та­чи­те мо­ли­тов на нас і на цілу осе­лю, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    - Жартуй ли­шень, та й ог­ля­дай­ся. Вби­рай­тесь лиш мерщій обидві та ходім швид­ше, бо як поч­не­те че­пу­риться, то як­раз прий­де­те на шап­коб­ран­ня.

    - Еге, ма­мо, ви хо­че­те, щоб вам бу­ло охітніше й ве­селіше з на­ми в гурті сто­ять у церкві? - обізва­лась Ліда з кут­ка.

    - Кухар та ку­хо­вар­ка й без нас тут впо­ра­ються й усьому да­дуть ра­ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби бла­га­ла ма­ти.

    Дочки, на­решті, та­ки пос­лу­ха­лись ма­тері й пішли до церк­ви, щоб не зо­би­дить її.

    Надворі бу­ла го­ди­на. Грязь за­шерх­ла. Не­ве­личкі при­мо­роз­ки ви­су­ши­ли гря­зю­ку. День був яс­ний, по­го­жий. Обидві пан­ни зо­хо­ти­лись йти до церк­ви, щоб тро­хи про­хо­диться та роз­ва­жить се­бе.

    Після служ­би, хап­ки на­пив­шись чаю, ма­ти й доч­ки за­хо­ди­лись при­би­раться та че­пу­риться. Тек­ля Опа­насівна при­би­ра­ла Ме­ла­сю. Ліда на­ки­ну­ла на се­бе тем­неньку сук­ню, не­на­че во­на го­ту­ва­лась йти ку­дись на лекцію. Поїзд при­хо­див в два­над­цятій го­дині. Вже го­дин­ник продз­во­нив два­над­цять раз. І ма­ти, і Ме­ла­ся стур­бу­ва­лись. Нес­покій та три­вожність опа­ну­ва­ли їх обох. Ме­ла­ся сто­яла пе­ред но­вим здо­ро­вим дзер­ка­лом і пот­ро­ху підво­ди­ла пуд­рою то вис­ки, то по­ти­ли­цю. Ліда тільки ди­ви­лась і мовч­ки осміха­лась.

    Вже ми­ну­ла й дру­га го­ди­на, а гос­тей не бу­ло. Сон­це спус­ти­лось низько на обрії, вже ста­ло на вечірньому прузі, а гості не приїжджа­ли. Ме­ла­ся з нудьги ни­ка­ла, ніби блу­ка­ла по по­ко­ях і все че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми.

    «Може, й доб­ре, що тра­пи­лась якась за­бар­ка на поїзді. Смер­ком я зда­ва­ти­мусь кра­щою. І, мо­же… мо­же… хоч він і не ду­же гар­ний, але ж пос­тать… але ж ву­си… Мо­же, й не ми­не ме­не до­ля на цей раз», - ма­ри­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

    Вже як по­ча­ло су­теніть, за­гур­котіла по­воз­ка в дворі. Адріян Ки­ри­ло­вич вий­шов на ґанок зострічать гос­тей. Ха­зяй­ка, уб­ра­на в чор­ну шов­ко­ву з квіточ­ка­ми сук­ню, ви­ли­ну­ла в при­хо­жу, вхо­пи­ла Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмок­ну­ла її в що­ку, потім цмок­ну­ла Лю­бу в обидві що­ки і, привітав­шись ду­же привітно до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, зап­ро­си­ла гос­тей до світлиці. Не­за­ба­ром з бо­ко­вих од­чи­не­них две­рей вий­шла по­ва­гом Ліда, а за нею ніби ластівкою ви­ли­ну­ла Ме­ла­ся, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню, ви­со­ко за­че­са­на, з ко­ро­ною з товс­тих зо­ло­тис­тих кіс на тім'ї, в бла­кит­них бан­тах, в зо­ло­тих се­реж­ках та брас­ле­тах, з зо­ло­тою брош­кою на шиї. Рум'яна, ве­се­ла, з блис­ку­чи­ми здо­ро­ви­ми ка­ри­ми очи­ма, взру­ше­на надіями та мріями, Ме­ла­ся й справді ба­га­то пок­ра­ща­ла й пож­вавіша­ла. Во­на ніби на ході або на льоту пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми й жва­во та лас­ка­венько привіта­лась до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, не­на­че во­на зна­ла йо­го дав­но й зрос­ла з ним укупі.

    І Таїса Андріївна, і Лю­ба уб­ра­лись хоч че­пур­ненько, але ду­же прос­то, навіть убо­го - в сіренькі ку­ценькі спіднич­ки та чорні коф­ти, ніби­то по-до­рожньому. Але во­ни уб­ра­лись так прос­то зу­мис­не, щоб не за­тер­ти Ме­ласі, щоб Ме­ла­ся зда­ва­лась кра­щою. Лю­ба навіть не на­пуд­ри­ла щік, не підве­ла пенз­лем і не по­чор­ни­ла брів, не по­на­во­ди­ла рум'янців на ус­та і… по­по­ган­ша­ла. Але це зад­ля то­го во­на зро­би­ла так, щоб не за­тем­ря­вить Ме­ласі блис­ком своєї кра­си. Обидві гості зда­ва­лись ніби нед­бай­ли­во уб­рані й прос­то за­че­сані, тро­хи навіть на­че пе­ле­хаті. Врівні з ни­ми Ме­ла­ся й справді бу­ла по­казніша, че­пур­ненька, навіть гар­на.

    Михайло Ула­се­вич зир­нув на Ме­ла­сю й за­ди­вивсь. Свіже об­лич­чя, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, ро­жеві ву­ха, блис­кучі очі - все це при­па­ло йо­му до впо­до­би ба­га­то більше, ніж пе­редніше, в Києві.

    «Одже оця Ме­ла­ся гар­ненька собі нівро­ку… і свіжа, як ка­ли­на, і жва­ва та ве­се­ла, мов пташ­ка. Зовсім-та­ки апе­тит­на! Ко­ли б тільки до­да­ток до неї був чи­ма­лий, апе­тит­ний, то хоч і до вінця з нею ста­вай. Тре­ба бу­де при цій на­годі до­кон­че по­веш­таться по са­дибі та га­разд при­ди­виться до ха­зяй­ст­ва: і до то­ку, і до їх полів, чи ро­дю­ча ту­теч­ки зем­ля… А обс­та­ва в домі гар­на! незгірше, як в Таїси та в Лю­би. Але ж… оти­ми со­фа­ми та ку­шет­ка­ми, як по­душ­ка­ми та пе­ри­на­ми, не здобрієш… Усе те прах і попіл, по­ло­ва, ша­га вар­та», - ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич, зо­ря­чи по гор­ни­цях кмітли­ви­ми оч­ка­ми.

    Гості ог­ляділи но­ву обс­та­ву, обійшли й пильно об­ди­ви­лись, до­тор­ка­лись до всього й по­ла­па­ли пуч­ка­ми усе, навіть нові ки­ли­ми, потім посіда­ли на ка­напі. Ха­зяїн та гість сіли про­ти їх. В са­лоні пішла роз­мо­ва.

    Де б узя­ти, де б на­пи­тать та­ких швид­ких сте­ног­рафів, щоб во­ни по­хо­пи­лись за­пи­сать їх швид­ке ле­пе­тан­ня! Не­на­че усі дев'ять муз за­ра­зом вли­ну­ли в світли­цю й ви­си­па­ли всі свої скар­би та да­ри, окрім бо­гині муд­рості Афіни, кот­ра, зви­чай­но, зни­кає в та­ких са­ло­нах і тікає да­ле­ко, пев­но, аж на Олімп. По­ча­лось та­ке тріщан­ня та цвірінькан­ня, не­на­че в світли­цю влетіла си­лен­на си­ла го­робців, от як во­ни нап­рикінці літа навіщось зби­ра­ються на вер­бах на якусь го­ро­би­ну ра­ду й зав­зя­то цвірінька­ють. Зда­ва­лось, ніби світли­ця од­ра­зу ста­ла мли­ном на чет­ве­ро коліс, ще й з сту­па­ми; і в то­му млині зас­ту­котіли, за­дер­ча­ли й зак­ла­ца­ли чо­ти­ри шес­терні; ще й раз у раз, без­пе­рес­тан­ку гу­па­ли сту­пи. Цей млин гув, рипів, гур­котів, не­на­че мірош­ник пус­тив во­ду на всі зас­тав­ки. А се­ред то­го гу­ку та сту­ко­ту ще ніби десь дер­ча­ло двоє дер­кал, кот­ри­ми по­ло­ха­ють го­робців в виш­ни­ках.

    Гості оповіда­ли за міські но­вин­ки. Ме­ла­ся й її ма­ти роз­пи­ту­ва­ли про знай­омих ки­ян. Лю­ба лед­ве всти­га­ла од­повідать на два бо­ки. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич і собі щось роз­ка­зу­вав Ме­ласі й ля­щав ви­со­ким ле­пет­ли­вим те­нор­цем. І Ме­ла­ся, і Ула­се­вич од зав­зят­тя ніби аж ви­со­ло­пи­ли язи­ки, не­на­че кри­ви­лись од­но з од­но­го. Гук од роз­мо­ви аж лу­нав по по­ко­ях. Зда­ва­лось, ніби самі шиб­ки в вікнах дзвеніли й то­рохтіли, не­на­че в час ве­ли­ко­го гро­му. Га­лас і тріщан­ня ли­лось, со­та­лось, пе­реп­лу­ту­ва­лось, мов поп­лу­тані нит­ки. Один ха­зяїн сидів ок­ро­ми од усіх і по­зи­рав на всіх, ніби мов­чаз­ний та су­мо­ви­тий мірош­ник, кот­рий сидів мовч­ки й кмітив, чи не вис­ко­че ча­сом будлі-який навісний ку­лак з ко­ле­са та не лус­не йо­го ме­жи очі. Він вря­ди-го­ди тільки вми­ку­вавсь в роз­мо­ву, ча­сом вки­дав слівце своїм гуч­ним ба­сом. І зда­ва­лось, не­на­че важ­кий тов­кач сту­пи вря­ди-го­ди гу­пав се­ред то­го зи­ку, ля­щан­ня та ве­ре­щан­ня. Ви­со­ке та ши­ро­ке чо­ло в Гу­ко­ви­ча ніби по­ясніша­ло. Сли­ве чорні здо­рові очі по­ве­селіша­ли. Він розп­рав­ляв довгі здо­ро­вецькі при­палі си­ви­ною ву­са й ве­се­ленько ско­са по­зи­рав, як Ула­се­вич упа­дав ко­ло Ме­ласі й не зво­див з неї очей.

    Говорючий, жва­вий ву­са­тий гість да­вав ніби якусь надію…

    Вже над­ворі су­теніло, як ця ніби го­ро­би­на тріску­ча зграя зня­ла­ся з місця, пе­ре­летіла в прос­тор­ну сто­ло­ву кімна­ту й обсіла навк­ру­ги дов­гий стіл, ба­га­то приб­ра­ний, ряс­но зас­тав­ле­ний уся­ки­ми наїдка­ми та об­ти­ка­ний блис­ку­чи­ми пляш­ка­ми. За сто­лом не вга­ва­ло ні на хви­ли­ну та­ке са­ме тріщан­ня та гомін. Обід був нав­ди­во­ви­жу ба­га­тий та смач­ний. Пот­рав бу­ло ба­гацько. По­жи­вок був трив­ний, ду­же си­тий, сільський. Усякі пе­чені сли­ве пла­ва­ли в свіжісінько­му маслі. Про­вор­ний най­мит Грицько на цей час ски­нув сви­ту й на­тяг сірту­ка та білі ба­вов­няні ру­ка­вич­ки й зруч­но зви­вавсь ко­ло сто­лу. Усе бу­ло до ла­ду, ба­га­то, по-місько­му. Ви­на бу­ли добрі й до­рогі. За де­сер­том за­шипіло шам­панське в чар­ках.

    «Добре жи­вуть оці Гу­ко­вичі. Ма­буть, ма­ють чи­ма­лий засіб. Усе в їх не по-прос­тацько­му, а по-місько­му; усе на панський лад. Тре­ба б при­че­питься доб­ре до цієї Ме­лан­ки, - мірку­вав та га­дав Ми­хай­ло Ула­се­вич, дуд­ля­чи смачні ви­на на всі зас­та­ви. - От де прис­тать би у прий­ми на усю маєтність та за­жи­ти діди­чем! Ки­нув би ік дідьку оту служ­бу в уся­ких без­тям­ких «стра­хо­вих кан­це­ляріях». Тут мені своя во­ленька во­ли­ла б. Ту­теч­ки я був би са­мостійним па­ном на всю гу­бу. А то ти­няй­ся та ни­кай по тих кан­це­ляріях, аж чуб тобі ча­сом стає мок­рий. І волі тобі не­ма, і засіб кат зна який. Ко­ристі з тієї служ­би, як з ца­па мо­ло­ка».

    Після обіду пе­рей­шли пи­ти кофій в прос­тор­ну світли­цю. Грицько, кот­рий став на цей вечір Гри­горієм, вніс здо­ро­вий лис­ню­чий ко­фей­ник і пос­та­вив на зас­те­ле­но­му під стіною столі. Ко­ло сто­ла сто­яли пальми та чор­на арап­ка з білим за­воєм на го­лові, з лам­пою в ру­ках, підня­тих вго­ру, не­на­че зу­мис­не бу­ла пос­тав­ле­на, щоб світить на стіл і на Ме­ла­сю зад­ля то­го, щоб во­на зда­ва­лась кра­щою під лис­та­ти­ми та ла­па­ти­ми пальма­ми в сутінках.

    - Прошу сідать ту­теч­ки, ко­ло цієї чор­ної світил­ки, як прод­раж­нив її мій ста­рий, - зап­ро­шу­ва­ла Гу­ко­ви­че­ва.

    - Прошу в гості до на­шої світил­ки! - бовк­ну­ла й собі Ме­ла­ся, тик­нув­ши пальця­ми на світил­ку, ніби на­тя­ка­ла Ула­се­ви­чеві: «Ди­вись, мов­ляв. І ми обс­тав­лені по-сього­час­но­му, незгірше Таїси Андріївни Сват­ковської».

    - «Світилка - шпилька при стіні; а на ній со­роч­ка не її…» - по­жар­ту­ва­ла мо­ло­денька Ліда.

    - Та на їй й со­роч­ки кат­ма! При­ди­вись ли­шень га­разд! - бурк­нув батько, втя­мив­ши доч­чи­не на­тя­кан­ня на по­зи­чені гроші, за котрі бу­ла куп­ле­на та чор­на світил­ка.


    За кофієм Ми­хай­ло Ула­се­вич сів ко­ло ха­зяїна і вже був на­ла­го­дивсь по­ча­ти роз­мо­ву з ста­рим про бджільницт­во, в кот­ро­му ста­рий ко­хав­ся. Ула­се­вич навіть по­ви­учу­вав на­пам'ять де­котрі трудніші місця з книж­ки, щоб ча­сом не по­ми­литься та не вбре­ха­тись в роз­мові з ста­рим, досвідче­ним в пасіках. Але Ме­ла­ся дзи­го­ри­ла та все обер­та­лась в роз­мові до Ула­се­ви­ча, щоб звер­ну­ти усю йо­го вва­гу на се­бе й при­ча­ру­вать до реш­ти.

    Після кофію усі поп­ро­си­ли Лю­бу сісти за ро­яль і заг­рать щось ве­се­леньке та гар­неньке, щоб заг­нать сільську нудьгу на оче­ре­ти та на бо­ло­та, як ка­за­ла ха­зяй­ка. Лю­ба сіла й жва­во пе­рег­ра­ла кільки шум­ли­вих, не­на­че брик­ли­вих вальсів та польок. Але ро­яль сто­яв дав­но не нап­рав­ле­ний, бо в селі не мож­на бу­ло знай­ти нап­рав­щи­ка. Лю­ба пос­ту­ка­ла, по­гур­ка­ла й спе­ре­сер­дя гурк­ну­ла віком, аж стру­ни зад­зиж­ча­ли, мов джмелі, і вста­ла.

    Тріщання та ле­пе­тан­ня за­тих­ло. Бу­ло знать, що язи­ки вже по­то­ми­лись, не­на­че во­ни прос­ка­ка­ли, не спи­ня­ючись, од­ра­зу два пош­тові пе­ре­го­ни. Посіда­ли за кар­ти, пев­но, зад­ля то­го, щоб да­ти од­по­чи­нок язи­кам. Після чаю з уся­ки­ми наїдка­ми вже в пізню до­бу Грицько, на той вечір - Гри­горій, одвів Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча на спо­чи­нок в опрічний, надвірний не­ве­лич­кий до­мок, де ча­сом но­чу­ва­ли приїжджі ро­дичі, близькі й да­лекі, з кот­ри­ми ще ро­да­лись старі Гу­ко­вичі.

    Грицько од­чи­нив двері в кімнат­ки, не­ве­личкі, ни­зенькі, але ду­же чис­то приб­рані. В од­но­му вузько­му по­коїку сто­яло ста­росвітське ши­ро­ке ліжко. На столі сто­яла лам­па. На стільці ле­жа­ла біла чис­та нічна со­роч­ка, оче­ви­дяч­ки, па­но­ва, бо бу­ла над­то прос­тор­на, не­на­че лан­тух.

    - На доб­раніч! Та не ви­ходьте спо­за­ран­ку самі з по­коїв, бо ми на ніч спус­каємо з лан­цюгів дві люті со­ба­ки. Ко­ли б ча­сом не по­ку­са­ли вас. Наш пан ду­же лю­бе коні, пад­кує ко­ло їх; а щоб ча­сом злодії не пок­ра­ли, то й дер­жить на лан­цю­гах дві люті со­ба­ки. Двох вер­хо­вих ко­ників ста­ви­мо ок­ро­ми, в опрічній стані, де й но­чує наш по­го­нич влітку і взим­ку. В нас в око­лиці то­го злодія аж ки­шить, - ска­зав Грицько на про­щанні.

    Михайло Ки­ри­ко­вич роз­дяг­ся й ліг на постіль під шов­ко­ве чер­во­не ук­ри­ва­ло. Шов­ко­ве ук­ри­ва­ло за­ше­лестіло. Він прос­тяг­ся на всю свою дов­жи­ну, за­па­лив папіро­су й за­ду­мавсь. Мерт­ва ти­ша за­па­ну­ва­ла в по­коїках, за­па­ну­ва­ла скрізь навк­ру­ги і в оселі. Ста­ло ви­раз­но чуть, як го­дин­ник цо­кав на столі. Тон­кий сто­лик побільшу­вав гук цо­кан­ня, не­на­че тон­ка гуч­на де­ка скрип­ки.

    Уласевич оки­нув очи­ма кімнат­ку. До­мок був ста­рий. Вікно пе­рех­ня­би­лось, на­че скри­ви­лось. Підло­га до две­рей підніма­лась трош­ки вго­ру й по­лус­ка­лась, аж щіли­ни чорніли на всю дов­жи­ну кімнат­ки. Після га­му та го­лос­но­го ле­пе­тан­ня, бряз­чан­ня по­су­ду ти­ша ніби бу­ла ще тихіша, ще мертвіша. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич не звик до та­кої мерт­вої тиші, і йо­му уяв­ля­лось, ніби йо­го пок­ла­ли в до­мо­ви­ну й за­чи­ни­ли на ніч на кла­до­вищі або в кап­лиці.

    - Ой, яка ж ту­теч­ки мерт­во­та! І як мені до­ве­деться од­ру­житься з Ме­ла­сею, то ме­не, ма­буть, зап­рав­то­рять в цей кур­ник. Я за­нидію в йо­му, знавіснію, збо­же­волію… Я гур­то­ва жи­во­ти­на і люб­лю гам і клекіт, як гу­си люб­лять ґеґання. Ця мерт­ва са­мо­ти­на при­па­да­ла б до впо­до­би моєму бра­тові, що бу­ло залізе в селі з книж­кою в кущі та й ла­ден сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоп­тавсь: час би знай­ти якесь завсідне прис­та­но­ви­ще, от хоч би й прис­тать в прий­ми до цього діди­ча. Київ не за го­ра­ми. Мож­на бу­де вир­ваться на тиж­день, по­гу­ля­ти всмак, дос­хо­чу в Києві з то­ва­ри­ша­ми в Ша­то, в царсько­му сад­ку, або й деінде…

    Михайло Ки­ри­ко­вич по­чу­тив, що в йо­го зап­лю­щу­ються очі. Він дмух­нув на світло, по­тяг ук­ри­ва­ло на плечі й нез­чув­ся, як од­ра­зу ніби пірнув в якусь ков­ба­ню або шурх­нув на льоду в гли­бо­ку про­дух­ви­ну.

    Другого дня усі зібра­лись на чай, га­разд не про­чу­мав­шись, зас­пані, тро­хи мляві й не­го­во­рючі. На­пе­ре­додні усе язи­ко­ве мли­во бу­ло пе­ре­мо­ло­те й пе­ре­тер­те. Оче­ви­дяч­ки, бра­ку­ва­ло ма­теріалу для жва­вої роз­мо­ви. Таїса Андріївна навіть крадько­ма позіха­ла, крадько­ма за­ту­ля­ючи ро­та до­ло­нею. Од­на Ме­ла­ся й те­пер бу­ла свіжа, рум'яна, бадьорис­та, жва­ва й ле­пет­ли­ва. Во­на вий­шла до чаю в ясній вов­няній сукні з чу­до­ви­ми буз­ко­ви­ми ця­точ­ка­ми, не­на­че навк­ру­ги уся по­цяцько­ва­на. На чо­ло­поч­ку на го­лові так са­мо, як і вчо­ра, пи­ша­лась ко­ро­на з зо­ло­тис­тих товс­тих кіс. Ліда вий­шла до чаю в сіренькій сукні та в смуг­настій кофті, гла­денько при­ли­за­на, мов шко­ляр­ка, що ха­па­лась вби­раться та поспішає на лекцію, бо во­на не­дав­неч­ко скінчи­ла восьмий клас гімназії.

    Усі посіда­ли за дов­гим сто­лом. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич роз­че­сав свої ру­сяві, ніби посічені ку­чері й не­на­че збив їх в дрібуш­ки кру­гом го­ло­ви. Він та­ки дов­го зад­ляв­ся ко­ло їх в флігелі пе­ред дзер­ка­лом. Ве­се­лий язи­ка­тий Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич швид­ко роз­во­ру­шив та роз­бур­кав сон­них гос­тей за сто­лом. Він ки­дав ніби фей­ер­вер­ки, а Ме­ла­ся ха­па­ла їх хап­ком і підки­да­ла вго­ру ще ви­ще. Фей­ер­вер­ки за­лу­ща­ли й блис­ну­ли, і вмить розігна­ли сон­но­ту за сто­лом. Усіодра­зу про­чу­ма­лись. Язи­ки од­ра­зу наб­ра­лись зав­зят­тя та жва­вості. Паш­ня на мли­во знай­шлась. Млин за­мо­лов, як і на­пе­ре­додні; снасть за­лу­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли по по­ко­ях. Та­ла­но­ви­та й гост­ра, Ме­ла­ся од­ра­зу пот­ра­пи­ла на ве­се­лий тон, на усякі ви­гад­ки й жар­ти, і цікаві й не нудні. Во­на бу­ла уга­рис­та й ду­же здат­на нак­ру­чу­ва­ти та за­во­дить цю роз­мов­ну са­лон­ну ма­ши­ну.

    Михайло Ки­ри­ко­вич те­пер тільки при­ди­вивсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, до­ди­вив­ся, що во­на бу­ла ду­же гар­на на вро­ду, ба­га­то кра­ща за сест­ру. На ши­ро­ко­му біло­му ма­то­во­му чолі чорніли ніби ок­са­ми­тові брівки, довгі й рівні од краю до краю, не­на­че на­мальовані на до­ро­го­му пер­га­менті. Дов­го­васті карі очі, не такі здо­рові, як у Ме­ласі, бу­ли ро­зумні й ви­яв­ля­ли за­таєні ду­ми. Карі ясні очі то блис­ка­ли, то ча­сом зга­са­ли, ніби імлою при­па­да­ли. Чер­во­ненькі ус­та бу­ли менші, ніж в Ме­ласі, але чу­дові, ви­разні, пов­ненькі й со­ко­виті.

    «Ліда ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, але якась мов­чу­ха, а мо­же, во­на гор­до­ви­та. Пев­но, з мод­них паннів, тих вче­них, котрі люб­лять пин­дю­читься своєю вченістю», - по­ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич і не­са­мохіть по­чав зачіпать мо­ло­деньку па­нян­ку, тро­хи схо­жу на шко­ляр­ку.

    - Ви, Лідо Андріянівно, ма­буть, не лю­би­те на­шо­го Києва, бо я ніко­ли не ба­чив вас в Таїси Андріївни, - обер­нув­ся з пи­тан­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди.

    - Не те що не люб­лю Києва: нього не мо­жу ска­зать. Я не люб­лю веш­тан­ня та біга­ни­ни по місті, хоч ду­же люб­лю те­атр, а най­більше дра­му. Тільки для те­ат­ру я лад­на хоч вря­ди-го­ди заг­ля­нуть в місто, - обізва­лась ти­хо Ліда.

    - Та во­на ще й досі пе­ре­бу­ває період па­нянсько­го вче­но­го ху­си­тиз­му. Все си­дить за кни­га­ми, не­на­че який­сь єврей­ський ху­сит-на­чи­та­ник. І нудьга її чо­мусь не бе­ре! - гук­ну­ла Ме­ла­ся.

    - Добре, що ти вже пе­ре­бу­ла свій період ху­си­тиз­му, - ска­за­ла тро­хи всмішки Ліда. - А мій період, надісь, ще не ми­нув.

    - Вона все з книж­ка­ми та з кни­жеч­ка­ми. Ще й досі не од­би­лась од шко­ли, - обізвав­ся батько.

    - Чи то пак прав­да, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чо­гось: чи якісь по­лот­на ви­роб­лять, чи якісь но­во­модні ко­ши­ки плес­ти? - якось наївно, ніби по-ди­тя­чо­му ки­ну­ла пи­тан­ня ста­ра Сват­ковська.

    - Я справді та­ки ду­маю їхать в Фінляндію з дво­ма сусіда­ми Ма­ту­шевськи­ми, - обізва­лась Ліда.

    - Навіщо ж вам зда­лось те по­лот­но? - спи­та­ла з ди­ва Лю­ба.

    - Я ду­же люб­лю по­лот­но, та ще й гар­не, тон­ке, бо люб­лю усе біле, навіть білу пти­цю. Вив­чусь са­ма і лю­дей в око­лиці по­на­учую.

    Люба тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва. Їй зда­лось, що в Ліди ви­па­ла якась клеп­ка в го­лові.

    - Та то во­на хо­че за­ба­гатіть, та ще й швид­ко. За­ве­де, ма­буть, ма­га­зин по­ло­тен в Дри­жи­полі. А ми посідаємо в ма­га­зині й бу­де­мо про­да­вать ті су­вої та ар­ши­ном міря­ти і сю­ди, і ту­ди!

    І Ме­ла­ся жва­во та хи­мер­но по­ка­за­ла ру­ка­ми дос­то­ту так, ніби во­на й справді швид­ко та хут­ко пе­ре­ки­да­ла в ру­ках ар­ши­на, як от ви­ха­ють ним кра­марі, міря­ючи крам.

    - Смійся, смійся! Не­дур­но ж ка­жуть, що «з посміху лю­де бу­ва­ють». Як­би я справді за­ба­гатіла з та­ко­го ма­га­зи­ну, то й ти бу­ла б лад­на стать вкупі зо мною за при­ла­вок та отак ви­хать ар­ши­ном, - ска­за­ла Ліда й пе­ред­раж­ни­ла Ме­ла­сю, але не так зруч­но та хи­мер­но.

    Було знать, що во­на до жартів не та­ка здат­на, як Ме­ла­ся.

    - Це ткан­ня, то прос­то-та­ки нісенітни­ця, якісь прим­хи. От з корів та си­ру то, пев­но, бу­ло б більше ко­ристі та наїдку. Мо­лоч­на фер­ма - це ро­зумніше діло, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насіпна. - З цього й справді мо­же буть не ма­ла ко­ристь,

    - ЦІе й доб­ра ко­ристь. От по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь, як я вив­чусь та по­за­вод­жу з Ма­ту­шевськи­ми мо­лочні фер­ми на фінляндський спосіб оту­теч­ки в нас, - ска­за­ла Ліда.


    - Та це все, Лідо, то твій лібе­ралізм, чи якась по­ве­де­ниія, чи по­шесть! Все це не­за­ба­ром про­хо­ло­не в тобі, а потім і зник­не. Оті обидві Ма­ту­шевські не по­ви­хо­ди­ли, бач­те, заміж, то й шу­ка­ють собі яко­гось діла то од сього­час­но­го лібе­ралізму, то та­ки з нудьги ту­теч­ки на селі, - ска­зав по­важ­но Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - Був і я ко­лись лібе­ра­лом. І мені щось та­ке бу­ло спа­да­ло на дум­ку та верз­лось ко­лись дав­но, - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

    - А те­пер вже й ви­па­ло з ва­ших ду­мок? - спи­та­ла сміли­во Ліда.

    - Випало й роз­гу­би­лось по Києву хто йо­го зна й де, -по­жар­ту­вав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - А ко­лись-то я був ду­же лібе­ральний, аж чер­во­ний, як роз­пе­че­на на жа­ру залізя­ка.

    - Невже! - аж крик­ну­ла всмішки Ліда, бо во­на не ду­же йня­ла віри Ула­се­ви­чеві.

    - Атож! Ко­лись в Москві поліція навіть слідку­ва­ла за мною, тро­хи не га­ня­лась на­зирці та навз­догінці. А мені про неї бу­ло бай­дужісінько! Я не звер­тав на неї ніякісінької вва­ги. Тільки раз якось кли­че ме­не до се­бе поліцмей­стер і ти­че мені в ру­ки якусь бо­ма­гу. Я й не знаю, що з нею ро­бить: чи чи­тать, чи їсти, чи в ки­ше­ню на пам'ятку схо­ва­ти. Прий­шов я до­до­му. Ко­ли чи­таю, аж там на­пи­са­ний мені за­гад; за­раз-та­ки, не га­ячись ні го­ди­ни, ви­би­раться з Моск­ви. Не дов­го ду­ма­ючи та га­да­ючи, я взяв та за­раз-та­ки пе­реб­рав­ся на пе­редмістя та звідтіль і їздив в Моск­ву на служ­бу щод­ня! Я й з Моск­ви виїхав, і служ­би не вте­ряв, бо виїхав з Моск­ви на се­ло, як от в Києві на Деміївку.

    - Але ж це, ма­буть, бу­ло вже дав­но! - обізвавсь ста­рий батько, тро­хи стур­бо­ва­ний та­кою не­без­печ­ною ми­нувшістю Ула­се­ви­ча.

    - Це бу­ло ще тоді, «як ба­ба дівкою бу­ла», - од­ка­зав при­каз­кою Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Од то­го ча­су я за­ли­шив ті по­тя­ги до лібе­ралізму й уся­ке вой­ду­ван­ня з поліцмей­сте­ром.

    - Так за­рані? - обізва­лась Ліда.

    - Не ду­же й за­рані. Я та­кий ста­рий, ще лед­ве вже но­ги во­ло­чу. Цур йо­му, пек йо­му! як ка­жуть се­ля­ни.

    Ліда засміялась. Ме­ла­ся за­ре­го­та­лась.

    Само по собі, Ула­се­вич тільки ма­ну пус­кав про своє пе­редніше вой­ду­ван­ня з мос­ковським поліцмей­сте­ром, бо так во­но якось прий­шлось до сло­ва… щоб за­ба­вить паній та паннів. В йо­го го­лові ніякісінькі не­без­печні та й за­га­лом усякі прин­ци­пи ніко­ли дов­го не дер­жа­лись, а хоч і з'явля­лись на ча­сок, то за­раз зни­ка­ли ду­же швид­ко.

    - А ко­лись я був та­ки справді лібе­ральний, аж чер­во­ний. Навіть шап­ка на мені бу­ла лібе­ральна, й мої комірчи­ки бу­ли чер­воні, - до­дав Ула­се­вич.

    - Швидко ж ви про­хо­ло­ли й зам'яки­ни­лись, - обізва­лась Ліда з осміхом на ус­тах. - Та, мо­же, то вам так тільки зда­ва­ло­ся, що ви бу­ли чер­воні?

    - Де там! Був і справді чер­во­ний, та, хва­лить бо­га, якось побілішав потім. Те­пе­реч­ки я вже та­кий білий, як фінляндське по­лот­но.

    Мелася ре­го­та­лась, Ліда сміялась. Навіть старі осміха­лись сти­ха.

    «Брехливий вдав­ся цей па­нич, але з йо­го бре­хун при­най­мні ве­се­лий та втішний», - по­ду­мав ста­рий Гу­ко­вич.

    Ліда по­ча­ла обо­ро­нять свої пог­ля­ди і всто­юва­ла за те, що її дум­ки й заміри не такі пусті й лег­ко­важні, як їм усім зда­ва­лось. Ста­рий батько до­ка­зу­вав, що в її замірах не­ма нічо­го путнього, прак­тич­но­го, що це одні прим­хи ста­рих паннів Ма­ту­шевських, котрі не зна­ють, де дітись з нудьги, і нав­ра­ти­лись буцімто ро­бить якесь діло, а справді во­ни тільки з нудьги шу­ка­ють собі якоїсь роз­ва­ги, а мо­же, шу­ка­ють і же­нихів хоч би й у Фінляндії. Ліда обо­ро­ня­лась і са­ма й ос­ту­па­лась і за Ма­ту­шевських. По­ча­лось сли­ве вче­не зма­ган­ня. Усі за­мовк­ли. Тільки Ме­ла­ся вря­ди-го­ди ки­да­ла гост­ре і влуч­не слівце на обо­ро­ну батько­вих пог­лядів.

    Таїса Андріївна й Лю­ба слу­ха­ли вваж­ли­во це вче­не зма­ган­ня. Але во­но швид­ко їм ос­то­гид­ло. В по­важній роз­мові по­си­па­лись, ніби з ков­ша, не пу­жи­на та послід, а чисті зер­на пашні. А такі зер­на бу­ли зовсім не до сма­ку й не до впо­до­би їм обом че­рез неп­росвітність і не­дос­та­чу роз­вит­ку. Таїса Андріївна навіть ле­генько позіхну­ла, за­ту­ля­ючи до­ло­нею ро­та.

    «Ну й по­ча­ли вже верз­ти оту вче­ну нісенітни­цю! А Ліда! Як на­пи­нається, як спе­ре­чається! Пев­но, бун­дю­читься пе­ред па­ни­чем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блис­ка­ють!» - ду­ма­ла Лю­ба й по­ча­ла по­шеп­ки роз­мов­лять з ма­мою. Ма­ти так са­мо ти­хенько, сли­ве на ву­хо, по­ча­ла цікавішу роз­мо­ву з Лю­бою за якусь па­ню, кот­ру во­на зостріла на Хре­ща­ти­ку. Во­на по­ка­зу­ва­ла, як та знай­ома панія бу­ла уб­ра­на, тик­ну­ла пальцем на свою брош­ку, об­ве­ла ру­ка­ми комірчик, а далі підня­ла до­лоні вго­ру й по­ка­за­ла, яке куб­ло бу­ло на го­лові в тієї панії. Лю­ба слу­ха­ла, а потім по­ча­ла й собі оповідать по­ти­хеньку за якусь панію й мовч­ки по­ка­за­ла на ми­гах, які в тієї панії бу­ли фал­ди на сукні, які бу­ли при­ли­зані ко­си на го­лові. Обидві во­ни не­на­че роз­мов­ля­ли на ми­гах, як роз­мов­ля­ють на сцені в ба­ле­тах. А Ліда все спе­ре­ча­лась і до­ка­зу­ва­ла з па­лом та зав­зят­ттям, ог­ри­за­ючись от та­та й Ме­ласі, і вже навіть по­ча­ла пот­ро­ху сер­ди­тись.

