Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    І мо­ло­до­му хлоп­цеві чо­мусь за­ба­жа­лось, щоб і йо­го весілля, та­ке по­етич­не, май­ське, як і Ме­ла­си­не, справ­ля­лось оце за­раз при цих співах і ще­бе­танні пта­шок, та справ­ля­лось до­ко­неч­но з Лідою. Він сам зди­ву­вав­ся, звідкіль це на йо­го най­шла та­ка по­езія, на­летіли такі мрії, приємні та ве­селі. Він знов зир­нув на Ліди­не ма­то­во-біле ли­це, на ма­то­ве чо­ло з ве­се­ли­ми бро­ва­ми й од­ра­зу по­чу­тив, звідкіль ли­лась на йо­го й по­езія, і ве­селі мрії, звідкіль то ніби якась каз­ко­ва цілю­ща та жи­ву­ща по­го­жа во­да кра­па­ла на йо­го за­ниділе сер­це.

    - Як гар­но хтось розп­ла­ну­вав цей парк! Ма­буть, який­сь ко­зацький пре­док ва­шої ма­ми за­во­див цей парк. Ма­буть, він був ду­же по­етич­ний на вда­чу. Он, дивіться, на по­каті су­гор­ба ок­ро­ми сто­ять дві бе­резі, при­гор­нув­шись од­на до однієї, не­на­че дві сестрі ше­по­чуться за щось ціка­ве по­таєнці, ос­то­ронь од усіх. А он далі над во­дою дві вербі в бе­резі схи­ли­лись над во­дою, не­на­че дві удо­ви-кра­суні з жур­бою заг­ля­да­ють в дзер­ка­ло й ми­лу­ються своєю гар­ною вро­дою… А он­деч­ки вгорі на горбі нарізко сто­ять три старі ду­би ря­доч­ком, вирізу­ючись про­ти не­ба, не­на­че три «азовські бра­ти», що ко­лись втіка­ли на Ук­раїну з Азо­ва, з та­тарської не­волі. Зовсім не­на­че ря­доч­ком попліч на­ла­го­ди­лись манд­ру­вать по сте­пах.

    - Які то «азовські три бра­ти»? Я щось про їх ніко­ли не чу­ла, - обізва­лась Ліда.

    Молодий хло­пець роз­ка­зав їй ду­му про трьох азовських братів, втікачів з та­тарсько­го по­ло­ну, як ті три бра­ти втіка­ли сте­па­ми, як один брат ізнемігся й підбив­ся та й за­не­ду­жав, як два бра­ти, стра­ха­ючись по­го­ну, для без­печ­ності, без жа­лю по­ки­ну­ли бра­та на од­чай бо­жий се­ред степів, а самі дре­ме­ну­ли далі.

    - Яка інте­рес­на й сум­на, і по­етич­на ду­ма! Шко­да, що про це нам нічо­го не ка­за­ли в гімназії і за ті цікаві ду­ми, -ска­за­ла Ліда.

    З при­гор­ка по­чув­ся регіт, аж ляс­нув, аж лу­на пішла по роз­ло­жистій до­лині: то за­ре­го­та­лась На­деж­да Мокіївна. Ве­се­лий Нек­ра­ше­вич оповідав їй щось ду­же смішне, а во­на ре­го­та­лась на ввесь парк, аж лу­на йшла по су­гор­бах.

    - Ото ве­се­ла лю­ди­на оця На­деж­да Мокіївна! - про­мо­ви­ла Ліда.

    - Весела й без­жур­на. Пев­но, й її натх­ну­ли по­езією співи со­ло­вей­ків та ще­бе­тан­ня пта­шок, як оце натх­ну­ли ме­не,-обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич і, осміхнув­шись, зир­нув в вічі Ліді.

    Вона й собі осміхну­лась і блис­ну­ла очи­ма, обер­та­ючи своє лич­ко до йо­го.

    «Не со­ло­вей­ки натх­ну­ли ме­не ра­до­ща­ми. Не раз і не два до­во­ди­лось же мені чу­ти гучні співи со­ло­вей­ків в такі ж пишні майські ве­чо­ри, як і сьогодні. Але во­ни не взру­шу­ва­ли так мо­го сер­ця по­етич­ним по­чу­ван­ням, як в цей по­етич­ний вечір. Це твої зо­ряні очі об­си­па­ли ме­не промінням, на­ли­ли моє за­чевріле, за­ниділе сер­це й ра­до­ща­ми, і по­езією», - по­ду­мав Ула­се­вич.

    Йому за­ма­ну­лось ди­виться на ті пишні очі без­пе­рес­та­ну, ло­ви­ти їх приємне про­ме­няс­те сяй­во, тішить своє сер­це й ве­се­ли­ти ду­шу.

    - Чи швид­ко ви поїде­те в Фінляндію? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич не­са­мохіть, бо в йо­го чо­мусь май­ну­ла дум­ка, що він вже не швид­ко по­ба­че ці пишні очі, і йо­му ста­ло шко­да тих очей.

    - Я лад­на по­манд­ру­вать хоч і за­раз. Але наші сусіди Ма­ту­шевські не поїдуть пе­ред жни­ва­ми, бо во­ни обидві самі ха­зяй­ну­ють вдо­ма. А тим ча­сом я що­бо­жо­го дня, як тільки про­ки­да­юсь вранці, то все в ме­не пер­ша дум­ка, що вчо­рашній день ми­нув і про­пав навіки без ко­ристі для ме­не. І знов ми­нає день, і знов я знаю й по­чу­ваю, що він дурнісінько про­па­дає, а я все до­мую і мої си­ли дар­му­ють. І так ми­на­ють дні, тижні, ми­на­ють мар­но літа мої мо­лоді. І мені здається, що я й не жи­ву, а тільки жи­вотію - навіщо й про що, і зад­ля чо­го? В ха­зяй­стві моя поміч мамі не­потрібна й навіть зай­ва. Інші пан­ни їдуть до Цюріха, до Же­не­ви, просвічу­ються, пик­лю­ються своєю просвітою. А я от усе до­мую та дур­нич­ки світом нуд­жу.

    Ліда зітхну­ла. З її роз­мо­ви бу­ло знать, що во­на має щи­рий по­тяг до якоїсь ко­рис­ної праці, а не ве­ре­дує з нудьги на селі та ви­га­дує якісь прим­хи.

    «Ця мо­ло­денька пан­на, ма­буть, з ви­щим, тро­хи ідей­ним по­тя­гом», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Оце все, що ви ка­за­ли, мені ду­же при­па­дає до впо­до­би. Кож­ний з нас, ко­ли він лю­бе Ук­раїну й лю­дей за­га­лом, по­ви­нен дба­ти за те, щоб навк­ру­ги се­бе роз­пов­сю­дить культурність, чим і скільки спро­мо­жеться.

    - Одже ж та­ка са­ма дум­ка й мені дав­но при­хо­ди­ла в го­ло­ву. На­везіть мені ук­раїнських кни­жок, бо я й досі за їх нічо­го не знаю, навіть нічо­го не чу­ла, хоч ми вдо­ма частіше роз­мов­ляємо ук­раїнською мо­вою, ніж ве­ли­ко­руською.

    Гості, поб­лу­кав­ши та по­ти­няв­шись по всіх за­кут­ках пар­ка, юр­бою по­вер­ну­ли на­зад до містка. Ула­се­вич та Ліда й собі прис­та­ли до гур­ту. Над­ворі вже су­теніло й навіть по­ночіло. Зорі за­ми­готіли по­де­ку­ди, ніби закліпа­ли зо­ло­тисті та сріблисті очі десь ви­со­ко-пре­ви­со­ко в небі.

    Ліда по­чу­ва­ла, що мо­ло­дий Ула­се­вич ду­же при­пав їй до впо­до­би і чу­до­ви­ми очи­ма, і своїми пог­ля­да­ми, і своїм ши­ро­ким роз­вит­ком ро­зу­му. Во­на по­чу­ва­ла, що в їх обох по­ча­лось єднан­ня ду­мок. І од­на­ковість пог­лядів та ду­мок її підбадьори­ла й зве­се­ли­ла.

    Гості ввійшли в світли­цю, обсіли її навк­ру­ги по стільцях, поп­ри­ту­лю­ва­лись по за­кут­ках і ущух­ли. Доб­ра про­маш­ка по до­лині та по су­гор­бах та­ки вто­ми­ла їх. Всі не­на­че впи­лись чу­до­вим повітрям, ніби мо­ло­дим ви­ном. Усі мов­ча­ли й ніби од­по­чи­ва­ли. Нев­га­мо­ва­на та пруд­ка На­деж­да Мокіївна та­ки встиг­ла за­лу­чить в да­ле­кий ку­то­чок Мар­ка Пет­ро­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча й од­ним од­на нев­том­но ля­ща­ла язи­ком. Нек­ра­ше­вич трош­ки спо­до­бав­ся їй, хоч був і не ду­же гар­ний з ли­ця. Він був ку­ценький, опецьку­ва­тий, тілис­тий та круг­ленький, з круг­лим ви­дом, схо­жим на ка­ву­нець. Спідня гу­ба ски­ну­лась на ков­бас­ку, а верх­ня, з ямоч­кою по­се­ре­дині, за­ко­пир­чи­лась вго­ру так здо­ро­во, не­на­че хтось вхо­пив її по­се­ре­дині гач­ком і за­дер вго­ру. Пев­но, ці повні со­ко­виті оригінальні гу­би й при­па­ли На­дежді Мокіївні до впо­до­би, бо во­на й не зво­ди­ла очей з цієї за­ко­пир­че­ної гу­би.

    Господиня приміти­ла, що гості сиділи мовч­ки й на­че при­лип­ли до стільців, як му­хи в не­го­ду при­ли­па­ють до стін. Во­на по­шеп­ки поп­ро­си­ла свою ве­се­лу то­ва­риш­ку й сусіду, Марію Ми­хай­лівну По­ко­ти­ловську, вда­рить на фор­теп'яні щось ве­се­ле та дрібне, ве­се­ло­го вальса або дрібно­го ко­зач­ка. Але По­ко­ти­ловська са­ма не сіла за фор­теп'ян, а побігла до однієї мо­ло­дої панії й замість се­бе по­са­ди­ла її за фор­теп'ян. Задз­венів ве­се­лий вальс. По­ко­ти­ловська, ста­росвітська лю­ди­на, вже літня й си­ву­ва­та, але рум'яна й кре­мез­на, вий­шла на се­ре­ди­ну за­лу, обер­ну­лась до па­ничів і про­мо­ви­ла:

    - Чого це ви си­ди­те, на­пин­дю­чив­шись, не­на­че три дні пішки йшли й два дні нічо­го не їли та ста­ли аж тлінні? А ну­те лиш, «божії тру­дов­ни­ки, гос­по­да ми­лос­тивії», ста­вай­те до ро­бо­ти! Ота­кої як бу­ло за на­ших часів.

    Марія Ми­хай­лівна дав­но ов­довіла й са­ма ха­зяй­ну­ва­ла в своїй не­ве­личкій маєтності. В око­лиці її прод­раж­ни­ли «маркізою Ка­ка­ду», бо во­на й справді ски­ну­лась на по­пу­гая або на півня. В неї був гост­рий, кар­люч­ку­ва­тий ніс, як у со­ви, а над ло­бом теліпав­ся ніби ко­ноп­ля­ний чу­бок. Своєю ста­росвітською жвавістю та прос­то­тою во­на й справді на­га­ду­ва­ла фран­цузьких маркіз за часів рес­тав­рації. Око­лишні пол­тавські Го­голі зап­риміти­ли цю схожість і да­ли їй влуч­не прізви­ще. По­ко­ти­ловська, рум'яна та ве­се­ла, з чор­ни­ми очи­ма, бу­ла зза­мо­ло­ду доб­ра мор­гу­ха, з тих ста­росвітських про­вор­них, ще не ду­же спанілих паній, про кот­рих співа­ють: «Іду собі й підска­кую». Во­на взя­ла ру­ка­ми свою сук­ню, роз­тяг­ла її на обид­ва бо­ки, сту­пи­ла упе­ред кілька сту­пенів, а далі пішла ти­хою хо­дою не то ста­ро­мод­но­го ме­ну­ета фран­цузьких маркіз, не то ко­зач­ка, ви­ха­ючи сук­нею на обид­ва бо­ки. Зза­мо­ло­ду во­на бу­ла ду­же тан­цю­рис­та.

    Жвавий вальс та ве­се­ла жартівли­ва пол­тавська маркіза Ка­ка­ду й справді роз­во­ру­ши­ли мо­ло­дих гос­тей і розд­ра­ту­ва­ли їх нер­ви. Гос­тям од­ра­зу при­га­да­лось, що весілля ще не скінчи­лось і що йо­го тре­ба якось докінчить ве­селіше. В од­ну мить з да­ле­ко­го за­кут­ка, не­на­че опу­ка, ви­ко­тивсь круг­ленький Нек­ра­ше­вич вкупі з На­деж­дою Мокіївною. Жва­ва па­ра ніби по­ко­ти­лась по гла­денькій на­вос­ко­ваній підлозі. Нек­ра­ше­вич вих­рив та ви­хав на всі бо­ки своєю ку­ценькою да­мою ду­же зав­зя­то. Слідком за ним з-під пальми вип­лиг­нув ви­со­кий та ци­ба­тий па­нич з Нас­тею. За ним за­раз пішли в та­нець й інші. Нек­ра­ше­вич, нев­га­мо­ва­ний в тан­цях, не так тан­цю­вав, як товк­ся, ніби Мар­ко по пеклі. Яків Ки­ри­ко­вич підвівсь і зир­нув на Ліду. Ліда до­га­да­лась і собі підве­лась з стільця. Йо­го ру­ка влип­ла в тон­кий Лідин стан, і мо­ло­да па­ра плав­ко й гла­денько ніби по­ли­ну­ла по підлозі. Ліда по­чу­ти­ла га­ря­чу ру­ку на своєму стані й гля­ну­ла зблизька в йо­го карі очі. І їй зда­ло­ся, що во­на поп­лив­ла або по ти­хо­му морі, або в синьому небі; зда­лось, що во­на ли­не ку­дись в який­сь пиш­ний невідо­мий по­етич­ний край вкупі з Ула­се­ви­чем. Щось приємне, надз­ви­чай­но радісне за­во­ру­ши­лось в серці в мо­ло­дої пан­ни.

    Яків Ки­ри­ко­вич по­са­див Ліду обе­реж­но на стілець, і во­на в нес­тямці ніби впа­ла на стілець, як підстре­ле­на пташ­ка, і дов­го-дов­го не мог­ла опам'ятаться.

Пошук на сайті: