Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743

    Никон узяв у ру­ки кни­жеч­ки й пе­рег­лядів їх з цікавістю.

    - Оці ук­раїнські книж­ки най­більше при­па­ли мені до впо­до­би, бо я все до­чис­та роз­би­раю, що во­но по­на­пи­су­ва­но. Та во­ни та­ки цікав­лять ме­не й тим, що в їх пи­са­но все про нас, се­лян, та про на­ше жит­тя, -ска­зав Ни­кон.

    - Та Ни­кон та­ки тя­мить ба­гацько в цій справі, бо на­пам'ять знає сли­ве усього Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Він і сам скла­дає ук­раїнські вірші. З йо­го та­ки доб­рий віршо­маз, - обізвав­ся фер­шал.

    - Напам'ять - не на­пам'ять, а «Коб­за­ря» я про­чи­тав усього, та ще й не раз. Я ду­же люб­лю чи­та­ти вірші, та ще й пи­сані на­шою сільською ук­раїнською мо­вою. І чи­таю. І ніби все співаю та й співаю. І на­чи­та­юсь, і ніби вод­но­раз і наспіва­юсь дос­хо­чу. Аж на душі стає лег­ше й ве­селіше, - ска­зав Ни­кон.

    - А дру­гим хлоп­цям ви чи­та­ли які кни­жеч­ки? - спи­тав док­тор, пе­ре­хо­дя­чи з ти на ви, бо йо­му ста­ло ніяко­во ти­кать на та­ко­го па­руб­ка, кот­рий ба­га­то де­чо­го про­чи­тав.

    - Читав. Я дос­тав «Ка­те­ри­ну» та «Най­мич­ку», дос­тав «Сіру ко­би­лу» та «Гол­ку». Та з тією «Сірою ко­би­лою» бу­ло мені чи­ма­ло кло­по­ту. Тро­хи не з усього кут­ка на­тов­пом збіглись до ме­не па­руб­ча­ки, навіть і чо­ловіки, та все: «Чи­тай та й чи­тай ту «Сіру ко­би­лу»! Вже во­ни мені аж ос­то­гид­ли, бо на­до­ку­чи­ли.

    - То ти чи­тай їм оці новіші кни­жеч­ки, - ска­зав док­тор.

    - Спасибі вам за цю ра­ду! На селі труд­но доп'ясти будлі-яку книж­ку. А ко­ли оце ви на­вез­ли но­вих кни­же­чок, то й лю­де чи­та­ти­муть на­зах­ват, і я сам чи­та­ти­му для їх. Лю­дей на селі тре­ба всіх вчи­ти й на­пу­тю­вать, бо усі лю­де бра­ти і всі по­винні по­ва­жать й лю­би­ти од­но дру­го­го і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цу­ра­юсь і не тям­лю, навіщо то інші лю­де нех­ту­ють ни­ми… Усі лю­де на світі бра­ти.

    «Чи не штунд ча­сом оцей Ни­кон?» - май­ну­ла в Ула­се­ви­ча дум­ка.

    Вчитель і фер­шал одріза­ли собі по шмат­ку ков­ба­си й по­ча­ли по­луд­ну­вать.

    - Полуднуй, Ни­ко­не, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Не хо­чу. Спа­сибі вам! Та мені якось і не при­па­дає до сма­ку м'яси­ще. Їси та й не­са­мохіть все міркуєш, що лю­де за­ко­ло­ли сви­ня­ку, не­на­че якісь ли­ходії, або­що. Це ж все од­но, шо ду­шо­губст­во. Якось во­но тро­хи ніяко­во; аж ги­дуєш, як їси, хоч я й не гид­ли­вий вдав­ся.

    - Але ж усі лю­де. без со­ро­му каз­ка, ріжуть во­ли й вівці та й пжи­ва­ють м'ясо собі на по­жи­вок, не дба­ючи про те, чи го­диться їсти свіжи­ну, чи ні, -обізвав­ся вчи­тель.

    - Воно то так. Але хто має пра­во різа­ти й ко­лоть уся­ку жи­во­ти­ну, ко­ли бог сот­во­рив кож­не створіння зад­ля то­го, щоб во­но жи­ло? Як на ме­не, як на мій пог­ляд, то не тре­ба б і жи­во­тин різать, і нічо­го не вби­ва­ти, навіть мух і ко­марів не ду­шить; нічо­го не вби­ва­ти й не різать, шо жи­вотіє на світі, - ска­зав по­важ­но Ни­кон.

    - А як в вас за­ве­деться ну­жа або бло­хи? Нев­же й нужі не мож­на вби­вать? - спи­тав всмішки вчи­тель.