    «Ой бо­дай те­бе дідько взяв з твоєю вче­ною роз­мо­вою! Вже нудьгу наг­на­ла на ме­не, - ду­ма­ла Лю­ба, по­чав­ши прис­лу­хаться до вче­ної роз­мо­ви. - Од­же ж во­на та­ра­ба­ни­ти­ме вче­ну нісенітни­цю, ма­буть, і до са­мо­го обіду».

    «Ну, ця Ліда уга­ра! але, пев­но, през­лю­ща, хоч і гар­на на вро­ду. Ба­га­то кра­ща, ніж Ме­ла­ся. Але я зро­ду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не кла­ди пальця в рот, бо, надісь,Ю вку­се так, що підстриб­неш під самісіньку сте­лю. А Ме­ла­ся, пев­но, доб­ра й мо­тор­на дівчи­на, бо во­на ле­пет­ли­ва. Я досвідчив­ся, що ле­пет­ливі лю­де усі добрі. І я ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий. Так усі ка­жуть. Я пев­ний, що й Ме­ла­ся та­ка дос­то­ту на вда­чу, як і я, що во­на доб­ра, здат­ливіша за пал­ку, упер­ту та зав­зя­ту­щу Ліду. Над Ме­ла­сею лег­ко мож­на бу­де вер­хо­во­дить та вво­ля­ти свою во­лю, чо­го не за­ба­жа­ла б моя ду­ша. Але тре­ба б пе­ре­тя­ти оцю вче­ну нісенітни­цю. Бо й ме­не вже нудьга бе­ре…»

    - Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу! Які ули­ки ви вжи­ваєте в своїй пасіці? Які ви вва­жаєте за кращі? чи дов­бан­ки-дуп­лян­ки, чи рам­кові? - спи­тав нес­подіва­но Ула­се­вич.

    На ста­ро­го Гу­ко­ви­ча, теж пал­ко­го й нез­дат­ли­во­го в зма­ган­нях, не­на­че хтось од­ра­зу ли­нув хо­лод­ною во­дою. Ула­се­ви­че­ве влуч­не пи­тан­ня пот­ра­пи­ло в по­чут­ли­ве місце. Ста­рий рап­том одвів свої здо­рові лис­нючі очі од Ліди і вту­пив їх в гос­тя. Ліда од­ра­зу вга­му­ва­лась, ущух­ла й за­мовк­ла. Гу­ко­вич закліпав очи­ма, підняв вго­ру товсті чорні бро­ви, не­на­че морг­нув ни­ми двічі, до­ки не опам'ятав­ся га­разд. І зго­дом про­мо­вив:

    - Я, ска­зать по правді, вже вип­ро­бу­вав усякі сис­те­ми, а оце в ос­танній час пе­ресвідчивсь влас­ним досвідом, що на­ша бджо­ла най­луч­че та­ки лю­бе прості дов­бані дуп­лян­ки. Це, пев­но, од то­го, що во­на ще сли­ве ди­ка, ма­ло свійська, а ди­ка бджо­ла лю­бе гніздиться в дуп­ли­нас­тих ста­рих де­ре­вах. Це їх при­род­не жит­ло.

    - Невже ви до­бу­ваєте більше ме­ду з дуп­ля­нок? Я оце не­дав­неч­ко їздив по на­шо­му ділу до од­но­го діди­ча не­да­леч­ко од Києва. Я ба­чив в йо­го пасіці самі за се­бе рам­кові ули­ки, низьку­ваті й по­дов­жасті, че­на­че гроб­ки на єврей­сько­му кла­до­вищі. Мені зда­лось, що я пот­ра­пив не в пасіку, а на кла­до­ви­ще, - го­во­рив Ула­се­вич.

    Таїса Андріївна й Лю­ба за­раз пе­рес­та­ли роз­мов­лять ниш­ком на ми­гах і по­ча­ли знов вваж­ли­во прис­лу­хаться. Ті гроб­ки на єврей­сько­му гро­бо­вищі од­ра­зу заціка­ви­ли їх ба­га­то більше, ніж нуд­на Ліди­на вче­на ба­лач­ка. Во­ни сподіва­лись, що роз­мо­ва поч­неться за щось ціка­ве й страш­не, в ро­ман­тичнім пря­му­ванні, з відьма­ми, вієм та ма­ра­ми.

    Михайло Ула­се­вич розвівся ду­же ши­ро­ко про бджільницьку спра­ву, чи­тав на­пам'ять вив­чені цілі місця з книж­ки про бджільницт­во і та­ки доб­ре підійшов під впо­до­бу ста­ро­го Гу­ко­ви­ча.

    - Ви, пев­но, ко­хаєтесь в пасіці? - спи­тав Андріян

    Кирилович.

    - Ще й як! Та тільки го­ренько, що в нас у Києві не­ма де роз­вес­ти пасіки, - ска­зав Ула­се­вич.

    «Певно, він прак­тич­на лю­ди­на. От ко­ли б за­лу­чить цього преп­со­во­го Ми­шу­ка собі за зя­тя! Мав би доб­ро­го пасічни­ка та пев­но­го по­ма­га­ча й дог­ля­да­ча», - по­ду­мав ста­рий.

    - А ви, ма­буть, маєте добрі коні, бо ко­хаєтесь в ко­нях, як мені до­во­ди­лось чу­ти, - про­мо­вив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - Маю добрі ко­ни­ки, але тро­хи не­без­печ­но дер­жать до­рогі коні, бо в нас на се­лах злодіїв ду­же ряс­но, - ска­зав Гу­ко­вич.

    - О, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич тя­ме в ко­нях! Він пер­ший спортс­мен на ска­ко­вищі! - обізва­лась з хва­лою Таїса

    Андріївна.

    - Коли хо­че­те, то киньте оком на мої вловчі вер­хові ко­ни­ки. Один чо­гось ніби шку­тильгає тро­хи. А чу­до­вий був ко­ник! - про­мо­вив ста­рий.

    - Добре! Ходім по­ди­ви­мось! - ска­зав го­лос­но Ула­се­вич і підвівся з стільця рап­том, на­че підско­чив, бо ця річ і справді заціка­ви­ла йо­го.

    - То й ходім! Лідко! гук­ни на Опа­на­са, не­хай ви­ве­де на подвір'я вер­хові коні, - ска­зав батько.


    Ліда побігла по Опа­на­са. Усівий­шли на ґанок. Опа­нас не дляв­ся й шви­денько вивів два гар­ненькі коні з стані. Ула­се­вич ог­лядів ко­ни­ки, по­ми­лу­вав­ся ни­ми, пог­ла­див мор­ди, поп­лес­кав до­ло­нею по спи­нах і по­ла­пав за гри­ви й ву­ха. Ко­ни­ки, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли йо­му до впо­до­би. В йо­го аж очі за­ми­готіли й зак­ру­ти­лись. Він не втерпів і вхо­пив кінчик гнуз­деч­ки, з од­но­го ско­ку не­на­че ки­нув дов­ги­ми ци­ба­ти­ми но­га­ми і в од­ну мить опи­нив­ся на коні. Ко­ник за­во­ру­шивсь. Ула­се­вич свис­нув і сіпнув за гнуз­деч­ку. Ко­ник прих­нув, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, ніби стріла: пе­редніше обс­ка­кав чи­ма­ле подвір'я навк­ру­ги, а далі шуг­нув в од­чи­не­ну бра­му й по­ка­тав по довгій алеї. І кінь, і вер­хо­вець тільки за­ми­готіли поміж ста­ри­ми стов­бу­ра­ми то­поль та осо­корів.

    Ще й нез­чу­лись панії, щоб ог­ля­дай­сь, як вер­хо­вець вже ска­кав на­зад і шуг­нув че­рез во­ро­та в двір. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, як Тиміш Хмельницький, Бог­данів син, був ба­га­то кра­щий на коні, ніж долі. Ме­ла­ся й уci панії не­са­мохіть за­ди­ви­лись на йо­го рівну пос­тать в сідлі. Ку­чері й пухкідовгі ву­са аж тряс­лись, не­на­че й во­ни бу­ли промк­нуті нсрво­зом. Сон­це гра­ло на йо­го чу­до­вих ру­ся­вих ку­че­рях. Проміння про­ни­зу­ва­ло наскрізь пе­ле­хаті стремкі ву­са.

    Уласевич став пе­ред ґанком і вмить спи­нив ко­ня. Кінь сто­яв, як уко­па­ний, їздець ско­чив з ко­ни­ка й зруч­но, жва­во ки­нув повід Опа­на­сові на ру­ки. Опа­нас впіймав йо­го на льоту, не­на­че вло­вив ки­ну­ту ону­ку, й осміхнувсь.

    - Та й доб­ре ж ви їзди­те вер­хи! - не вдер­жавсь і пох­ва­лив Гу­ко­вич. - От би нам побігти оце на вло­ви в дібро­ву!

    - І побіг би, бо люб­лю вло­ви. Але мені, на пре­ве­ли­кий жаль, до­кон­че тре­ба вве­чері ха­паться до­до­му, бо я одп­ро­сив­ся тільки на сьогодні. А завт­ра зран­ня тре­ба буть на службі.

    «Цей ве­се­лий бре­ху­нець од­на­че ми­тець на все: пев­но, з йо­го бу­де й доб­рий ха­зяїн. Бу­де доб­ре, як він при­вер­неться до Ме­ласі. Прий­му йо­го в прий­ми. Не­хай гос­по­да­рю­ють з Ме­ла­сею вдвох, бо я вже підтоп­тав­ся. Ма­ти­му доб­ро­го про­вор­ненько­го по­ма­га­ча на ста­рості літ», - ду­мав ста­рий.

    - А от я пох­ва­люсь вам дуп­лян­ка­ми, та ще й са­мо­роб­ни­ми. Ож ходім ли­шень до во­зовні! - ска­зав Гу­ко­вич до гос­тя.

    Гість не­хо­тя поп­лен­тай­ся за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем до во­зовні: йо­му ті дуп­лян­ки бу­ли такі цікаві, як торішній сніг.

    - Ось дивіться, яко­го чу­до­вою ули­ка я оце не­дав­неч­ко ви­дов­бав! - про­мо­вив Гу­ко­вич, взяв­ши в ру­ки новісінько­го ули­ка. - Де тільки запірну дуп­ли­няс­ту ли­пу, то за­раз і дов­баю. І гімнас­ти­ка, і ко­ристь! Ба­чи­те, який лепський.

    Михайло Ки­ри­ко­вич взяв у ру­ки ули­ка, по­дер­жав навіщось, зан­ля­нув в се­ре­ди­ну, до­торк­нув­ся до снозів і до ден­ця, ніби він і справді щось тя­мив в цій справі, і зго­дом пок­лав йо­го на ку­пу уликів. Він тро­хи не за­ре­го­тавсь, од­на­че якось та­ки вда­лось йо­му вдер­жать по­важ­ну міну вваж­ли­во­го кміти й знав­ця.

    - Мене аж за­висність бе­ре, хоч я зро­ду й не за­вид­ли­вий, - про­мо­вив гість.

    - А он­деч­ки гляньте, скільки моєї праці ле­жить на підрях вгорі, на бан­ти­нах! - про­мо­вив Гу­ко­вич, ти­ка­ючи обіруч на підрі.

    Уласевич зир­нув уго­ру і аж цма­кав, буцімто ди­ву­ючись: «Ой-ой-ой! яко­го їх там ба­га­то ле­жить на дош­ках! Аж не по­товп­ляться на підрях! Але ж то не самі ули­ки он­деч­ки ле­жать ок­ро­ми? бо то он­деч­ки ле­жать такі здо­рові, як жлук­та. Це дов­бані си­пан­ки для пашні, чи що?»

    - Та то я наск­ла­дав дов­ба­нок на мед, а не на паш­ню, бо ме­ду в ме­не, як ча­сом бу­ває поліття на бджо­ли, так ба­га­то, то і впо­ра­тись з ним не мож­на аби­як, і ніку­ди йо­го дівать.

    На підрях, на ріденько пок­ла­де­них че­рез бан­ти­ни дош­ках, і справді нарізно ле­жа­ли уся­ко­го фа­со­ну ли­пові дов­бан­ки з столітніх, а мо­же, з двох­сотлітніх роз­ка­ря­ку­ва­тих товс­тю­щих де­рев, не­на­че ко­ро­ви на стійлі або хи­мерні кро­ко­ди­ли та інші якісь невідомі страхіття, нарізно роз­ки­дані по підрях.

    Одна дов­бан­ка ніби вип­ну­ла здо­ро­вецьке че­ре­во, не­на­че во­на бу­ла вагітна; дру­га, не­на­че каліку­ва­та лю­ди­на, роз­чепіри­ла наб­ряклі кус­ки по­об­ти­на­них сли­ве до пле­чей рук; на третій дов­банці ніби по­на­га­ня­ло якісь ве­ликі чи­ря­ки та бо­ляч­ки, такі завбільшки, як мис­ки. Од­на на­че вист­ро­ми­ла хи­мер­ну мор­ду з кир­па­тим но­сом, мов ко­медійна маш­ка­ра. Кож­на вдер­жа­ла ко­лишнійсь су­ку­ва­тий обвід де­ре­ва та тих сучків і кор­чак, з кот­рих їх ви­дов­бав тес­ля, ма­ючи на увазі як­мо­га більшу їх змісткість для ме­ду. Дов­бан­ки ле­жа­ли ок­ро­ми од ку­пи уликів, не­на­че по­ру­бані в ба­талії Іва­ном Ца­ре­ви­чем якісь ди­во­вижні стра­хо­ви­ща.

    ''Ну, та й чор­то­вин­ня ж теліпається отам на підрях! Не­на­че якісь де­рев'яні кро­ко­ди­ли або по­калічені лю­де. Ко­ли б ли­шень мені хутчій вхо­пить Ме­ла­сю з її се­лом, тоді усі ці підрі з дов­бан­ка­ми я пок­ла­ду на твої старі плечі: но­си, мов­ляв, на здо­ров'я цю ва­го­ту та дбай і на­далі й на ме­не. А я скік на ко­ни­ки та шусть у Київ на біго­ви­ще або в Ша­то на гу­лян­ку!» - ду­мав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, тор­ка­ючи навіщось су­хор­ля­ви­ми дов­ги­ми пальця­ми то од­ну чу­дер­нацьку дов­бан­ку, то дру­гу.

    Вони вер­ну­лись до ґанку, де сиділи на лав­ках пан­ни й панії, обид­ва сіли й собі з ни­ми й роз­ба­ла­ка­лись про ха­зяй­ст­во. Тим ча­сом Грицько в білих ру­ка­вич­ках ви­гулькнув з две­рей і за­повістив, що стіл вже на­ла­год­же­ний до снідан­ня.

    Снідання бу­ло та­ке дов­ге, як і обід. Гості ха­па­лись на поїзд. І як не про­си­ли й не на­ма­га­лись ха­зяїни, щоб во­ни зос­та­лись до завт­ро­го, гості од­ма­га­лись, бо на­ва­жи­лись їха­ти то­го-та­ки дня. Після снідан­ня, що тяг­лось сли­ве дві го­ди­ни, підко­тив під ґанок фа­етон. Гості хап­ки поз­шу­ку­ва­ли свою оде­жу, вдяг­лись і поп­ро­ща­лись. Гу­ко­вич і Гу­ко­вич­ка про­си­ли їх не га­яться з візи­том та при­бу­вать до їх як­мо­га швид­ше.

    А тим ча­сом са­ма Ме­ла­ся, не до­жи­да­ючись до­ки її гос­тоньки приїдуть в Дер­качівку, са­ма час­то одвіду­ва­ла їх у Києві… Там в Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча во­на ба­чи­лась з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич те­пе­реч­ки зда­вав­ся їй ба­га­то кра­щим, ніж ко­лись пе­редніше. Своєю ве­се­лою вда­чею та ле­пет­ли­вим язи­ком він зовсім при­пав їй до впо­до­би. І Ула­се­вич, оче­ви­дяч­ки, за­ли­цяв­ся до неї.

    В один Ме­ла­син приїзд у Київ Ула­се­вич приз­навсь, що лю­бе її й хо­че про­сить її ру­ки в батька та в ма­тері. Во­на да­ла йо­му сло­во. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, двічі по­бу­вав­ши на різдво, а потім на мас­ниці в Гу­ко­ви­ча в Дер­качівці, пе­ре­ба­ла­кав з ста­ри­ми. Старі зго­ди­лись прий­нять йо­го за зя­тя й пос­та­но­ви­ли спра­вить весілля після ве­ли­код­ня нап­ро­весні.

    

VII

    

    Після вшес­тя пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми брат Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич дістав з пош­ти лис­та. Йо­му чо­мусь зда­лось, чи не дри­жипільська єпархіалка ча­сом за­ду­ма­ла лис­ту­ваться з ним че­рез пош­ту, ко­ли не тра­пив­ся ви­па­док пе­ре­дать йо­му лис­та че­рез ру­ки. Але він зир­нув на кон­верт. На кон­церті ру­ка бу­ла ду­же йо­му знай­ома: він впізнав бра­то­ву ру­ку, хап­ком роз­дер кон­верт і по­чав шви­денько чи­тать.


    «Бурлакування й безп­ри­тульне ти­нян­ня по світах вже мені ос­то­гид­ло до­нес­хо­чу. Оце ж я, врешті, знай­шов собі при­ту­лок. Че­рез тиж­день в неділю зран­ня при­бу­вай на моє весілля в Дер­качівку до діди­ча Гу­ко­ви­ча. Ста­неш за бо­яри­на в моєї Ме­лан­ки Андріянівни. Ме­ла­ся лю­ди­на з ве­ли­ким ро­зу­мом і роз­вит­ком, доб­ре го­во­ре по-фран­цузькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жва­ва, ба­ла­ку­ча, ве­се­ла, ще й до то­го жар­тов­ли­ва. Я з нею ніко­ли не зна­ти­му, що є на світі якась нудьга. Во­на ще й до то­го ду­же мо­тор­на на вда­чу й знать нез­ви­чай­но доб­ра, бо, як я за­ува­жив, усі го­во­рючі лю­де добрі: от, прик­ла­дом, хоч би й я: на язик ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий! Ли­ха ніко­му зро­ду не за­подіяв. А що вже моя мо­ло­да крас­но­мов­на, то нап­ро­ди­во! Во­на не тільки од­но­го Ціце­ро­на, але й двох твоїх Ціце­ронів за­ло­мить і ки­не під лав­ку, бо й два Ціце­ро­ни не спро­мог­лись би її пе­ре­го­во­рить. Надз­ви­чай­ний дар мо­ви! Нав­ди­во­ви­жу гар­но го­во­ре! А що вже щи­ра на вда­чу та не по­тай­на, то й ска­за­ти не мож­на! В неї ду­ша й усі дум­ки звер­ху: я їх ба­чу, як скал­ки оли­ви на воді. Капіта­лу ве­ли­ко­го в її батька кат­ма, як не­ма їх сли­ве в усіх сього­час­них дідичів. Грішми йо­го я не пок­реп­люсь. Але ж за­те я прис­таю до йо­го в прий­ми. Не­за­ба­ром я бу­ду справ­дешній дідич, та­кий, який був ко­лись наш дідусь, до­ки не про­гай­ну­вав маєтності. Так і вва­жай на ме­не, як на діди­ча, бо Дер­качівка маєтність не батько­ва, а ма­те­ри­на, а ма­те­риз­на пе­рей­де до­кон­че до двох до­чок, як пом­ре ста­ра. Є в ста­рої ще й старіший од неї брат сусід, за­мож­ний, але який­сь тро­хи ніби при­дур­ку­ва­тий, чи при­цу­цу­ва­тий, чи бо­жевільний, вже я га­разд не знаю, як йо­го наз­вать, бо за все своє жи­вот­тя сли­ве тільки й пик­лю­вав­ся тим, що на­сад­жу­вав пар­ки, не­на­че хотів обер­нуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть ду­ба цей ста­рий навіже­ний па­нич, то йо­го се­ло, ба­га­те на ро­дючі по­ля та пло­дючі сад­ки, так са­мо пе­рей­де в спад­щи­ну старій Гу­ко­вичці, а потім, як кгиг­не й ста­ра, дос­та­неться її на­щад­кам, цеб­то її двом доч­кам. При­бу­вай до­ко­неч­но за­рані! Поз­най­омиш­ся з моєю на­ре­че­ною й по­ба­чиш її сест­ру Ліду. Сест­ра її, надісь, підійде під твою впо­до­бу: це лю­ди­на над­то сього­час­на, навіть вче­на; в неї на думці все щось ду­же мод­не, надз­ви­чай­не. Во­на все но­ситься з ним, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи ку­дись далі, в Гол­ландію, щоб вив­читься якісь модні по­лот­на ви­роб­лять, чи плат­тя зо­лить та білить, та, без зоління в жлукті, су­хо­пер­ки прать - якось по-вче­но­му, чи якісь шко­ли в се­лах за­во­ди­ти, чи мас­ло зби­вать якось муд­ро, чи щось та­ке схо­же на це, чо­го, ма­буть, і сам не­чис­тий не роз­бе­ре, а я не при­га­даю й не втям­лю га­разд тієї сього­час­ної нісенітниці. Ліда ду­же гар­на з ли­ця. Тільки знай, що те­пер тобі за­ли­цяться до неї зась, бо во­на тобі ро­дич­ка…»

    Яків Ки­ри­ко­вич про­чи­тав і осміхнувсь. Він доб­ре знав, що брат, лю­ди­на ве­се­ла, без­жур­на, ча­сом підлес­ли­ва, де тре­ба, але ж за­га­лом на вда­чу лег­ко­важ­на й лег­ко­дум­на, кот­ра пов­сяк­час мо­же пе­ремішать го­рох з ка­пус­тою та й… на­ро­бить по­ми­лок в житті че­рез свою лег­ко­думність.

    «Чи це в йо­го жар­ти, чи це він прос­то-та­ки то­чить ве­селі бре­хеньки? Чуд­на вда­ча в мо­го бра­та, і я ніяким спо­со­бом не пос­те­ре­жу її й досі. І жар­тує й бре­ше, в жар­ти ча­сом і ду­ре, але без ніякісінько­го зло­го заміру. Не роз­бе­реш, де в йо­го кінчається поб­ре­хенька для ве­се­лої роз­мо­ви і де по­чи­нається прав­ди­вий пог­ляд на будлі-яке діло, а не ки­ну­тий ви­пад­ком на втіху ве­се­ло­му то­ва­рист­ву в яко­мусь са­лоні. Ціка­во б справді по­ба­читься й по­ба­ла­кать з ци­ми обо­ма доч­ка­ми мо­го сусіда. За їх іде по­го­лос­ка в око­лиці, як за паннів, ду­же просвіче­них і лібе­ральннх. Але тут в око­лиці стар­шу доч­ку навіщось прод­ражн­нли «тер­ни­цею». Ко­ли й мен­ша ски­ну­лась на стар­шу, то я ма­ти­му приємність зострінуть там дві тер­ниці».

    Почався май, ти­хий та теп­лий. Не шумів са­док в Гу­ко­ви­ча, не гу­ла вже дібро­ва, на­во­дя­чи сум на жильців дідицької са­ди­би. За­те ж за­шуміла, за­во­ру­ши­лась Гу­ко­ви­че­ва осе­ля, за­во­ру­шив­ся дім, не­на­че стре­пе­нув­ся після дов­го­го сну та сільської дрімо­ти. В пар­ку і в сад­ку веш­та­лись робітни­ки, опо­ряд­жу­ва­ли доріжки та стеж­ки, на­би­ва­ли жорст­вою, би­тою цег­лою й по­си­па­ли їх піском. В по­ко­ях, і в опрічно­му надвірно­му дом­ку чис­ти­ли, шкреб­ли та ми­ли. На подвір'ї так са­мо зняв­ся гар­ми­дер та біга­ни­на: ко­валі ви­ко­чу­ва­ли по­воз­ки та фа­ето­ни й ог­ля­да­ли усю снасть; ли­мар ог­ля­дав ста­ру на­бу­чавілу уп­ряж. Усе ла­го­ди­лось, бо усе бу­ло ста­ре й не­ла­год­же­не че­рез завсідню не­дос­та­чу гро­шей. Гу­ко­вич бо­яв­ся, щоб ча­сом не лус­ну­ли на­шильни­ки або не хрус­ну­ла вісь, як Ме­ла­ся їха­ти­ме вінчаться.

    А що вже дім, то не­на­че збо­же­волів: в йо­му зран­ня й до глу­пої ночі тільки й чу­ти бу­ло га­лас та зма­ган­ня. Старі кри­ча­ли. Ме­ла­ся ре­пе­ту­ва­ла. Ліда вки­да­ла ча­сом слівце й ніби підки­да­ла су­хо­го трус­ку в ту по­же­жу. Усі по­да­ва­ли свої дум­ки та гад­ки, свою ра­ду, і ніхто ніко­го не слу­хав. Батько ра­див не справ­лять бун­дюч­но­го весілля, не нап­ро­шу­вать ба­га­то гос­тей, бо не бу­ло за що й бун­дю­читься. Гу­ко­ви­че­ва й Ме­ла­ся всто­юва­ли за те, щоб спра­вить буч­не весілля і не дать се­бе на по­говір та на по­та­лу сусідам й усім знай­омим. Батько то­ро­чив без­пе­рес­тан­ку, що він гро­шей не нас­та­че на ба­га­те весілля, а ма­ти й Ме­ла­ся ка­за­ли, що навіть вар­то по­зи­чить тро­хи в бан­ку й на вип­ра­ву, і на весілля.

    - Невже ж ти хо­чеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїха­ли од нас го­лодні? - го­во­ри­ла ма­ти. - Тре­ба ж зап­ро­сить на весілля й Сват­ковську, і Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча з жінкою. А Елпіди­фор - це ж бун­дюч­ний пе­тер­бурзький бю­рок­рат! Тре­ба ж нам і свою честь зна­ти і се­бе чтить і ша­ну­вать.

    - Та й навіщо б тобі, Ме­ла­сю, справ­лять білу до­ро­гу сук­ню з гірлян­дою та сер­пан­ком? Ти ж бра­ти­меш шлюб не в Києві, де на те­бе витріща­ли б очі за­хожі з улиці роз­зя­ви, а в глу­шині, в селі. Одяг­нись в сук­ню, яка тра­питься на­пох­ваті. Чи то в те­бе ж їх ма­ло! - вмов­ляв батько.

    - Чи то ж мож­на, щоб я пе­ред київськи­ми гістьми ста­ла на ки­лим, мов мок­ра кур­ка або будлі-яка об­шар­па­на та обстрьопа­на дяківна! - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    Меласі страх як ба­жа­лось вис­та­виться пе­ред ки­яна­ми, та ще як мож­на пишніше. Ті пан­ни, що пізно ви­хо­дять заміж, ду­же люб­лять вис­тав­ляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб пе­ред усіма поч­ва­ниться й се­бе по­ка­зать.

    - І справді, Ме­ла­сю! Навіщо тобі отой клопіт - їхать до Києва та за­мов­лять в ма­га­зи­нах оту тра­диційну вип­ра­ву? Це ж мо­ро­ка та й зай­ва тя­га­ни­на. Я, був­ши на твоєму місці, на­ки­ну­ла б на се­бе оту гар­неньку яс­неньку су­коньку, що ти справ­ля­ла на пер­ший приїзд Ула­се­ви­ча, та й ста­ла б під вінець, - ска­за­ла Ліда.

    - Може, по твоїх вче­них кни­гах так і ви­па­дає, а по моїх кни­гах то так зовсім мені не ли­чить. Мені ду­же, ду­же прис­тав до ли­ця убір мо­ло­дої, та ще ат­ла­со­вий, з од­лис­ком. Чом би пак і не при­че­пу­риться на цей час мо­же, єди­ний на віку? - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - А мо­же, й не єди­ний. Бу­ває ча­сом та­кий ви­па­док і вдру­ге, і навіть втретє. Про це один бог відає, - обізвав­ся батько.

    - Вдруге ме­не, пев­но, вже не візьме охо­та при­би­раться, а впер­ше тре­ба як мож­на кра­ще й ба­гатіше уб­раться хоч би для Таїси Андріївни та для Лю­би, Марії Уласівни, та Ольги Се­менівни та Те­тя­ни Де­нисівни, та Усті, та Ма­русі, та Ольги… Щоб то пак во­ни ска­за­ли, як­би я ста­ла під вінець, ніби якась зад­ри­па­на кост­ру­ба­та київська гор­нич­на або пе­ре­куп­ка та пе­реп­ро­ду­ха!

    Ще кільки день зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли… і пос­та­но­ви­ли їхать до Києва, щоб за­мо­вить весільний убір нав­ди­во­ви­жу, а з повіто­во­го міста вик­ли­кать ку­ха­ря го­ту­вать буцімто за­кус­ку після вінця, а справді - го­ту­ва­ти ба­га­тю­щий обід, ко­ли не бен­кет. Ста­рий му­сив їхать до Києва й при­хо­пи­ти з бан­ку чи­ма­лу част­ку капіта­лу, щоб спра­вить буч­не весілля.

    - Господи! скільки слів ви­ки­ну­то! скільки зма­ган­ня! скільки тієї гризні та змаж­ки! Ко­ли б я на­пе­ред зна­ла, що й ра­ди ме­не бу­де стільки змар­но­ва­но ча­су та слів, бу­де стільки зма­ган­ня та лай­ки, тро­хи не бійки, то я не зва­жи­лась би навіть йти заміж! - ска­за­ла, на­решті, Ліда до Ме­ласі та ма­тері.

    - Ну, доч­ко! Про це заз­да­легідь не зарікай­ся! Мо­же, з то­бою ще більше бу­де на­го­во­ре­но й на­ка­за­но уся­ких приємних, а то, мо­же, й неп­риємних слів. Без цього, бач, нігде ніхто в світі не обійдеться пе­ред весіллям. Та­ка вже людська вда­ча! Та­ка вже пішла по­ве­денція в лю­дей, - про­мо­ви­ла ма­ти до Ліди.

    - Але, ма­мо, хва­лить бо­га, лю­де не всі од­на­кові на вда­чу: бу­ва­ють і не­од­на­кові або якось тро­хи інші; є ж та­ки між ни­ми якась од­лич­ка, - обізва­лась Ліда до ма­тері.

    - Але ж ми оце ще не всі сло­ва до реш­ти ви­ки­да­ли. Стри­вай­те ли­шень! Ад­же ж нам тре­ба зро­бить хоч нав­ман­ня спис тих осіб, що ми маємо на думці зап­ро­шу­вать до се­бе на весілля, - про­мо­ви­ла зго­дом ма­ти.

    - Авжеж тре­ба зро­бить спис заз­да­легідь, щоб ми на­пев­но зна­ли, скільки душ гос­тю­ва­ти­ме в нас. Ось я за­раз візьму пе­ро й папір, - ска­за­ла Ме­ла­ся й не­на­че по­ко­ти­лась о кабінет і не­за­ба­ром ви­ко­ти­лась звідтіля з пи­сальни­ми при­чан­да­ла­ми: ста­росвітським здо­ро­вим ка­ламд­рем та пе­ра­ми.


    Почали мірку­вать та ми­ти­ку­ва­ти, ко­го зап­ро­шу­вать з Києва, ко­го з сусідів та ро­дичів. Ме­ла­ся вкупі з ма­мою щед­ро на­ни­за­ла дов­генький ря­док душ і ряс­но об­си­па­ла ймен­ня­ми тро­хи не цілий лис­ток па­пе­ру, їй за­ма­ну­лось ма­ти як­мо­га більше свідків своєї сла­ви і в Києві, і в око­лиці. Батько взяв лис­ток в свої ру­ки й по­зачірку­вав де­кот­рих, як неп­риємних для йо­го. Але ма­ти на­томість на­ка­за­ла ще ба­га­то інших сім'їв, де бу­ли мо­лоді доч­ки й си­ни, потрібні на весіллі, як друж­ки та бо­яри. Нап­рикінці лист­ка во­на при­пи­са­ла ще й ста­ро­го про­то­по­па от­ця Соф­ронія з Дри­жи­по­ля, кот­рий був по­ви­нен вінчать мо­ло­дих, а для більшої це­ре­монії на вінчанні пос­та­но­ви­ла зап­ро­сить і от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го з мо­ло­дою жінкою, та от­ця Зіновія з Буртів, де був діди­чем її брат. Ме­ла­ся ще на­ма­га­лась, щоб з Києва зап­ро­сить півчу, при­най­мні архієрей­ську, але батько аж затріпав і ру­ка­ми й го­ло­вою і не зго­див­ся ні во­зи­ти півчих, ні пла­тить їм ска­же­них гро­шей. Ме­ла­ся зга­да­ла, що в Дри­жи­полі всла­вивсь на всю око­ли­цю хор, що завів Ни­кон Куч­ма, бо з тим хо­ром він вже не раз да­вав навіть кон­цер­ти в повіто­во­му місті. Во­на та­ки пос­та­ви­ла на своєму і за­раз на­пи­са­ла до Ни­ко­на, щоб він по­пик­лю­вавсь заз­да­легідь цією спра­вою й привіз з со­бою не­ве­лич­кий гур­ток своїх півчих.

    - На це я згод­жу­юсь. Про ме­не, не­хай ці їдуть. Най­му два му­жицькі кінські во­зи. Не­хай на­ван­та­жать цією жи­вою ван­та­гою во­зи хоч і з вер­хом, а звер­ху по­са­дов­лять то­го Куч­му та й при­ве­зуть. Це при­най­мні не­до­ро­го кош­ту­ва­ти­ме.

    - Та годі тобі! Годі бур­чать! Он весілля вис­не над го­ло­вою, а він усе своєї співає! Нічо­го не вдієш! Як тре­ба, то тре­ба. І не спе­ре­чай­ся, і не зма­гай­ся, та ро­би мерщій діло! - крик­ну­ла Гу­ко­ви­че­ва на сво­го ста­ро­го.

    - Ой гос­по­ди! Ко­ли б вже швид­ше гу­ло й про­гу­ло оце весілля! - обізва­лась Ліда з кут­ка. - Усі па­рять пар­ка, аж по­па­ру не знай­дуть. В ме­не вже в го­лові гу­де, так роз­тор­са­ла мені нер­ви оця ме­туш­ня та біга­ни­на.

    - Та годі вже вам, годі! До­ки ви зма­га­ти­ме­тесь! Ко­ли б вже швид­ше од­буть оце весілля, або­що! - обізвавсь Андріян Ки­ри­ло­вич, кот­ро­му вже ос­тобісіла та пе­ред­весільна тя­га­ни­на і той гам без­пе­рес­тан­ку і в по­ко­ях, і на дворі.

    Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ме­ла­ся при­вез­ла з Києва пиш­ний білий весільний убір. Батько та­ки му­сив по­зи­чить в бан­ку чи­ма­ло гро­шей. Розісла­ли біле­ти з зап­ро­си­на­ми на весілля. В неділю, за тиж­день пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, ще за­рані по­ча­ли з'їжджаться гості. Вранішнім поїздом при­бу­ла Таїса Андріївна й Лю­ба, і чи­ма­ло Ме­ла­си­них київських знай­омих. Елпіди­фор не приїхав. Він ще за два тижні пе­редніше дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че. Ця стрічка та звізда ма­ли ве­ли­ке зна­чен­ня для йо­го при гор­до­витій вдачі. Він так на­пин­дю­чивсь, що вва­жав за низьке спо­до­бить своїми одвіди­на­ми весілля яко­гось нікчем­но­го уря­дов­ця Ми­шу­ка.

    Опівдні Ліда сиділа в залі край сто­ли­ка са­ме про­ти дзер­ка­ла, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню. На го­лові й на гру­дях в неї не­на­че цвіли дві чу­дові ро­жеві тро­ян­ди й до­да­ва­ли надз­ви­чай­но делікат­ний сутінок її гар­ненько­му лич­кові, її ма­то­вим що­кам. В залі вже зібрав­ся чи­ма­лий гур­ток приїжджих гос­тей-сусід. Ліда сиділа ко­ло сто­ли­ка ко­ло чор­ної арап­ки й ба­ла­ка­ла з Лю­бою, кот­ра сиділа на­суп­ро­ти неї під пальмо­ви­ми ла­па­ти­ми лист­ка­ми. Ліда зир­ка­ла в здо­ро­ве дзер­ка­ло й ог­ля­да­ла на­товп гос­тей, котрі во­ру­ши­лись по прос­торній світлиці й не­на­че то хо­ва­лись, то десь зни­ка­ли, то знов ви­ни­ка­ли пе­ред її очи­ма на про­зо­ро­му склі. Же­них ще не ви­хо­див з фліге­ля: він там одя­гавсь та че­пу­рив­ся.

    Ліда не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло й там нес­подіва­но вгляділа, що в двері всту­пив ніби же­них і за­раз замішав­ся в на­товпі. Во­на по­ча­ла при­див­ляться пильніше й не мог­ла вга­дать, чи то Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, чи хтось ду­же схо­жий на йо­го, але ба­га­то здо­ров­ший, по­казніший і кра­щий.

    «Меласин же­них ніби… але не­на­че й ні… А мо­же, це Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич так пок­ра­щав і не­на­че побільшав та по­ви­щав… Я йо­го дов­го не ба­чи­ла. То був який­сь мир­ша­вий та су­хор­ля­вий, а те­пер став ба­га­то повніший на ви­ду, не­на­че ви­люднів… пев­но, од щас­тя та ко­хан­ня… Але ж ніби й він, ніби й не він… Ву­са здо­рові, русі, не­на­че шов­кові й про­ме­нясті, дос­то­ту як в Ми­шу­ка. І об­лич­чя та­ке са­ме, але ж як в йо­го що­ки по­повніша­ли; неп­риємні ви­лиці десь ніби по­хо­ва­лись. Ус­та повніші, пишніші… Зовсім став кра­сунь, та ще й який! Ди­во та й годі! Не­на­че він, не­на­че й не він. Що це за ди­во?»

    Ліда вста­ла й вий­шла на се­ре­ди­ну світлиці. В на­товпі во­на га­разд до­ди­ви­лась, що гість був тільки ду­же схо­жий на Ми­шу­ка, але ба­га­то кра­щий і по­казніший за йо­го.

    - Хто це та­кий увійшов в за­лу? - спи­та­ла Ліда в Лю­би.

    - Це, пев­но, Ми­шуків брат, док­тор, - про­мо­ви­ла сти­ха Лю­ба, а Ме­ла­ся вбігла в світли­цю й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла док­то­ра.

    - Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мій бо­ярин! - ска­за­ла Ме­ла­ся до Ліди й Лю­би.

    - Я чу­ла, що ви тут десь не­да­леч­ко од нас про­жи­ваєте, - про­мо­ви­ла Ліда.

    - І ду­же не­да­ле­ко. В Дри­жи­полі слу­жу на земській службі за док­то­ра, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич, по­да­ючи ру­ку Ліді й Любі.

    - Так бли­зенько жи­ве­те, а нас, близьких сусід, якось і по­ми­ну­ли. А те­пер нас вже не по­ми­не­те. Я про­шу вас сьогодні тро­хи по­тур­бу­ва­тись й по­дер­жать над моєю го­ло­вою вінець до­ти, до­ки в вас ру­ки за­бо­лять і помліють, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - З ве­ли­кою приємністю ла­ден пос­лу­жить вам, хоч би в ме­не й ру­ки помліли, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

    - От нам і стільців не ста­ло! -ска­за­ла Ме­ла­ся, крут­нув­шись на місці й зир­нув­ши по світлиці.

    Вона ніби опу­кою по­ко­ти­лась в двері до сто­ло­вої й в од­ну мить ви­пурх­ну­ла звідтіль, не­су­чи обіруч два віденські стільці. Шпур­нув­ши їх спох­ва­ту під са­му пальму, во­на поп­ро­ха­ла Яко­ва Ки­ри­ковн­ча сісти по­руч з нею.

    «Ну та й стри­бу­ха! Прав­да, що пруд­ка та жва­ва. Не хо­де, а ніби стри­бає, як со­ро­ка, або дрібо­тить дрібни­ми но­же­ня­та­ми, не­на­че посмітю­ха. І справді в неї є щось пта­ши­не в ході. Ця, здається, з тих, що б'ють ко­тю­чу й ле­тю­чу», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, пильно кмітя­чи за Ме­ла­сею.

    - Сідаймо отут в тіні оцих «дре­вес», в затінку, в за­тиш­ку та в хо­лод­ку, щоб на нас і вітер не дмух­нув, і сон­це не шква­ри­ло, та й поз­най­оми­мось те­пе­реньки, ко­ли нам і досі не до­ве­лось поз­най­омиться, - ле­пе­та­ла ве­се­ла Ме­ла­ся та­ким різким го­лос­ком, то він пок­ри­вав ти­хий гомін од роз­мо­ви та ша­рудіння гос­тей по світлиці.

    Мелася сіла під ши­ро­ким лис­тям пальми. Ліду обтіню­ва­ло й лис­тя пальми, і чор­на арап­ка своїми підня­ти­ми вго­ру ру­ка­ми та скля­ною банькою лам­пи. Ку­то­чок був і справді за­хис­ний, по­етич­ний, був ос­то­ронь од на­тов­пу наїжджа­ючих гос­тей, котрі все пот­ро­ху спов­ня­ли прос­тор­ну світли­цю.

    - Вже що-що, а сон­це до нас, пев­но, не дос­тяг­не своїм промінням у цьому за­хисті, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

    «Який гар­ний, який приємний оцей Яків Ки­ри­ко­вич. Які чу­дові карі очії і ро­зумні, і не­на­че за­дум­ливі, трош­ки навіть смутні», - по­ду­ма­ла Ліда, зир­нув­ши прос­то в вічі гос­теві.

    - Я чу­ла од ва­шо­го бра­та, що в вас ду­же ба­га­то ро­бо­ти на службі. Нев­же в земських док­торів на се­лах і справді так ба­гацько ро­бо­ти? Ви ж не пов­сяк­час та­ки їзди­те по се­лах до сла­бих? - спи­та­ла Лю­ба з за­ку­точ­ка й по­ча­ла своїм зви­чаєм ніби кліпать віка­ми та кру­тить очи­ма, що во­на ро­би­ла пе­ред кож­ним гар­ним па­ни­чем, кот­рий чимсь був їй спо­доб­ний.

    - Я, бач­те, не за­ми­ка­юсь в свою спеціальність, як час­то роб­лять док­торі; люб­лю чи­тать і од ціка­вості, і для роз­вит­ку сво­го світог­ля­ду. Та, ска­за­ти по правді, в ме­не на місці не ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Але ми по­винні об'їжджать свою част­ку в око­лиці, де тільки вклю­неться якась по­шес­на хво­ро­ба. А в нас на се­лах де во­на пак не за­во­диться! З ци­ми об'їзда­ми бу­ває ба­га­то га­ян­ня й за­бар­ки. А пик­лю­ваться цим ділом до­кон­че тре­ба не тільки для служ­би. «Взяв­ся за гуж, то не ка­жи, що не дуж». В ме­не інко­ли бу­ває та­ко­го ба­га­то діла, що по­поїсти всмак ніко­ли: ча­сом бу­ває «за од­ним присідом - ве­че­ря з обідом», - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич. - А скільки тих хво­рих по се­лах! скільки тих страж­де­ників отам по ха­тах! Ки­даєшся на всі бо­ки й нічо­го сам не вдієш. Ча­сом сер­це роз­ри­вається в са­мо­го од жа­лю. Але сам ба­чиш, що не мож­на усім до­по­мог­ти, бо не стає й ча­су.

    В Ліди очі од­ра­зу ста­ли смутні. Лю­ба скри­ви­лась і тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла ду­же доб­ра. Одній Ме­ласі бу­ло бай­ду­же про тих страж­де­ників. Че­рез її бай­дужні очі прог­ля­да­ла черст­ву­ва­та ду­ша. Яків Ки­ри­ко­вич оповідав про уся­кові ви­пад­ки з не­ду­жи­ми людьми по се­лах. Ліда слу­ха­ла й нес­подіва­но аж крик­ну­ла:

    - Я лад­на стать вам до по­мочі хоч і за­раз! Піду в фер­шал­ки, аби тільки чимсь до­по­мог­ти тим без­та­лан­ним!

    - Я не пішла б в фер­шал­ки. Не до впо­до­би мені та­ка служ­ба. Я бо­юся сла­бих, - обізва­лась Ме­ла­ся. - От на­ша Ліда, як ба­чи­те, ен­тузіастка, і во­на «до цього тор­гу - й пішки», як при­ка­зу­ють.

    - Чи пішки, чи во­зом, чи так, чи інак, а я прис­та­ла б на та­ку служ­бу, як­би тре­ба бу­ло. Бо все-та­ки во­но бу­ло б ко­рисніше, ніж по­си­деньки справ­лять та га­яти дур­но час без ро­бо­ти, -одка­за­ла Ліда й засміялась.


    В світли­цю ввійшов же­них, вже приб­ра­ний до вінця, за­че­са­ний, на­па­ха­ний, ра­дий, аж ніби ся­ючий. Русі ку­чері ви­лись дрібуш­ка­ми кру­гом го­ло­ви й спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Довгі пухкі куд­латі ву­са, ця най­кра­ща прик­ра­са йо­го ви­ду, стир­ча­ли, не­на­че їх вітер роз­ди­мав. Приб­ра­ний в но­ве уб­ран­ня, він пок­ра­щав і своїми пат­ла­ми ски­нув­ся на яко­гось за­хо­жо­го німця ар­тис­та або ху­дож­ни­ка. Же­них привітав­ся з своїм бра­том, тричі поцілу­вав­ся, потім привітав­ся зви­чай­ненько до усіх гос­тей і сів ря­доч­ком з бра­том.

    - Тут не­дав­неч­ко на­ша за­вис­на Ліда ска­за­ла, ніби во­на за­ви­дує, що в ва­шо­го бра­та аж над­то ба­га­то ро­бо­ти, а в неї ду­же вже ма­ло. Чи ви чу­ли та­ке ди­во? - ска­за­ла Ме­ла­ся до сво­го же­ни­ха.

    - Є чо­му за­ви­ду­вать. Ча­сом од ро­бо­ти кру­тиш­ся, як му­ха в ок­ропі, аж го­ло­ва мо­ро­читься. Бу­ває ніко­ли вго­ру гля­нуть. Ро­бо­та - це ж ка­ра бо­жа за Євин гріх, - ска­зав всмішки Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди. - Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жал­куєте, що в вас ма­ло ро­бо­ти.

    - А скільки раз я тобі ка­за­ла, щоб ти до­ве­ла до кінця й до­ка­на­ла англійську мо­ву! Од­же ж во­на ме­не не слу­хає і зовсім за­нед­ба­ла цю мо­ву. От візьмись за це, то й ро­бо­та бу­де!.. - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - Але навіщо ця мо­ва зда­лась мені оту­теч­ки на селі? До­волі з ме­не фран­цузької та німецької. От ва­ша гу­вер­нант­ка, місс Ка­роліна, вив­чи­ла те­бе роз­мов­лять по-англійській, але й ти не­за­ба­ром за­бу­деш. Бо з ким же ти тут в глу­шині роз­мов­ля­ти­меш по-англійській? не з дер­качівськи­ми ж мо­ло­ди­ця­ми, та хоч би з на­ши­ми знай­оми­ми діди­ча­ми. Це на­да­рем­на пра­ця.

    «Одже ж ця Ліда не та­ка мов­чу­ха, як пи­сав про неї брат; в неї, знать, є й тя­ма в го­лові, бо го­во­ре ро­зум­но й охо­чо, хоч не так дрібо­тить, як її сест­ра», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Невже ж ви вмієте го­во­рить на трьох чу­жо­земських мо­вах? - спи­тав він зго­дом в Ме­ласі по-українській.

    Мелася од­повіда­ла так са­мо ук­раїнською мо­вою, бо в їх домі, як і в сільсько­го ду­хо­венст­ва, ще ба­ла­ка­ли вдо­ма частіше по-українській, ніж по-ве­ли­ко­руській.

    - А чом же? Це в нас, ма­буть, в ро­ду: брат моєї ма­ми го­во­ре доб­ре на чо­тирьох євро­пей­ських мо­вах. І ма­ма ста­рається та най­має гу­вер­нан­ток, щоб і ми го­во­ри­ли на трьох мо­вах. Не­має нічо­го гірше, як їздить в мандрівку по чу­жих кра­ях, не тям­ля­чи чу­жо­земських мов. А ми з ма­мою чи бу­ло приїде­мо до Відня, чи до Па­ри­жа, чи до Лон­до­на - ми скрізь не­на­че в се­бе вдо­ма.

    - Мені, ма­буть, не до­ве­деться ба­ла­кать в Лон­доні в лор­да­ми. Тим-то я й за­нед­ба­ла англійську мо­ву, - ска­за­ла Ліда.

    - Невже ж вчи­тись ви­роб­лю­вать по­лот­на та ро­бить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську жи­ву мо­ву? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - По-моєму, по­лот­на та сир для нас ко­рисніші, ніж англійська мо­ва, - ска­за­ла спе­ре­сер­дям Ліда.

    - Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вив­читься ви­роб­лять по­лот­на та ро­би­ти сир та мас­ло? -спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич якось з ва­ган­ням і не­довірністю в тоні го­ло­са.

    - Маю та­ку дум­ку, та… батько не пус­кає ме­не в Фінляндію, де ви­роб­ля­ють по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках. В ме­не, бач­те, дум­ка вив­чить нього ре­мест­ва на­ших мо­ло­диць, а потім роз­пов­сю­дить йо­го в краї, - го­во­ри­ла Ліда.

    - Та то во­на й наші сусідки Ма­ту­шевські ма­рять собі про не на се­лах в са­мо­тині з нудьги! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся. - Ці мрії як прий­шли, так швид­ко й ми­нуть не­за­ба­ром. Це все з нудьги­та од без­робіття.

    - Ви, Ме­ланіє Андріянівно, не спо­чу­ваєте цим ду­же прак­тич­ним ніби­то мріям? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Не то що не маю спо­чу­ван­ня до їх. Цього ніяким спо­со­бом не мо­жу ска­зать. Але я зро­ду-звіку не сіла б за верс­тат, щоб тор­кать підніжок та гу­пать ля­дою з ран­ку до ве­чо­ра. До та­кої ро­бо­ти я не маю ніяко­го по­тя­гу. Але для се­бе осо­бо­во я знай­шла б якусь іншу, ба­га­то приємнішу доб­родійну ро­бо­ту, та й по своїй впо­добі, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

    «Одже ж ця Ме­ла­ся і справді ду­же щи­ра. В неї й справді всі дум­ки звер­ху: так і ла­зять по їй, не­на­че му­хи. Прав­ду пи­сав брат! - по­ду­мав док­тор. - В неї дум­ки, як во­да в діра­во­му гор­щи­ку, - ніяк не вдер­жаться все­ре­дині».

    - А я лю­ди­на, пе­редніше за все, прак­тич­на і цікав­люсь тільки тим, з чо­го вий­де якась ко­ристь для ме­не або й для лю­дей, - ска­за­ла Ліда.

    Яків Ки­ри­ко­вич підняв бро­ви й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і пря­му­ван­ня в роз­мові був для йо­го над­то надз­ви­чай­ний, бо він нічо­го та­ко­го не чув в Києві в са­ло­нах.

    - Ви, ма­буть, вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Вчилась років зо два, та… не до­ве­лось дов­читься до кінця, бо це не од ме­не за­ле­жа­лось, - ска­за­ла Ліда з сутінком смут­ку в го­лосі.

    Почалось зма­ган­ня. Роз­мо­ва ста­ла жвавіша й на­би­ра­лась си­ли, зав­зят­тя, навіть ста­ла пал­ка. Ліда роз­го­во­ри­лась, всто­юва­ла за се­бе й за своїх мрійних сусідок. Ме­ла­ся й Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пішли на жар­ти й підніма­ли на смішки й Ліду, і мрійних, ніби­то при­дур­ку­ва­тих сусідок.

    «Як роз­хо­ди­лась Ліда! Десь в неї й зуб­ки взя­ли­ся, не­на­че од­ра­зу ви­рос­ли. Як оч­ки за­ми­готіли! Зо мною го­во­ре, не­на­че три дні не їла, а те­пе­реч­ки в неї десь і мо­ва взя­лась, - ду­мав з ди­ву­ван­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Чи ти ба! Як ог­ри­зається! Яка ста­ла крас­но­мов­на! А то все бу­ло од­ми­кує од на­шої ком­панії та хо­вається десь по за­кут­ках».

    Ліда й справді роз­ба­ла­ка­лась, по­ве­селіша­ла. Чи­малі, сли­ве чорні очі за­лисніли. Чорні довгі вії аж ми­готіли й ніби нер­во­во дри­жа­ли при кліпанні очи­ма. Яків Ки­ри­ко­вич те­пер до­ди­вив­ся, що во­на гар­на, що в неї пишні ви­разні чер­воні ус­та й чу­дові ро­зумні очі.

    «Одже ж, мо­же, я знай­ду собі в цій мо­лодій дівчині ся­ку-та­ку спільни­цю в де­чо­му. Ме­ла­ся справж­ня тер­ни­ця, а Ліда ні на тер­ни­цю, ні на би­тельню навіть нітрішки не ски­ну­лась. Ця тре й тіпає ба­га­то ро­зумніше й помірніше, ніж сест­ра-ле­пе­ту­ха».

    - От я му­зи­ку так люб­лю! - ска­за­ла нап­рикінці роз­мо­ви Ме­ла­ся. - І вмію гра­ти, і знаю кла­сиків, але гос­подь не дав мені та­лан­ту до му­зи­ки. Усякімо­ви да­лись мені заіграш­ки; я їх ло­ви­ла жив­цем на льоту, навіть з приємністю й усо­ло­дою, а му­зи­ка не дається чо­мусь мені та й годі!

    «Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже го­товісінька му­зи­ка зро­ду: і вчи­тись не тре­ба!» - якось не­са­мохіть про­май­ну­ла дум­ка в мо­ло­до­го док­то­ра.

    Тим ча­сом в двір вко­ти­ло дві хурі, на­ван­та­жені півчою з Дри­жи­по­ля. Ха­зяїн вий­шов на ґанок. До йо­го привітав­ся ре­гент Ни­кон Куч­ма. Він був уб­ра­ний в гар­ненький новісінький синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­ний одеським чер­во­ним вов­ня­ним ши­ро­ким по­ясом з то­роч­ка­ми, що висіли й теліпа­лись по обид­ва бо­ки ста­ну. Ха­зяїн знав, що Ни­кон вже да­вав з своєю півчою два кон­цер­ти в повіто­во­му місті, і зап­ро­сив йо­го на хви­ли­ну в кабінет. В кабінет Ни­кон всту­пив своєю зви­чай­ною для­вою хо­дою, але з по­ва­гом, з ро­зумінням своєї вар­тості. Гу­ко­вич­по­ба­ла­кав з ним, звелів по­дать за­кус­ку, сам по­час­ту­вав йо­го з влас­ної ру­ки по-гос­по­дарській і про­сив сісти й поснідать тим ча­сом, по­ки мо­ло­да вбе­реться до вінця.

    - Чи заспіваєте ж мо­ло­дим кон­церт на вході в церк­ву? -спи­тав Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - А чом же! Півчі вив­чи­ли цей кон­церт сли­ве на­пам'ять, бо це нам не­пер­вин­ка співать вінчан­ня. Ми співаємо не тільки цер­ковні кон­цер­ти, але й ті п'єси, що співа­ють на сце­нах ук­раїнські ар­тис­ти, - ска­зав по­ва­гом Ни­кон, за­хо­див­шись ко­ло снідан­ку.

    - Невже? І пісень співає ваш хор? - спи­тав Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - І пісень співаємо, а най­більше ук­раїнських, сільських, тих, що співа­ють в ук­раїнських те­ат­рах, бо я в Києві не раз був в ук­раїнсько­му те­атрі, - до­дав Ни­кон Куч­ма, та все розг­лад­жу­вав свої русі ку­чері на го­лові на обид­ва бо­ки проділя, бо в йо­го во­лос­ся не звик­ло розс­те­ляться на обид­ва бо­ки од проділя і все зла­зи­ло на проділь.

    - От і доб­ре! Мо­же б, ви з хо­ром заспіва­ли нам кільки ук­раїнських пісеньок, як мо­лоді ся­дуть на по­сад, за стіл, -ска­зав він.

    - Добре, ко­ли на те бу­де ва­ша зго­да. Чо­му ж пак і не заспівать,- про­мо­вив Ни­кон, приг­лад­жу­ючи пра­вий ви­сок з не­покірли­ви­ми ва­силька­ми, що все нас­тов­бур­чу­ва­лись і не хотіли ле­жать гла­денько.

    - Піди ж, Ни­ко­не, та за­га­дай ку­хо­варні, щоб на­го­ду­ва­ла й півчих, та візьми їх під свій дог­ляд, щоб не бу­ли го­лодні, - поп­ро­сив Ни­ко­на Гу­ко­вич і вий­шов на ґанок стрічать ба­тю­шок, котрі при­бу­ли ра­зом, не­на­че заз­да­легідь змо­ви­лись.


    Приїхав отепь Яків Лад­ковський з своєю жінкою На­деж­дою Мокіївною; при­був і ста­рий про­то­поп з Дри­жи­по­ля, отець Мав­рикій, за ни­ми слідком при­ка­тав і ба­тюш­ка з су­меж­но­го се­ла Буртів, отець Си­ме­он, і пе­ре­дав поклін діди­ча, бра­та Гу­ко­ви­че­вої, що він по­чу­ває се­бе не зовсім доб­ре на здо­рові, не стер­пить весільно­го га­му та шу­му й не приїде на весілля. Про­тоєрей отець Мав­рикій ще вдо­ма по­че­пив на­перс­но­го хрес­та й ор­ден, а в ру­ках ніс зав'яза­ну в квітчас­ту хус­точ­ку ка­ми­лав­ку. Він на­си­лу чва­лав од ста­рості і на­си­лу виліз по східцях на ґанок. Андріян Ки­ри­ло­вич привітав­ся з усіма ба­тюш­ка­ми ду­же ввічли­во й зап­ро­сив до світлиці. В світлиці стріла їх гос­по­ди­ня. Па­ни повс­та­ва­ли з ка­на­пи та крісел і да­ли по­ша­нов­не місце ду­хов­ним осо­бам. Гу­ко­вич­ка да­ла за­гад Ме­ласі вби­раться до вінця. Ме­ла­ся, привітав­шись з при­був­ши­ми ба­тюш­ка­ми та з На­деж­дою Мокіївною, вий­шла з Лю­бою і з її матір'ю, Таїсою Андріївною, до сво­го по­коїка. На­деж­да Мокіївна по­хап­цем зай­ня­ла Ме­ла­си­не місце під пальмою ко­ло Ліди та Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й од­ра­зу так і вче­пи­лась, так не­на­че і влип­ла до мо­ло­до­го док­то­ра. Во­на роз­пус­ти­ла свої те­ре­вені, все обер­та­лась до йо­го, а не до Ліди й інших паннів, котрі при­мос­ти­лись під пальмою.

    Яків Ула­се­вич му­сив роз­во­дить ба­лач­ку з Лад­ковською, а во­на все аж зап­лю­щу­ва­ла со­ло­денькі оч­ки та все ле­пе­та­ла, навіть ні на хви­ли­ну не сту­ля­ла своїх ро­же­вих ус­тоньків та все зир­ка­ла на док­то­ра со­ло­деньки­ми очи­ця­ми, не­на­че бла­га­ла лас­ка­вості та ко­хан­ня.

    Вийшов Гу­ко­вич і зап­ро­сив ба­тю­шок до сто­ло­вої на чай та на швид­ку за­кус­ку.

    - От за це спа­сибі! Чай ніко­ли не шко­де, - обізвавсь бур­тянський па­но­тець.

    Сиві ко­роткі та цупкі, як дріт, і не­на­че посічені ко­си лед­ве зміща­лись під йо­го ка­ми­лав­кою й усе ви­ла­зи­ли з-під неї на по­ти­ли­цю, не­на­че хотіли піднять уго­ру й ски­ну­ти з го­ло­ви ту при­ти­чи­ну для їх, мов цупкі пру­жи­ни. Отець Си­ме­он жва­во підвівся з крісла й пішов за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем. Слідком за ним не­на­че побіг мо­ло­дий отець Лад­ковський, а за ним лед­ве поч­ва­лав ста­рий про­то­поп. В світлиці знов по­чу­лась го­лосніша роз­мо­ва, кот­ра бу­ла сти­ши­лась з приїздом по­важ­них осіб.

    Поки ба­тюш­ки на­пи­лись чаю та за­ку­си­ли на шви­деньку ру­ку, Ме­ла­сю приб­ра­ли до вінця. Андріян Ки­ри­ло­вич ви­ря­див їх до церк­ви, а сам вий­шов до світлиці, щоб поб­ла­гос­ло­вить до вінця доч­ку.

    Усі гості вста­ли з місця. Уся­ко­вих гос­тей з'їха­лось чи­ма­ло. Ме­ла­ся наз­би­ра­ла та­ки чи­ма­ло свідків своєї весільної сла­ви, так що во­ни аж не по­тов­пи­лись в світли­цю.

    Незабаром з кімна­ти од­чи­ни­ли настіж обидві по­ло­вин­ки две­рей. Ме­ла­ся всту­пи­ла в гос­тин­ну вся в біло­му: в чу­довій білій лис­нючій шов­ковій сукні, в дов­го­му сер­пан­ку, з однією ве­ли­кою тро­ян­дою на кор­сажі се­ред зе­ле­но­го лис­тя. Во­на ніби побільша­ла й пок­ра­ща­ла. Од ви­со­ко­го вінця з розкішної ко­си на чо­ло­поч­ку го­ло­ви й од зу­мис­не зроб­ле­них ви­со­ких за­каб­луків во­на по­ви­ща­ла й ста­ла ніби по­важніша. Лю­ба й Таїса Андріївна доб­ре зна­ли усі по­таємні спо­со­би прик­ра­шу­ван­ня. Во­ни навіть по­забілю­ва­ли усі дрібненькі цят­ки та плям­ки на Ме­ла­си­но­му ви­ду.

    Жених зир­нув на свою мо­ло­ду й, оче­ви­дяч­ки, був за­до­во­ле­ний нею. Він побіг на­зустріч, взяв її під ру­ку й повів до об­разів, котрі ле­жа­ли на ко­син­чи­ку в кут­ку. Батько й ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих і про­ве­ли їх на ґанок. В ма­тері взру­ши­лось сер­це так, що во­на зап­ла­ка­ла і втер­ла сльози хус­точ­кою. Поїзд ру­шив до церк­ви. В церкві мо­ло­дих стріли чо­ти­ри па­нотці з хрес­та­ми. Ни­кон стрів їх го­лос­ним та гуч­ним кон­цер­том. Се­ля­ни стов­пи­лись та стісни­лись в церкві так, що па­нам труд­но бу­ло й про­тов­питься на се­ре­ди­ну церк­ви. На цвин­тарі й ко­ло бра­ми зібра­лось сли­ве усе се­ло. Яків Ки­ри­ко­вич та сусід Гу­ко­вичів мо­ло­дий Юр­чен­ко дер­жа­ли вінця над Ме­ла­сею на­пе­ремінку.

    Молоді вий­шли з церк­ви се­ред та­ко­го на­тов­пу, яко­го не бу­ває на вінчанні навіть і в Києві, не­на­че то вінча­лась якась ви­со­ка осо­ба. Го­ди­на ду­же спри­яла це­ре­монії. Зран­ку бу­ло тро­хи за­до­щи­лось, але не­за­ба­ром над­ворі ви­по­го­ди­лось. Зем­ля бу­ла вог­ка. По­ро­ху на шля­ху не бу­ло. Май­ське сон­це об­ли­ва­ло надз­ви­чай­но яс­ним срібним світом і па­ра­до­вий поїзд, і на­товп панів та се­лян, і юр­би дівчат в квітках та стрічках, не­на­че й во­ни приб­ра­лись на пан­ни­не весілля й бу­ли ладні заспівать весільних пісень. Са­мий поїзд був ве­се­лий. Май­ське сон­це, май­ська кра­са не­ба й землі зак­ра­си­ла й зве­се­ли­ла і поїзд, і всіх. Ме­ла­ся аж ся­ла од ра­дощів, ве­се­ленько див­ля­чись з фа­ето­на на ве­се­лу юр­бу се­лян, на ве­селі ви­ди своїх гос­тей, на приб­ра­них в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.

    Слідком за мо­ло­ди­ми ко­тивсь фа­етон, в кот­ро­му сиділа Ліда з мо­ло­дою пан­ною, Нас­тею Юр­чен­ко­вою, а про­ти їх в пе­ред­ку сидів Яків Ки­ри­ко­вич та бо­ярин Юр­чен­ко, мо­ло­дий дідич, близький сусіда, круг­ло­ви­дий та пле­чис­тий з чор­ни­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Яків Ки­ри­ко­вич гля­нув на Ліду. Лас­ка­вий пог­ляд її чи­ма­лих очей сип­нув на йо­го, ніби теп­лим промінням, не­на­че май­ське сон­це. Пишні, ви­разні чер­воні Лідині ус­та за­пи­ша­лись, очі на­че зай­ня­лись. В мо­ло­до­го хлоп­ця не­са­мохіть май­ну­ла чу­дер­нацька гад­ка та дум­ка, що од вінця їде не Ме­ла­ся, а Ліда, і він си­дить в фа­етоні з нею, ніби з своєю тільки що повінча­ною мо­ло­дою. Йо­му нес­подіва­но уяви­лась Ліда, уся в біло­му, в хви­лях біло­го весільно­го уб­ран­ня: в сер­пан­ку, в вінку з біло­го виш­не­во­го цвіту на го­лові, з білою тро­ян­дою на гру­дях, уся в біло­му, об­си­па­на сріблис­тим май­ським сяй­вом.

    «Яка б во­на бу­ла пиш­на в весільно­му уб­ранні з її ма­то­вим білим кольором ли­ця, з чор­ни­ми рівни­ми брівка­ми та тем­ни­ми оч­ка­ми!» - по­ду­мав док­тор.

    І в йо­го нес­подіва­но май­ну­ло ба­жан­ня, щоб він от те­пер сидів з нею по­руч в цьому весільно­му поїзді, щоб він з нею вер­тав­ся од вінця. І ця дум­ка бу­ла для йо­го приємна. Але він зир­нув на фа­етон, де сиділа мо­ло­да а йо­го бра­том, і… зга­дав за при­ти­чи­ну своїм нес­подіва­ним мріям. Він важ­ко зітхнув.

    Поїзд вко­тив­ся в подвір'я. Мо­ло­дих зостріли батько й ма­ти на ґанку й привіта­ли їх. Ме­ла­ся увійшла в світли­цю з дов­гим по­че­том, з си­лою неп­ро­ха­них гос­тей, не­на­че яка-не­будь ко­ролівна або царівна. Довгі сто­ли в залі і в сто­ловій бу­ли зас­те­лені. Усе бу­ло на­ла­год­же­но для снідан­ня. Слу­ги ви­нес­ли на підно­сах шам­панське. Усі гості й ро­дичі заб­ра­ли чар­ки й поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих, ба­жа­ючи їм щас­тя-долі й дов­го­го віку. Ма­ти про­ха­ла гос­тей сідать за сто­ли. Ста­рий про­то­поп став пе­ред об­ра­зом і ста­ре­чим, лед­ве чут­ним го­ло­сом про­чи­тав мо­лит­ву. Ха­зяй­ка по­са­до­ви­ла ба­тю­шок по­руч з мо­ло­ди­ми. За­веш­та­лись слу­ги в білих ру­ка­вич­ках. Пот­ра­ви по­да­ва­лись за пот­ра­ва­ми. Снідан­ня бу­ло ба­га­те. Стра­ва бу­ла чу­до­ва. В ви­нах гості аж збит­ку­ва­ли. Тек­ля Опа­насівна вис­та­ви­ла замість снідан­ня та­кий ба­га­тю­щий обід, що за­ло­ми­ла міських бур­жу­азок, Таїсу Андріївну Сват­ковську та Лю­бу. На по­ло­вині обіду в гор­ни­цю ввійшов ре­гент Ни­кон, вхо­пив­шись на ході обо­ма до­ло­ня­ми за го­ло­ву по обид­ва бо­ки проділя, щоб приг­ла­дить ку­че­ряві ва­сильки. За ним по­си­па­лись, ніби овеч­ки в отарі, хлопці то в жу­пан­ках, то в піджа­ках, попідпе­ре­зу­вані зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми по­яс­ка­ми. Півча ста­ла ко­ло две­рей. Ни­кон за­ма­хав обо­ма ру­ка­ми, ніби пти­ця затріпа­ла кри­ла­ми, з та­ким зав­зят­тям, не­на­че він ма­хав ціпил­ном на то­ку. Півча гук­ну­ла: «Гу­ляв чу­мак на ри­ноч­ку». Гості за­мовк­ли. Га­лас роз­мо­ви сти­шив­ся в од­ну мить. Півча співа­ла пісню за піснею, без­пе­рес­тан­ку. Неп­ро­вор­ний та не­во­руш­кий Ни­кон пож­вавішав, не­на­че на­би­рав­ся па­лу й жва­вості од співів.

    Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку фа­етон, і мо­лоді, заб­рав­ши в ру­ки гро­шо­вий пре­зент од бур­тянсько­го дядька та од батька, хап­ком сіли в фа­етон і по­ка­та­ли на вок­зал, щоб ча­сом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ни­ми виїха­ла й Таїса Андріївна з Лю­бою. Ба­тюш­ки, ви­пив­ши наш­вид­ку кофій, так са­мо слідком за ни­ми виїха­ли за­вид­на, ха­па­ючись до­до­му, щоб не опізниться пра­вить ве­чер­ню, бо тоді бу­ла неділя і вве­чері тре­ба бу­ло пра­вить ве­чер­ню.

    Слуги в од­ну мить поп­ри­би­ра­ли з сто­лу зай­вий по­суд і ви­нес­ли кофій. Гості знов посіда­ли за сто­ли. Ха­зяй­ка звеліла поп­ри­би­рать з сто­лу спо­рож­нені пляш­ки та пос­та­вить повні.

    - Лідіє Андріянівно! - гук­нув че­рез стіл Юр­чен­ко. - Оце ми з сест­рою за­ду­ма­ли знов уд­ру­ге грать на зе­ле­них свят­ках для се­лян «На­тал­ку Пол­тав­ку». Мо­же б, і ви прис­та­ли до нас? Чи не взя­ли б ви будлі-якої ролі? Ви ста­ли б нам в при­годі.

    - Я, ма­буть, не здат­на до цього. Хіба зап­росіть сест­ру. О, в неї є хист до цього! Во­на, надісь, ут­не кра­ще за ме­не, гра­ти­ме, як справж­ня ар­тист­ка.

    - А ви, Лідіє Андріянівио, спро­бу­ва­ли б свої си­ли. Мо­же, в вас як­раз єсть хист до цього, тільки ви й самі то­му невідомі, - обізвавсь че­рез стіл Яків Ки­ри­ко­вич.


    - Не по­чу­ваю се­бе при­дат­ною до цього діла, хоч і вмію співать і маю ся­кий-та­кий го­лос. Не зва­жусь я на та­ке діло. Зап­ро­шуй­те до цієї спра­ви жва­ву сусіду На­деж­ду Мокіївну. Для гран­ня на сцені тре­ба про­вор­них лю­дей; а я та­ки доб­ре м'яло та не­по­вер­тай­ло.

    - Може б, я й зу­гар­на бу­ла до цього, але мені не бу­де ча­су їздить на ре­пе­тиції. А мені, ска­зать по щирій правді, ду­же ба­жа­лось би вам до­по­мог­ти, - ска­за­ла Лад­ковська й зир­ну­ла со­ло­деньки­ми очи­ма на Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча, не­на­че про­мо­ви­ла очи­ма: це я тільки для те­бе лад­на стать до цієї спра­ви, та та­ки й ста­ну, як ти гра­ти­меш…

    - Грайте, грай­те, мо­лоді, та й нас зап­ро­шуй­те на спек­такль, - обізвавсь один ста­рий дідич. - Ко­ли б ча­сом че­рез ці іграш­ки ви не наб­ра­лись кло­по­ту.

    - Поки поліція довідається, то ми й пе­рег­раємо по­таєнці усей наш ре­пер­ту­ар. На­ча­ди­мо, на­ча­ди­мо та й при­таїмось. Не­хай вже потім ми бу­де­мо якось справ­до­ву­ваться з нею, - ска­зав Юр­чен­ко.

    - Як роз­по­ча­ли ми ре­пе­тиції в на­шо­му здо­ро­во­му складі ко­ло са­харні, то усі дівча­та й хлопці зби­ра­лись три дні; дівча­та пов­би­рані, по­заквітчу­вані, не­на­че зібра­лись в якесь свя­то на му­зи­ки. Я вже вив­чи­ла дівчат усіх пісень для на­шо­го хо­ру, - го­во­ри­ла Юр­чен­ко­ва сест­ра Нас­тя.

    - От поїде­мо й по­ба­чи­мо, як там ваші дівча­та співа­ти­муть в хорі й тан­цю­ва­ти­муть, - обізвав­ся Гу­ко­вич і за­ре­го­тавсь.

    - Чи ти пак пой­меш віри, щоб сільські дівча­та й па­руб­ки змог­ли й справді гра­ти й співать на сцені? - спи­тав Гу­ко­вич в жінки.

    - Ніколи не пой­му віри цьому! Ще що ви­га­дай­те! По­ду­май­те собі, як то наш по­го­нич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під гран­ня ор­кест­ру, ко­ли ча­сом і наші пан­ни не пот­рап­ля­ють співать до ла­ду під аком­панімент фор­теп'яна, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Одже ж ми до­ка­же­мо, що для зав­зя­тої лю­ди­ни не­ма нічо­го не­мож­ли­во­го, - про­мо­вив Юр­чен­ко.

    - Господи споспішай! Дай бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла з сміхом Гу­ко­ви­че­ва. - А мені все-та­ки чо­мусь здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва.

    - Буде ди­во! ож по­ба­чи­те! от по­наз­ди­ви­тесь! - гу­кав зав­зя­тий Юр­чен­ко і з нес­тям­ки мах­нув ру­кою й зоз­ла аж вда­рив ру­кою навідлі об стіл. - Тре­ба тільки на­важ­ли­вості та зав­зят­тя, то й поспіх бу­де.

    - А вже ж мож­на це вро­бить! Се­лю­ки темні, але зовсім-та­ки не дурні, - ска­зав один чернігівський зе­мець. - От на­ше земст­во доб­ре ро­бе, що за­ду­ма­ло по­зак­ла­дать чи­тальні по се­лах. Маємо на думці спов­нить ті чи­тальні ук­раїнськи­ми книж­ка­ми, пи­са­ни­ми мо­вою, зро­зумілою для се­лян.

    Піднявся га­лас. По­ча­лось зма­ган­ня. Знай­шлись і суп­ро­тив­ни­ки в то­го зем­ця. Яків Ки­ри­ко­вич ос­ту­пав­ся за йо­го.

    - Я чу­ла, що ви, Лідіє Андріянівно, їде­те в Фінляндію вчи­тись ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на но­во­мод­них верс­та­ти­ках, - обер­ну­лась до Ліди На­деж­да Мокіївна, - чи цьому пак прав­да?

    - Маю на думці їхать. Це прав­да. А як вив­чусь, то роз­ве­ду в на­шо­му селі це про­мислівство, щоб се­ля­ни за­роб­ля­ли цим шма­ток хліба.

    - Як вив­чи­тесь цього, то навчіть і ме­не. Я, гос­по­ди, як люб­лю ткать та ши­ти! Бо­же, як люб­лю! - аж крик­ну­ла во­на і вту­пи­ла свої оч­ки в Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. - Я вам ста­ну до по­мочі в цьому: вив­чу навіть на­ших мо­ло­диць.

    «Ну, знаємо ми те­бе! Ця про­но­за підби­рається під ме­не. Це її підступ; але не підду­риш! Я те­пер став не ду­же-то ймовірний».

    Надежда Мокіївна і справді сіла б за верс­тат, але тільки тоді, як­би сів тка­ти по­лот­на та руш­ни­ки Яків Ки­ри­ко­вич, щоб їй мож­на бу­ло пов­сяк­час ди­виться на йо­го або до­тор­ку­ваться до йо­го хоч своїм че­ре­ви­ком.

    - Нашим зем­цям тре­ба б та­ки по­пик­лю­ваться роз­вит­ком сільсько­го про­мислівства між се­ля­на­ми. Чом би пак земст­вам не стать до по­мочі се­ля­нам в цій справі? Ба­га­то се­лянських полів не виг­ноюється. А виг­ной­ка - це ж ве­ли­ке діло. Час би змінить ста­ро­дав­ню сис­те­му об­роб­лю­ван­ня полів, ко­ли в од­ну ру­ку по­ле в то­лоці дар­мує й мар­нується дур­но… Скільки не­по­ча­тої праці! Скільки діла!

    Яків Ки­ри­ко­вич роз­го­во­ривсь. Йо­го роз­мо­ва на­би­ра­лась си­ли. Карі очі за­лисніли, а потім заб­лис­ка­ли. В йо­го очах зай­нявсь огонь зав­зят­тя, що за­таївся в йо­го ніби­то спокійній тихій вдачі. Ліда по­чу­ва­ла, що йо­го дум­ки та гад­ки прав­диві. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го якось не­са­мохіть. Карі очі ча­ру­ва­ли її.

    - Що прав­да, то прав­да! Ми, давніші лю­де, в свій час якось не звер­ну­ли ува­ги на цю на­род­ну спра­ву. Тре­ба на­мо­вить земців і звер­нуть їх ува­гу на це діло, спри­я­юче за­со­бам се­лян. Що прав­да, то прав­да! - обізвавсь зе­мець Манько.

    Знов по­ча­лись зма­ган­ня. Ви­пи­ли кофій і повс­та­ва­ли з-за сто­ла. В по­ко­ях сто­яла ду­хо­та. Од­чи­ни­ли двері на ве­ран­ду, кот­ра ви­хо­ди­ла в са­док, щоб тро­хи провітрить гор­ниці. Гості ру­ши­ли на ве­ран­ду. Старіші посіда­ли на лав­ках, а мо­лоді юр­бою ки­ну­лись на про­гу­лян­ня в са­док.

    

VIII

    

    Сонце вже сіда­ло десь да­ле­ко на рівнині й ніби хо­ва­лось в ку­че­ря­вих вер­бах, пірна­ючи в пух­ке зе­ле­не вер­ховіття. Не­бо бу­ло чис­те, лис­ню­че, бла­кит­не. Са­док зе­ленів, аж очі вби­рав в се­бе. Дов­жез­ний ря­док кущів буз­ку попід ти­ном був суспіль об­ти­ка­ний ки­тя­ха­ми цвіту й звер­ху то сизів, то білів дов­гою чу­до­вою гірлян­дою на­низ до самісінької течії. Повітря й парк не­на­че про­па­ха­лись наскрізь делікат­ни­ми тон­ки­ми па­хо­ща­ми буз­ку, мо­ло­до­го лис­тя то­поль та со­ко­рин. Щось жи­ву­ще й цілю­ще бу­ло роз­ли­те й у сад­ку, і в лег­ко­му про­зо­ро­му повітрі, і над­да­ва­ло жва­вості, во­ру­ши­ло в мо­ло­дих дум­ки та мрії.

    Молоді гості пішли юр­бою по ши­рокій доріжці, не­дав­но по­си­ланій тер­тою дрібною жорст­вою. Доріжка по­ве­ла­ся на­низ до течії поміж де­ре­ва­ми та ку­ща­ми. На­деж­да Мокіївна вже бу­ла при­ту­ли­лась до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й зачіпа­ла йо­го в роз­мові. Але він зу­мис­не замішав­ся в гурт, потім зос­тавсь по­за­ду й прис­тав до Ліди. Йо­му за­ба­жа­лось по­ба­ла­кать з нею на са­моті, ос­то­ронь од лю­дей. На йо­го щас­тя, до Лад­ковської прис­тав один мо­ло­дий сусід, Мар­ко Пет­ро­вич Нек­ра­ше­вич, за­мож­ний дідич, ще мо­ло­дий па­нич, ве­ли­кий спортс­мен, з кот­рим поб­ра­тав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, бо во­ни обид­ва надз­ви­чай­но ко­ха­лись в спорті та в ко­нях.

    - Який пиш­ний сьогодні вечір! Якою по­езією повіває в цьому ста­ро­давньому пар­ку! - по­чав Яків Ки­ри­ко­вич. - Як я слу­жив за асис­тен­та в од­но­го про­фе­со­ра, мені не бу­ло ча­су і вго­ру гля­нуть, як ка­жуть се­ля­ни. З ран­ку до ве­чо­ра я вкупі з ним туп­цяв ко­ло сла­бих, і не стільки він, скільки я. Ра­зу­раз­на тя­га­ни­на та біга­ни­на без­пе­рес­тан­ку аж за­мо­ро­чу­ва­ла мені го­ло­ву. На мені ле­жа­ла по­винність і асис­тен­та, і фер­ша­ла. Я був якось за­черствів і за­нед­бав уся­ку по­езію. А те­пе­реч­ки мені са­мо­му аж див­но ста­ло! Яко­юсь по­езією по­ди­хає на ме­не з цього сад­ка, з не­ба, з то­го лісу, од тих ста­рез­них дубів…

    - То, пев­но, од то­го, що лікарі завж­ди за прак­ти­кою, за спра­вою, над­то про­заїчною, як робітни­ки на ро­боті. А те­пе­реч­ки, в цей час, ви зовсім вольні, - обізва­лась Ліда, по­вер­нув­ши до йо­го вид і гля­нув­ши йо­му в вічі.

    Молодий хло­пець вло­вив пог­ляд її чу­до­вих очей і по­чу­тив, що не од­но май­ське не­бо, повітря та співи со­ло­вей­ків повіяли на йо­го по­езією; а ще й до то­го Лідині очі та ус­та на­ди­ли йо­го й ча­ру­ва­ли яки­мись по­етич­ни­ми ча­ра­ми. І од тих очей ли­лась див­на по­езія, що зак­ра­си­ла для йо­го й не­бо й сон­це, зро­би­ла по­етич­ним і са­док, і пта­шині співи, до кот­рих він пе­редніше не ду­же й дос­лу­хав­ся. В мо­ло­до­му серці, приг­ноб­ле­но­му про­заїчним що­ден­ним ділом, од­ра­зу ви­ник­ло щось чарівне, по­етич­не й зак­ра­си­ло са­док.

    Юрба гос­тей пе­ребігла місток че­рез течію, спи­ни­лась, по­ди­ви­лась на лис­ню­чу во­ду, вкри­ту на бе­ре­гах мо­ло­деньки­ми шпи­час­ти­ми оче­ре­та­ми, гус­ти­ми, як щіт, і ру­ши­ла далі по стежці, що по­ви­лась вго­ру на зго­рис­тий по­кат су­гор­ба. На су­гор­бах в ліску й на­ни­зу в вер­бах скрізь ля­ща­ли со­ло­вей­ки, ще­бе­та­ли пташ­ки. Со­ло­вей­ків бу­ло си­ла! Їх ще­бе­тан­ня та співи аж роз­ля­га­лись, аж дзвеніли по ку­щах. Десь у вер­бах на ни­зині, ніби на сопілці, виг­ра­ва­ла омел­га.

    - Ну та й ре­пе­ту­ють же со­ло­вей­ки! - ска­за­ла Ліда. - Не­на­че на­ку­пи­лись! ніби зна­ють, що сьогодні Ме­ла­си­не весілля, та пос­та­ва­ли її друж­ка­ми.

    - Гарних та співу­чих дру­же­чок спо­до­би­лась ва­ша сест­ра! Не­ма де прав­ди діть, - про­мо­вив Ула­се­вич.

    - Тепер скрізь в сад­ку весілля, - ска­за­ла Ліда, - дос­то­ту, як співа­ють в весільних піснях: «Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а над­ворі бо­яри, як мак процвітає, а в хаті дру­жеч­ки, як со­неч­ко сяє!» Ту­теч­ки скрізь зе­ле­не зілля та ніби ве­се­ле весілля, як співа­ють в отій пісні.


    І мо­ло­до­му хлоп­цеві чо­мусь за­ба­жа­лось, щоб і йо­го весілля, та­ке по­етич­не, май­ське, як і Ме­ла­си­не, справ­ля­лось оце за­раз при цих співах і ще­бе­танні пта­шок, та справ­ля­лось до­ко­неч­но з Лідою. Він сам зди­ву­вав­ся, звідкіль це на йо­го най­шла та­ка по­езія, на­летіли такі мрії, приємні та ве­селі. Він знов зир­нув на Ліди­не ма­то­во-біле ли­це, на ма­то­ве чо­ло з ве­се­ли­ми бро­ва­ми й од­ра­зу по­чу­тив, звідкіль ли­лась на йо­го й по­езія, і ве­селі мрії, звідкіль то ніби якась каз­ко­ва цілю­ща та жи­ву­ща по­го­жа во­да кра­па­ла на йо­го за­ниділе сер­це.

    - Як гар­но хтось розп­ла­ну­вав цей парк! Ма­буть, який­сь ко­зацький пре­док ва­шої ма­ми за­во­див цей парк. Ма­буть, він був ду­же по­етич­ний на вда­чу. Он, дивіться, на по­каті су­гор­ба ок­ро­ми сто­ять дві бе­резі, при­гор­нув­шись од­на до однієї, не­на­че дві сестрі ше­по­чуться за щось ціка­ве по­таєнці, ос­то­ронь од усіх. А он далі над во­дою дві вербі в бе­резі схи­ли­лись над во­дою, не­на­че дві удо­ви-кра­суні з жур­бою заг­ля­да­ють в дзер­ка­ло й ми­лу­ються своєю гар­ною вро­дою… А он­деч­ки вгорі на горбі нарізко сто­ять три старі ду­би ря­доч­ком, вирізу­ючись про­ти не­ба, не­на­че три «азовські бра­ти», що ко­лись втіка­ли на Ук­раїну з Азо­ва, з та­тарської не­волі. Зовсім не­на­че ря­доч­ком попліч на­ла­го­ди­лись манд­ру­вать по сте­пах.

    - Які то «азовські три бра­ти»? Я щось про їх ніко­ли не чу­ла, - обізва­лась Ліда.

    Молодий хло­пець роз­ка­зав їй ду­му про трьох азовських братів, втікачів з та­тарсько­го по­ло­ну, як ті три бра­ти втіка­ли сте­па­ми, як один брат ізнемігся й підбив­ся та й за­не­ду­жав, як два бра­ти, стра­ха­ючись по­го­ну, для без­печ­ності, без жа­лю по­ки­ну­ли бра­та на од­чай бо­жий се­ред степів, а самі дре­ме­ну­ли далі.

    - Яка інте­рес­на й сум­на, і по­етич­на ду­ма! Шко­да, що про це нам нічо­го не ка­за­ли в гімназії і за ті цікаві ду­ми, -ска­за­ла Ліда.

    З при­гор­ка по­чув­ся регіт, аж ляс­нув, аж лу­на пішла по роз­ло­жистій до­лині: то за­ре­го­та­лась На­деж­да Мокіївна. Ве­се­лий Нек­ра­ше­вич оповідав їй щось ду­же смішне, а во­на ре­го­та­лась на ввесь парк, аж лу­на йшла по су­гор­бах.

    - Ото ве­се­ла лю­ди­на оця На­деж­да Мокіївна! - про­мо­ви­ла Ліда.

    - Весела й без­жур­на. Пев­но, й її натх­ну­ли по­езією співи со­ло­вей­ків та ще­бе­тан­ня пта­шок, як оце натх­ну­ли ме­не,-обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич і, осміхнув­шись, зир­нув в вічі Ліді.

    Вона й собі осміхну­лась і блис­ну­ла очи­ма, обер­та­ючи своє лич­ко до йо­го.

    «Не со­ло­вей­ки натх­ну­ли ме­не ра­до­ща­ми. Не раз і не два до­во­ди­лось же мені чу­ти гучні співи со­ло­вей­ків в такі ж пишні майські ве­чо­ри, як і сьогодні. Але во­ни не взру­шу­ва­ли так мо­го сер­ця по­етич­ним по­чу­ван­ням, як в цей по­етич­ний вечір. Це твої зо­ряні очі об­си­па­ли ме­не промінням, на­ли­ли моє за­чевріле, за­ниділе сер­це й ра­до­ща­ми, і по­езією», - по­ду­мав Ула­се­вич.

    Йому за­ма­ну­лось ди­виться на ті пишні очі без­пе­рес­та­ну, ло­ви­ти їх приємне про­ме­няс­те сяй­во, тішить своє сер­це й ве­се­ли­ти ду­шу.

    - Чи швид­ко ви поїде­те в Фінляндію? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич не­са­мохіть, бо в йо­го чо­мусь май­ну­ла дум­ка, що він вже не швид­ко по­ба­че ці пишні очі, і йо­му ста­ло шко­да тих очей.

    - Я лад­на по­манд­ру­вать хоч і за­раз. Але наші сусіди Ма­ту­шевські не поїдуть пе­ред жни­ва­ми, бо во­ни обидві самі ха­зяй­ну­ють вдо­ма. А тим ча­сом я що­бо­жо­го дня, як тільки про­ки­да­юсь вранці, то все в ме­не пер­ша дум­ка, що вчо­рашній день ми­нув і про­пав навіки без ко­ристі для ме­не. І знов ми­нає день, і знов я знаю й по­чу­ваю, що він дурнісінько про­па­дає, а я все до­мую і мої си­ли дар­му­ють. І так ми­на­ють дні, тижні, ми­на­ють мар­но літа мої мо­лоді. І мені здається, що я й не жи­ву, а тільки жи­вотію - навіщо й про що, і зад­ля чо­го? В ха­зяй­стві моя поміч мамі не­потрібна й навіть зай­ва. Інші пан­ни їдуть до Цюріха, до Же­не­ви, просвічу­ються, пик­лю­ються своєю просвітою. А я от усе до­мую та дур­нич­ки світом нуд­жу.

    Ліда зітхну­ла. З її роз­мо­ви бу­ло знать, що во­на має щи­рий по­тяг до якоїсь ко­рис­ної праці, а не ве­ре­дує з нудьги на селі та ви­га­дує якісь прим­хи.

    «Ця мо­ло­денька пан­на, ма­буть, з ви­щим, тро­хи ідей­ним по­тя­гом», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Оце все, що ви ка­за­ли, мені ду­же при­па­дає до впо­до­би. Кож­ний з нас, ко­ли він лю­бе Ук­раїну й лю­дей за­га­лом, по­ви­нен дба­ти за те, щоб навк­ру­ги се­бе роз­пов­сю­дить культурність, чим і скільки спро­мо­жеться.

    - Одже ж та­ка са­ма дум­ка й мені дав­но при­хо­ди­ла в го­ло­ву. На­везіть мені ук­раїнських кни­жок, бо я й досі за їх нічо­го не знаю, навіть нічо­го не чу­ла, хоч ми вдо­ма частіше роз­мов­ляємо ук­раїнською мо­вою, ніж ве­ли­ко­руською.

    Гості, поб­лу­кав­ши та по­ти­няв­шись по всіх за­кут­ках пар­ка, юр­бою по­вер­ну­ли на­зад до містка. Ула­се­вич та Ліда й собі прис­та­ли до гур­ту. Над­ворі вже су­теніло й навіть по­ночіло. Зорі за­ми­готіли по­де­ку­ди, ніби закліпа­ли зо­ло­тисті та сріблисті очі десь ви­со­ко-пре­ви­со­ко в небі.

    Ліда по­чу­ва­ла, що мо­ло­дий Ула­се­вич ду­же при­пав їй до впо­до­би і чу­до­ви­ми очи­ма, і своїми пог­ля­да­ми, і своїм ши­ро­ким роз­вит­ком ро­зу­му. Во­на по­чу­ва­ла, що в їх обох по­ча­лось єднан­ня ду­мок. І од­на­ковість пог­лядів та ду­мок її підбадьори­ла й зве­се­ли­ла.

    Гості ввійшли в світли­цю, обсіли її навк­ру­ги по стільцях, поп­ри­ту­лю­ва­лись по за­кут­ках і ущух­ли. Доб­ра про­маш­ка по до­лині та по су­гор­бах та­ки вто­ми­ла їх. Всі не­на­че впи­лись чу­до­вим повітрям, ніби мо­ло­дим ви­ном. Усі мов­ча­ли й ніби од­по­чи­ва­ли. Нев­га­мо­ва­на та пруд­ка На­деж­да Мокіївна та­ки встиг­ла за­лу­чить в да­ле­кий ку­то­чок Мар­ка Пет­ро­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча й од­ним од­на нев­том­но ля­ща­ла язи­ком. Нек­ра­ше­вич трош­ки спо­до­бав­ся їй, хоч був і не ду­же гар­ний з ли­ця. Він був ку­ценький, опецьку­ва­тий, тілис­тий та круг­ленький, з круг­лим ви­дом, схо­жим на ка­ву­нець. Спідня гу­ба ски­ну­лась на ков­бас­ку, а верх­ня, з ямоч­кою по­се­ре­дині, за­ко­пир­чи­лась вго­ру так здо­ро­во, не­на­че хтось вхо­пив її по­се­ре­дині гач­ком і за­дер вго­ру. Пев­но, ці повні со­ко­виті оригінальні гу­би й при­па­ли На­дежді Мокіївні до впо­до­би, бо во­на й не зво­ди­ла очей з цієї за­ко­пир­че­ної гу­би.

    Господиня приміти­ла, що гості сиділи мовч­ки й на­че при­лип­ли до стільців, як му­хи в не­го­ду при­ли­па­ють до стін. Во­на по­шеп­ки поп­ро­си­ла свою ве­се­лу то­ва­риш­ку й сусіду, Марію Ми­хай­лівну По­ко­ти­ловську, вда­рить на фор­теп'яні щось ве­се­ле та дрібне, ве­се­ло­го вальса або дрібно­го ко­зач­ка. Але По­ко­ти­ловська са­ма не сіла за фор­теп'ян, а побігла до однієї мо­ло­дої панії й замість се­бе по­са­ди­ла її за фор­теп'ян. Задз­венів ве­се­лий вальс. По­ко­ти­ловська, ста­росвітська лю­ди­на, вже літня й си­ву­ва­та, але рум'яна й кре­мез­на, вий­шла на се­ре­ди­ну за­лу, обер­ну­лась до па­ничів і про­мо­ви­ла:

    - Чого це ви си­ди­те, на­пин­дю­чив­шись, не­на­че три дні пішки йшли й два дні нічо­го не їли та ста­ли аж тлінні? А ну­те лиш, «божії тру­дов­ни­ки, гос­по­да ми­лос­тивії», ста­вай­те до ро­бо­ти! Ота­кої як бу­ло за на­ших часів.

    Марія Ми­хай­лівна дав­но ов­довіла й са­ма ха­зяй­ну­ва­ла в своїй не­ве­личкій маєтності. В око­лиці її прод­раж­ни­ли «маркізою Ка­ка­ду», бо во­на й справді ски­ну­лась на по­пу­гая або на півня. В неї був гост­рий, кар­люч­ку­ва­тий ніс, як у со­ви, а над ло­бом теліпав­ся ніби ко­ноп­ля­ний чу­бок. Своєю ста­росвітською жвавістю та прос­то­тою во­на й справді на­га­ду­ва­ла фран­цузьких маркіз за часів рес­тав­рації. Око­лишні пол­тавські Го­голі зап­риміти­ли цю схожість і да­ли їй влуч­не прізви­ще. По­ко­ти­ловська, рум'яна та ве­се­ла, з чор­ни­ми очи­ма, бу­ла зза­мо­ло­ду доб­ра мор­гу­ха, з тих ста­росвітських про­вор­них, ще не ду­же спанілих паній, про кот­рих співа­ють: «Іду собі й підска­кую». Во­на взя­ла ру­ка­ми свою сук­ню, роз­тяг­ла її на обид­ва бо­ки, сту­пи­ла упе­ред кілька сту­пенів, а далі пішла ти­хою хо­дою не то ста­ро­мод­но­го ме­ну­ета фран­цузьких маркіз, не то ко­зач­ка, ви­ха­ючи сук­нею на обид­ва бо­ки. Зза­мо­ло­ду во­на бу­ла ду­же тан­цю­рис­та.

    Жвавий вальс та ве­се­ла жартівли­ва пол­тавська маркіза Ка­ка­ду й справді роз­во­ру­ши­ли мо­ло­дих гос­тей і розд­ра­ту­ва­ли їх нер­ви. Гос­тям од­ра­зу при­га­да­лось, що весілля ще не скінчи­лось і що йо­го тре­ба якось докінчить ве­селіше. В од­ну мить з да­ле­ко­го за­кут­ка, не­на­че опу­ка, ви­ко­тивсь круг­ленький Нек­ра­ше­вич вкупі з На­деж­дою Мокіївною. Жва­ва па­ра ніби по­ко­ти­лась по гла­денькій на­вос­ко­ваній підлозі. Нек­ра­ше­вич вих­рив та ви­хав на всі бо­ки своєю ку­ценькою да­мою ду­же зав­зя­то. Слідком за ним з-під пальми вип­лиг­нув ви­со­кий та ци­ба­тий па­нич з Нас­тею. За ним за­раз пішли в та­нець й інші. Нек­ра­ше­вич, нев­га­мо­ва­ний в тан­цях, не так тан­цю­вав, як товк­ся, ніби Мар­ко по пеклі. Яків Ки­ри­ко­вич підвівсь і зир­нув на Ліду. Ліда до­га­да­лась і собі підве­лась з стільця. Йо­го ру­ка влип­ла в тон­кий Лідин стан, і мо­ло­да па­ра плав­ко й гла­денько ніби по­ли­ну­ла по підлозі. Ліда по­чу­ти­ла га­ря­чу ру­ку на своєму стані й гля­ну­ла зблизька в йо­го карі очі. І їй зда­ло­ся, що во­на поп­лив­ла або по ти­хо­му морі, або в синьому небі; зда­лось, що во­на ли­не ку­дись в який­сь пиш­ний невідо­мий по­етич­ний край вкупі з Ула­се­ви­чем. Щось приємне, надз­ви­чай­но радісне за­во­ру­ши­лось в серці в мо­ло­дої пан­ни.

    Яків Ки­ри­ко­вич по­са­див Ліду обе­реж­но на стілець, і во­на в нес­тямці ніби впа­ла на стілець, як підстре­ле­на пташ­ка, і дов­го-дов­го не мог­ла опам'ятаться.


    «Цей вечір бу­де по­чат­ком яко­гось но­во­го жит­тя зад­ля ме­не, - ду­ма­ла во­на, кмітя­чи за своїм сер­цем. - По­чи­нається для ме­не щось но­ве, чо­го я не заз­на­ла до цього ча­су й тільки вга­ду­ва­ла й пос­те­ре­га­ла».

    За Ула­севн­чем знов пішли в та­нець па­ничі й пан­ни. Уся мо­лод­не­ча, що бу­ла в світлиці, за­во­ру­ши­лась, зак­ру­ти­лась. Усі за­ну­ди­лись, си­дя­чи в глу­шині по се­лах та ху­то­рах. Їх рап­том по­тяг­ло до танців в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Тільки аж тоді, під при­во­дом тан­цю­рис­тої ве­се­лої маркізи Ка­ка­ду, за­пах­ло в світлиці весіллям. Яків Ки­ри­ко­вич знов підбіг до Ліди й знов повів її в та­нець. Па­ра бу­ла та­ка чу­до­ва, що гості не­са­мохіть за­ди­ви­лись і за­ми­лу­ва­лись на неї.

    - Ну та й гар­на ж оця па­роч­ка! - про­мо­ви­ла маркіза Ка­ка­ду до Теклі Опа­насівни. - Хоч вдру­ге од­чи­няй­те церк­ву та ведіть цю па­ру до вінця!

    - Ой, що ви ка­же­те! Бо­дай вам пи­поть на язик! Во­ни ж те­пер між со­бою рідня. Сха­меніться ли­шень та не нап­ро­ро­куй­те ча­сом чо­гось не­доб­ро­го, - про­хо­пи­лась ма­ти й за­ду­ма­лась: во­на вже прикміча­ла, що Яків Ки­ри­ко­вич все гор­неться до Ліди і що Ліда не од­хо­де од йо­го ні на ступінь.

    В сто­ловій по­да­ли са­мо­вар. Гос­по­ди­ня зап­ро­си­ла гос­тей до чаю. Гості ве­се­лою юр­бою сіли за сто­ли.

    - От і спа­сибі вам, сусідко, що ви роз­ва­жи­ли й роз­во­ру­ши­ли моїх гос­тей, - ска­за­ла на ході Тек­ля Опа­насівна до По­ко­ти­ловської.

    Після чаю гості вер­ну­лись до за­ли. По­ко­ти­ловська по­ча­ла про­щаться з ха­зяй­кою та все при­ка­зу­ва­ла.

    - Ой, час до­до­му! Час би й спа­ти, а то лю­де, бо­ро­ни бо­же, ще й ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зос­та­неться од цієї ку­ценької май­ськоі ніченьки. Нічка те­пер зав­довж­ки на один корж!

    Гості за­во­ру­ши­лись і вже ля­го­ма по­ча­ли про­щаться в ха­зяїном. Яків Ки­ри­ко­вич поп­ро­щавсь і собі.

    - Навідуйтесь же до нас! Ми ж те­пер не чужі, а свої, -про­мо­вив Андріян Ки­ри­ло­вич до Ула­се­ви­ча.

    - Спасибі вам! Заїжджа­ти­му й до бра­та, і до вас.

    - Як бу­де­те будлі-ко­ли в об'їзді по се­лах, за­вер­тай­те до нас на обід, на чай або й на ночівку, - до­да­ла ста­ра Гу­ко­вич­ка.

    - Спасибі вам! спа­сибі за лас­ку! - дя­ку­вав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні, виїжджа­ючи в пізні об­ля­ги з дво­ру.

    Візник пог­нав прудкі пош­тові коні й швид­ко по­ка­тав по рівно­му би­то­му шля­ху. Ула­се­ви­ча не­на­че за­ко­ли­ха­ла й за­гой­да­ла труська пош­то­ва чор­топ­хай­ка. Не­бо аж ся­ло й ми­готіло яс­ни­ми зо­ря­ми. Вог­ке повітря, нічна ти­ша бадьори­ли ду­шу, навіва­ли ду­ми та мрії. Ула­се­вич по­чу­вав, що йо­му лег­ко на серці, приємно на душі, так приємно й радісно, як бу­ло тоді, ко­ли він скінчив універ­си­тетські ек­за­ме­ни, дос­тав доб­ре засвідчен­ня й дип­лом і ка­тав на се­ло до батька, що був ми­ро­вим по­се­ред­ни­ком, на спо­чи­нок. «Одна­че ця глу­ши­на не та­ка вже й справді не­го­ден­на та нікчем­на, як мені пе­редніше зда­ва­лось. І ту­теч­ки щось за­во­ру­ши­лось, щось путнє, прог­ре­сив­не ви­ни­кає в го­ло­вах ту­тешніх людців… Во­ни не усі та­ки темні та бай­дужні до рідно­го краю, щось за­ду­му­ють, про щось ми­ти­ку­ють, сил­ку­ються чимсь пос­лу­житься Ук­раїні», - ду­мав Ула­се­вич, ко­ли­ва­ючись на візку, не­на­че на бай­да­ку од здо­ро­вої хвилі.

    І йо­му ста­ло радісно на серці. Надії на кра­щу бу­ду­щи­ну за­ми­готіли в йо­го душі, не­на­че ті ми­га­ючі зорі, що ди­ви­лись на йо­го з ви­со­кої ви­со­чині. За­во­ру­ши­лись мрії й пішли од­на за дру­гою, не­на­че хви­ля за хви­лею. Ви­ник­ли в душі надії на кра­щу бу­ду­щи­ну людсько­го жит­тя.

    І ду­ми се­ред тем­но­го сте­пу ни­за­лись, не­на­че на­мис­ти­ни в раз­ку на­мис­та. А пиш­на ти­ха ніч, при швид­ко­му ру­шенні по сте­пу, ніби повіва­ла кри­ла­ми й навіва­ла ду­ми та мрії, ве­селі й радісні.

    А се­ред тих мрій ніби ви­ри­на­ли Лідині палкі чу­дові очі, по­таємні, як тай­ни без­меж­но­го зо­ря­но­го не­ба. І він не­на­че вглядів їх десь на небі се­ред най­кра­щих, най­ясніших зірок.

    Вже над­ворі зо­ря­ло, і над сте­пом зійшла й за­ми­готіла пиш­на вранішня зо­ря, не­на­че з сте­пу на не­бо чи­ясь ру­ка ки­ну­ла зо­ло­тий клу­бо­чок, об­си­па­ний ми­га­ючи­ми діаман­та­ми. Той клу­бо­чок по­ко­тивсь уго­ру се­ред на­тов­пу дрібненьких зірок, мов ве­се­ла мо­ло­да вий­шла з ха­ти се­ред дру­жок. Ула­се­вич не­са­мохіть за­ди­вивсь на ту ве­се­лу вранішню зірку, що ве­ла за со­бою ро­же­вий ра­нок. І ніби срібним промінням за­ми­готіла в йо­го серці радість та надія на якесь ве­ли­ке щас­тя.

    «Не до­ве­деться нам поб­раться… Але я вже поб­ра­тав­ся з то­бою й по­чу­ваю, що ти в ме­не в серці од­на світиш і світи­ти­меш до кінця мо­го жи­вот­тя, як ота ве­се­ла вранішня зірка. І не за­бу­ду, до­ки жи­вий бу­ду, ні цього май­сько­го ве­чо­ра, ні твоїх чор­них очей, ні твоїх доб­рих ду­мок», - ду­мав Ула­се­вич, по­вер­та­ючи з сте­пу в сон­не се­ло, ося­яне ти­хим ро­же­вим од­лис­ком вранішнього сяй­ва на сході сон­ця.

    

IX

    

    Мелася та Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, поїхав­ши в Київ за­раз після вінчан­ня, дов­генько зад­ля­лись в Києві. Бу­ли з одвіди­на­ми в усіх своїх знай­омих. На­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу й ску­пив­шись, во­ни вер­ну­лись до­до­му. На од'їзді до Києва батько дав Ме­ласі гос­тин­ця п'ять со­тень кар­бо­ванців од се­бе та п'ять со­тень, по­да­ро­ва­них ста­рим бур­тянським дядьком на «шпильки» для мо­ло­дої. Ме­ла­ся на­ку­пи­ла собі зо­ло­тих се­ре­жок, бро­шок та брас­летів, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич ку­пив за трис­та кар­бо­ванців чу­до­во­го ко­ни­ка-ска­ку­на. Реш­ту во­ни пот­ро­ху розт­ринька­ли, що й самі не зог­ляділись. На до­ро­гу й для розп­ла­ти в гос­ти­ниці Ме­ла­ся му­си­ла по­зи­чить сто кар­бо­ванців в доб­рої Таїси Андріївни.

    Трохи зго­дом якось раз заїхав в Дер­качівку Яків Ки­ри­ко­вич по до­розі в час об'їзду по се­лах. Ме­ла­ся бу­ла не­ви­мов­но ра­да. Во­на при­че­пу­ри­лась, по­начіплю­ва­ла на се­бе зо­лоті об­нов­ки, аж ся­ла од зо­ло­та, не­на­че давній еллінський чу­додійний Ідол. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич по­ка­зу­вав бра­тові сво­го стри­бу­на, чва­нив­ся ним, во­див ко­ни­ка по дворі, не­на­че грав­ся яко­юсь гар­ною цяцькою. Яків Ки­ри­ко­вич ми­лу­вав­ся тим ко­ни­ком, але не ду­же-то звер­тав ва йо­го вва­гу, бо не ко­хав­ся в ко­нях. Сли­ве цілий вечір за чаєм він сидів по­руч з Лідою, не­на­че не міг на­ди­виться на неї й на­ба­ла­ка­тись.

    - Коли ж ви, Лідіє Андріянівно, од'їжджаєте од нас? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Як тільки Ма­ту­шевські обіжнуться, то після об­жи­нок во­ни за­раз і поїдуть; поїду й я з ни­ми. Стар­ша Ма­ту­шевська са­ма за­ряд­жує ха­зяй­ст­вом, бо не ду­же-то йме віри своєму злодійку­ва­то­му еко­но­мові. Збе­руть ужи­нок з полів, скла­дуть в клуні та в то­ку, та тоді й ру­ши­мо гур­том.

    Молодому хлоп­цеві ста­ло жаль, що во­на од'їжджає на дов­гий час, що він дов­го не ба­чи­ти­ме її. Він зітхнув і по­хи­лив го­ло­ву.

    І якось не­ве­се­ло про­щав­ся він з Лідою. З якимсь не­ви­раз­ним смут­ком він вер­тав­ся до­до­му вже в пізню до­бу. Йо­му бу­ло шко­да, що од'їжджає в да­ле­кий край лю­ди­на, на­че вже не чу­жа йо­му, а ніби рідна й ду­же до­ро­га, рідніша за рідно­го бра­та.

    - Якове Кирн­ко­ви­чу! - ска­за­ла Ліда на про­щанні. - Ви та­ки за­верніть до Ма­ту­шевських в Мо­ти­жин­ку. Во­ни обидві вже чу­ли за вас і бу­дуть ду­же раді по­ба­читься й поз­най­оми­тись з ва­ми. Не жал­ку­ва­ти­ме­те.

    - Добре! заїду в час моїх об'їздів по се­лах хоч на ча­си­ну, ко­ли ви го­во­ри­те з та­ким по­ва­жан­ням до їх, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні.

    І він справ­див свою обіцян­ку: заїхав, по до­розі до­до­му, в ту Мо­ти­жин­ку, не­ве­лич­ке сельце, що бу­ло не­да­леч­ко збо­ку од ве­ли­ко­го шля­ху.

    Дім Ма­ту­шевських був ста­рий і ста­ро­давній, увійшов в зем­лю й тро­хи пе­рех­ня­бивсь, але був знад­во­ру чис­то оббіло­ва­ний, че­пур­ненький, з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми й з ве­ли­ким та гар­ним квітни­ком. Навк­ру­ги йо­го ріс ста­рий здо­ро­вецький овощ­ний са­док, кот­рий пан­ни зап­ро­ду­ва­ли од­но­му київсько­му міща­ни­нові. До гос­тя в світли­цю за­раз увійшла стар­ша Ма­ту­шевська, літня пан­на, ви­со­ка й пос­тав­на, з підтя­ти­ми кісми, що спа­да­ли гус­ти­ми ку­че­ря­ми на плечі. За нею слідком вибігла її мен­ша сест­ра, ниж­ча од неї, жва­ва й ве­се­ла, ще мо­ло­да пан­на. Обидві сест­ри чу­ли про йо­го й до­га­да­лись, який то гість нес­подіва­но за­вер­нув до їх оселі.

    - Ми чу­ли за вас од Ліди й та­ки, ска­зать по правді, сподіва­лись ба­чить вас у се­бе в гос­поді, - ска­за­ла Ма­ру­ся Ма­ту­шевська, стар­ша пан­на, привітно привітав­шись, і поп­ро­си­ла док­то­ра сіда­ти.

    - Ви жи­ве­те тільки самі вдвох? - спи­тав Ула­се­вич.

    - Ні! З на­ми жи­ве на­ша ста­ренька ма­ти, - про­мо­ви­ла сест­ра Га­ля.

    - Але ж і гар­на ва­ша глу­ши­на! Ваш дім не­на­че заріс сад­ком і вріс в са­док та в квітки. Ви тут не­на­че в раї, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Нам не­ма ча­су й нудьгу­вать, бо ми самі ха­зяй­нуємо в цьому раї, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. - Ми та­ки зро­ду вда­лись ха­зяй­но­виті, то й дог­ля­даємо самі всього і всім му­си­мо пик­лю­ваться. Ха­зяй­ст­веч­ко в нас ма­ле. Засіб наш не­ве­ли­кий, гро­шей в нас об­маль. Але, як ка­жуть в при­казці, «хто дбає, той має».

    - Я чув, ви вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.


    - Була два ро­ки, - ска­за­ла Ма­ру­ся, - але я вчи­лась не зад­ля то­го, щоб вий­ти на лікар­ку, а більше для своєї просвіти й сво­го роз­вит­ку. Я, бач­те, ду­же люб­лю при­род­ничі на­уки. Ча­сом і лічу лю­дей по селі, скільки тям­лю це діло. А більш то­го, що док­ла­даю праці, щоб роз­во­дить в се­бе в сад­ку усякі лікарські зілля та зе­ла, помічні в хво­ро­бах, і навіть на цьому тро­хи за­роб­ляю, ще й між се­ля­на­ми роз­вод­жу культу­ру уся­ко­го зілля. Тут, у нашім краі з давніх-да­вен ще скарб по­за­во­див усякі лікарські помічні зілля.

    - То в вас, ба­чу, ро­бо­ти не­ма­ло! - ска­зав док­тор.

    - О, ми не си­ди­мо, згор­нув­ши ру­ки! Не­ма ча­су по­си­деньки справ­лять, - обізва­лась Га­ля.

    - Оце во­се­ни або й після жнив маємо на думці чкур­нуть аж в Фінляндію на на­уку, - ска­за­ла Ма­ру­ся, кру­тя­чи папірос­ку. - За­бе­ре­мо й Ліду з со­бою, щоб не сиділа дур­но на селі та не ну­ди­ла світом дурнісінько.

    - Ліда має хіть вчи­тись, то ми че­рез те її підмов­ляємо їхать з на­ми, - при­ки­ну­ла Га­ля.

    - От і доб­ре! Ма­ти­ме собі діло й зай­ня­ток, - ска­зав док­тор. І

    Маруся по­да­ла Ула­се­ви­чеві папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла, роз­мов­ля­ючи якось по-па­ничівській, усе на низьких но­тах.

    - Ми взим­ку навідуємось і до Києва. І до­ки в Києві бу­ли жіноцькі вищі кур­си, ми вря­ди-го­ди бу­ло хо­ди­мо на лекції, щоб не за­пус­кать своєї просвітності, щоб, бач­те, наші го­ло­ви не по­за­рос­та­ли бур'яном та цвіллю, - ска­за­ла Ма­ру­ся й за­ре­го­та­лась дзвінким гуч­ним альто­вим ре­го­том.

    Посидівши та по­ба­ла­кав­ши з го­ди­ну, док­тор розп­ро­щав­ся з пан­на­ми. Про­во­дя­чи гос­тя, пан­ни за­ве­ли йо­го в са­док та в квітник і по­ка­за­ли дов­ге­лецькі гряд­ки, де рос­ли уся­кові лікарські помічні зілля: шельвія, аг­лицька м'ята, ро­маш­ки й інші. Пан­ни, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ци­ми гряд­ка­ми, чис­тенько ви­по­ло­ти­ми й по­ли­ти­ми.

    - Це, бач­те, в нас в Пол­тав­щині в Луб­нах є бо­танічний са­док, на­ле­жа­чий до скар­бу. Звідтіль пішли скрізь по діди­чах усякі помічні в хво­ро­бах лікарські зілля. От і ми за­ве­ли ці зілля на свою обихідку та й на про­даж, - маємо з цього чи­ма­лу ко­ристь,-ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вря­ди-го­ди! По­си­ди­мо та хоч пе­ре­ки­не­мось жи­вим слівцем! - про­си­ла Ма­ру­ся мо­ло­до­го па­ни­ча на про­щанні.

    - Добре! Заїду ко­лись, чи ви­пад­ком, чи й зу­мис­не! - ска­зав Ула­се­вич, сіда­ючи хап­ком і вгнізджу­ючись в кублі, в нап­ханій в зад­ку со­ломі на пош­товій чор­топ­хай­ці.

    Минули жни­ва… Хліб уро­див нав­ди­во­ви­жу. Ужи­нок був надз­ви­чай­ний. Ста­рий Гу­ко­вич спромігся вис­та­чить для Ліди гро­шей на до­ро­гу й на на­уку. Обидві Ма­ту­шевські да­ли Ліді звістку, щоб во­на лаш­ту­ва­лась в до­ро­гу, й сповісти­ли їй про день виїзду. Во­ни обіця­ли заїхать за нею по до­розі, їду­чи на вок­зал. Ме­ла­ся да­ла знать лис­том Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу, щоб він при­був до їх поп­ро­щаться з сусіда­ми. Во­на й са­ма бу­ла тро­хи за­ко­ха­на в сво­го гар­но­го діве­ра.

    Яків Ки­ри­ко­вич при­був до Гу­ко­вичів над­вечір в приз­на­че­ний день. Він зас­тав Ма­ту­шевських. Вже пи­ли чай на ве­ранді, що ви­хо­ди­ла в са­док. Старі привіта­ли гос­тя радісно. Ма­ру­ся Ма­ту­шевська схо­пи­лась з стільця й вип­рос­та­лась на ввесь свій ви­со­кий зріст. В очах блис­ну­ла радість. Во­на по­да­ла док­то­рові свою чи­ма­лу ру­ку й по-па­ничівсько­му трус­ну­ла її, привітно осміха­ючись. Блис­ну­ли чу­дові міцні зуб­ки, і над верхньою гу­бою за­ми­готіла чор­на смуж­ка лед­ве примітних ву­сиків.

    Пішла роз­мо­ва, жва­ва й ціка­ва. Ма­ту­шевська роз­ка­зу­ва­ла про уро­жай. Во­на бу­ла ра­да, що цього ро­ку не зми­ли­ла ні са­до­ви­на, ні ози­ми­на, ні яри­на, не­на­че зем­ля зна­ла, що для неї й сест­ри на цей час до­кон­че тре­ба бу­де чи­ма­ло гро­шей. І ста­рий Гу­ко­вич був ра­дий, що хліб уро­див ду­же доб­ре. Добрі жни­ва да­ли ве­се­лу нап­ра­ву усім цим се­лю­кам.

    - Ну, те­пе­реньки, про ме­не, їдьте та й вчіться усього, чо­го ду­ша за­ба­жає! Навчіться плес­ти ко­ши­ки, - то й це діло не по­га­не й не зай­ве. Не бу­де­мо ку­пу­вать на­шим політни­цям та ко­па­чам ко­шиків. Бу­де чим і кар­топ­лю зно­сить, як ко­па­ти­ме­мо во­се­ни. Все-та­ки мен­ше бу­де тра­ти, - жар­ту­вав ста­рий.

    - Там, в Фінляндії, вміють доб­ре ма­ри­ну­вать осе­ледці, -ска­за­ла Ме­ла­ся, - вивчіться ли­шень і цього та й нас нав­чи­те. Я страх як люб­лю ма­ри­но­вані осе­ледці! Не за­бу­де­те? Га? Так, між іншим ділом, при­хап­ком, та та­ки вик­радьте цей сек­рет в чухнів.

    - Добре! ко­ли при на­годі тра­питься десь, - обізва­лась Ліда.

    - Але ж ти, сер­це, за­бу­ла, що в нас у Дніпрі не лов­ляться осе­ледці, а тільки якась по­га­ненька плітка та су­да­ки, та ча­сом тра­питься ко­лись-не-ко­лись че­чу­га, - ска­зав Ми­шук.

    - То ви в чухнів пос­те­режіть та­ку на­уку, щоб з на­ших пліток та су­даків на­ро­бить ма­ри­но­ва­них осе­ледців, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся й дрібно засміялась.

    - Цього ми, пев­но, не мог­ти­ме­мо зро­бить. На­ука ще не дійшла до та­ко­го ди­ва, щоб пе­рет­во­рить ри­бу в осе­ледці, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Та ніко­ли до цього й не дійде, - обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич, - будьте певні, що та­ко­го чу­да ніко­ли не бу­де. - Як то не бу­де? Ад­же ж в пісні співа­ють: «Не­хай так, не­хай так! Не­хай бу­де з ри­би рак!» - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

    - Та то, бач, сер­це, тільки тоді з ри­би бу­де рак, як цього за­ман­дю­риться жінкам, - обізвавсь Ми­шук.

    Михайло Ки­ри­ко­вич вже тро­хи пос­те­ре­гав Ме­ла­сині ве­ред­ливі но­ро­ви. Він вже пе­ресвідчив­ся, що Ме­ла­ся не­за­ба­ром зве­лить йо­му пе­рет­во­рять ри­бу в ра­ка.

    Усібалакали, усім бу­ло ве­се­ло, тільки Ліда сиділа мовч­ки й сло­ва не про­мо­ви­ла. В її очах ви­яв­ляв­ся сму­ток.

    Гості пи­ли чай хап­ки, щоб ча­сом не опізниться на вок­зал. Той вок­зал дра­ту­вав усім нер­ви. Ви­пи­ли чай і за­раз по­ча­ли про­щаться. Ліда про­ща­лась з усіма й нес­подіва­но зап­ла­ка­ла, зир­нув­ши вос­таннє на мо­ло­до­го док­то­ра.

    - От тобі на! То бу­ла б і летіла в да­ле­кий край, а це звідкільсь і сльози? - спи­тав батько.

    Посідали на по­воз­ки й ру­ши­ли з дво­ру. Мо­ло­до­му док­то­рові зда­ва­лось, що од'їжджає хтось най­любіший, най­миліший йо­му на усьому світі. В йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Він на­си­лу за­дер­жав зітхан­ня. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пив­шись чаю, шви­денько поп­ро­щавсь і по­ка­тав сте­пом, щоб хоч тро­хи розігнать за­ду­му та розвіять сму­ток.

    Він приїхав до­до­му, увійшов в свої по­кої, засвітив світло. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, якось по­рожньо, аж мерт­во. Пе­редніше ко­лись по­кої не зда­ва­лись йо­му та­ки­ми по­рожніми та сум­ни­ми. До­ки Ліда бу­ла в батька, не­да­леч­ко од йо­го, йо­му зда­ва­лось, що її дух вітає в йо­го кімна­тах, що її вид, її очі ніби ви­зи­ра­ють на йо­го звідкільсь, ли­нуть ластівка­ми по по­ко­ях, зве­се­ля­ють йо­го сер­це. Те­пе­реч­ки йо­му зда­лось, що й дух її зник і сліду не по­ки­нув.

    І мо­ло­дий хло­пець, щоб розігнать сум та нудьгу, ще з більшим зав­зят­тям при­ля­гав до своєї ро­бо­ти, по­на­пи­су­вав кільки лікарських кни­же­чок для на­ро­ду. Бу­ли доз­во­лені дві йо­го нові книж­ки для се­лян. Він над­ру­ку­вав їх і сів за но­ву лікарську ро­бо­ту. Це йо­го тро­хи роз­ва­жа­ло й зве­се­ля­ло. Се­ля­ни йня­ли йо­му віри й при­вер­ну­лись до йо­го: щод­ня з сіл при­хо­ди­ли за ліка­ми та за по­ра­дою в хво­ро­бах по два де­сят­ки чо­ловіка або й більше.

    По де­яких га­зе­тах з'яви­лись звістки за це, як за щось досі не­чу­ва­не на се­лах. До Ни­ко­на на свят­ках та в неділі юр­ба­ми зби­ра­лись па­руб­ки, дівча­та й навіть чо­ловіки, щоб пос­лу­хать чи­тан­ня ук­раїнських на­род­них кни­жок. Про­даж ук­раїнських кни­жок пішов по око­лиці ду­же доб­ре. Се­ля­ни ціка­ви­лись книж­ка­ми й за­люб­ки ку­пу­ва­ли й чи­та­ли їх. Цим ділом пра­ву­вав мо­ло­дий док­тор і тим роз­ва­жав се­бе.

    Минула осінь, ми­ну­ла й зи­ма. Про­був­ши в цей час в Фінляндії, Ма­ту­шевські й Ліда аж нап­ро­весні вер­ну­лись до­до­му й по­на­во­зи­ли і но­вих верс­та­тиків, і чи­ма­ло уся­ких ви­робів. Яків Ки­ри­ко­вич про­чув од лю­дей, що во­ни вже вер­ну­лись, і за­раз поїхав до Гу­ко­вичів. Він стрівся з Лідою, не­на­че з рідною лю­ди­ною, і не міг на­ба­ла­ка­тись з нею.

    Од то­го ча­су Яків Ки­ри­ко­вич по­чав над­то вже час­то навіду­ваться до Гу­ко­вичів. І батько й ма­ти вже дав­ненько приміти­ли, що він їзде до їх несп­рос­та. Ко­хан­ня не мож­на втаїть од людських кмітли­вих та ціка­вих очей. Батько пе­рес­тав ви­хо­дить до гос­тя в світли­цю й навіть зу­мис­не ви­хо­див на тік або виїздив вер­хи на по­ле. Ма­ти прий­ма­ла й віта­ла йо­го бай­дуж­но. Ліда швид­ко до­га­да­лась, що ті одвіди­ни неп­риємні ста­рим, змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем з'їжджаться в Ма­ту­шевських і на­пе­ре­додні своїх одвідин завж­ди по­да­ва­ла йо­му звістку лис­том.

    Знов за­пиш­нив­ся май квітка­ми та співа­ми со­ло­вей­ків. За­ся­ло яс­не май­ське сон­це. Мо­ло­до­му хлоп­цеві при­га­дав­ся май ми­нув­шо­го ро­ку, пре­пиш­ний та пре­хо­ро­ший, ко­ли зай­ня­лось йо­го сер­це ко­хан­ням на бра­то­во­му весіллі. Обоє мо­лоді час­то зостріча­лись в домі Ма­ту­шевських. Але нес­подіва­но тра­пивсь ду­же неп­риємний ви­па­док.

    

X

    


    Одного дня влітку до от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го при­нес­ли з пош­ти лис­та. От­ця Яко­ва не бу­ло вдо­ма. На­деж­да Мокіївна взя­ла лис­та і, не гля­нув­ши на кон­верт, роз­дер­ла йо­го й з цікавістю ки­ну­лась чи­тать. Во­на ма­ла зви­чай роз­ди­ра­ти кон­вер­ти та заг­ля­дать навіть в усякі офіціальні бо­ма­ги, прис­лані на ймен­ня сво­го чо­ловіка, бо бу­ла ду­же ціка­ва.

    Цей лист пи­сав пе­редніший дри­жипільськнй фер­шал, кот­рий пе­рей­шов на служ­бу з Дри­жи­по­ля в дру­ге місце. Він пи­сав до сво­го то­ва­ри­ша, фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го, кот­рий пе­рей­шов в Дри­жипіль на йо­го місце. А на пошті сли­ве усі лис­ти, на кот­рих ма­ня­чи­ли на­пи­си «Яко­вові», спох­ва­ту пер­ли до от­ця Яко­ва.

    Надежда Мокіївна чи­та­ла, чи­та­ла той лист і дов­го не мог­ла втя­мить, про що то пи­шеться в то­му листі. Але зго­дом, опам'ятав­шись, зир­ну­ла на кон­верт і про­чи­та­ла, що лист був пи­са­ний не до її чо­ловіка, от­ця Яко­ва, а до фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го та­ки в Дри­жипіль. Під лис­том на кінці був підпи­са­ний пе­редніший дри­жипільськнй фер­шал. В На­деж­ди Мокіівни аж пуч­ки з лис­том зат­ру­си­лись од ціка­вості. Чужі дум­ки так заціка­ви­ли її, що в неї аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась.

    В першій по­ло­вині лис­та давніший фер­шал пи­сав за се­бе, за своє но­ве місце, пи­сав за дріб'язкові та­мошні ви­пад­ки, за сво­го док­то­ра й по­да­вав усякі но­вин­ки. Але нап­рикінці лис­та він по­на­пи­су­вав ба­га­то де­чо­го за мо­ло­ду ма­туш­ку На­деж­ду Мокіївну. Во­на вту­пи­ла очі в лист і од ціка­вості не­на­че їла йо­го своїми зінька­ми.

    «Там у вас в Дри­жи­полі є чу­дер­нацька ма­туш­ка, На­деж­да Мокіївна Лад­ковська. Це якась не то про­ява, не то ви­ро­док між най­новіши­ми єпархіалка­ми. Во­на чеп­ляється при­че­пою до всіх па­ничів, і, пев­но, ця на­хаб­на лю­ди­на при­че­питься й до те­бе, як чеп­ля­лась і до ме­не, і до кож­но­го вчи­те­ля, а най­більше, як я пе­ре­чув че­рез лю­дей, до Ула­се­ви­ча, те­перішнього мо­ло­до­го док­то­ра. А ми знаємо доб­ре, що Ула­се­вич за­ко­хав­ся в Ліду, Гу­ко­ви­че­ву доч­ку, і їздить до Ма­ту­шевських, де по­таєнці ба­читься з Лідою. Лад­ковська як за­ли­цяється до гар­них па­рубків півчих, то з цієї при­чи­ни хо­де на співки, щоб ди­виться та за­ли­ця­тись до їх. Ця про­ява пи­ше до вчи­телів ро­ман­тичні, навіжені, буцімто лібе­ральні лис­ти, ча­сом ве­чо­ра­ми ни­кає попід вікна­ми й заг­ля­дає в їх вікна або ча­сом і при­сур­га­ниться в ха­ту на чай, як роб­лять лібе­ральні пан­ни в Києві. Ла­са до па­ничів нав­ди­во­ви­жу! Ма­буть, в неї сер­це та­ке завбільшки, як во­ро­та, ще й завсігди од­чи­нені настіж: заїжджай­те, мов­ляв, хто схо­че!»

    - Ну, не ка­посні ж тобі лю­де! Я ду­ма­ла, що в цій глу­шині лю­де дурні, не досвідні або якісь низько­окі й не да­ле­ко­сяглі ро­зу­мом, а я од­на най­ро­зумніша й най­хитріша од усіх і що я всіх ту­тешніх дурнів пе­ре­хит­ру­ва­ла. А во­ни, подлі, все до­чис­та втя­ми­ли й пос­те­рег­ли мої но­ро­ви й мої хит­рощі. От тобі й на! - бу­боніла спе­ре­сер­дя На­деж­да Мокіївна й по­ча­ла чи­та­ти далі.

    «Отець Яків знає за все, але му­сить змов­чу­вать, - пи­сав далі фер­шал, - бо ко­ли ча­сом у йо­го тер­пець увірветься і він не змов­че, то во­на кри­чить, ве­ре­щить, сту­кає ку­ла­ком об стіл, мов навісна. В своє ха­зяй­ст­во не ми­кається, а за­те ж вми­кується в чо­ловікові спра­ви, в школьні й навіть цер­ковні. В неї тільки й дум­ки за гар­них па­ничів. Не­дур­но ж док­тор Ула­се­вич ка­зав мені, що во­на якась ніби пси­хо­пат­ка в ко­ханні й за­ли­цянні, бо во­на чеп­ля­лась до цього кра­су­ня, як реп'ях до вівці».

    - Проклятий! Ще й лається! - про­мо­ви­ла во­на го­лос­но.

    «Вона лю­бе са­ма їзди­ти й по­га­нять коні, не­на­че будлі-який мос­каль гу­са­рин. Якось раз тра­пи­лась їй та­ка при­го­да. Про­чу­ла во­на од лю­дей, що до однієї ту­тешньої сусіди удо­ви ху­то­рян­ки час­то навіду­ються на хутір офіце­ри з ла­ге­ря, бо в тієї панїї дві гарні доч­ки. Во­на дізна­лась за це, знай­шла при­чи­ну, щоб поїхать до тієї нез­най­омої панії буцімто ку­пу­ва­ти по­ро­ся­та. Во­на вки­ну­ла в по­воз­ку мішка й по­ка­та­ла на хутір без по­го­ни­ча. Ку­пи­ла во­на двоє по­ро­сят, по­ба­ла­ка­ла з офіце­ра­ми, на­ми­лу­ва­лась ни­ми й вер­та­лась до­до­му. Але на шля­ху, ко­ло са­мо­го ро­ву, по­воз­ка нас­ко­чи­ла ко­ле­сом на гор­бок, підско­чи­ла та й пе­ре­ки­ну­лась. Мішок з по­ро­ся­та­ми по­ко­тивсь у рів. По­летів ту­ди й її ка­пе­люш. Підве­лась во­на з землі, за­ки­ну­ла за ву­ха роз­пат­ла­не во­лос­ся й му­си­ла лізти в рів дос­та­вать по­ро­ся­та й ка­пе­люш. Після не­давнього туч­но­го до­щу в рові сто­яло аж зе­ле­не баг­но. Во­на влізла ту­ди, ви­тяг­ла мішка, дос­та­ла ка­пе­люш, зад­ри­па­лась по коліна, об­ля­па­лась тро­хи не по шию. По­ро­ся­та з ля­ку кувіка­ють. Тоді во­на да­вай підіймать по­воз­ку, але нап­ру­жу­ва­лась дов­го, аж крек­та­ла, і нічо­го не вдіяла. На щас­тя, на­го­див­ся який­сь чо­ловік і підвів візка. Приїха­ла во­на до­до­му, уся об­ля­па­на. Отець Яків як уг­лядів, то тільки ру­ки зняв до бо­га!»

    «Ото ка­торж­ний! І за це досвідчив­ся звідкільсь! - по­ду­ма­ла На­деж­да Мокіївна. - Не такі-то дурні провінціали, як мені зда­ва­лось!»

    «Цій ду­ринді здається, що во­на кра­су­ня нав­ди­во­ви­жу! Але яка ж во­на кра­су­ня? Очі витрішку­ваті, як у со­ви, рот, як курінь на баш­тані, зу­би, як ло­патні, ще й до то­го во­на низько­ока та кис­ло­ока, не­на­че пе­репічай­ка; го­ло­ва в неї завж­ди не­на­че куд­ла­тий кужіль, а на по­ти­лиці все теліпається якесь куб­ло з одіржин або з па­чосів. В цієї ле­да­чої хвой­ди ро­зум не в го­лові, а на язиці та в гу­би­щах. А їй здається, що во­на най­ро­зумніша од усіх».

    «А ти, пас­куд­ний гу­бань! Чи тобі ж пак ціну­вать мою кра­су? Тобі, по­га­но­му бе­зу­сові? В моїх очах є такі ча­ри, що як на ко­го пильно по­див­люсь, то од­ра­зу й при­ча­рую й при­люб­лю до се­бе».

    Вона аж скипіла, аж нес­тя­ми­лась і зо­па­лу вхо­пи­ла чис­тий кон­верт, що ле­жав на­пох­ваті, згор­ну­ла лист і всу­ну­ла йо­го в кон­верт. Помс­та й рев­нивість за­би­ли їй па­мо­ро­ки. Во­на бу­ла зла на док­то­ра, що він за­ли­цяється не до неї, а до Ліди, спох­ва­ту навіть за­бу­ла, що бу­ло пи­са­но за Ліду й док­то­ра, але й за неї, вхо­пи­ла пе­ро й по­ча­ла чер­кать ад­рес: «В се­ло Дер­качівку, ви­со­ко­по­важ­но­му доб­родієві Андріянові Ки­ри­ло­ви­чу Гу­ко­ви­чеві…»

    Аж до­пи­су­ючи ад­рес, во­на нес­подіва­но сха­ме­ну­лась й опам'ята­лась.

    «Ой, ненько моя! Що ж це я роб­лю? Це ж я по­си­лаю ви­каз на док­то­ра й Ліду, і на са­му се­бе… Оце бу­ла б вструг­ну­ла шту­ку! Отой за­те­ле­пу­ва­тий пас­куд­ний ву­хань зовсім за­бив мені тя­му в го­лові».

    Надежда Мокіївна дос­та­ла з сто­ла чис­тий лис­ток па­пе­ру й на­пи­са­ла до ста­ро­го Гу­ко­ви­ча лист, змінив­ши ру­ку й підби­ра­ючись під тон ста­рої досвідної та по­важ­ної лю­ди­ни, кот­ра на­пев­но знає, де йо­го Ліда ба­читься по­таєнці з своїм ко­хан­цем, і зас­терігає батька.

    «Будьте обе­режні! Оце по­си­лаю вам клап­тик лис­та, пи­са­но­го до ме­не за ва­шу Ліду й док­то­ра Ула­се­ви­ча. Наг­ля­дай­те за Лідою доб­ре, до­ки ще нічо­го по­га­но­го не тра­пи­лось. Пал­ка лю­бов завсігди бу­ває ска­же­на й безг­луз­да, не тя­ме, що ро­бе, і мо­же доп­ро­ва­дить і до ли­ходійства, і навіть ду­шо­губст­ва. Спиніть за­го­дя Ула­се­ви­ча й мо­ло­деньку Ліду на тій стежці, кот­ра зго­дом мо­же за­вес­ти цих немірко­ва­них та не­роз­суд­ли­вих лю­дей і до ли­ходійства, а мо­же, й до прос­тупст­ва», - так скінчи­ла свій лист На­деж­да Мокіївна.

    Потім во­на од­тя­ла но­жи­ця­ми клап­тик од фер­ша­ло­во­го лис­та, де мо­ва мо­ви­лась за Ула­се­ви­ча й Ліду, прик­ла­ла цей клап­тик до сво­го лис­та, над­ря­па­но­го чуд­ни­ми бук­ва­ми, ніби яки­мись ієрогліфа­ми, приліпи­ла мар­ку й одісла­ла че­рез най­мит­чу­ка на пош­ту.

    Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом'яшку­ре­ний кон­верт.

    - А це до ме­не лист з пош­ти? - спи­тав отець Яків, вглядівши на столі кон­верт з на­пи­сом.

    - Ні, не до ме­не! Це Яко­вові Вер­бицько­му, - ска­зав ба­тюш­ка при­ди­вив­шись. - Як цей лист сю­ди пот­ра­пив? Ма­буть, по­мил­ка пош­та­ря? Але ж це тільки кон­верт. А де ж лист? Це вже ти по­по­ра­лась і вий­ня­ла чу­жий лист та й… надісь, і про­чи­та­ла, - по сільсько­му зви­чаю.

    - Атож! Я са­ма по­ми­ли­лась та й роз­дер­ла кон­верт. А те­пер ніяко­во вже вер­тать на­зад. Я той лист вки­ну­ла в груб­ку й спа­ли­ла. Де на пошті не запірвуть «Яко­ва», то й пруть то­го «Яко­ва» до те­бе.

    Через день до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча смер­ком при­нес­ли з пош­ти лист та га­зе­ти. Він роз­гор­нув лист, хап­ком пе­ре­чи­тав йо­го й одріза­ну до­пис­ку. Під лис­том підпи­су не бу­ло. На до­писці, на клап­ти­ку був підпи­са­ний фер­шал Яків Вер­бицький.

    - Анонімнийлист од ко­гось на Ліду… Ов­ва! По­га­на спра­ва! Тек­лю! а хо­ди ли­шень сю­ди та про­чи­тай оці шпар­га­ли, - гук­нув він на жінку з кабіне­ту.

    Прийшла важ­кою хо­дою й Тек­ля Опа­насівна. Во­на бу­ла низько­ока й на­че­пи­ла на пе­ренісся сині оку­ля­ри, тро­хи не при­ту­ли­ла лис­та до лам­пи й пе­ре­чи­та­ла йо­го вваж­ли­во, не ха­па­ючись, не­на­че цідя­чи сло­ва й ряд­ки.

    - Я цього й сподіва­лась вже дав­ненько, - ска­за­ла во­на спокійно, - але хто б оце на­пи­сав оцей лист? І звідкіль він пос­ла­ний?

    - Мабуть, пи­ше якась ду­хов­на осо­ба, бо пи­са­но в по­важ­но­му мо­рально­му тоні: усе в йо­го мо­ва мо­виться про мо­раль, про доб­ро­чи­нок, зло­чи­нок, ли­ходійство, навіть за прос­тупст­во.


    - Мабуть, дри­жипільський про­то­поп, бо лист ски­нувсь тро­хи на про­повідь. Пев­но, пішла вже по се­лах по­го­лос­ка за Ліду, пішла чут­ка за її одвідинн до Ма­ту­шевських і вже зас­ко­чи­ла й до йо­го. Спа­сибі, що зас­терігає нас за­ча­су. Це зас­те­ре­жен­ня тре­ба ма­ти на увазі. Он ку­ди во­но вже зай­шло! Яків Ки­ри­ко­вич лю­ди­на чес­на, стат­ко­ви­та, помірко­ва­на. Мені здається, що він не по­ви­нен би за­на­пас­тить і за­па­гу­би­ти на­шу ди­ти­ну, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Говори! Не за­па­гу­бить! Він лю­ди­на чес­на й роз­суд­ли­ва, пад­кує ко­ло лікарсько­го діла. Це прав­да. Але пал­ке ко­хан­ня бу­ває сліпе, а ча­сом і безг­луз­де. Во­но мо­же на­коїть ба­гацько ли­ха. Тре­ба б Ліду якось од­лу­чить од йо­го; тре­ба роз'єднать їх, та ще й та­ки за­раз, не га­ячи ча­су! - вже не ка­зав, а ніби гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

    - Адже ж і я ко­лись хо­ди­ла на одвідинн до те­бе по­тай од ма­ми, бо га­ря­че й щи­ро ко­ха­ла те­бе, і вий­шла за те­бе про­ти її ба­жан­ня й волі.

    - Але ж Ліда не мо­же вінчаться з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, бо во­на ж йо­му рідня! Ти за це, ма­буть, і за­бу­лась! - гук­нув Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - Ох мені ли­хо! Я на це чо­мусь не за­ува­жи­ла! Що ж оце вий­де з їх ко­хан­ня?

    - Може вий­ти те, на що на­тя­кає оцей ста­рий бо­ро­дань в своєму листі.

    - Не ка­жи-бо так! По­га­на в те­бе ма­норія! Як тільки зай­де мо­ва про будлі-яко­го ба­тюш­ку, в те­бе інших слів ніби й не­ма, тільки - пат­лач, куд­лань, бо­ро­дань, не­на­че ти по­шив­ся в штун­ди, або­що. Гля­ди ли­шень! Ще скрізь піде по­го­лос­ка, що з на­шої оселі пішла штун­да по селі.

    - Але ж що нам діяти? що чи­нить? - гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

    - А що ж діяти? Не пус­кать Ліди до Ма­русі та й годі.

    - Але, як на мій пог­ляд, тим ча­сом за це не тре­ба нічо­го ка­зать ні Ліді, ні навіть Ме­ласі, щоб во­ни до яко­гось ча­су нічо­го за це не зна­ли. Мо­же, во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться й за­бу­деться, - про­мо­вив батько.

    - Чому ж то не ка­зать Ме­ласі? Не кло­почіться за Ме­ла­сю, бо Ме­ла­ся вже все до­чис­та чу­ла й знає, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся, вско­чив­ши про­жо­гом в кабінет.

    - А ти вже й чу­ла? - спи­тав батько.

    - Ще б пак не чу­ла, ко­ли ви роз­мов­ляєте за сек­ре­ти ни­щеч­ком так, що все чуть по всіх по­ко­ях. Я й не підслу­ха­ла, бо як я од­чи­ни­ла двері в при­хо­жу, то все до­чис­та бу­ло чуть аж ту­ди, за що ви ба­ла­ка­ли.

    Мелася ска­за­ла не всю прав­ду: во­на та­ки спи­ни­лась в при­хожій на який­сь час та й до­ти підслу­ха­ла, до­ки старі зга­да­ли за неї. Аж тоді в неї тер­пець увірвав­ся, і во­на вис­ко­чи­ла, як ко­зак з ма­ку, та з нес­тям­ки шусть прос­то в кабінет на ціка­ву роз­мо­ву!

    - Ви Ліду при­бор­кай­те та­ки од­ра­зу, бо оті сього­часні вчені лібе­рал­ки не ду­же-то це­ре­мо­няться: не вва­жа­ють ні на що в світі й ладні ви­за­ко­ни­ти й зни­щить усякі за­ко­ни й зви­чаї, скрізь за­ве­дені з давніх-да­вен, ніби якусь не­потріб, трух­ля­ти­ну та гни­ля­ти­ну, як во­ни ка­жуть, - аж ре­пе­ту­ва­ла з злістю Ме­ла­ся, ма­буть, че­рез те, що са­ма по­таєнці лю­би­ла Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й бу­ла лад­на зра­дить сво­го Ми­шу­ка хоч і за­раз для йо­го бра­та.

    - Як же ти її при­бор­каєш? Як­би во­на бу­ла кур­ка, то я взяв би но­жа, пок­лав би кри­ла до по­ро­га та ле­зом і по­об­ти­нав би їх, щоб не ду­же ви­со­ко літа­ла. А з пан­на­ми та ще й вче­ни­ми інша спра­ва: в їх хвос­та й крил не­ма, - ска­зав батько.

    - Забороніть їй їздить до Ма­русі, за­бо­роніть ба­читься з своїм люб­чи­ком, то во­на не­за­ба­ром за йо­го й за­бу­де, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - Ой не за­бу­де, ко­ли щи­ро лю­бе! - ска­за­ла ма­ти, при­га­ду­ючи, як во­на ко­лись лю­би­ла Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча й ви­хо­ди­ла до йо­го в Києві в Царський са­док сли­ве що­ве­чо­ра на роз­мо­ву.

    - Ба за­бу­де! Ми­не який­сь час, і та пал­ка лю­бов про­хо­ло­не, зслиз­не й зсяк­не, як дощ на піску, що за­раз вни­кає в грунт, бо все ж на світі хо­ло­не, навіть роз­пе­че­не залізо, - ля­ща­ла Ме­ла­ся.

    - Але людське сер­це не залізо, не спло­ха во­но й про­хо­ло­не. А му­ки, а сум, а ту­га! - ска­за­ла ма­ти й сти­ха зітхну­ла. - Ой бо­жe мій ми­лий! Що ж це в нас скоїлось так нес­подіва­но й не­га­да­но!

    - Є чо­го бідкаться! Мені аж чуд­но. Але чи так, чи інак, а з лібе­рал­ка­ми спра­ва по­га­на: во­ни нех­ту­ють людськи­ми зви­ча­ями й звуть їх за­бо­бо­на­ми, ще й підніма­ють їх на глум та смішки, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся,

    В кабінет нес­подіва­но всту­пив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. Усі за­мовк­ли й ущух­ли.

    - Я поїду до бра­та й ска­жу йо­му, щоб він не зби­вав з пан­те­ли­ку Ліди, - ска­зав він в тон пе­реднішоі роз­мо­ви Ме­ласі.

    - А ти це звідкіль дізнав­ся про наші сек­ре­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Гарні сек­ре­ти, ко­ли ти за ці сек­ре­ти так по­таємно ре­пе­туєш, що аж за во­ро­та чуть че­рез од­чи­нені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чу­ти або ко­му ву­ха по­зак­ла­да­ло. Я сто­яв на ґанку в флігелі й не­доб­рохіть вис­лу­хав ваші сек­ре­ти, бо твоє га­ла­су­ван­ня, ма­буть, бу­ло чуть аж на всю осе­лю, а мо­же, аж до Па­на­сен­ко­вої са­ди­би. Спи­тай в Па­на­сен­ка, то й він, надісь, знає за це. На ме­не аж страх най­шов.

    - Чого це на те­бе стра­хи на­па­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, ви­ря­чив­ши з ди­ва очі.

    - Того, що вчо­ра в каші я ба­чив зар­нят­ка от­рут­ної со­ба­чої бле­ко­ти. Не­дур­но ж ти сьогодні дов­го спа­ла, сли­ве до півдня, і вста­ла з чер­во­ни­ми очи­ма.

    - Перехрести ло­ба! Що це ти вер­зеш? Яка там со­ба­ча бле­ко­та в каші, та ще й от­рут­на? Чи не сам ти наївся со­ба­чої бле­ко­ти? Ме­ле та­ке, не­на­че справді наївся со­ба­чої бле­ко­ти. Вид­но, що і в те­бе го­ло­ва по­ло­вою нап­ха­на, як ка­же На­деж­да Мокіївна про своїх ба­тю­шок.

    - Що це за знак? Те­пер усі мо­лоді жінки ре­пе­ту­ють, що в їх чо­ловіків го­ло­ви нап­хані по­ло­вою. Чим же то нап­хані ваші ве­ли­ко­ро­зумні го­ло­ви? - ог­ри­зав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, кот­ро­му вже дав­но ос­то­гид­ла оп­риш­ку­ва­та й крик­ли­ва Ме­ла­ся.

    - Та годі вам зма­гаться! Он тре­ба мірку­вать за щось по­важніше, а не за те, чим в ко­го го­ло­ва нап­ха­на, - обізва­лась ма­ти. - Міркуй­те ли­шень, що нам ро­бить з Лідою, до­ки во­на десь ни­кає по пар­ку та не чує? Киньте своє спе­ре­чан­ня на дру­гий час!

    Ліда в той час гу­ля­ла в сад­ку, а потім сіла на ґанку й зда­ле­ки чу­ла, що в по­ко­ях тра­пи­лась якась спо­тич­ка між ни­ми, бо по­ча­лась го­лос­на роз­мо­ва, навіть зма­ган­ня й га­ла­су­ван­ня. Ці ра­зу­разні кри­ки так їй ос­то­чортіли, що во­на зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од їх і тіка­ла в са­док. В той час гор­нич­на вско­чи­ла на ґанок. Ліда спи­та­ла в неї, що там скоїлось в по­ко­ях? Чи не тра­пи­лась якась шко­да в по­ко­ях або в оселі?

    - Та там, пан­ноч­ко, хтось прис­лав па­нові лис­та за вас та за док­то­ра, який­сь бо­ро­дань, чи пат­лач, чи піп, чи що. Я де­що чу­ла, та не все вто­ро­па­ла. Хтось пи­ше до па­на, що буцімби­то ви змо­ви­лись з док­то­ром десь сти­каться та ба­читься, чи в Ма­русі Ма­ту­шевської, чи що; та пан ка­жуть, що ви й док­тор вже прис­та­ли до штун­ди, то во­ни че­рез це й бо­яться, щоб за вас по селі по­го­во­ру не бу­ло.

    В Ліди швид­ко за­ки­да­лось сер­це. Во­на пос­те­рег­ла все й до­га­ду­ва­лась, який то лист при­нес­ли батькові. Увійшов­ши в по­кої, во­на на ча­сок спи­ни­лась у світлиці й звідтіль чу­ла ос­тан­ню роз­мо­ву: її взя­ла цікавість, і во­на не втерпіла й нес­подіва­но ввійшла в кабінет.

    - Це в вас роз­мо­ва за ме­не й Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­та­ла во­на й од­ра­зу зблідла на ви­ду.

    - Та еге ж! - обізва­лась Ме­ла­ся. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! Ось хтось пи­ше по­таємно­го лис­та за те­бе, ви­ка­зує на те­бе, що ти ніби­то по­таєнці ба­чиш­ся з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем в Ма­русі.

    Ліда зблідла, аж по­по­лотніла. Взяв­ши в ру­ки лис­та й од­тяті но­жи­ця­ми два клап­ти­ки, во­на шви­денько пе­ребігла їх очи­ма й пок­ла­ла на стіл.

    - Цей лист пи­сав не бо­ро­дань і не пат­лач, а безп­ремінно пи­са­ла ду­хов­на осо­ба, тільки не бо­ро­да­та, хоч і куд­ла­та: пи­са­ла йо­го На­деж­да Мокіївна Лад­ковська, бо во­на має який­сь свій інте­рес, чимсь са­ма приш­пи­ля­на й при­ту­ле­на до цієї спра­ви… - обізва­лась Ліда якимсь приг­ноб­ле­ним го­ло­сом, не­на­че во­на ше­потіла ниш­ком, а не го­во­ри­ла.

    - Але ж чи во­на пи­са­ла, чи хтось інший, а то, ма­буть, та­ки прав­да, що ти змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем ба­читься в Ма­русі й їздить ту­ди на одвіди­ни не до Ма­русі, а до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­тав батько. - Це тобі, як мо­лодій панні, не ли­чить! Неч­ля!

    - Та хоч би бу­ла й прав­да. А що ж ро­бить, ко­ли ви сли­ве ви­пи­хаєте йо­го а сво­го до­му? А мені тільки й ра­дощів, що по­ба­читься з ним та по­ба­ла­кать про щось пу­тя­ще, за наші гро­ма­дянські спра­ви, - ска­за­ла Ліда, вже опам'ятав­шись.

    - Я не про­ти то­го, щоб ти ба­ла­ка­ла з ним за ваші усякі просвітні та гро­ма­дянські спра­ви. Про ме­не! Але навіщо тобі бу­ло змов­ляться та зу­мис­не їздить на одвіди­ни буцімби­то до Ма­русі, але й справді зад­ля то­го, щоб ба­читься з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем? - ска­за­ла ма­ти.

    - Якби ж пак ви вдвох ба­ла­ка­ли там в Ма­русі тільки про гро­мадські спра­ви, то за це бу­ло б бай­ду­же нам усім, - вста­ви­ла своє слівце Ме­ла­ся.


    - А ко­му яке діло до то­го, за що ми вдвох ба­ла­ка­ли? Ви на­тяк­ну­ли йо­му ду­же ви­раз­но, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Ма­русі, щоб пе­ре­ки­нуться в цій глу­шині жи­ви­ми сло­ва­ми з просвіче­ни­ми людьми. А мені завж­ди ціка­во пос­лу­хать їх ро­зум­ну роз­мо­ву, - ска­за­ла Ліда, сівши на стільці. - От Ма­ру­ся за­ду­мує на жни­ва за­вес­ти денні прис­та­но­ви­ща для ма­лих дітей і в се­бе в ху­торі, і в нас на селі, щоб мо­ло­диці не но­си­лись з дітьми в по­ле. Ми й ра­ди­лись за це.

    - І охо­та ж тобі мо­ро­читься з чу­жи­ми дітьми! Он в ме­не од­но пи­щить в флігелі, та я й то­му не дам ра­ди. На­си­лу те писк­ля оце уко­лош­ка­ла! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Та він за­ли­цяється до те­бе! Але що вий­де з то­го за­ли­цян­ня, ко­ли він те­пер тобі не чу­жий. Поб­ра­тись вам не мож­на! - обізвав­ся батько.

    - Хіба ж я знаю, що вий­де? Пев­но, нічо­го не вий­де, -ска­за­ла Ліда смут­ним, ніби роз­би­тим з од­чаю го­ло­сом.

    - А як нічо­го не вий­де, то ти йо­го за­ли­ши. Не бач­ся з ним, не стрічай­ся з ним, не єднай­ся, то те єднан­ня й роз'єднається са­мо; а далі й за­бу­деш за йо­го, як усе на світі за­бу­вається, -ска­за­ла ма­ти.

    - Я мо­жу не стрічаться й не ба­читься з ним, але до­ки й мо­го жи­вот­тя, я йо­го не за­бу­ду. Ми поєдна­лись дум­ка­ми. Не моя во­ля, не моя си­ла йо­го навік за­бу­ти. І не кажіть, і не радьте мені нічо­го, бо ва­ша ра­да нічо­го не вдіє і не нап­ра­ве ме­не ку­дись по ва­шо­му ба­жан­ню.

    Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Во­на тро­хи не за­ри­да­ла, схо­пи­лась з місця, хап­ком вибігла з кабіне­ту й схо­ва­лась в своєму по­коїку. Очі од­ра­зу зай­шли слізьми, і во­на зап­ла­ка­ла й зах­ли­па­ла, як ма­ла ди­ти­на, за­ту­лив­ши до­ло­нею свій вид.

    В кабінеті всі за­мовк­ли, не­на­че дух за­таїли. Щи­ре ко­хан­ня й сльози щи­рої лю­бові взру­ши­ли сер­це в усіх. Ма­ти зга­да­ла свої літа мо­лоді, свою дав­ню мо­ло­ду щи­ру лю­бов, як во­на ко­лись ко­ха­ла, як во­на си­ломіць зла­ма­ла во­лю своєї ма­тері, щоб вво­лить свою во­лю й пос­та­но­ви­ти на своєму. Ме­ла­ся уяв­ки по­ба­чи­ла, яка бу­ває в лю­дей щи­ра лю­бов, та­ка пал­ка та щи­ра, якої во­на й досі не заз­на­ла. Усіпо­чу­ва­ли, що в по­ко­ях не­на­че пішов по­дих чо­гось пиш­но­го, на­че по по­ко­ях повіяло па­хо­ща­ми за­паш­них квітів. Усіза­ду­ма­лись. На всіх най­шов сму­ток.

    Мати зітхну­ла й вий­шла з кімна­ти, щоб втіши­ти Ліду і вга­му­вать її го­ре. Батько сидів за­жу­ре­ний та зас­му­че­ний. Навіть на очах лег­ко­дум­но­го Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча з'явив­ся який­сь ле­генький сутінок жа­лю та за­ду­ми.

    Мати впійшла в тем­ний Лідин по­коїк. Ліди­на пос­тать лед­ве мріла од сіро­го одлнс­ку з вікна. Мо­ло­да дівчи­на пла­ка­ла, аж хли­па­ла, аж по­би­ва­лась.

    - Не жу­рись, до­ню! не вда­вай­ся в ту­гу. Я знаю твоє сер­це й спо­чу­ваю твоєму без­та­лан­ню, бо ко­лись і зо мною бу­ло сли­винь те са­ме, що з то­бою. Заз­на­ла й я та­ко­го го­ря. Чи так, чи інак во­но вий­де, а я тобі не во­рог, а ма­ти, і всто­юва­ти­му за те­бе й за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. Про це так і по­дай йо­му лис­том звістку, ко­ли не ма­ти­меш си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це й роз'єднаться з ним, - ска­за­ла ма­ти, засвічу­ючи світло на столі. - Не плач, не жу­ри­ся. Мо­же, во­но й вий­де на доб­ре.

    Од то­го ча­су Ліда пе­рес­та­ла їздить до Ма­русі на по­ра­ду й для роз­мо­ви з ми­лим. Ма­ру­ся жда­ла її який­сь час, а далі са­ма одвіда­ла Гу­ко­вичів. Ліда, по­сидівши з нею в залі, пішла з нею в парк і на са­моті роз­ка­за­ла Ма­русі про свою при­го­ду, про чийсь по­таємний лист до батька.

    Вернулись во­ни з пар­ку й сіли пи­ти чай на ве­ранді. Ве­се­ла й го­во­рю­ча Ма­ру­ся сиділа, не­на­че при­шиб­ле­на, і тільки прис­тав­ля­лась не­ве­се­ло. Во­на роз­ка­зу­ва­ла, що на час жнив має на думці вкупі з сест­рою та вчи­телькою за­вес­ти в се­бе на ху­торі ди­тя­че ден­не прис­та­но­ви­ще.

    - От і ви, Лідо, за­ведіть вкупі з Ме­ла­сею та вчи­телькою в се­бе в селі при­най­мні на жни­ва та­ке прис­та­но­ви­ще для дітей. Мен­ше бу­ло б каліцтва й по­жежі на селі, а для вас бу­де якесь діло, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

    - Он в ме­не пи­щить од­но ди­тин­ча, та й те мені ос­то­гид­ло. Цур тим писк­ля­там! - обізва­лась щи­ро ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся. - Це ви­хо­де, що «не ма­ла ба­ба кло­по­ту, та ку­пи­ла по­ро­ся!» Діло це доб­ре; не­ма що й ка­зать. Хоч я й люб­лю дітво­ру, але я не здат­на пильну­вать та дог­ля­да­ти цих писк­лят та опеньків. Ко­ли вже хо­диться про доб­родіяння та філант­ропію, то я виб­ра­ла б собі щось інше, а не це.

    - Ти бо все ви­би­раєш щось інше і ніяк не спро­мо­жеш­ся виб­рать і спи­ниться на чо­мусь! А я бу­ла б здат­на дог­ля­дать дітей, як­би ма­ла засіб для цього діла, - ска­за­ла Ліда.

    - Про ме­не, й за­ход­жуй­ся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зай­во­го з сво­го над­бан­ня, то й нічо­го не пос­та­чу. Не­хай гро­ма­да розс­та­рається гро­шей. Тре­ба ж бу­де най­нять ха­ту та дві бабі за няньок та дог­ля­да­чок; тре­ба нас­та­чать гро­шей і на харч, - го­во­рив Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - Як не спро­мо­же­тесь, Лідо, за­вес­ти в се­бе це прис­та­но­ви­ще, то при­бу­вай­те до ме­не на жни­ва й станьте на який­сь час за дог­ля­дач­ку нам на зміну, бо для вас не­ма тут ніякісінької ро­бо­ти. А після жнив ми при­че­пи­мось до земців: поїде­мо в Пол­та­ву, по­ве­зе­мо свої верс­та­ти­ки й зап­ро­си­мо на на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб вив­чи­ти їх ви­роб­лю­вать по­лот­на, ще й за­охо­тить їх, щоб во­ни роз­пов­сюд­жу­ва­ли це ре­мест­во по всій око­лиці й по всіх усю­дах на Ук­раїні.

    - Про ме­не, Лідо, за­водь і тут вкупі з вчи­телькою та­ке прис­та­но­ви­ще, - ска­за­ла ма­ти. - В нас мо­ло­ка до­волі. Я не шко­дую й не бо­ро­ни­ти­му тобі: бра­ти­меш, скільки схо­чеш. На який­сь там місяць най­му за свої гроші дві бабі.

    - А ви, Лідо Андріянівно, та­ки заїдьте до ме­не зго­дом, по­ба­чи­те, заціка­ви­тесь і нам ста­не­те на підмо­гу, - го­во­ри­ла Ма­ру­ся на розс­та­ванні. - Сподіва­юсь вас до се­бе до­ко­неч­но!

    Ліда мов­ча­ла, пох­ню­пив­шись, і ле­генько зітхну­ла: во­на на­пев­но зна­ла, що упер­тий батько не пус­те її до Ма­русі ніза­що в світі, ко­ли він раз ска­зав це.

    Минуло чи­ма­ло ча­су. Ліда пе­ре­ну­ди­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась. по­марніла й зблідла на ви­ду. І за­су­му­ва­ла. Ма­ру­ся аж влітку якось не­на­ро­ком за­вер­ну­ла до Гу­ко­вичів і знов зап­ро­шу­ва­ла Ліду до се­бе на який­сь час або хоч на ча­сок, щоб во­на по­ди­ви­лась на прис­та­но­ви­ще й при­ди­ви­лась до по­рядків. Ліда поп­ро­си­лась в батька, але батько грим­нув на неї сер­ди­то й не доз­во­лив їхать.

    - Та пус­ти-бо! Не­хай поїде та хоч роз­ва­жить се­бе тро­хи, - ос­ту­пи­лась ма­ти за Ліду. - Ти ж ба­чиш, як во­на нудьгує та нидіє без діла! Ти ж ба­чиш, що їй все гіршає, що во­на худ­не й та­не, як вос­ко­ва свічка! Не­хай тро­хи провітриться.

    - Одчепись! і не го­во­ри, і не мо­роч моєї го­ло­ви. Не­хай си­дить вдо­ма та не ри­пається. Так бу­де кра­ще й для неї. Час усе пе­ре­мо­же, все зне­се й звіє, як по­рох на до­розі, і всі ті ду­рості щез­нуть і зслиз­нуть.

    - Ба не­хай та­ки поїде! Не дер­жать же її, не­на­че на при­поні вза­перті! Во­на ж не ди­ти­на! От візьму та й не пос­лу­хаю те­бе, та й пу­щу її в гості, - про­мо­ви­ла ма­ти.

    - Не ви­га­дуй! Я га­разд знаю людське сер­це. Не да­вай йо­му волі та при­над­ки, не по­ту­рай йо­му, то во­но і вга­мується, -ска­зав батько вже з кри­ком нев­до­во­лен­ня в го­лосі.

    - Та й я знаю досвідом і своє й людське сер­це, але я доб­ре пе­ресвідчи­лась, що не завж­ди й не кож­не сер­це мож­на вга­му­вать. Не до ли­ходіїв же та ду­шо­губів во­на поїде, - зма­га­лась ма­ти.

    Почалось, як і пов­сяк­час, спе­ре­чан­ня та зма­ган­ня. Батько вий­шов з до­му й за­раз по­ка­тав вер­хи на по­ле. Ма­ти звеліла най­ми­тові зап­ряг­ти ко­ни­ка й да­ла дочці дозвіл поїхать до Ма­русі на ча­сок.

    Ліда поїха­ла. Ма­ру­ся, й її сест­ра, і ста­ра ма­ти бу­ли такі раді Ліди­но­му приїздові, що сли­ве знес­ли її з по­воз­ки на ру­ках. Ма­ру­ся одісла­ла по­го­ни­ча з кіньми на­зад до­до­му й на­ка­за­ла че­рез йо­го, щоб не при­си­ла­ли ко­ней, бо во­на са­ма при­ве­зе пан­ну до­до­му че­рез який­сь час.

    Ліда про­бу­ла вже чо­ти­ри дні в гос­тях і тро­хи по­бадьорніша­ла, посвіжіша­ла, не­на­че од­хо­ди­ла, як квітка на дощі після дов­гої спе­ко­ти. Во­на хо­ди­ла в ди­тя­че прис­та­но­ви­ще, кміти­ла за всім, до всього при­див­ля­лась. Дітей наз­но­си­ли й по­на­во­ди­ли ма­ло, бо се­ля­ни все не йня­ли віри па­нам і ніби щось заздріва­ли. Од­лу­че­них од груді не­мов­лят щод­ня при­но­си­ли тільки три мо­ло­диці. Більшеньких дітей бу­ло де­ся­те­ро.

    Одного ран­ку Ліда вий­шла в са­док, а звідтіля пішла на про­гу­лян­ку по квітни­ку та зільни­ку. Ра­нок був яс­ний, ти­хий. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Після туч­но­го наг­ло­го до­щу вночі зем­ля од­во­лог­ла. Од­во­лог­ло й повітря. Усякілікарські зілля й квітки в квітни­ку посвіжіша­ли, не­на­че наб­ра­лись жи­ву­щої та цілю­щої си­ли. Квітки цвіли, зілля зе­леніло. Вог­ка зем­ля па­ру­ва­ла. Повітря про­па­ха­лось ду­хом ре­зе­ди, лев­коїв, важ­ким ду­хом зільни­ка, ро­ма­шок, ка­ну­пе­ру, м'яти та ру­ти. Десь з-за ти­ну лег­кий по­дих вітер­ця за­но­сив гост­рий, нар­ко­тич­ний дух цвіту кро­пи­ви та бу­зи­ни. Повітря пах­ло, аж ду­ши­ло. Бур'яни не­на­че ди­ха­ли ча­дом. Го­ло­ва в за­жу­ре­ної дівчи­ни аж мо­ро­чи­лась од важ­ких па­хощів в вог­ко­му повітрі.

    Вона підве­ла го­ло­ву, зир­ну­ла на подвір'я й по­ба­чи­ла, що в двір в од­чи­не­ну бра­му в'їжджає пош­то­вий візок, а в візку си­дить Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич. Ліда тро­хи не зомліла. Од важ­ко­го ду­ху, од ча­ду па­хощів та од нес­подіван­ки в неї зак­ру­ти­лась го­ло­ва.


    Яків Ки­ри­ковнч вглядів її, мерщій зско­чив з візка й поп­рос­ту­вав до неї. Ліда зблідла і, ко­ли­ва­ючись на ході, неміцною хо­дою пішла до йо­го на­зустріч, спи­ни­лась на кільки сту­пенів од йо­го, а потім рап­том ки­ну­лась, з нес­тям­ки при­па­ла го­ло­вою до йо­го пле­ча й сти­ха зап­ла­ка­ла. Ула­се­вич підвів її го­ло­ву й швид­ко й га­ря­че цмок­нув її в що­ку.

    - Я за все знаю. Нічо­го мені й не го­во­ри, - про­мо­вив він сти­ха, озир­нув­шись на візок, кот­ро­го од­на­че бу­ло не вид­но за ку­ща­ми буз­ку. - Ти бу­деш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не роз­лу­чить, хіба од­на смерть. Ми жи­ти­ме­мо в парі, хоч би твої батьки й не да­ли своєї зго­ди на на­ше од­ру­жен­ня. Жи­ти­ме­мо й невінчані, бо ти приз­на­че­на мені яки­мись по­таємни­ми си­ла­ми не­ба й землі. Я на­пи­таю собі служ­бу десь інде, не в цих кра­ях, а да­ле­ко од батьків, од знай­омих і візьму те­бе з со­бою. І ми од­ру­жи­мось і жи­ти­ме­мо вкупі.

    - Ти хо­чеш за­вез­ти ме­не крадько­ма, по­тай од батьків? тоб­то вик­рас­ти ме­не? - спи­та­ла Ліда, тро­хи опам'ятав­шись.

    - Ні, сер­це! Я прос­то-та­ки поїду до тво­го батька й ма­тері, поп­ро­шу, щоб во­ни те­бе пус­ти­ли зо мною й поб­ла­гос­ло­ви­ли нас, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Мій па­но­тець зро­ду-звіку на це не прис­та­не! Він упер­тий, дерз­кий та міцний на вда­чу. Що він раз пос­та­но­вив, що за­ду­мав, то­го він не зміне ніко­ли, до­ки й йо­го жи­вот­тя. Тре­ба нам пе­редніше по­ба­ла­кать з матір'ю. Ма­ти ба­га­то здат­ливіша од батька, щи­ро ме­не лю­бе й спо­чу­ває до на­шо­го ко­хан­ня. Мо­же, во­на й спри­яти­ме мені в цій при­годі й пус­те ме­не з то­бою. При­най­мні я пев­на в то­му, що во­на не зва­житься му­чи­ти мо­го сер­ця й за­ва­жать нам в на­ших замірах.

    - Наприкінці літа або з по­чат­ку осені я при­бу­ду в Дер­качівку до твоїх батьків сам, без сватів, як на­пи­таю собі служ­бу десь да­ле­ко, пев­но, на Кав­казі. Південні краї на­дять ме­не, по­ри­ва­ють до се­бе мою ду­шу, бо я їх люб­лю по своїй при­род­женій вдачі: я, бач, трош­ки по­етич­ний на вда­чу, -ска­зав Ула­се­вич.

    Серце в Ліди взру­ши­лось од пал­ко­го й щи­ро­го ко­хан­ня мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на об­ня­ла йо­го ру­су го­ло­ву й вп'ялась ус­та­ми в йо­го ви­со­ке гла­деньке чо­ло.

    - Я заз­да­легідь даю тобі своє пев­не сло­во й обіцян­ку їхать з то­бою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жи­ти вкупі й не роз­лу­чаться ніко­ли до кінця на­шо­го жи­вот­тя. Я отут в Дер­качівці не­за­ба­ром за­нидію, за­чуч­верію, як тра­ва в спе­ку. Я ту­теч­ки до реш­ти знікчемнію. Цвіллю та бур'яном за­рос­те моя го­ло­ва. Мар­но про­па­де та моя просвіта, кот­ру я прид­ба­ла не без труд­нації й нап­ру­ги. Жит­тя моє бу­де тут неп­риємне й важ­ке. Ма­ма й та­то раз у раз тільки те й роб­лять, що зма­га­ються або сва­ряться. Ме­ла­ся з чо­ловіком не ми­рить і так са­мо все лається. Я заздріваю, що Ми­шук її не лю­бе. Ми­шук і Ме­ла­ся по­пе­ре­ди­ли нас і ви­хо­пи­ли в нас на­ше щас­тя, на­шу до­лю, та й дурнісінько, бо й самі не жи­вуть в згоді та в щасті. Без пу­тя­що­го діла я тут, ма­буть, не­за­ба­ром за­нидію або й збо­же­волію. Ход­жу та світом нуд­жу ча­сом без ніякої дум­ки в го­лові, мов неп­ри­ка­яна. Я ту­теч­ки бу­ду не вар­та навіть оцього помічно­го зілля, бо й во­но стає ко­мусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки при­най­мні тішать та зве­се­ля­ють чиїсь очі… а я…

    - А ти ж, моє сер­це, хіба не зве­се­ляєш людських очей своєю кра­сою, своїми яс­ни­ми очи­ма? Хіба ж ти не зве­се­ляєш мо­го сер­ця? Я то­бою тільки й жи­ву, тільки й ди­шу. Ти для ме­не усей світ зак­ра­си­ла, не­на­че роз­си­па­ла по йо­му квітки для моїх очей. Ти ж най­кра­ща квітка! Ти ж ок­ра­са цього пиш­но­го квітни­ка! - пе­ре­бив її мо­ло­дий хло­пець.

    - Я те­пе­реньки не вар­та ото­го ба­дил­ля на го­роді, бо й з йо­го є якась ко­ристь для лю­дей. Оті хмар­ки, що пли­вуть в синьому небі, і ті вартніші за ме­не, бо во­ни десь розіллються туч­ним до­щем, пол­лють су­ху зем­лю, при­не­суть вогкість на ни­ви та ле­ва­ди, да­дуть ро­дючість та пло­дючість. А я на всьому світі не­на­че зай­ва, бо не­ма з ме­не ко­ристі ні собі, ні лю­дям. Дар­мує моя просвітність, до кот­рої я стільки док­ла­ла праці. Ма­ма оце при­си­лу­ва­ла ме­не ви­ши­вать вже тре­тю по­душ­ку на нові ка­на­пи, а мені ця ро­бо­та не ду­же приємна, бо я маю по­тяг до кни­жок, до на­уки. І по­лег­кості для се­бе не жду ні од чо­го в цій глу­шині, а уся­ке си­лу­ван­ня мені не по­до­бається.

    Рипнули на ґанку двері, не­на­че заск­рипів не­ма­за­ний віз. З две­рей ви­гулькну­ла й за­лисніла на сонці си­ва го­ло­ва Ма­ру­си­ної ма­тері, Ган­ни Про­хорівни. Ліда одс­ко­чи­ла од Ула­се­ви­ча й по­хап­цем поп­ря­му­ва­ла до ґанку. Попліч з нею пішов ти­хою хо­дою й Яків Ки­ри­ко­вич. Ста­ра ма­ти прик­ри­ла очі до­ло­нею звер­ху, при­ди­ви­лась до гос­тя стемніли­ми очи­ма, впізна­ла йо­го й радісно привіта­лась. Не­за­ба­ром вер­ну­ла­ся з ди­тя­чо­го прис­та­но­ви­ща Ма­ру­ся з сест­рою. Яків Ки­ри­ко­вич ха­павсь у до­ро­гу. Усіпосіда­ли на ґанку на лав­ках, по­ба­ла­ка­ли з півго­ди­ни, і гість рап­том підвівся з лав­ки й поп­ро­щав­ся.

    - Я оце зран­ня виїхав з до­му, бо ха­па­юсь в Бе­ре­зань. Там про­ки­нув­ся диф­те­рит на дітях і ще якась по­шес­на слабість на до­рос­лих лю­дях, їду, щоб док­лад­но дізнаться за це все й ста­ти до ря­тун­ку, - го­во­рив док­тор на про­щанні й побіг до хвіртки так швид­ко, не­на­че хтось гнав­ся за ним.

    Ліда сто­яла на східцях ґанку ніби в ча­ду. І ко­хан­ня, і за­паш­ний та душ­ний опар з землі за­па­мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву. В неї ду­ми не­на­че по­ви­лись ту­ма­ном та мря­кою, че­рез кот­ру не­ви­раз­но виз­на­чу­ва­лась не­яс­на надія на якесь та­ке ве­ли­ке щас­тя, яко­му й міри й ціни не мог­ла во­на склас­ти.

    Через тиж­день Ма­ру­ся од­вез­ла Ліду до­до­му. Ліда посвіжіша­ла на ви­ду, ста­ла жвавіша й ве­селіша. На її чолі не­на­че ви­яс­ни­лось, як на небі після дов­гої не­го­ди та сльоти. Сму­ток та жур­ба зник­ли з очей. Блідо­та щез­ла з ли­ця. Ус­та знов ста­ли чер­воні, як ка­ли­на. Очі заб­ли­ща­ли, заг­ра­ли, як бу­ло ко­лись давніше. Во­на не­на­че пе­ре­бу­ла якусь важ­ку слабість і оду­жа­ла од­ра­зу. Ма­ти бу­ла ра­да такій зміні.

    - А ба! - ка­за­ла во­на Андріянові Ки­ри­ло­ви­чеві. - Я ж тобі ка­за­ла, пус­ти її до Ма­русі, не­хай тро­хи по­веш­тається між людьми, роз­ва­же се­бе в то­ва­ристві, то во­на й одійде, як од­хо­де в дощ прив'яле­на в спе­ку та су­шу квітка. От во­на й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і ме­не ніко­ли не слу­хаєш.

    По обіді Ліда по­чим­чи­ку­ва­ла з Ма­ру­сею до вчи­тельки на по­ра­ду, щоб за­вес­ти в Дер­качівці ден­не ди­тя­че прис­та­но­ви­ще.

    - Про ме­не, не­хай Ліда тим ча­сом ба­виться і цим, до­ки йдуть жни­ва, - ска­за­ла ма­ти. - Во­на ду­же лю­бе дітей, а діти, навіть му­жицькі, гор­нуться до неї. Ча­сом обс­та­нуть та оба­ра­нять її з усіх боків за гос­тин­ця­ми, й во­на й са­ма на­че зма­литься та грається з ни­ми, мов ма­ленька.

    - Та це, ма­мо, в їх, пев­но, те­пер та­ка по­ве­денція пішла на ці усякі гу­манітарні вит­ре­беньки, як бу­ває мо­да на наші сукні та ка­пе­люші, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Маруся, дав­ши по­ра­ду й на­путіння Ліді та вчи­тельці, поїха­ла вже смер­ком до­до­му. Ліда і вчи­телька обидві за­раз за­хо­ди­лись ко­ло діла й не­за­ба­ром за­ве­ли ден­не прис­та­но­ви­ще. Ста­ра Гу­ко­вич­ка нас­та­ча­ла для дітей мо­ло­ка, пшо­на та крупів на каш­ку та на куліш, ще й най­ня­ла дві бабі за наг­ля­да­чок та няньок. Од­на­че й то­го по­жив­ку діти не­ба­га­то спо­жи­ва­ли, бо дітей при­во­ди­ли не ба­гацько.

    Тим ча­сом в Дри­жи­полі тра­пи­лась подія, ду­же неп­риємна й навіть не­без­печ­на і для Ни­ко­на Куч­ми, і для са­мо­го мо­ло­до­го док­то­ра.

    В Ни­ко­на Куч­ми на свят­ках та в неділі, як і пе­редніше, завж­ди зби­ра­лась юр­ба ціка­вих до кни­жок лю­дей то в батьковій хаті, то в клуні або в сад­ку, як над­ворі бу­ла го­ди­на. Ни­кон чи­тав їм ук­раїнські книж­ки. Ци­ми книж­ка­ми ціка­ви­лось усе се­ло. Лю­де хо­ди­ли до Ни­ко­на й на­зах­ват по­зи­ча­ли книж­ки. Чут­ка про це чи­тан­ня пішла по дру­гих се­лах в око­лиці. А до мо­ло­до­го вваж­ли­во­го та доб­ро­го док­то­ра на­су­ну­ло ба­га­то сла­бих, навіть з ближ­чих око­лишніх сіл. Лю­де то сиділи на східцях ґанку, то стов­би­чи­ли ко­ло ґанку над­ворі ча­сом цілим на­тов­пом, зас­то­ю­ючи чер­ги. Це все бу­ло та­ке не­бу­ва­ле на се­лах, та­ке не­чу­ва­не в глу­шині, що вже дав­ненько ки­ну­лось в очі всім по всій око­лиці. Щоб побільшить і підси­лить свою півчу гар­ни­ми го­ло­са­ми, Ни­кон по­чав од­би­вать півчих од цер­ков­но­го хо­ру та підмов­лять, щоб во­ни прис­та­ва­ли до йо­го хо­ру. Про­то­поп по­чав ремст­ву­вать та при­люд­но наріка­ти на Ни­ко­на. Ни­ко­на по­ча­ли су­дить та гу­ди­ти і навіть об­го­во­рю­вать. Йо­го заздріва­ли, що він не­дур­но зби­рає в се­бе якусь збірню, що він знається з док­то­ром та фер­ша­лом, час­то гос­тює в їх, мов їм рівня, по­во­диться з ни­ми за панібра­та, що він в чо­мусь поєднав­ся з ни­ми. На своє ли­хо, Ни­кон пос­ва­рив­ся ще й з уряд­ни­ком… Пішла чут­ка по око­лиці, що до док­то­ра й Ни­ко­на от-от не­за­ба­ром прий­дуть тру­си­ти та об­шу­ку­вать.

    Одного дня уряд­ни­ки й справді прий­шли тру­сить та об­шу­ку­ва­ти Ни­ко­на. Пе­рет­ру­си­ли все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько од­чи­нив скри­ню, ниш­по­ри­ли по всіх усю­дах і, на­решті, заб­ра­ли усі за­га­лом книж­ки, котрі поз­на­хо­ди­ли. Кни­жок бу­ло ба­гацько, бо Ни­кон пи­сав до ав­торів у сто­ли­цю й у Київ, щоб во­ни поп­ри­си­ла­ли свої ви­дан­ня для чи­тан­ня на­ро­дові. Книж­ки скла­ли в ряд­но, але че­рез тижнів зо два Ни­ко­нові вер­ну­ли йо­го ря­ден­це з книж­ка­ми, тільки за­бо­ро­ни­ли йо­му зби­рать в се­бе в хаті й в оселі збірню й чи­та­ти їй книж­ки. Він, по­ра­див­шись з док­то­ром, од то­го ча­су хо­див чи­та­ти лю­дям то в одній, то в другій опрічній прос­торнішій хаті на­пе­ремінку.


    Після цієї події, що скоїлась нес­подіва­но й не­га­да­но, знов пішла по селі по­го­лос­ка, що та­ка са­ма тру­са­ни­на бу­де ще й у док­то­ра і вчи­те­ля, а по око­лиці пішли сли­хи, що вже в їх і тру­си­ли, навіть і в тих, в ко­го во­ни бу­ва­ли в гос­тях.

    Така чут­ка дійшла й до Дер­качівки. Гу­ко­вичі стур­бу­ва­лись. Ліда, по­чув­ши за це, од­ра­зу ніби охо­ло­ла. Ми­шук запріг ко­ня й за­раз побіг до бра­та. Він оповістив бра­тові за та­ку чут­ку, але дізнав­ся на­пев­но, що нічо­го то­го не бу­ло, що то тільки пішла скрізь поб­ре­хенька. Ми­шук вер­нувсь до­до­му зас­по­коєний.

    Вже нап­рикінці літа Яків Ки­ри­ко­вич на­пи­тав собі місце на Кав­казі, десь на Ку­бані. Тоді він на­ва­жив­ся взя­ти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті да­лекі краї, ку­ди не дос­тяг­ли б людські довгі язи­ки з око­лиці Дри­жи­по­ля.

    Найнявши пош­тові коні, він од­но­го дня зран­ня побіг в Дер­качівку, на­ва­жив­шись щи­ро й пря­мо по­го­во­ри­ти з ста­рим батьком, щоб він ви­дав за йо­го Ліду.

    Гуковичі тільки що ви­пи­ли вранішній чай і ще сиділи за сто­лом та ба­ла­ка­ли, як у бра­му вско­чи­ли коні й підко­ти­ли ду­же швид­ко під ґанок. Усі зир­ну­ли у вікно і впізна­ли Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. По­го­нич спи­нив баскі коні. Во­ни на­че спи­ни­лись на льоту й рап­том ста­ли ко­ло ґанку, як уко­пані. Док­тор, ніби ха­па­ючись, стриб­нув з візка. Усів гор­ниці од­ра­зу ущух­ли й не­на­че дух при­таїли.

    - Яків Ки­ри­ко­вич! Чо­го це він так спо­за­ран­ку? - про­мо­вив батько.

    - Щось тра­пи­лось! Щось є! - ви­хо­пив­ся Ми­шук. - Увігнав­ся в двір швид­ко, не­на­че за ним хтось го­ниться. Мо­же, тікає?

    - Цей нес­подіва­ний приїзд який­сь ли­ховісний. Щось скоїлось! - ска­зав батько.

    - А мо­же, втікає та має на думці пе­ре­хо­ваться в нас на який­сь час, - обізва­лась з пе­ре­ля­ку Ме­ла­ся, при­га­дав­ши уся­кові сли­хи за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.

    - Може, й навсп­раж­ки так! Бо чо­го б пак він оце приг­нав­ся нес­подіва­но до нас, ко­ли він, са­мо по собі, втя­мив же моє ви­раз­не на­тя­кан­ня, бо вже дав­ненько по­ки­нув свої часті одвіди­ни. Я не ва­га­юсь в то­му, що він до­га­дав­ся, що такі, як він, одвідачі мені не­упо­добні, - бу­бонів сли­ве ниш­ком ста­рий, щох­ви­ли­ни сподіва­ючись, як неп­ро­ха­ний одвідач от-от наг­ло всту­пить в по­кої.

    В две­рях з'явив­ся нес­подіва­ний і неп­ро­ха­ний гість, тро­хи зблідлий і по­марнілий, і поз­до­ров­кав­ся з усіма.

    Його наг­лий приїзд зди­ву­вав усіх. Усіне­на­че ос­товпіли й з ди­ва витріщи­ли і вти­ри­ли в йо­го очі. Усім бу­ло ніяко­во; всі чо­гось ніби зля­ка­лись. В Ліди сер­це охо­ло­ло й спи­ни­лось на од­ну мить. Во­на зблідла на ви­ду, аж по­по­лотніла. Але не­за­ба­ром сер­це не­на­че ожи­ло й за­ки­да­лось швид­ко та хут­ко. В неї що­ки рап­том по­чер­воніли. Во­на до­га­да­лась, чо­го так нес­подіва­но при­ка­тав док­тор.

    - Вибачайте, що неп­ро­ха­ний і, пев­но, не­ба­жа­ний гість при­був до вас з одвіди­на­ми. Але мої одвіди­ни бу­дуть ос­танні. Я при­був до вас по ве­ли­ко­му зад­ля ме­не ділу й му­шу по­го­во­рить з ва­ми, Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу, та з ва­ми, ма­мо! - го­во­рив мо­ло­дий хло­пець якимсь ніби по­таємним, при­ду­ше­ним го­ло­сом.

    «Мабуть, оце тікає, а за ним го­няться слідком», - по­ду­ма­ли Ме­ла­ся й ма­ти й обидві по­ля­ка­лись на смерть.

    - Що тра­пи­лось? Кажіть хутчій! Не муч­те нас, - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че аж крик­ну­ла.

    - Нічого та­ко­го не тра­пи­лось. Я приїхав по­го­во­ри­ти за свою до­лю та за до­лю Ліди Андріянівни, - ска­зав док­тор вже спокійніше й го­лосніше.

    - Дбайте пе­редніше од усього про свою до­лю та про свій та­лан. До­лею доч­ки пик­лю­ва­ти­муться батько та ма­ти, -ска­зав батько й на­су­пив свої довгі й густі бро­ви так, що в йо­го вид став ніби сер­ди­тий.

    Мати важ­ко зітхну­ла: во­на за­раз до­га­да­лась, за яку то Ліди­ну до­лю Ула­се­вич роз­по­чав роз­мо­ву з батьком.

    - Ми з Лідою Андріянівною вже дав­ненько поєдна­лись дум­ка­ми та пог­ля­да­ми, бо ми дер­жа­лись од­на­ко­во­го пря­му­ван­ня, ко­ха­ли­ся в од­на­ко­вих прин­ци­пах. Єднан­ня ідей, єднан­ня душ - це ве­ли­ка по­таємна си­ла між людьми, що єднає їх між со­бою. Де бу­де єднан­ня лю­дей, єднан­ня душ, де бу­де од­на­ковість пог­лядів, там до­ко­неч­но бу­де зго­да й мир­но­та і в житті, там тільки бу­де щас­тя, те щас­тя, кот­ро­го так ба­жа­ють і так шу­ка­ють усі лю­де.

    - Говоріть! Усякі ваші ідеї та те­орії ніко­ли не бу­ли та й, надісь, ніко­ли й не бу­дуть завсідні й віковічні, бо во­ни змінливі, навіть швид­ко­ми­на­ючі: в один час па­ну­ють одні, а че­рез який­сь час з'явля­ються інші на їх місце. Це все не­дов­говічне, над­то вже змінне та те­ку­че. Та­кий грунт під но­га­ми за­над­то не­без­печ­ний. Зго­дом ви мо­же­те не зійтись з Лідою в якихсь там прин­ци­пах, навіть мо­же­те че­рез це пос­ва­риться, по­ла­ятись і роз'єднаться, а мо­же, й розійтись, бо ви ж жи­ти­ме­те невінчані. А сер­це людське змінли­ве. Ко­хан­ня хо­ло­не. Дум­ки та уся­кові гад­ки зміня­ються. Це грунт не­без­печ­ний, хист­кий. З нез­нав­ки та з не­тя­му­чості ви на­коїте самі собі ба­га­то ли­ха. За­не­хай­те ви усю цю спра­ву! Ви­киньте геть усе це з го­ло­ви, вер­тай­тесь до­до­му й знов за­ход­жуй­тесь ко­ло пе­реднішої, справді ко­рис­ної праці гро­ма­дянсько­го діяча, - ска­зав своє на­путіння Гу­ко­вич.

    - Воно то й так! Але, окрім цього, я, бач­те, вже дав­но щи­ро по­ко­хав Ліду Андріянівну, а во­на по­ко­ха­ла ме­не. Ми далі не мо­же­мо жи­ти нарізно од­но без од­но­го. Ми поєдна­лись і че­рез сим­патію душ, і че­рез лю­бов. Бла­гос­ловіть нас на чес­не жит­тя до са­мо­го кінця на­шо­го жи­вот­тя! - про­мо­вив міцним і спокійним го­ло­сом Яків Ки­ри­ко­вич і сміли­во по­ди­вив­ся ста­ро­му в вічі, жду­чи од­повіді.

    - Схаменіться! опам'ятай­тесь! Що ви то­ро­чи­те! Ваш брат дер­жить стар­шу мою доч­ку, а ви сва­таєте мен­шу. Це ж бо­жевільство! Це ж на­хаб­но й…

    - Для сер­ця не­ма тут нічо­го бо­жевільно­го й на­хаб­но­го. По­чу­ван­ня лю­бові вольне й не си­лу­ва­не, як са­ма вольна во­ля, не си­лу­ва­на дум­ка. Бо вольної дум­ки не мож­на замк­ну­ти в тюр­му, не мож­на зни­щи­ти або вби­ти з гар­ма­ти чи з руш­ниці, не мож­на спи­сом за­ко­лоть. Та лю­бов і не єсть який­сь вчи­нок, якась подія, кот­ру мож­на спи­ни­ти і вга­му­вать або приг­но­бить. Я доб­ре по­чу­ваю в серці, що я вво­ляю не свою во­лю, а во­лю якихсь невідо­мих по­таємних сил, котрі нев­га­мо­ва­но пра­ву­ють моїм сер­цем, пра­ву­ють мною і па­ну­ють на­до мною не­по­бор­но й не­пе­ре­мож­но. Не ми па­нуємо над ни­ми, а во­ни опа­ну­ва­ли ме­не й Ліду. Я не маю на думці поб­раться з Лідою по­таємно, по­тай од вас. Бо­ро­ни бо­же! Але, як доб­рий до своєї ди­ти­ни батько, ви не за­бо­ро­няй­те нам поб­раться й жи­ти вкупі. Дай­те нам щас­тя.

    - Нізащо! Ніко­ли в світі не дам я та­ко­го доз­во­лу! - крик­нув батько й рап­том зблід на ви­ду. - Це в вас якісь док­торські пог­ля­ди! Ця ва­ша на­мо­га неп­рав­ди­ва, на­хаб­на й навіть кривд­на для нас! Це ж безг­луз­дя! А що ска­за­ли б за ме­не лю­де? Ви ж лю­ди­на мірко­ва­на. По­судіть самі й поміркуй­те про ваш вчи­нок. Піде по­говір, піде опо­ро­ка на ме­не й на матір. Що ви оце за­ду­ма­ли? Ви при­ве­ли якесь не­щас­тя в мою гос­по­ду. Ніко­ли цього не бу­де! Не дам зго­ди!

    Мати сиділа смут­на та за­ду­ма­на, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. В її серці нес­подіва­но не­на­че на­но­во ви­ник­ли усі му­ки, які во­на ко­лись дав­но пе­ре­терпіла в той час, як її батьки дов­го не да­ва­ли зго­ди на вінчан­ня з Гу­ко­ви­чем. Во­на зга­да­ла, як в той час пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась; а те­пер во­на не­на­че вдру­ге страж­да­ла од тих давніших мук, спо­чу­ва­ючи своїй ко­ханій Ліді.

    - Коли, Андріяне Ки­ри­ловн­чу, не бу­де ва­шої волі й зго­ди, то ми все од­но зійде­мось і до смерті не роз­лу­чи­мось з Лідою, - ска­зав з при­тис­ком і зав­зят­тям Ула­се­вич.

    Батько гля­нув на йо­го зблідле об­лич­чя, на йо­го ніби при­гаслі й бо­жевільні очі й стри­во­живсь. Він сподівав­ся якоїсь вих­ват­ки, нес­подіва­ної й не­без­печ­ної.

    - Коли, та­ту, ви не поб­ла­гос­ло­ви­те нас, то я далі не стерп­лю своєї му­ки. Не­ма в ме­не си­ли дов­ше терпіти! -крик­ну­ла Ліда, не­на­че нес­подіва­но підстре­ле­на ку­лею пташ­ка, і за ти­ми сло­ва­ми, схо­пив­шись з місця, ки­ну­лась ма­тері на шию.

    - Схаменись ти, то­роп­ле­на! - крик­нув батько.

    - Рятуйте ме­не хоч ви, ма­мо, бо я ж без­щас­на, бо я ж без­та­лан­на, - про­мо­ви­ла Ліда, ри­да­ючи на плечі в ма­тері.

    - Не плач, до­ню! Ко­ли та­то не згод­жується поб­ла­гос­ло­вить вас, то на­томість я поб­ла­гос­лов­лю вам жи­ти вкупі, - ска­за­ла ма­ти, і в неї са­мої очі од­ра­зу зай­шли сльозою. - Їдьте й живіть щас­ли­во вкупі. А ко­ли тобі, доч­ко, тра­питься яка при­го­да, ко­ли, бо­ро­ни бо­же, тра­питься так, що ти в своєму житті бу­деш безп­ри­хильна й безп­ри­тульна, то пам'ятай, що в те­бе є ма­ти, кот­ра тобі сприяє, те­бе щи­ро лю­бе й не за­бу­де те­бе, і не од­ки­неться од те­бе, до­ки й тво­го жи­вот­тя.

    - Тату! та згляньтесь на їх! злас­кав­тесь над їх щи­рим ко­хан­ням, - аж бла­га­ла Ме­ла­ся.

    - Про ме­не! Але жи­ти вкупі ту­теч­ки, та ще за моїм доз­во­лом вам не ли­чить! Мо­го доз­во­лу вам ніко­ли не бу­де. Це безг­луз­дя! Це якась на­пасть… І не чеп­ляй­тесь, і не сподівай­тесь! По­зи­ваться з ва­ми я не бу­ду, але своєї зго­ди не дам ніко­ли! - ска­зав на­важ­ли­во батько й вий­шов з гор­ниці, ще й две­ри­ма гурк­нув спе­ре­сер­дя й до­са­ди.


    Мелася сиділа з слізьми в очах. Во­на впер­ше на віку уяв­ки пос­те­рег­ла і впер­ше втя­ми­ла си­лу щи­ро­го обоспільно­го ко­хан­ня, яко­го во­на ще й досі не заз­на­ла й навіть не заздріва­ла. Во­на не­са­мохіть вда­лась в сму­ток, що їй не бу­ло щас­тя й долі в ко­ханні та в за­ли­цянні, не по­та­ла­ни­ло і в шлюбі з дру­жи­ною, кот­рої во­на не ко­ха­ла щи­ро й га­ря­че.

    - Коли вже так скла­ло­ся ва­ше діло, то ви, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, дай­те нам звістку, як виїжджа­ти­ме­те на но­ве місце, а я ви­ве­зу Ліду на вок­зал. До­ве­деться нам пе­ре­терпіти й нарікан­ня, і людський осуд та по­говір. Вже без то­го не обійдеться. Але мені бай­ду­же. Не­хай су­дять по­за очі, аби при­най­мні не цвіка­ли мені, старій, в вічі.

    Мати бу­ла доб­ро­сер­да й здат­ли­ва, хоч і лю­би­ла зма­гаться та су­пе­ре­чить чо­ловікові.

    - Нехай же вас бог бла­гос­ло­вить! - ска­за­ла ма­ти на­решті.

    Вона пішла до кімна­ти, ви­нес­ла об­раз, поб­ла­гос­ло­ви­ла Ула­се­ви­ча, об­ня­ла й тричі поцілу­ва­ла.

    - Нехай бог пош­ле вам щас­тя, пош­ле та­лан та до­лю на но­во­му місці, в но­во­му житті: де лю­бов - там і бог. Хто ж за­па­лив ва­ше сер­це ко­хан­ням, як не бог?

    - Я, ма­мо, вже маю звістку з Кав­ка­зу, вже на­пи­тав собі служ­бу. Я дам вам зна­ти, ко­ли Ліді тре­ба виїжджать в да­ле­ку до­ро­гу. Не знаю, як вам і дя­ку­вать, що ви знех­ту­ва­ли тим за­ко­ном, що рідним бра­там не мож­на вінчаться з дво­ма рідни­ми сест­ра­ми. Цей за­кон дав­но ви­жив свій час, і вже час би йо­го ви­за­ко­нить і ви­вес­ти, - ка­зав Ула­се­вич, цілу­ючись на розс­та­ванні з усіма: і матір'ю, і з Лідою, і з Ме­ла­сею та з бра­том.

    - Господи споспішай вам! Щас­ти бо­же, на все доб­pe! - гук­ну­ли Ме­ла­ся й Ми­шук до бра­та.

    - Спасибі! Я не знаю, як вам, ма­мо, й дя­ку­вать за лас­кавість та при­хильність до ме­не, бідо­лаш­но­го! Не­дов­го я й зад­ля­юсь: спро­даю де­які за­вальні речі, а книж­ки та лікарський дріб'язок за­па­кую, за­бе­ру з со­бою та й виїду в да­ле­кий край, де ми з Лідою бу­де­мо лю­де нові, невідомі, де нас ніхто не зна­ти­ме й ніхто не до­ку­ча­ти­ме по­го­во­ром, -ска­зав Яків Ки­ри­ковнч, хап­ком сіда­ючи на труський пош­то­вий візок.

    Яків Ки­ри­ко­вич не дов­го й га­яв­ся. Че­рез два тижні він по­дав лис­том до Теклі Опа­насівни звістку й приз­на­чив день, в кот­рий має виїздить в до­ро­гу. Тек­ля Опа­насівна, як доб­ра й дбай­ли­ва гос­по­ди­ня, ще заз­да­легідь над­ба­ла чи­ма­ло де­чо­го для при­да­но­го Ліді. Не тре­ба бу­ло й ве­ли­ко­го за­хо­ду. Нас­тав день од'їзду. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пу­тив­ши Ни­ко­на та вчи­те­ля, як далі про­ва­дить просвітню спра­ву, й поп­ро­сив­ши по­да­вать йо­му звістки за все, розп­ро­щав­ся з ни­ми. І се­ля­ни й усі знай­омі ду­же шко­ду­ва­ли та жал­ку­ва­ли за ним.

    Текля Опа­насівна за­хо­ди­лась ще за­рані, щоб ви­ря­дить доч­ку в да­ле­ку до­ро­гу. І ма­ти, і Ме­ла­ся, і Ми­шук - усі хо­ди­ли зас­му­чені. В ма­тері очі бу­ли зап­ла­кані. Пла­ка­ла й Ме­ла­ся.

    - Не з друж­ка­ми та бо­яра­ми до­ве­ло­ся те­бе, моя ди­ти­но, ви­ряд­жать до вінця: не з весільною пиш­но­тою, не з му­зи­ка­ми та пісня­ми ви­хо­диш ти з до­му, а з слізьми та смут­ком в душі. Несп­ло­ха, пев­но, по­ба­чи­мось. Пи­ши, по­да­вай за се­бе звістку пов­сяк­час! - го­во­ри­ла ма­ти, ви­ряд­жа­ючи Ліду в до­ро­гу, на­ла­год­жу­ючи все, що бу­ло потрібно на но­во­му ха­зяй­стві в гос­поді.

    - Не плач­те й не журіться, ма­мо! Ви ба­чи­те, що я не пла­чу, що я ве­се­ла й навіть лад­на співа­ти, бо з ми­лим бу­де скрізь рай для ме­не, хоч би в убогій сільській ха­тині. Ко­ли б ви, ма­мо, зна­ли, яка я те­пер щас­ли­ва! яка я ра­да! - го­во­ри­ла Ліда на розс­та­ванні, сіда­ючи в екіпаж і виїжджа­ючи з дво­ру.

    Батька не бу­ло вдо­ма: він зу­мис­не десь зник, виїхав з до­му й навіть не поп­ро­щав­ся з Лідою, не по­ба­жав їй щас­тя-долі в но­во­му житті. Ліда поїха­ла на вок­зал са­ма, де її стрів Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Тепер до­ро­га нам ска­тер­тею! - ска­зав він, взяв­ши під ру­ку Ліду й од­во­дя­чи в ва­гон. - Не­ма ко­му й по­ба­жать нам щас­ли­вої до­ро­ги. По­ба­жаємо ж ми хоч самі собі, ко­ли ніхто з рідні не зва­жив­ся виїха­ти з то­бою в до­му й по­ба­жать нам обом щас­тя й долі в житті та щас­ли­вої до­ро­ги.

    - За всі го­ло­ви! Бай­ду­же мені за все, аби тільки я бу­ла з то­бою вкупі до мо­го ско­нан­ня, до ос­таннього по­ди­ху мо­го жи­вот­тя, - сти­ха обізва­лась Ліда.

    

XI

    

    Минуло кільки років. Таїса Андріївна Сват­ковська жи­ла, як у раї, ти­хо та мир­но, в розкішній обс­таві й тіши­лась щас­тям своєї ко­ха­ної Лю­би. Елпіди­фор і Лю­ба ко­ха­ли­ся, як го­лубів па­ра. Ста­ра ма­ти бу­ла ніби за­ко­ли­ха­на щас­тям своїх дітей, сли­винь кож­но­го бо­жо­го дня хо­ди­ла до церк­ви, а в сльоту та негідь сиділа вдо­ма, з нудьги чи­та­ла по п'ять ака­фистів на день та про­си­ла й бла­га­ла бо­га, щоб та­ке ти­хе жит­тя, та­ка мир­но­та та зго­да в домі про­дов­жи­лась до са­мо­го кінця її жи­вот­тя. Елпіди­фо­ро­ва пер­ша жінка жи­ла в сто­лиці й усе не згод­жу­ва­лась бра­ти з ним розвід, бо ма­ла на думці й собі вий­ти заміж. Але це не ду­же тур­бу­ва­ло ста­ру матір.

    «Аби моя Лю­ба жи­ла щас­ли­во, не­хай жи­ве й невінча­на!» -го­во­ри­ла во­на своїм сест­рам в од­повідь на їх час­те на­тя­кан­ня, а потім і до­ко­ри.

    Тим ча­сом Елпіди­фор жив па­ном на всю гу­бу, не по своєму за­собі, і мар­ну­вав си­лу гро­шей на кар­ти, на своє й Лю­би­не розкішне уб­ран­ня та на вітан­ня знач­них ба­га­теньких уря­довців - гос­тей. Він брав за служ­бу чи­малі гроші, брав ха­барі, але не нас­та­чав гро­шей на сім'ю. З йо­го ки­шені гроші вит­ру­шу­ва­лись, як по­ло­ва з дра­но­го лан­ту­ха. Таїса Андріївна час­тенько му­си­ла док­ла­дать чи­ма­ло своїх гро­шей на усякі потрібки та доч­чині вит­ре­беньки і - вже розст­рииька­ла пот­ро­ху сли­ве усі гроші за про­да­ну свою «ха­ту», як во­на ка­за­ла.

    Тим ча­сом з Елпіди­фо­ром нес­подіва­но ста­лась ве­ли­ка зміна: він дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че й чин дійсно­го статсько­го совітни­ка, цеб­то штатсько­го ге­не­ра­ла. Ця подія не­на­че йо­му світ за­макітри­ла й го­ло­ву за­па­мо­ро­чи­ла. Він став гор­дий, підняв го­ло­ву ще ви­ще, пе­рес­тав на ву­лиці кла­няться усім тим знай­омим, котрі бу­ли нижчі од йо­го чи­ном, навіть пе­рес­тав з ни­ми вес­ти знай­омість і не пус­кав до їх в гості ні Лю­би, ні Таїси Андріївни до тих знай­омих, з кот­ри­ми во­ни при­яте­лю­ва­ли з давніх-да­вен, сли­ве зма­леч­ку. Лю­ба йо­го та­ки не ду­же слу­ха­ла й ча­сом по­таєнці та крадько­ма забіга­ла з візи­та­ми до давніших знай­омих. Елпіди­фор сер­дивсь на неї, по­чав гри­мать, навіть ла­яти її, що во­на знається з яки­мись міщан­ка­ми.

    Люба бу­ла ма­за­на й пе­ще­на з ди­тя­чих літ, ще й до то­го стра­шен­но са­мо­люб­на. Ма­ти пес­ти­ла її без міри, без тя­ми. Ро­дичій усі знай­омі так са­мо ще змал­ку хва­ли­ли її, як ду­же гар­ну на вро­ду дівчин­ку, вих­ва­ля­ли її в вічі, го­во­ри­ли їй завсіди лес­тощі, на­че підле­щу­ва­лись до гар­ної ди­ти­ни. Пе­ще­на, са­мо­люб­на Лю­ба приміти­ла зміну в сво­го ко­хан­ця й ду­же стур­бу­ва­лась. Во­на аж те­пер пос­те­рег­ла йо­го дійсну пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту та дес­по­тич­ну вда­чу, че­рез кот­ру по­ки­ну­ла йо­го й пер­ша жінка. І після кож­ної свар­ки та зма­ган­ня з ним тіка­ла в кімна­ту до ма­ми, па­да­ла ниць у по­душ­ки й пхи­ка­ла та рум­са­ла, до­ки Елпіди­фор не ви­хо­див з до­му на служ­бу. І Елпіди­фор аж те­пе­реч­ки пос­теріг, що Лю­ба й доб­ра, але ду­же на­ту­рис­та, са­мо­люб­на без міри й ве­ред­ли­ва, не­на­че ма­за­на ма­ленька ди­ти­на. А Лю­ба жалілась знай­омим, що як Елпідмфор дос­тав Станісла­ва че­рез пле­че, то не­на­че не той став, ніби збо­же­волів од гор­дості.

    Але Елпіди­фор і не збо­же­волів. «Пошк­ро­мадь русько­го, і ви­явиться в йо­му та­та­рин», ка­же фран­цузька при­каз­ка. Те­пе­реч­ки справді з цього пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця ви­гулькнув та­та­рин, цеб­то справжній знач­ний, гор­дий і за­по­пад­ний бю­рок­рат.

    Саме то­го ро­ку, якось взим­ку на різдво, приїха­ла до Києва Ме­ла­ся. Ме­ла­ся, по своєму зви­чаю, заїха­ла до своєї под­ру­ги й по­ро­вес­ниці, доч­ки близько­го сусіда діди­ча, що вий­шла заміж за ду­же за­мож­но­го діди­ча Кан­ди­бу. Своїм зви­чаєм Ме­ла­ся побігла ро­бить візи­ти усім своїм київським давнім знай­омим. Во­на зна­ла, в котрій го­дині обіда­ють в кожній сім'ї, й запсігди пот­рап­ля­ла на обід.

    Вже в пізні обіди зли­ну­ло на неї сма­ко­ве натх­нен­ня. Ме­ла­ся біга­ла все з візи­та­ми, щоб дізнаться за усякі но­вин­ки. Ви­го­ло­дав­шись, во­на спи­ни­лась на ву­лиці й по­ча­ла мірку­вать, ку­ди б то забігти, щоб по­обіда­ти всмак. Во­на давнім досвідом доб­ре дізна­лась, в ко­го го­тується доб­рий борщ, а в ко­го най­смачніша пе­че­ня, в ко­го - чу­до­ва юш­ка і в ко­го прес­мач­на тре­тя пот­ра­ва. Дум­ки її спи­ни­лись на Таїси­но­му пізньому обіді.

    - Піду до Сват­ковської. Там завж­ди слу­же чу­до­ва ку­хо­вар­ка, го­тує борщ нап­ро­ди­во смач­ний, і тре­тя пот­ра­ва в неї завж­ди та­ка, що я й гу­би, і пальчи­ки лад­на об­ли­зать після їжі. Та й ви­на в їх дос­хо­чу, і ва­рен­ня вміють ва­ри­ти ду­же доб­ре. Ой їсти ж нап­ро­па­ли хо­четься!

    Мелася поп­рос­ту­ва­ла до Сват­ковської, бо натх­нен­ня да­ва­ло за се­бе зна­ти в шлун­ку ду­же й ду­же ви­раз­но. Ме­ласі вже при­вид­жу­вав­ся ти­хий, гар­но приб­ра­ний за­ку­то­чок в Таїсиній сто­ловій, вви­жав­ся стіл, вже зас­те­ле­ний і зас­тав­ле­ний наїдка­ми й на­пит­ка­ми, з ва­за­ми чу­до­вих овощів та добірних ки­тяхів ви­ног­ра­ду. А натх­нен­ня все ли­ну­ло на неї та збільшу­ва­лось од су­хо­го хо­лод­но­го повітря й та­ки доб­ре тур­бу­ва­ло й мор­ду­ва­ло її нут­ро.


    Мелася пішла швид­кою хо­дою, сли­ве бігцем добігла до до­му й з усієї си­ли од не­терп­ляч­ки смик­ну­ла за дер­жал­но дзво­ни­ка. Че­рез щіли­ни в две­рях во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі свіжо­го мас­ла в пе­чені на плиті. Це її ще гірше розд­ра­ту­ва­ло. Во­на сми­ка­ла за дріт, аж пальці пог­раб­ли на мо­розі, але ніхто не од­чи­няв. Нігде не бу­ло чу­ти ні жи­вої душі. Ме­ла­ся збігла з сходів, пішла попід до­мом, заг­ля­ну­ла в вікна, - нігде ніко­го не бу­ло вид­но. Ще раз вибігла во­на на східці, подз­во­ни­ла, пос­то­яла хви­лин з де­сять, вже й змерз­ла в но­ги. Вже й пальці в неї одуб­ли. Ніхто не од­чи­няв і не ви­хо­див.

    - Що це за знак? Ніхто не ха­пається од­чи­нять? Ой ненько моя! пев­но, зак­ли­кані ку­дись на обід. Ку­ди ж я те­пер побіжу, щоб смач­но по­поїсти, ко­ли вже пізно? Надісь, в знай­омих по­обіда­ли вже скрізь.

    Таїса вгляділа Ме­ла­сю з вікна й ве­се­ленько гук­ну­ла до Лю­би: «Ме­ла­ся йде до нас»!

    - Мелася? Ой, яка я ра­да! - обізва­лась Лю­ба, ог­ля­да­ючи навк­ру­ги зас­те­ле­ний стіл. - Зап­ро­си­мо на обід та хоч на­ба­ла­каємось всмак. Обід сьогодні бу­де ве­се­лий. Ма­буть, Ме­ла­ся на­вез­ла з се­ла но­ви­нок та звісток пов­ний припіл, -ска­за­ла Лю­ба.

    Таїса бу­ла ду­же ра­да. Во­на лю­би­ла Ме­ла­сю, як люб­лять ще­бет­ли­вих пта­шок. Ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся вліта­ла в її ти­хий та мерт­вий за­ти­шок, не­на­че ластівка, і бу­ди­ла той сон­ний за­ти­шок, роз­во­ру­шу­ва­ла ти­шу й мерт­во­ту. Слу­ха­ючи Ме­ла­си­ну роз­мо­ву, Таїса не­на­че чи­та­ла якусь ціка­ву книж­ку оповіданнів або га­зе­ту, та ще й не ма­леньку, а здо­ро­ву, та­ку завбільшки, як прос­ти­ряд­ло. Ве­ред­ли­вий гор­до­ви­тий зять те­пер не­на­че вис­мик­нув в неї з рук та­ку га­зе­ту.

    - Любо! я ж тобі звелів не пус­кать в по­кої ні отієї со­ро­ки, ні Ми­шу­ка! Ми­шук нам те­пер не рівня, та й Ме­ла­ся так са­мо не потрібна мені. Я не люб­лю стре­ко­тан­ня цієї со­ро­ки й од цього ча­су зро­ду-звіку не пу­шу її в свою гос­по­ду, - ска­зав Елпіди­фор, вий­шов­ши на се­ре­ди­ну сто­ло­вої.

    - Чом же не пус­кать? - спи­та­ла Лю­ба, ви­ря­чив­ши очі з ди­ва. - Це ж доч­ка на­шої давньої при­ятельки, і я з нею при­яте­люю.

    - Дідько б заб­рав отих твоїх давніх при­ятелів ми­шуків та отаківських то­ва­ри­шок! Я те­пер в чині ге­не­ра­ла, а ти ге­не­ральша. Те­пе­реч­ки тон наш бу­де інший. Те­пе­реньки нам тре­ба ша­ну­ва­ти й чтить се­бе, а не яки­хось го­лод­ранців. Я ви­же­ну оту со­ро­ку з по­коїв, - вже не го­во­рив, а не­на­че шипів од злості Елпіди­фор Ва­на­то­вич.

    - Бог зна що ти оце вер­зеш! Як то мож­на не пус­тить на обід Ме­ласі? Я побіжу й са­ма од­чи­ню.

    - А я те­бе не пу­щу! - ска­зав він і пе­ре­пи­нив Лю­бу, став­ши на две­рях, а потім швид­ко чкур­нув до пе­карні й на­ка­зав гор­ничній не од­чи­нять две­рей ніко­му.

    Добра й ти­ха Таїса тільки скри­ви­лась од жа­лю. Ця безг­луз­да зя­те­ва вих­ват­ка вра­зи­ла її, зо­би­ди­ла й на­ля­ка­ла, хоч во­на ще пе­редніше постс­ре­га­ла в йо­го палкі но­ро­ви. Не­мо­ва та не­до­те­па зро­ду, во­на навіть не спро­мог­лась доб­ра­ти слів для ог­ри­зан­ня з зя­тем. Спе­ре­чаться та сва­ри­тись во­на бу­ла зовсім не здат­на і тільки жалібно скри­ви­лась і важ­ко зітхну­ла.

    - Щоб ти, Лю­бо, не сміла мені пус­кать отієї скре­го­ту­хи, ле­пе­ту­хи, отієї со­ро­ки в мо­го гос­по­ду! Не пус­кай і то­го ше­лих­вос­та, ото­го підчих­вос­та Ми­шу­ка. А ко­ли гор­нич­на насмілиться без мо­го за­га­ду впус­тить їх в по­кої, то я їх ви­тур­лю з до­му, ще й в'язи скру­чу на до­ро­гу. Чуєш? Та й тим ста­рим Гу­ко­ви­чам те­пер ми не рівня. Од їх тре­ба од­кас­нуться.

    - О! Як то не рівня? - обізва­лась несміли­во Таїса Андріївна. - Ад­же ж во­ни давнього дво­рянсько­го коліна, ще й дідичі. Во­ни нам рівня.

    - Говоріть! Яка то мені рівня? - ска­зав Елпіднфор і зир­нув сер­ди­ти­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на те­щу,

    - Вони ж арис­ток­ра­ти, дідичі! - до­да­ла Лю­ба. - Хоч Гу­ко­вич не має ніяко­го чи­на, але за­те ж він має ба­гацько по­ля, об­ла­дує ціле се­ло; маєтність йо­го чи­ма­ла. Він жи­ве не­за­леж­ним ні од ко­го па­ном, ніко­му не кла­няється, бо має свою дер­жа­ву; сам собі пан, бо ні од ко­го не за­ле­житься.

    - Овва! Які ж Гу­ко­вичі арис­ток­ра­ти? Оці пол­тавські, чи якісь там там­бовські, чи тверські дідичі се­лю­ки - це греч­косії, а не арис­ток­ра­ти. Ми, уря­довці, так справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми не­се­мо на своїх пле­чах усю ва­гу дер­жав­ної спра­ви. На­ми стоїть дер­жа­ва, а не діди­ча­ми греч­косіями, котрі не ма­ють ніякісінької дер­жав­ної служ­би, а тільки дба­ють за свої ки­шені. Хіба ма­ло їх та­ких, що лед­ве доп­лу­га­ни­лись до третього кла­су гімназії та й ки­ну­ли на­уку, сівши на го­то­веньке батьківське гнізди­ще? Хіба ма­ло з-поміж їх лед­ве письмен­них? А ще й пин­дю­чаться пе­ред на­ми! Ми, мов­ляв, з давніх-да­вен нес­ли на своїх пле­чах усю дер­жав­ну ва­го­ту, ми ви­нес­ли ви­со­ко вго­ру дер­жа­ву! Які ж то ми? Мо­же, котрісь там з їх прадідів та прап­радідів і справді нес­ли ту ва­гу, але, пев­но, більше для сво­го са­мо­любст­ва ми­ка­лись в уря­до­ву служ­бу, щоб дос­лу­житься ти­ту­ла чи гра­фа, чи ге­не­ра­ла, чи, мо­же, й кня­зя та честі й по­ша­ни в суспільстві. А от я і такі, як я, вищі уря­довці, так це справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми пра­цею своєю, кри­ва­ви­цею до­ся­гаємдо ви­со­ких чинів і маємо пра­во на честь, на по­ша­ну в дер­жаві. Геть мені з ти­ми ми­шу­ка­ми та ко­ляд­ни­ця­ми ме­ла­ся­ми! Бігає по до­мах, не­на­че ко­ля­ду­вать або щед­ру­вать. Щоб мені й дух їх ту­теч­ки не смердів!

    Елпідифор далі та далі все на­би­рав­ся пи­хи й злості. Він бігав од кут­ка до кут­ка, мов навісний, та тільки зир­кав то на Лю­бу, то на те­щу. В ма­тері очі зай­шли сльозою. Лю­ба втек­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту й, своїм зви­чаєм, впірну­ла го­ло­вою в по­душ­ки та хли­па­ла.

    - О! вже пішла об­ли­ва­ти слізьми ма­мині по­шев­ки! Знаємо цей твій зви­чай! - ре­пе­ту­вав навіже­ний Елпіди­фор і ніяк не міг вга­му­вать свої арис­ток­ра­тич­но-бю­рок­ра­тичні нер­ви.

    Люба бу­ла з тих жінок, про кот­рих співа­ють в пісні: «Як прий­шла до­до­му, ляг­ла се­ред до­лу: дри­га, дри­га, дри­га, дри­га - дриґає но­гою». І справді Лю­ба, че­рез нез­нач­ний ви­па­док, що бен­те­жив її й зачіпав її са­мо­любст­во, завж­ди пля­му­ва­ла слізьми по­душ­ки і… не дриґала но­гою тільки тим, що це був би вчи­нок по­га­но­го то­ну.

    Горнична по­да­ла обід. Елпіди­фор сів за стіл і уплітав стра­ву на всі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Але борщ не вдав­ся ку­хо­варці: був нес­мач­ний, не­си­тий, не­на­че пісний. Елпіди­фор звелів гор­ничній пок­ли­кать ку­хо­вар­ку, і як тільки мо­ло­ди­ця з'яви­лась на по­розі, він пож­бу­рив на неї по­рож­ню тарілку. Тарілка вис­лиз­ну­ла з йо­го пу­чок, крут­ну­лась, не­на­че по­котьоло, тро­хи не за­че­пи­ла тещі по лобі й бряз­ну­ла об стіл. Ма­ти, си­дя­чи за сто­лом, тільки прис­тав­ля­лась, що ніби­то обідає, їжа не йшла їй на дум­ку. Во­на сиділа зас­му­че­на, з важ­ки­ми ду­ма­ми в душі, що то далі бу­де з нею, з її ко­ха­ною Лю­бою, ко­ли й цей зять який­сь ніби ска­же­ний і безг­луз­дий. Лю­ба все пхи­ка­ла, ли­ла сльози в ма­мині на­волічки та напірни­ки й не ви­хо­ди­ла до сто­лу.

    Мелася, змор­до­ва­на біга­ни­ною та го­ло­дом, ще дов­го сто­яла на східцях, а далі побігла у двір, щоб та­ки промк­нуться в по­кої хоч че­рез чорні схо­ди. Але й тут двері в пе­кар­ню бу­ли замк­нуті, а че­рез щіли­ни про­ми­кав­ся чу­до­вий смач­ний дух пе­чені, ли­бонь ще й ку­ря­чої на свіжо­му за­паш­но­му маслі. Ме­ла­ся пос­то­яла, по­ню­ха­ла, заг­ля­ну­ла оч­ком в діроч­ку зам­ка, але нічо­го не по­ба­чи­ла. Во­на з злос­ту­ван­ням му­си­ла вер­нуться до Кан­ди­би. Але во­на зга­да­ла, що в Кан­ди­би, пев­но, вже по­обіда­ли і во­на зас­та­не на столі хіба тільки не­добірки та не­доїдки. Бідна Ме­ла­ся му­си­ла бігти на обід в рес­то­ран, її бра­ла цікавість, му­чив здо­гад, де то подіва­лись Лю­ба й Таїса і навіть ку­хо­вар­ка й гор­нич­на в Ва­на­то­ви­ча. Не­на­че усі десь зслиз­ли без сліду, що й приз­на­ки не зос­та­лось од лю­дей в домі, і тільки чо­мусь ла­со пах­ло свіжою пе­че­нею з две­рей пе­карні по всіх присінеч­ках.

    Люба, пе­ре­ле­жав­ши в по­душ­ках свої плак­сивці та ве­ре­ди, вста­ла, але не схотіла обіда­ти. В неї й справді в час та­ких нер­во­вих ви­падків про­па­дав по­тяг до їжі. Ма­ти про­си­ла й бла­га­ла її з'їсти хоч тарілку юш­ки, щоб її лич­ко не змарніло, але Лю­ба поп­ро­си­ла матір зос­та­вить пе­че­ню на вечір до чаю, а са­ма при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і побігла на Хре­ща­тик на про­гу­лян­ня, щоб роз­ва­жить се­бе та розвіяти сму­ток і до­са­ду. В неї бу­ла дум­ка стрінуть там Ме­ла­сю й розвіять свою нудьгу на свіжо­му повітрі.

    Саме в той час Ме­ла­ся, по­обідав­ши всмак в рес­то­рані, вий­шла як­раз на­зустріч Любі. Лю­ба ки­ну­лась обнімать її та цілу­ва­ти. Нудьга й сму­ток в неї од­ра­зу зник, не­на­че Ме­ла­ся своїм по­ди­хом здмух­ну­ла їх з Лю­би­ної душі. При­ятельки ста­ли й по­ча­ли ба­ла­кать та оповіда­ти од­на одній усякі но­ви­ни та звістки. І в однієї і в дру­гої цього кра­му наб­ра­лось стільки, що їм до­ве­лось та­ки дов­генько сто­яти се­ред тро­ту­ару. На­товп лю­дей лив­ся, ніби річкою, їх раз у раз пха­ли й штов­ха­ли то в бо­ки, то в спи­ну, а во­ни все сто­яли й не мог­ли на­ба­ла­каться.

    - Станьмо, сер­це, ко­ло стіни, бо ми тут усім за­ва­жаємо і нас раз проз раз штов­ха­ють, - ска­за­ла Ме­ла­ся до Лю­би,

    Вони ніби щільно при­ту­ли­лись до стіни ма­га­зи­ну. Са­ме ко­ло две­рей ма­га­зи­ну бу­ло вправ­ле­не здо­ро­ве дзер­ка­ло. Лю­ба мо­ло­ла язи­ком і все ніби не­зу­мис­не зир­ка­ла в дзер­ка­ло та че­пу­ри­лась, поп­рав­ля­ючи ле­генький ка­пе­люш, що стир­чав на чо­ло­поч­ку на її тім'ї. Мо­роз брав все дуж­че та дуж­че. Обрій на за­ході не­на­че па­лав жов­то­га­ря­чим ог­нем, але не грів, а ніби пік мо­ро­зом і в що­ки, і в ніс, і в пуч­ки, і в но­ги.

    - А я бу­ла в вас, сіпа­ла, сми­ка­ла за дзво­ник, аж пальці в ме­не пог­раб­ли, та й дур­но. Чи в вас пак ніко­го не бу­ло вдо­ма, чи що? - спи­та­ла Ме­ла­ся.


    - Нікогісінько! Нас зап­ро­си­ли знай­омі на обід, - од­повіла Лю­ба.

    «А чо­му ж то з пе­карні тхну­ло сма­ля­ти­ною, чи пе­че­нею, та ще й ли­бонь ку­ря­ти­ною, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся з не­до­мис­лом в очах. - Нев­же во­ни го­ду­ють та­ким до­ро­гим по­жив­ком своїх най­ми­чок? Гм…»

    Обидві при­ятельки тут на прос­торі роз­гор­ну­ли ввесь свій крам, за­ле­жа­ний за дов­гий час, не­на­че два ко­ро­бей­ни­ки, що по­од­чи­ня­ли спої ко­роб­ки й вис­та­ви­ли крам на по­каз сільським мо­ло­ди­цям.

    - Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, що ми дос­та­ли вчо­ра зап­ро­си­ни аж на двоє весіллів? Ніна й Га­ля ви­хо­дять заміж. Од­но весілля бу­де в се­ре­ду, а дру­ге в чет­вер, - зад­зи­го­ри­ла Лю­ба.

    - Обидві ви­хо­дять сли­ве за­ра­зом? Ото ди­во! А діву­ва­ли во­ни обидві та­ки дов­генько; нігде прав­ди діти, - ска­за­ла Ме­ла­ся, на­чеб­то во­на са­ма й не діву­ва­ла дов­генько. - А наш сусід Нек­ра­ше­вич, - тяг­ла далі Ме­ла­ся.- та­ки на­ба­чив собі мо­ло­ду­ху; дов­го ве­ре­ду­вав та пе­ре­би­рав, а та­ки му­сить не­за­ба­ром надіти зо­лоті кай­да­ни. Йо­му впа­ла в очі Ма­ру­си­на сест­ра.

    - Ота смуг­нас­та! Ну, вар­то бу­ло так дов­го пе­ре­бен­дю­вать! - обізва­лась Лю­ба. - А чи знаєш, що в нас у Києві по­зав­чо­ра тра­пи­лось? Ак­тор дра­ма­тич­но­го те­ат­ру Со­ло­гу­бов заст­ре­лив сво­го то­ва­ри­ша, ак­то­ра Го­луб­ко­ва.

    - Застрелив на смерть чи тільки підстре­лив та по­ра­нив? Ох мені ли­хо! Та­ко­го ар­тис­та! та­ко­го кра­су­ня!

    - Застрелив од од­но­го ра­зу. Со­ло­гу­бов довідавсь, що йо­го жінка втек­ла од йо­го й про­бу­ває в Го­луб­ко­ва. Ото ж вранці він і ввірвав­ся в йо­го жит­ло. Той са­ме тоді вми­вавсь над уми­вальни­ком. А Со­ло­гу­бов і пи­тається в йо­го: «А де моя жінка?»

    - А де ж во­на справді тоді бу­ла? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Кажуть, сто­яла за шир­мою, при­ту­лив­шись у ку­точ­ку до гру­би. А Го­луб­ков і ка­же: «Одче­пись од ме­не! Йди собі геть, ко­ли од те­бе й жінка пішла геть». А той як то­рох­нув з ре­вольве­ра, так Го­луб­ков і по­ко­тивсь на підло­гу з ми­лом в ру­ках. Не встиг і руш­ни­ком втер­тись, - ле­пе­та­ла Лю­ба.

    Тим ча­сом над­ворі по­ночіло. Мо­роз цу­пив, аж блискітки по­ча­ли літать про­ти одлпс­ку з не­ба. аж опар знімав­ся в повітрі. Пальці на но­гах мерз­ли і в Ме­ласі, і в Лю­би. Во­ни дріботіли ніжка­ми, туп­ця­ли на од­но­му місці й усе роз­ка­зу­ва­ли про но­вин­ки. А цікаві но­вин­ки все десь бра­лись і си­па­лись, як з мішків. Во­ни обидві вже не слу­ха­ли та пе­ре­би­ва­ли од­на од­ну й го­во­ри­ли обидві ра­зом.

    А мо­роз все міцнішав, вже по­чав шпи­гать Любі в ніс, в що­ки, аж в неї сльози вис­ту­пи­ли з очей. Ме­ла­ся вже тру­си­лась, як у про­пас­ниці, але не мог­ла вдер­жать язи­ка. Обидві по­чу­ва­ли, що вже не­пе­ре­лив­ки. Але Любі знов спа­ла на язик од­на но­вин­ка.

    - Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, яка те­пер зміна ста­ла з Елпіди­фо­ром, як на­че­пив ор­ден че­рез пле­че й звізду на гру­дях? Він те­пе­реч­ки не­на­че збо­же­волів, ко­ли ще й пе­редніше не був тро­хи бо­жевільний. Та­ке вит­во­ряє, та­ке ви­роб­ляє, хоч зби­рай­ся, впа­ко­вуй­ся та й з до­му ку­дись манд­руй!

    - Певно, вит­во­ряє те, що й мій без­тям­кий Ула­се­вич? - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - Де там! Твій Ула­се­вич і не змо­же то­го вит­во­рять, бо йо­му, бач, не по­че­пи­ли ор­де­на че­рез пле­че. Та й доб­ре, що не по­че­пи­ли. При­най­мні він на­завж­ди зос­та­неться лю­ди­ною, як і всі лю­де. А мій Елпіди­фор не­на­че ска­зивсь: десь узя­лась пи­ха та якась не­са­мо­ви­та гор­до­витість. За­ди­рає пи­ку вго­ру пе­ред усіма, навіть пе­ре­до мною, не­сеться аж до хмар. Зовсім на­че здурів чо­ловік! Йде­мо ми раз якось по ву­лиці, а на пе­ре­ул­ку спи­няє нас зво­щик; підбіг ко­нем, та й спи­нив­ся тро­хи не під но­сом в нас, та й ка­же ве­се­ленько: «Сідай­те, ба­ри­не, я вас од­ве­зу». Елпіди­фор як спах­не, як кри­ко­не на всю ву­ли­цю:

    «Який я тобі ба­рин! Я пре­вос­хо­ди­тельство! Як ти смієш так ме­не звать? Чо­го ти спи­нив­ся тут, тро­хи не наїхав нам на чо­бо­ти?» Кри­чав він, ве­ре­щав, а далі лусь йо­го ку­ла­ком у спи­ну! Зво­шик, ма­буть, був на­хаб­ний. Як на­ро­бе ґвал­ту! «Чо­го ви штов­хаєте ме­не ку­ла­ком? Я вас по­зи­ва­ти­му в суд! Хто дав вам пра­во штов­хать ме­не в спи­ну?» На­ро­бив ґвал­ту на всю ву­ли­цю. Лю­де по­ча­ли збігаться звідусіль. Та я вже якось вти­хо­ми­ри­ла зво­щи­ка, поп­ро­сив­ши ви­ба­чить за цей Елпіди­форів дур­ний вчи­нок.

    - Мій Ула­се­вич ле­да­що, зовсім-та­ки ле­да­що. Нічо­го не ро­бе й та­тові не стає до по­мочі в ха­зяй­стві. Все десь ти­няється і взим­ку і влітку, завсіди швен­дяє по гос­тях, їзде на кар­ти, а більш за все, сли­ве щод­ня, кис­не в то­го навісно­го сусіда, спортс­ме­на Нек­ра­ше­ви­ча: грається кіньми вкупі з ним та ба­виться в Києві спор­том. А в ро­бо­чий час то вже до­мує та з нудьги ни­кає по пар­ку, як го­лод­на жидівська ко­за по місті.

    - Мене вже не тішить і те, що він ме­не ко­хає. Ос­то­гид він мені, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Твій Елпіди­фор хоч щи­ро лю­бе те­бе й жа­лує, аж пад­кує ко­ло те­бе. А мій же то ле­да­що й не пад­кує ні ко­ло чо­го, і ки­дає ме­не са­му сли­ве що­бо­жо­го дня: все си­дить у то­го Нек­ра­ше­ви­ча та грається кіньми або грає в кар­ти, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - А в тюрмі, ко­ли йо­му чим не до­го­дить який­сь служ­ник мос­каль, то він йо­го за­раз лясь по морді! Дає по­мор­да­си всім, в ко­го влу­чить. Про це вже скрізь по місті го­во­рять, а мені со­ром з ним вкупі по­ка­заться між лю­де й хо­дить по ву­лиці. Зовсім ска­зив­ся чо­ловік! А за­вис­ний та рев­ни­вий, то не до­ве­ди бо­же! Мені не мож­на з па­ни­ча­ми ні тан­цю­ва­ти, ні навіть роз­мов­лять. За­раз так і вче­питься, не­на­че кліщ у вівцю. А оце раз якось йду я з ним по ву­лиці, а гімна­зис­ти са­ме ви­хо­ди­ли з гімназії нам на­зустріч. Троє з їх спи­ни­лись та й див­ляться на ме­не, бо й як я гу­ляю на Хре­ща­ти­ку, то ба­га­то па­ничів спи­ня­ються та див­ляться на ме­не. А він як зак­ри­чить на їх, мов ска­зив­ся: «Чо­го ви спи­ни­лись? На­що ви ди­ви­тесь на да­му? Я вас за­раз од­ве­ду до інспек­то­ра». Я тобі ка­жу, хоч ви­би­рай­ся од йо­го на дру­гу квар­ти­ру, бо вже со­ром хо­дить з ним по ву­лиці.

    - То й ви­бе­рись! Кинь йо­го ік дідьку! Ти ж не вінча­на з ним, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Коли ж, сер­це, в нас не­ма вже й ша­га в ки­шені. Елпіднфор сип­ле грішми, як по­ло­вою. І ха­барці нічо­го не по­ма­га­ють.

    - Це по­га­но. Я цього не сподіва­лась, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - А це сьогодні роз­лю­ту­вавсь та пож­бу­рив тарілкою на ку­хо­вар­ку. Здурів чо­ловік зовсім! Ма­буть, і на ме­не швид­ко швир­га­ти­ме тарілка­ми, - ска­за­ла Лю­ба, тру­ся­чись од мо­ро­зу.

    - Ну, цього ти йо­му не доз­во­ляй. Для те­бе луч­че, щоб ти швир­га­ла на йо­го тарілка­ми, а не він на те­бе. От я так, ма­буть, швид­ко шпур­ля­ти­му тарілка­ми на сво­го Ула­се­ви­ча, як він би­ти­ме бай­ди­ки й ме­не не лю­би­ти­ме.

    - Та ти, сер­це Ме­ла­сю, та­ки наг­ля­дай за ним доб­ре, бо - якось влітку пішли ми в Царський са­док гу­лять, ко­ли ди­ви­мось, а на ве­ранді в Ша­то за дов­гим сто­лом бен­ке­тує відо­ма в нас ком­панія гультяїв. Див­люсь я, а між ни­ми стри­мить і твій Ми­шук…

    - О, бач! Я це і вга­ду­ва­ла, - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся. - Бу­ли з ни­ми й ті співач­ки з ка­фе-шан­та­на?

    - Атож! Без їх в цих гультіпак ніко­ли й «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

    - Постривай же ти, нікчем­не мур­ло! Он де він мар­нує мої гро­ша­ки! А діла не ро­бе, все скла­дає на батькові плечі, -ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Ще во­ни, пев­но, дов­го ба­ла­ка­ли б та тру­си­лись на мо­розі. Але Лю­ба ки­ну­ла оком вздовж улиці вго­ру і вгляділа, що з го­ри йде її знай­омий уря­до­вець. Во­на бо­ялась йо­го очей, бо в йо­го очі буцімто бу­ли нав­роч­ливі.

    - Ой ли­шеч­ко! Он­деч­ки йде Ко­рот­ке­вич! Я оце поп­ра­ви­лась і поз­до­ров­ша­ла. А як тільки він ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла, то так, ка­торж­ний, од­ра­зу й нав­ро­чить своїми банька­ми.

    - Ну, бог зна що ти вер­зеш. Я не вірю в ті уро­ки. Це нісенітни­ця, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Еге, доб­ра нісенітни­ця! Ко­ли тільки ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла та гля­не на ме­не своїми очин­ка­ми, то я дру­го­го дня й зас­лаб­ну. І ма­ма так са­мо. А оце ко­лись як нав­ро­чив од­но­го німця Шмідта, то він зас­лаб та й умер, -ска­за­ла Лю­ба.

    - Таки за­раз вмер? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся.

    - Він нав­ро­чив йо­го вес­ною, чи що, а во­се­ни вже німець і ду­ба дав.

    Люба не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло, що бу­ло вправ­ле­не в стіні ко­ло ма­га­зи­ну, і вгляділа, що в неї ніс по­синів і во­на по­по­ган­ша­ла. Лю­ба за­ту­ли­ла синього но­са муф­тою. А тут вже наб­ли­жав­ся Ко­рот­ке­вич з страш­ни­ми нав­роч­ли­ви­ми очи­ма…

    - Ой ненько моя! Як же я змерз­ла. Вже й но­ги одуб­ли. Ме­ла­сю, при­ходь до нас на чай! та не ба­рись! А як прий­деш, то й не шар­пай за дзво­ник: за­сув бу­де од­су­ну­тий, бо ми те­бе з не­терп­ляч­кою жда­ти­ме­мо, - ска­за­ла Лю­ба на про­щанні і без со­ро­му побігла на го­ру пруд­ко та швид­ко, щоб хоч тро­хи розім'ять та нагріти за­коцілілі но­ги, та все за­ту­ля­ла синього но­са.

    Люба прибігла до­до­му, вбігла в ма­те­ри­ну кімна­ту з слізьми в очах і по­ча­ла біга­ти од кут­ка до кут­ка.


    - Ой ма­моч­ко! Ма­буть, про­па­ли мої пальці й пуч­ки. Ма­буть, я й ніс і ву­ха по­од­мо­ро­жу­ва­ла, - не го­во­ри­ла Лю­ба, але аж ви­ща­ла од болісті в пальцях.

    - Ой як мені бо­ля­че! не­на­че пе­че ме­не в пальці.

    - А чо­го ж ти так зад­ля­лась на ву­лиці, що аж тру­сиш­ся, не­на­че те­бе тру­сить тряс­ця?

    - Та то, ма­мо, не я вин­на, а Ме­ла­ся. Стріла ме­не на Хре­ща­ти­ку та як по­ча­ла мо­лоть язи­ком, як по­ча­ла та­ра­ба­нить, то я сто­яла, сто­яла, дріботіла та туп­ця­ла но­га­ми, на­си­лу ви­дер­жу­ва­ла. А во­на все ме­ле та й ме­ле, що й кінця не бу­ло. Ну вже й прав­да, що со­ро­ка! Ме­ла­ся з тих ле­пе­тух, кот­рим тре­ба тільки вваж­ли­во­го слу­ха­ча, щоб во­на мо­ло­ла язи­ком, а він тільки слу­хав та мов­чав. Так ле­пе­че, що мені не да­ла й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. А мені до­кон­че ба­жа­лось де­що їй роз­ка­зать. Од­же ж не да­ла! За­би­ла мені ба­ки, за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву й тро­хи не за­па­гу­би­ла ме­не на мо­розі на смерть. А бо­дай її не­чис­тий узяв! Доб­ре їй, що глад­ка, як піч, то й не змерз­ла. Ой про­па­ли ж мої ніженьки й ру­ченьки! Не дай гос­по­ди, як я оце од­мо­ро­зи­ла собі но­са. Я тоді заст­ре­люсь.

    Люба аж зля­ка­лась, уявив­ши собі, яка то во­на бу­де кра­су­ня з од­мо­ро­же­ним синім но­сом. Од теп­ло­го повітря в по­ко­ях в Лю­би зай­шли заш­парі в пальці. Лю­ба од болісті в пальцях аж кля­ла Ме­ла­сю.

    Саме в той час Ме­ла­ся з одубіли­ми но­га­ми й ру­ка­ми прибігла до Кан­ди­би, вско­чи­ла в по­кої й по­ча­ла бігать по кімнаті, мов навісна.

    - Ну та й ле­пет­ли­ва ж ота ка­торж­на Лю­ба! Крий бо­же! Оце зостріла ме­не на Хре­ща­ти­ку, спи­ни­ла та як ста­ла дріботіть язи­ком, то я слу­ха­ла, слу­ха­ла та й не пе­рес­лу­ха­ла, бо її ніякий чорт ніко­ли не пе­рес­лу­хає. Зовсім за­мо­ро­зи­ла ме­не. Та я вже так змерз­ла, що втек­ла од неї, по­ки­нув­ши її се­ред улиці. Ну та й дер­ка­ло ж! Ну та й со­ро­ка! Скре­го­че та й скре­го­че так, що не да­ла мені й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. Що поч­ну го­во­рить, то во­на спи­нить ме­не, та й сип­ле, та й сип­ле, мов го­ро­хом, та все ле­пе­че про ото­го сво­го навісно­го Елпіди­фо­ра. А бо­дай її дідько взяв! Ой про­па­ли мої но­ги! Ма­буть, пальці од­мо­ро­зи­ла, - аж си­ча­ла Ме­ла­ся од болісті в пальцях та пуч­ках.

    Але це тільки зо­па­лу так го­во­ри­лось. Як тільки в Ме­ласі одійшли заш­по­ри, во­на на­тяг­ла на се­бе удя­ган­ку й дмух­ну­ла нав­за­во­ди до Лю­би на чай, нев­ва­жа­го­чи на не­давні заш­по­ри.

    Люба вже га­разд обігрілась і вже й за­бу­лась за свою при­го­ду на мо­розі. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Лю­ба пе­ре­да­ва­ла мамі до сло­веч­ка свою роз­мо­ву з Ме­ла­сею, - не­на­че чи­та­ла ма­тері якусь ціка­ву га­зе­ту, їй знов за­ба­жа­лось по­ба­чить Ме­ла­сю, до­вес­ти до кінця де­яку по­ча­ту на ву­лиці роз­мо­ву й док­ладніше роз­пи­тать за Ми­шу­ка. Ко­ли це в од­ну мить в две­рях сто­ло­вої з'яви­лась Ме­ла­ся, не рип­нув­ши навіть две­ри­ма, не­на­че ма­ра ви­ник­ла десь з-під підло­ги. Ме­ла­ся ве­се­ленько крик­ну­ла, вглядівши са­мо­вар. Лю­ба й Таїса й собі аж крик­ну­ли на ра­до­щах. Лю­ба побігла на­зустріч Ме­ласі, вхо­пи­ла в обнімок і щільно й міцно тричі цмок­ну­ла її в що­ку. За мо­роз, заш­по­ри, за свій ніс, що вже був став схо­жий на си­ню сли­ву угор­ку, лег­ко­дум­на Лю­ба вже й за­бу­лась. Во­на те­пер по­чу­ва­ла, що приємно про­ве­де вечір і в теп­ло­му за­хис­но­му за­кут­ку, на­ба­ла­кається з при­ятелькою всмак, до­нес­хо­чу, і не нудьгу­ва­ти­ме в дов­гий вечір.

    Елпідифор з кабіне­ту по­чув Ме­ла­си­не дер­котіння, впізнав її го­ло­сок, спах­нув, схо­пив­ся з стільця й про­жо­гом увійшов в сто­ло­ву: в йо­го ще бу­ло на думці, що, мо­же, й по­ми­ливсь. А за сто­лом сиділа Ме­ла­ся й ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай.

    «І ку­дою во­на оце промк­ну­лась в гор­ниці, що не бу­ло чуть ні дзво­ни­ка, ні чов­ган­ня, ні навіть ше­лес­ту? Ма­буть, че­рез пе­кар­ню прос­ко­чи­ла. Ця Ме­ла­ся прос­лиз­не че­рез щіли­ну й роз­ко­ли­ну і вис­лиз­не звідсіль, як слизький в'юн», - ду­мав Елпіди­фор, мовч­ки зир­ка­ючи ско­са на Ме­ла­син зак­руг­ле­ний, як по­котьоло, язик, що й на хви­ли­ну не хо­вав­ся в рот. Сю­ди круть - ту­ди верть! і Елпіди­фор му­сив-та­ки сісти за стіл до чаю. Але він сидів мовч­ки й на­су­пив­ся та все ди­вив­ся вго­ру на сте­лю, витріщав очі на стіну, не­на­че зро­ду й не ба­чив її. До Ме­ласі він і сло­ва не про­мо­вив, хап­ки ви­пив один ста­кан чаю, поп­ро­щав­ся й хутчій вий­шов з сто­ло­вої, ска­зав­ши, що йде в гості.

    Набалакались тоді во­ни на са­моті за весь вечір! Таїса не­на­че в той дов­гий вечір пе­ре­чи­та­ла ціка­ве оповідан­ня та аж об­ли­зу­ва­лась, по­пи­ва­ючи по­ва­гом ста­кан за ста­ка­ном до­ро­гий за­паш­ний чай з ва­рен­ням та крих­ки­ми крен­де­ля­ми, до чо­го ця ви­пе­ще­на ласійка бу­ла ду­же ла­са.

    «Елпідифор на­пин­дю­чивсь чо­гось і втік. Ну та й бун­дюч­ний же він! Як­би на ме­не так гри­мав мій Ула­се­вич, я йо­му не по­ту­ра­ла б, не по­ди­ви­лась би йо­му в зу­би, а так ви­ва­ри­ла б во­ду, що він не пот­ра­пив би, ку­дою і втіка­ти. Лю­ба й Таїса, як ба­чу, пло­хенькі обидві, як плохі кур­ки», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, чу­ючи, як Елпіди­фор туп­цяв по кабінеті та, ма­буть, че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, ви­ряд­жа­ючись ку­дись на кар­ти.

    Люба зга­да­ла за дамсько­го люб­чи­ка, усім да­мам спо­доб­но­го ак­то­ра Го­луб­ко­ва й по­ча­ла те­пер роз­ка­зу­вать док­лад­но за йо­го ро­ман, чо­го во­на не мог­ла зро­бить пе­редніше на мо­розі. Ме­ла­ся му­си­ла схо­вать сво­го ле­пет­ли­во­го млин­ця в макітру й сту­ли­ла гу­би, бо ро­ман і справді був ціка­вий. Сло­во зос­та­лось на черзі за Лю­бою. Лю­ба те­пер да­ла во­лю своєму язи­кові й на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу. Ме­ла­ся не пе­ре­ба­ран­ча­ла їй, бо са­ма слу­ха­ла. Ціка­ва Таїса все по­пи­ва­ла чай­ок та все лизька­ла смач­не ва­рен­няч­ко, мов ла­са кішка мас­ло язич­ком, і бу­ла лад­на слу­хать те оповідан­ня, до­ки й над­ворі зо­ря­ти­ме або й світа­ти­ме.

    - Ти, Ме­ла­сю, не од'їжджай з Києва швид­ко, то по­ба­чиш пиш­ний по­хо­рон. Вже є чут­ка, що Го­луб­ко­ва хо­ва­ти­муть свя­ще­ни­ки й за­не­суть в со­бор, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Сидітиму в Києві хоч три дні, хоч тиж­день, а та­ки піду на про­во­ди­ни за до­мо­ви­ною без­щас­но­го та­лан­ту, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Наговорились во­ни всмак, і Ме­ла­ся розп­ро­ща­лась з при­ятелька­ми сли­ве пе­ред світом.

    Через три дні Лю­ба забігла за­рані до Ме­ласі й да­ла звістку, що то­го дня хо­ва­ти­муть Го­луб­ко­ва. Ме­ла­ся й Лю­ба, і ма­ти ви­ря­ди­лись з до­му заз­да­легідь, ще на по­ча­ток служ­би. Го­луб­ко­ва за­нес­ли в со­бор. І со­бор, і ввесь здо­ро­вий цвин­тар, і ву­ли­ця - усе бу­ло поспіль ніби за­ли­те на­тов­пом, але скрізь ма­нячіли сли­ве самі да­ми. Панів та па­ничів бу­ло ду­же ма­ло. Пан­ни й панії збіглись сли­ве з усього міста, щоб по­ша­ну­вать ніби­то ве­ли­кий за­ги­нув­ший та­лант, бо той та­лант був… кра­сунь з ли­ця.

    Того ж та­ки ве­чо­ра після по­хо­ро­ну Лю­ба не мог­ла всидіть до­ма. Їй ду­же за­ма­ну­лось з кимсь по­ба­ла­кать ще й за цей по­хо­рон, і за ве­ли­ку про­цесію.

    Люба й ма­ти шви­денько уб­ра­лись, по­ки­ну­ли на столі за­пис­ку до Елпіди­фо­ра, щоб він до третьої го­ди­ни не ля­гав спа­ти й од­чи­нив їм двері, та обидві бігцем побігли до Ме­ласі. Ста­ра Таїса аж спо­ти­ка­лась, на­си­лу поспіша­ючи за Лю­бою.

    Кандиби бу­ли раді гос­тям. Сіли пи­ти чай. Пішла роз­мо­ва за Го­луб­ко­ва, за по­хо­рон. Роз­мов­ля­ли за уся­ких паній, яких ба­чи­ли на про­цесії.

    Вони ба­ла­ка­ли, не див­ля­чись на го­дин­ник, і до­ба­ла­ка­лись аж за тре­тю го­ди­ну; тоді сха­ме­ну­лись і хап­ком пішли до­до­му. Вже бу­ла чет­вер­та го­ди­га, як во­ни задз­во­ни­ли в дзво­ник ко­ло две­рей. Елпіди­фор ждав, ждав та й годі ска­зав, йо­го зміг сон, і він впав на постіль і за­раз зас­нув міцним сном. Лю­ба шар­па­ла за дзво­ник, тор­га­ла две­ри­ма обо­ма ру­ка­ми, аж в неї ру­ки помліли. Мо­роз цу­пив доб­рий. Дзво­ник дзе­ленькав, не­на­че ска­зив­ся. А в глу­пу ніч усі в домі спа­ли так міцно, як вбиті.

    Врешті в Лю­би тер­пець увірвав­ся. Во­на побігла до хвіртки й по­ча­ла дзво­нить та гу­ка­ти на двор­ни­ка. Двор­ник, позіха­ючи, вий­шов і впус­тив їх на подвір'я. Во­ни вже з дво­ра по­ча­ли сту­котіть у вікно в Елпіди­форів кабінет. Елпіди­фор обізвавсь і крик­нув до їх в квар­тир­ку, що за­раз од­чи­не двері.

    Тільки що во­ни ввійшли в при­хо­жу, як Лю­ба підня­ла ґвалт. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всі по­кої.

    - Що це та­ке з то­бою? Ми дзво­ни­мо вже а го­ди­ну, мерз­не­мо, а ти не міг підож­дать, щоб нас пус­тить, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

    - Ой бо­же мій! Ой, ко­ли б чаю! Я одуб­ла зовсім, ру­ки й но­ги пог­раб­ли. Ой-ой-ой! Як я змерз­ла! - бідка­лась ста­ра й зу­ба­ми цо­котіла.

    - Я ждав до третьої го­ди­ни та знемігся й нез­чув­ся, як зас­нув. Ти, Лю­бо, по­вин­на б та­ки вер­таться в приз­на­че­ний час. Чом би пак не вер­