    - Атож! І ну­жа, й бло­хи, і бло­щиці, і уся­ка не­потріб - все те створіння бо­же, і не ми да­ли йо­му жи­вот­тя. Ну­жу мож­на й не за­во­дить на собі, або ко­ли за­ве­лась, то мож­на ски­нуть з се­бе. Не­хай жи­вотіє будлі-деінде. А бло­щиць і тар­канів в нас у ха­тах не­ма й за­во­ду. То в місті цього доб­ра є до­волі.

    Уласевича й справді заціка­ви­ла та­ка Ни­ко­но­ва філо­софія, що ски­ну­лась на буддійську. Він був пев­ний, що Ни­кон штунд або при­най­мні має по­тяг до штун­ди.

    - Не по­ду­май­те, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, що Ни­кон штунд, - обізвавсь фер­шал, з жа­до­бою го­лод­ної лю­ди­ни упліта­ючи на всі зас­та­ви смач­ну міську ков­ба­су, аж ще­ле­пи в йо­го лу­ща­ли. - Ни­кон не цу­рається й горілоч­ки.

    - Атож! Я й не спо­чу­ваю штун­дам че­рез те, що во­ни за­бо­ро­ня­ють вжи­вать горілку. Чо­му ж пак здо­ро­во­му або нат­руд­же­но­му чо­ловікові не ви­пить чар­ки горілки? - ска­зав Ни­кон.

    - Та Ни­кон вже пе­реріс штун­ду, - обізвав­ся вчи­тель.

    - Еге, Ни­ко­не, ви пе­ре­рос­ли штун­ду? - спи­тав док­тор.

    - Невтямки мені, чи я пе­реріс, чи я не доріс до неї, чи я дійшлий, чи ще не­доліток. Цьому я невідо­мий, - про­мо­вив Ни­кон по­ва­гом, навіть якось бай­дуж­но, вти­рив­ши свої круглі сіру­ваті ясні очі в ма­люн­ки на стіні.

    - Де вже пак лю­де не різа­ти­муть ху­до­би, ко­ли во­ни ріжуть один од­но­го на войні. А ти, Ни­ко­не, ще хо­чеш, щоб лю­де не бра­ли на заріз ка­банів та льох, та волів, - обізвавсь фер­шал.

    - Хіба ж ото гар­но? Лю­де не по­винні різа­тись на войні, не­на­че ска­жені або й бо­жевільні. Мені здається, що во­ни спер­шу збо­же­воліють, а потім вже штри­ка­ють спи­са­ми та шаб­ля­ми один дру­го­го в гру­ди, - ска­зав Ни­кон вже тро­хи зас­му­че­ним го­ло­сом.

    - Та й та вся різа­ни­на діється не доб­рохіть, а під за­га­дом. Хто ж та­ки схотів би доб­рохіть ко­ло­ти та різать лю­дей, як­би не за­га­ду­ва­ли? Ви­га­ду­ють оту різа­ни­ну, ма­буть, якісь навісні лю­де, а не хрис­ти­яни. Ко­му ж при­па­де охо­та різать лю­дей? Еге! усе не ли­хо стається в лю­дей з не­тя­му­чості, - го­во­рив далі Ни­кон і все вваж­ли­во ди­вив­ся на кар­ти­ни ти­хи­ми за­дум­ли­ви­ми очи­ма, не­на­че там ви­чи­ту­вав свої власні дум­ки, ніби во­ни бу­ли по­на­пи­су­вані там десь на ма­люн­ках.

    - Никон ду­же помірко­ва­на лю­ди­на! Ча­сом шу­гає і в еко­номічні вивідки, - ска­зав Па­рафієвський, ско­са по­зи­ра­ючи на Ни­ко­на з осміхом.

    - Де ж пак не шу­гать, ко­ли нам, се­лю­кам, ду­же скрут­но до­во­диться в ос­танні ча­си, - обізвавсь Ни­кон. - Світ поділив­ся на дві по­ло­вині: на ба­га­тирів і на бідно­ту та го­ло­ту. Од­на по­ло­ви­на має все, а дру­га зос­та­лась тро­хи не з по­рожніми ру­ка­ми. І не хо­чеш ду­мать, а дум­ки­та гад­ки самі лізуть в го­ло­ву, аж на­би­ва­ються. А хіба ж це доб­ре? Навіщо то бог дав од­ним ба­гатст­во, а дру­гим злидні та бідність?

    Випивши чай, Ни­кон рап­том підвівся з стільця, по­дя­ку­вав за по­лу­день, а далі підсту­пив до п'яніна, взяв в ру­ки но­ти, дов­генько пе­рег­ля­дав їх, заціка­вив­шись за­го­лов­ка­ми, а далі обер­нув­ся до док­то­ра й ска­зав:

    - А заг­рай­те, ко­ли ва­ша лас­ка, бо я зблизька ніко­ли не чув, як грає фор­теп'ян, а тільки чув зда­ле­ки.

    - Добре! - про­мо­вив Ула­се­вич і, по­хап­цем од­ки­нув­ши віко, сів на стілець і по­чав виг­ра­вать де­які ук­раїнські дум­ки та шум­ки.

    Никон став край вікна й ви­ря­чив очі на гра­чеві пальці, що жва­во біга­ли по клавішах. Він сто­яв і ди­вив­ся на пальці. Дов­генько грав Ула­се­вич, а Ни­кон слу­хав і не по­во­рух­нувсь, не­на­че зде­рев'янів і за­мер на од­но­му місті. Док­тор скінчив гра­ти, підвів очі й зир­нув на Ни­ко­на. Ни­кон все сто­яв не­по­во­руш­но. В йо­го що­ки й увесь вид по­чер­воніли; очі ста­ли блис­кучі й ніби десь блу­ка­ли, ди­ви­лись в да­лечінь. Му­зи­ка ду­же взру­ши­ла йо­го ду­шу.

    - Чи до­ро­го пак кош­тує оцей фортсп'ян? - нес­подіва­но спи­тав Ни­кон, рап­том по­вер­нув­шись до Ула­се­ви­ча.

    - Я взяв йо­го за двісті кар­бо­ванців, та й то не за го­тові гроші, а на вип­лат. А но­вий кош­тує, ма­буть, уд­воє, ко­ли не втроє більше.

    - Не для ме­не роб­лені ці фор­теп'яни. А в ме­не вже бу­ла май­ну­ла дум­ка ку­пи­ти та­кий стру­мент та вив­чи­тись грать на йо­му. Я й день і ніч вчив­ся б, а та­ки вив­чив­ся б, бо ще нічо­го кра­що­го на світі не чув та­ко­го, як оце ви гра­ли: ту­теч­ки ніби співа­ють і дис­кан­ти, і альти, і те­норі, і вод­но­раз ба­си вто­ру­ють. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Гос­по­ди, як гар­но!

    - Це кра­ще, ніж сопілка та скрип­ка. Еге? - обізвавсь вчи­тель насмішку­ва­то.

    - Та, бач­те, хоч сопілкою тро­хи роз­ва­жаю се­бе, ко­ли ча­сом най­де на ме­не нудьга або сму­ток. Як поч­ну виг­ра­вать, то й жур­ба ми­не, не­на­че її вітром ку­дись по­не­се: якось на серці по­чу­ваєш по­легкість, і за­раз ве­селіше мені стає.

    - Коли б ти, Ни­ко­не, знав, що й зо мною так са­мо бу­ває, - обізвавсь Ула­се­вич. - Як ча­сом на сер­це на­по­ся­деться нудьга або жур­ба, то я за­раз ся­ду та й граю, та й граю. І жур­ба десь розвіється, не­на­че її по­не­суть в пущі та нетрі оті стру­ни.

    - Позичте ж мені пе­редніше за все ук­раїнських кни­жок, а я поп­ро­чи­тую та, не га­ячись, за­раз-та­ки поп­ри­но­шу вам. Я справ­на лю­ди­на, і за­бар­ки та за­гай­ки в ме­не не бу­де, - ска­зав Ни­кон і, по­дя­ку­вав­ши за книж­ки, поп­ро­щав­ся та й вий­шов з світлиці по­ма­леньку, ти­хою й для­вою хо­дою.

    V

    Після роз­мо­ви з Ни­ко­ном Ула­се­вич по­ве­селішав, на­лив ста­кан чаю й по­чав пи­ти всмак.

    - Одже ж од то­го ча­су, як я був хлоп­цем і жив в батька, в се­лян, як я ба­чу, та­ки доб­ре по­шир­ша­ли го­ло­ви. Цей Ни­кон тро­хи ме­не зди­ву­вав, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Та ту­теч­ки є та­ки чи­ма­ло та­ких філо­софів, як Ни­кон, - ска­зав вчи­тель Па­рафієвський. - Ча­сом як збе­руться будлі-де дядьки на ви­пи­вач­ку та смик­нуть по чарці, то не один заг­не та­ку за­кар­люч­ку в пи­тан­нях, що й не стя­миш­ся і га­разд не до­бе­реш, яку од­повідь йо­му дать. На­род по­чи­нає мірку­ва­ти та ми­ти­ку­вать пот­ро­ху про вся­ку вся­чи­ну ча­сом безг­луз­до й смішно, а ча­сом влуч­но та ро­зум­но, що з ди­ва тільки очі витріщиш.

Пошук на сайті: